Шпаргалки » Педагогіка

Історія педагогіки. Питання до екзамену

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2012-02-22       117 ст.

1. Предмет і завдання курсу "Історія педагогіки". Основоположні принципи розвитку історико-педагогічного процесу.

2. Виховання як категорія суспільного існування. Виховання у первісному суспільстві. Особливості виховання у різних суспільствах.

3. Країни Стародавнього Сходу - прабатьківщина освіти

4. Афінська школа. Освітні і виховні ідеали. Освіта в Грецьких містах-колоніях на території України.

5. Система освіти і виховання у Спарті

6. Порівняльні зіставлення освітніх і виховних ідеалів Стародавньої Греції і Риму

7. Освіта та педагогічна думка у Стародавньому Римі

8. Педагогічні погляди філософів Стародавньої Греції: Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита.

9. Середньовічні університети (ХІІ-ХY ст.). Започаткування демократичних освітніх ідеалів. Ідеали перших світових і вітчизняних університетів сьогодні

10. Рицарство в середні віки. Суспільно-педагогічна характеристика.

11. Гуманізм середньовіччя (Вінцент із Бове, Ф.Рабле, М.Монтень, Вітторіно де Фельтре.)

12. Демократичні і гуманістичні ідеали педагогічної концепції Я.А.Коменського

13. "Велика дидактика" Я.А.Коменського - узагальнення досвіду теорії і практики освіти і виховання попередніх епох.

14. Генезис класичної освіти (світовий досвід): І ст. - ХХ ст. н.е. (конкретизує період студент)

15. Реальна освіта у визначеннях представників педагогічної думки Західної Європи (Д.Локк, Я.Коменський,-Ж.Руссо).

16. Теорія вільного виховання Жан-Жака Руссо та її послідовники - Л.Толстой,К.Вевтиель, Я.Корчак, М.Монтессорі, В.Сухомлинський, Ш.Амонашвілі

17. Протиріччя політичних і філософських передумов у теорії педагогіки Д.Локка. Д.Локк - прибічник реальної освіти. 26

18. Проблема підготовки вчителя в зарубіжній історії педагогіки(XVII-XIX ст.)

19. Порівняльна характеристика підходів до розуміння принципу природовідповідності (Ж-Ж. Руссо, Я.А.Коменський, Л.Толстой, В.Сухомлинський)

20. Й.Г.Песталоцці. Основи початкової освіти. Спроби гармонізувати класичну і реальну освіту.

21. Теорія розвиваючого навчання за Й.Г.Песталоцці і А.Дістервегом.

22. Й.Ф.Гербарт. Внесок в педагогіку як у наукову дисципліну.

23. Герберт Спенсер - прибічник реальної освіти.

24. Представники руху "нове виховання" (О.Декрозі, Дж.Дьюї та ін.).

25. Концепція реальної освіти (кін. ХІХ - початок ХХ ст. Й.Г. Кершенштейнер, Г.Шаррельман).

26. Особистісна орієнтованість представників зарубіжної педагогіки ХХ ст. (М.Хайдегер, Ж.П.Сартр та ін.).

27. Виховання на території України у додержавний період.

28. Особливості виховання дітей у сім’ях східних слов’ян.

29. Запровадження освіти в грецьких містах-колоніях на території України (Ольвія, Херсонес та ін.)

30. Християнство і поширення знань у Європі та Київській Русі.

31. Розвиток писемності і шкільної освіти на Русі(ІХ-Х ст.)

32. Педагогічна думка в Київській Русі

33. Зародження і поширення знань в епоху Ярослава Мудрого.

34. Просвітництво в період В.Мономаха.

35. "Пересопницьке Євангліє" як вітчизняна першокнига. Книги - слов’янські першодруки.

36. Братські школи в Україні і Білорусії (XYI-XYII ст.)

37. Острозький колегіум як перший на Україні навчальний заклад вищого типу

38. Освіта в Україні за часів козацької доби.

39. Києво-Могилянська академія. Зміст освіти. Навчально-виховний процес

40. Педагогічна спадщина Г.Сковороди в контексті XVIII ст.

41. Особливості педагогічної думки регіонів України О.Духнович.

42. Внесок Т.Шевченка у моральність і відстоювання освіти для народу

43. Розробка К.Ушинським принципу народності виховання ("Про народність у суспільному вихованні")

44. К.Ушинський "Людина як предмет виховання".

45. К.Ушинський про зміст освіти.

46. Громадсько-педагогічний рух в Україні (60-ті роки ХІХ ст.)

47. Послідовники К.Ушинського У розробці проблем методики початкової освіти. М.Корф (М.Драгоманов, С.Русова та ін.)

48. М.Драгоманов в контексті педагогічного процесу ХІХ ст.

49. Громадсько-педагогічна діяльність в Україні (середина ХІХ ст.)

50. Демократичні ідеали М.Пирогова, Х.Алчевської, Т.Лубенця та інших діячів другої пол. ХІХ ст.

51. Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка та інші відомі українці про національну освіту (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.).

52. Національно-освітнє питання: кінець ХІХ - початок ХХ ст. (С.Русова, В.Грінченко, І.Нечуй-Левицький)

53. Просвітницька культурно-освітня і духовно-моральна діяльність І.Огієнка (псля 1917р.)

54. Університетська освіта в Україні (XIX-початок XX ст.).

55. Педагогічна підготовка на Україні ХІХ ст.

56. Київ - Центр освіти в регіоні. Педагогічна підготвка в Києві (II пол. XIX - поч. ХХ ст.)

57. 1917р. Центральна Рада. Започаткування першої української системи освіти. Перший міністр освіти України І.Стешенко. Громадська і педагогічна позиція

58. Перші декрети Радянською уряду про освіту. Традиції, новації, ідеологія. 1-а Всеукраїнська нарада з питань освіти.

59. Підготовка учителя в Україні в 20-ті роки.

60. Перетворення в галузі освіти. Кодекс про народну освіту (1922 р.).

61. 20-ті роки. Національно-освітнє питання.

62. Ліквідація неписьменності (20-30-ті роки) як фактор зміни загальної культури суспільства.

63. Співвідношення принципів демократизму і дисципліни в педагогічному методі А.Макаренка. "Педагогічна поема".

64. Особистість і колектив у педагогічній системі А.Макаренка.

65. Методи виховання (за Ж.-Ж.Руссо, Й.Гербаргом, Я.Корчаком, A.Мaкаренком, В.Сухомлинсьим)

66. А,Макаренко. Авторська педагогічна концепція. Сучасники при педагогічну концепцію А.Макаренка.

67. Сучасні погляди на спадщину А.Мaкаренка представників зарубіжної практики.

68. Альтернативні оцінки педагогічного експерименту А.Макаренка вітчизняною наукою і практикою..

69. 30-ті роки. Деструктивні прояви суспільного та освітнього життя.

70. Підходи до змісту і форм загальної освіти в Україні в 30-ті роки.

71. Авторські педагогічні концепції 20-х 30-х років.

72. Альтернативність оцінок педагогії. Постанова «Про педагогічні перекручення у системі Наркомосів» у рецепції дослідників кінця XX ст.

73. Закон "Про зміцнення зв'язку школи і життям і про дальший розвиток системи народної освіти в УРСР (1959р., квітень).

74. Освіта в Україні (період Великої Вітчизняної війни 1941 -1445 pp.).

75. Педагогічна наука України в кінці 40-60-тих pp.

76. Особистісно орієнтована педагогічна концепція В.Сухомлинського.

77. В.Сухомлинський про виховання громадянина. Книга "Народження громадянина".

78. Новаторство В.Сухомлинського у контексті XX ст.

79. В.Сухомлинський про поєднання виховних завдань школи і сім'ї. Книги "Батьківська педагогіка". "Серце віддаю дітям".

80. Народна педагогіка як структурнотворча основа педагогічного пошуку В.Сухомлинського.

81. Гуманізм в теорії і практичній діяльності В.Сухомлинського. Послідовники О.Захаренко, Ш.Амонашвілі та ін.

82. Особистісно орієнтована модель, виховання за Ж-Ж Руссо. Л.Толстим, M.Moнтeccорi, Я.Корчаком,В.Сухомлинським. Ш.Амонашвілі.

83. В.Сухомлинський і педагогічне новаторство 90-х років.

84. Підготовка вчителя в Україні (1917 - 1990 рр.)

85. Звільнення школи і педагогічної науки від орієнтації на ідеологію, від впливу авторитарно-адміністративної педагогіки (80-90 роки).

86. Педагогічні концепції теорії гуманістичної орієнтації як закономірність української педагогічної традиції

87. Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова. Етапи становлення.

88. Сучасна педагогічна освіта в Україні. Педагогічні університети України як генератори субкультури і освіти наступного тисячоліття.

89. Зміст Державної національної програми "Освіта ("Україна XXI ст.").

90. Закон України "Про загальну середню освіту" (1999 р.) як важливий державний документ.

91. Особливості сучасної освіти в розвинених країнах світу.

92. Проблема підготовки вчителя у сучасній світовій практиці.

93. Представники українського просвітництва в діаспорі.

94. Практико-орієнтовані педагогічні концепції ХХ ст. (український або зарубіжний досвід за вибором студента).

95. Досвід зарубіжної педагогіки XX ст. в сучасній діяльності освітян України

96. Відкритість сучасної школи і сприйняття нею зарубіжних тенденцій освіти.

97. Педагогічний пошук діячів і професорів різних генерацій Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (В. Андрущенко, В.Бондар, М. Гриценко, О.Мороз, Д.Ніколенко, Л.ІІрокопенко, В.Синьов, В.Смаль, Скрипченко, С.Чавларов. В.Хропко, М.Шкіль та ін. Вибір хронологічного періоду і персоналій студентом.

98. Проблеми педагогічної науки (кінець ХХ ст.) в умовах творення концепції національної школи. Генерація організаторів і діячів АНН України.

99. Національна доктрина розвитку освіти України у ХІХ ст

100. Зміст базової освіти як визначальна тенденція пошуку національного виховання

101. Історичний досвід освіти педагогічного пошуку. Його переосмислення і втілення у концепції сучасної національної освіти.

Список використаної літератури.


1. Предмет і завдання курсу "Історія педагогіки". Основоположні принципи розвитку історико-педагогічного процесу

Предметом історії педагогіки є вивчення історичних закономірностей розвитку виховання, школи і педагогічної думки в різні історичні періоди з найдавніших часів до наших днів. Тут слід звернути увагу на три принципово важливі особливості. По-перше, на послідовність слів: виховання, школа і педагогічна думка, яка зовсім не випадкова. Як буде показано далі, у такій послідовності і відбувався складний процес їх становлення і розвитку. По-друге, на те, що виховання, школа і педагогічна теорія розглядаються в процесі їх взаємозв’язку і розвитку. По-третє, історія педагогіки вивчає історичні закономірності цього розвитку, тобто намагається встановити все, що є спільним для виховання, школи і педагогічної думки в різні історичні періоди.

Основними принципами побудови історії педагогіки є:

1. Історизм, що передбачає вивчення будь-якого явища в процесі його виникнення, становлення і розвитку, розгляд педагогічних явищ стосовно конкретної історичної епохи, соціально-економічних особливостей цієї епохи, що детермінують зміст, методи і організацію навчально-виховного процесу.

2. Системності, що передбачає розгляд фактів і явищ виховання і навчання в рамках всієї шкільної системи і шкільних традицій відповідної епохи; аналіз ідей, висловлювань, теорій педагогів минулого в рамках їх цілісних концепцій виховання; вивчення педагогічних систем минулого в системі конкретних соціальних відносин, політичного ладу, суспільних та ідеологічних поглядів із врахуванням боротьби між окремими їх напрямками.

3. Науковості. В період розвитку демократії, коли дано імпульс творчому мисленню, необхідно осмислити минуле з позиції глибшого, більш справедливого і чесного підходу до тих подій, які ми переживаємо. Науковість, що передбачає об’єктивність дослідника, вимагає від нього неупередженого ставлення до всіх етапів розвитку виховання, школи і педагогічної думки.

4. Партійності. Особливу увагу слід надавати виявленню в педагогічних ідеях і концепціях минулого відбиття класових, політичних інтересів окремих соціальних груп, завжди ставлячи питання «Кому це вигідно?».

2. Виховання як категорія суспільного існування. Виховання у первісному суспільстві. Особливості виховання у різних суспільствах

Існує ряд теорій про походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Г. Спенсер, Ш. Летурно) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу. З позицій психологічної теорії (П. Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Релігійна концепція (К. Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. Представники трудової теорії (Ф. Енгельс, Л. Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці.

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.

За первісного стада, коли тільки завершується процес біологічного становлення людини, ніяких організованих форм виховання ще нема. Не існує диференціації виховних впливів морального, трудового, тим більше інтелектуального спрямування. Виховання відбувається стихійно і обмежується прямим відтворенням небагатого суспільного досвіду.

3. Країни Стародавнього Сходу - прабатьківщина освіти

У древньосхiдних країнах виховання підростаючого покоління вже чітко виділяється як самостійна соціальна функція суспільства.

Найголовнішою його ознакою у цей період була поява спеціальних навчально-виховних закладів – шкіл, де відбувалося систематичне навчання дітей. Появі шкіл сприяло створення різних систем письма (шумерське, єгипетське, китайське i т. д.) та накопичення наукових знань, що розвивалися завдяки запитам виробництва (побудова складних споруд, іригаційних систем), військовим, медичним, релігійним і ін. потребам.

Перші школи виникли у III-II тисячол. до н. е. у таких державах як Шумер, Єгипет, Індія, Китай. Навчання з цього часу стає основною, але не єдиною, стороною виховання.

Школи у Єгипті також виникають у III тисячол. до н. е. Приблизно у цей час тут з’являється і писемність.

Єгиптяни використовували для письма папірус. Саме письмо було ієрогліфічним, тобто – “священним“ (ієрогліф – священний знак). Воно було надзвичайно складним (нараховувало близько 700 різних ієрогліфів).

У Єгипті існували двірцеві школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних службовців.

У II тисячол. до н. е. виникли школи в Індії. Про їх існування свідчать Веди – найдавніший пам’ятник релігійної індійської літератури. Веди були складені санскритом – стародавньою індійською мовою.

В Індії була розвинута усна традиція, яка до останнього часу залишалася її характерною рисою. Вже у III ст. до н. е. тут існували два алфавіти – кхароштхі та брахмі. Останній є джерелом всіх пізніших індійських алфавітів.

4. Афінська школа. Освітні і виховні ідеали. Освіта в Грецьких містах-колоніях на території України

Виховання мало виражений індивідуалістичний характер. Афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям "калокагатiя" (внутрішня і зовнішня досконалість). Ідеальна людина – той, хто прекрасний тілом i душею.

Сімейне виховання для хлопчиків тривало до 7 років, а для дівчаток – до заміжжя. Виховання дiвчаток було обмеженим i замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень – гінекеях. Хлопчики після 7 років починали відвідувати школу. З метою уникнення небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував спеціально приставлений раб – педагог (з гр.: “пайс“ – дитина, “аго“ – веду за руку)

Школа (“схоле“) з грецької означає спокій, дозвілля. У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, а ще далі – i шкільні заняття взагалі.

Школи були приватними i платними. Окремо існували мусичнi i гімнастичні (палестри) школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а другі – таку ж культуру тіла.

Відвідування мусичної школи припадало на вік з 7-16 р.; у 12-16 р. хлопчики займалися паралельно ще й у гімнастичній школі. У подальшому (16-18 р.) найбільш забезпечена частина молоді поступала до державних гiмнасiїв – навчальних закладів підвищеного типу. Весь освітній шлях закінчувався 2-рiчною ефебією (18-20 р.) – військовою службою.

Мусична школа (з гр.: “мусична“ – мистецтво муз) мала два відділи – граматиста i кiфариста. Тут заняття проводили вчителі – дидаскали (“дидаско“ – я вчу).

У школi граматиста навчали читати, писати i рахувати. У процесі навчання грамоти застосовувався "буквоскладальний метод". Для письма використовували навощені дерев’яні дощечки, по яких писали загостреними паличками – стилем. Вивчали всі чотири арифметичні дії. Рахувати вчилися за допомогою пальців, камінчиків та рахувальної дошки (абаки). Цифри позначалися за допомогою букв алфавіту.

У школі кiфариста давалася літературна i музична освіта. Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному супроводі. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі. Тісно з музикою стояло навчання співу.

У гімнастичній школі – палестрі (палестра – майданчик для занять гімнастикою) хлопчики займалися системою фізичних вправ, які отримали назву п’ятиборство. Сюди входили: біг, боротьба, стрибки, метання диска i метання списа. Крім цього, у систему фізичних вправ школи входило і плавання. На чолі цієї школи стояв учитель – педотриб – спеціаліст з усіх видів гімнастики.

Гiмнасiй – державний навчальний заклад підвищеного типу в Афінах. У V-IV ст. до н. е. тут нараховувалося три гiмнасiя, що утримувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i Кiносарг. Тут молодь досконало вивчала філософію, політику, ораторське мистецтво, літературу, а також продовжувала займатися гімнастикою.

5. Система освіти і виховання у Спарті

Виховання у Спарті мало яскраво виражений військово-фізичний характер. Його головним завданням виступала підготовка мужнього, фізично розвинутого, здорового, загартованого i витривалого воїна – захисника земельної аристократії.

Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам.

До 7 років здійснювалося сімейне виховання. З 7 і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу ефебів (“ефебiя“ – молода людина, молодість) і несли гарнізонну військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років.

Залежно від року навчання дітей в агелах ділили на окремі загони. Керівник агелу – пейдоном – спеціальна посадова особа від держави. До виховної діяльності залучалися найбільш спритні і розумні юнаки віком 15-17 років. Їх називали iренами.

Устрій життя в агелах був повністю побудований за військовим зразком. Все виховання спрямовувалося на вироблення беззаперечної слухняності, розвиток витривалості і засвоєння науки перемагати. На першому місці стояли фізичне виховання і військові вправи. Багато уваги приділялося таким військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці. Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання. Про особливості спартанського виховання досить яскраво свідчить стародавній історик Плутарх у своїх “Порівняльних життєописах”.

Одним із найбільш важливих напрямків розумового виховання в агелах вважалося уміння юнаків коротко і влучно відповідати на поставлені запитання ("лаконічна мова").

З 15-річного віку юнаки отримували право носити зброю і приймати участь у так званих криптiях – нічних облавах на ілотів.

Після кожного року навчання проводилися публічні випробування – агони. Виховання дівчат у Спарті мало чим відрізнялося від виховання юнаків.

6. Порівняльні зіставлення освітніх і виховних ідеалів Стародавньої Греції і Риму

Римське виховання на всіх етапах переслідує, перш за все, практичні цілі. Діти з простих сімей отримували практичну трудову підготовку, а дітей привілейованих громадян готували до активної державної діяльності. Першочерговою справою було вироблення у представників всіх верств населення такої якості як відданість батьківщині, державі.

На відміну від грецького виховання в освітньо-виховній системі Риму знаходиться місце i для бідного, але вільного населення. Для дітей плебеїв були доступні початкові школи.

У Римі школи набувають значного поширення у другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.). Всі вони були спочатку приватними та платними i тільки в епоху імперії поступово перетворились на державні.

Елементарні (початкові) школи існували ще у III ст. до н. е. Вони обслуговували вiльнонароджене з середнім достатком населення (плебеїв). Тут навчали читати, писати i рахунку. Методика навчання була такою ж як i в афінських мусичних школах. У ці школи допускалися i дівчатка.

Заможні римляни надавали перевагу домашньому початковому навчанню своїх дітей.

7. Освіта та педагогічна думка у Стародавньому Римі

У середині II ст. до н. е. виникають граматичні школи для дітей найбільш заможного населення. Сюди поступали хлопчики 12-рiчного віку, які отримали попередню домашню підготовку, i вчились тут до 16 років. Це були школи підвищеного типу, їх прототипом стали афінські гiмнасiї. У них вивчали грецьку i латинську мови, теорію словесності, грецьку літературу й історію.

За часів імперії вигляд граматичних шкіл зберігається. Важливе досягнення у цьому відношенні пов’язане з розвитком жіночої освіти: у I-II cт. поряд з чоловічими граматичними школами виникають і жіночі, що для історії педагогіки було новим.

У другій половині республіканської епохи (II-I ст. до н. е.) виникають риторичні школи, які були вищим ступенем шкільної римської освіти. Вони готували юнаків із найбільш заможних сімей до майбутньої державної діяльності. Тут за досить високу плату оволодівали ораторським мистецтвом, вивчали у великому об’ємі філософію, риторику, правознавство, давалися деякі відомості з математики, астрономії, музики.

Отже, у римських школах всіх типів з обов’язкового переліку повністю виключене фізичне виховання i майже відсутня музика.

В останні роки імператорського періоду занепадає римська культура і це знаходить відображення в освіті і вихованні підростаючого покоління. У школах панує формалізм, риторика вироджується у зовнішнє красномовство, падає моральність тощо.

У кінці Римської імперії, коли християнство стає панівною релігією, на посади вчителів все більше попадають представники християнського духовенства. Навчально-виховна робота набуває поступово релігійного характеру. Оскільки християнська церква не підтримувала освітньо-виховних ідеалів античності, то до кінця епохи древнього світу (IV-V ст.) значно знизився той рівень освіченості, який було досягнуто у стародавніх Греції і Римі.

8. Педагогічні погляди філософів Стародавньої Греції: Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита

У Стародавній Греції зародилися перші в історії педагогіки педагогічні теорії. Вони ще не виділяються окремо, а знаходять своє місце у філософських вченнях древніх мислителів.

Демокрiт (460-370 рр. до н. е.). Представник матеріалістичного напрямку у древньогрецькій філософії. Написав біля 70 творів, але дотепер збереглися лише їх уривки. Демокрiт надавав вихованню надзвичайно великого значення. Він вважав, що зовнішні впливи (виховання) відіграють провідну роль у розвитку людини. До найголовніших впливів такого роду відносив: навчання, позитивний приклад дорослих та вправи.

Сократ (469-399 рр. до н. е.). Народився у сім’ї скульптора поблизу Афін. Більшу частину життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Стояв на філософських позиціях про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. На його думку, людина може пізнати тільки саму себе (“Пізнай самого себе“). Вважав себе спеціалістом, передусім, у питаннях етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягає в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів. Головні педагогічні принципи Сократа: відмова від примусу і насилля, визнання найбільш дійовим виховним засобом переконання.

Платон (427-347 рр. до н. е.). Учень Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гiмнасiї Академія заснував філософську школу. Своє філософське вчення і педагогічні погляди виклав у творах “Держава“ i “Закони“. Висунув i обґрунтував вчення про світ ідей. На його думку, ідеї – це більш досконалі форми буття, де перебуває людська душа до народження. Світ же речей є лише тінню світу ідей. Пізнання – це пригадування душею того, що вона знала у час свого існування поза тілом людини. Тому мета життя мудрої людини повинна полягати, на думку Платона, у розвитку здатності до воскресіння в її душі вроджених ідей (здатності безпосередньо споглядати ідеї).

Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Використав при цьому кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого – досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном – формування “i тіла i душі найпрекраснішими“.

Арістотель вважав, що у людини від природи є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до наступу статевої зрілості – 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння. На відміну вiд Платона, Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності у вихованні i навчанні. “Коли вчаться, то не грають“, оскільки “молодь потрібно виховувати не для забави“. Все життя людини повинно носити діяльний характер. Але мислитель має на увазі не фізичну працю, а діяльність душі по удосконаленню певних доброчинностей.

9. Середньовічні університети (ХІІ-ХY ст.). Започаткування демократичних освітніх ідеалів. Ідеали перших світових і вітчизняних університетів сьогодні

У XII ст. виникають нові освітні заклади – університети. У перекладі з латинської ця назва означає корпорація. Так називали об’єднання викладачів між собою та викладачів зі студентами. Ініціаторами заснування університетів виступали, як правило, вчені, які були незадоволені тим, що церковні школи ігнорували нові знання, оскільки вони не відповідали догматам віри.

Серед перших були засновані університети в Болоньї (1158 р., Італія), Оксфорді (1168 р., Англія), Кембриджі (1209 р., Англiя), Парижі (1253 р., Франція), Празі (1348 р., Чехія), Кракові (1364 р., Польща) та iн. На 1500-й р. у Європі нараховувалося уже 65 університетів.

Перші університети мали своє самоврядування i користувались певною автономією по відношенню до церкви, феодалів i міських магістратів. Учні називались студентами, що з латинської означає старанно вчитися. Вони об’єднувались у провінції і нації. Викладачі об’єднувались в особливі організації факультети – здатність викладати той чи інший навчальний предмет. Викладачі вибирали голову факультету – декана. Ректором називали голову університету, якого також вибирали. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи.

Основними видами занять в університетах були лекції, коли професор читав по книзі текст i коментував його, та диспути. Останні були характерні для середньовічних університетів. Вони організовувались на основі тез, які наперед повідомлялись учням і потім обговорювались. Диспути проходили гаряче i тривали інколи по 10-12 годин з невеликою перервою на обід. Крім цього всього учні виконували ще й письмові вправи – писали трактати.

Слід відзначити, що в середньовічних університетах навчання було схоластичним. Вчені-богослови прагнули примирити науку i релігію. Диспути, що тут організовувались, часто являли собою набір словесних суперечок i хитросплетінь схоластичної вченості, були відірваними від життєвих потреб.

10. Рицарство в середні віки. Суспільно-педагогічна характеристика

Лицарське виховання одержували діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (“панів землі i селян“) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві“ i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами.

Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними.

Сини феодалів виховувалися в дусі “семи лицарських чеснот“, куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах.

До 7 років діти виховувалися у сім’ї. А всі згадані вище чесноти старший син феодала здобував при дворі сюзерена (вищестоящого феодала), куди його віддавали у 7-річному віці. Що стосується молодших синів феодала, то вони залишалися вдома i тут вправлялися в лицарських чеснотах.

11. Гуманізм середньовіччя (Вінцент із Бове, Ф.Рабле, М.Монтень, Вітторіно де Фельтре)

Епоха Відродження зробила великий крок вперед, але гуманізм цієї епохи був обмеженим, буржуазно-аристократичним, обслуговуючи ідеї обмеженого кола осіб - верхівки суспільства. Гуманісти не виступали проти експлуатації селян, не захищали їх права на освіту, тому що вважали простих людей робочою силою країни, а культура залишалась доступною тільки заможному населенню. Що стосується релігії, то вона і церква, як і раніше, продовжували впливати на школу і виховання дітей.

Ф.Рабле виклав свою систему виховання, в якій показав навчання, засноване на вільному інтересі та активності дитини. Джерелом знань служать не тільки книги, а й вивчення природи шляхом безпосереднього спостереження, бесіди, які збуджують дитячу думку, а також широке знайомство з оточуючим життям. Ф. Рабле пропонує давати дітям універсальні знання (мови, математику, астрономію, природознавство, історію, право, фізичне виховання). Важливою складовою частиною різнобічного виховання він вважав мистецтво.

М.Монтень виступає за справжню науку, яка вивчає не книги, а речі, не займається пустими роздумами, а спирається на досвід і надприродне, розумне пояснення фактів. Вважав, що освіта повинна розвивати розум учнів, самостійність їх думок, критичне ставлення до будь-яких поглядів і авторитетів. Саме основне, на думку М.Монтеня, прищепити смак і любов до наук. Наставник має виховувати в дітях критичне ставлення до матеріалу, який вивчається, а також до самого себе. Поряд з розвитком розуму найважливішим завданням, він вважав, є виховання високих моральних якостей дітей. Для того, щоб виконати це завдання, потрібне спілкування з оточуючим світом - зустрічі з різними людьми, подорожі в чужі країни.

Одним з найяскравіших представників епохи Відродження є Вітторіно да Фельтре (1378-1446). В 1424 р. відкрив при дворі герцога Мантуанського школу, в якій навчались діти герцога і його наближених, а також діти бідних батьків, які утримувались за рахунок Вітторіно да Фельтре. Ця школа знаходилась на березі мальовничого озера, кімнати в ній були світлими, просторими. Школа називалась "Будинком радості". Самою назвою Вітторіно да Фельтре підкреслював відмінність своєї школи від середньовічної аскетичної школи. Велика увага надавалась фізичному вихованню: діти займались верховою їздою, плаванням, гімнастикою, фехтуванням. Тілесні покарання допускались лише за антиморальні дії вихованців. Вивчались давні мови, римська і грецька літератури. Діти вивчали математику, у викладанні якої мали місце наочні посібники і практичні роботи. Школа Вітторіно да Фельтре користувалась популярністю, вона була зразком для створення нових гуманістичних шкіл в різних країнах Західної Європи, а самого Вітторіно да Фельтре називали "першим шкільним учителем нового типу".

12. Демократичні і гуманістичні ідеали педагогічної концепції Я.А.Коменського

Я. А. Коменський — син своєї епохи. Це був період переходу від середньовіччя до нового часу, який супроводжувався сутичками нового проти старих порядків. В його світогляді відбилися суперечності цього перехідного періоду від феодалізму до капіталізму, боротьби прихильників Реформації і Контрреформації. Отже, світогляд педагога формувався під впливом джерел, які часто суперечили одне одному. Він був активним діячем релігійної організації і в той же час устремління Коменського — і наукові, і практичні — були спрямовані в реальний світ і на покращення життя в ньому. З поєднання всіх цих чинників Коменський прагнув виробити власну філософію.

Загальне філософське бачення світу у нього формувалось завдяки античній філософії, релігії, ідеям Відродження.

Походження й існування природи та людини він розглядав з релігійних позицій. Але під впливом епохи Відродження Коменський виробив новий погляд на людину. На противагу середньовічному аскетизму, людина, на думку великого педагога, останнє і найдосконаліше творіння Бога. Її призначення не тільки підготувати себе до майбутнього небесного життя, а й жити справжнім життям земним.

На суспільні погляди Коменського впливала його участь в демократичному народному русі Чехії, що у доповненні з ідеями Відродження сформували у нього демократизм, гуманізм, народність, глибоку симпатію до простих людей.

Коменський бачив, відчував на собі i глибоко переживав недосконалість та несправедливість тогочасного суспільного устрою. Єдиним доцільним засобом реформування суспільства він називає зразкове виховання молоді. “Людина робиться людиною тільки завдяки вихованню“. Справу виховання молоді покладає на школи.

Найважливіші педагогічні ідеї Коменського, особливо його дидактичні погляди ґрунтуються на засадах сенсуалізму. Сенсуалізм (sensus – відчуття) – філософська течія, представники якої стверджують, що джерелом пізнання об’єктивного світу для людини служить передусім її чуттєвий досвід.

13. "Велика дидактика" Я.А.Коменського - узагальнення досвіду теорії і практики освіти і виховання попередніх епох

Коменський цілком правильно поставив питання про загальнопедагогічні основи навчання. Основу його дидактичного вчення становлять три найважливіших принципи:

— виховуючий характер навчання;

— зв’язок навчання з життям;

— відповідність навчання віку учнів.

Важливим є питання про суть і завдання освіти. У “Великій дидактиці“ Коменський так визначав цю проблему: “А наукова освіта нехай служить людині для удосконалення одночасно її розуму, мови і рук, щоб вона могла все потрібне розумно споглядати, висловлювати словами і здійснювати в дії“. “Знати, діяти і говорити – ось у чому сіль мудрості“.

Дидактичні положення Коменський ґрунтує, передусім, на сенсуалістичній основі, тому найголовнішим принципом вважає принцип наочності. Він першим у світі теоретично обґрунтував і детально розкрив цей принцип, хоч на емпіричному рівні його застосовували й інші педагоги. “Початок пізнання завжди випливає з відчуттів, тому навчання починати не із словесного тлумачення про речі, а з реального спостереження за ними“.

З цього принципу виводить “Золоте правило дидактики“: “Нехай буде золотим правилом для тих, хто навчає: все, що тільки можна, надавати для сприймання чуттями: видиме – зором, чутне – слухом, запахи – нюхом, доступне смакові – смаком, доступне дотикові – дотиком. Якщо якісь предмети можна сприйняти одразу кількома чуттями, нехай вони зразу ж і відчуваються кількома чуттями“.

У процесі навчання, крім використання самих предметів, Коменський рекомендував користуватись картинами, копіями, муляжами, моделями тощо. Як бачимо, принцип наочності Коменський протиставляв відірваному від життя словесному, пасивному навчанню.

14. Генезис класичної освіти (світовий досвід): І ст. - ХХ ст. н.е. (конкретизує період студент)

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.

Епоха європейського середньовіччя охоплює часовий період V-поч. XVI ст. Від часів Римської імперії вона унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху. У середньовічній школі в цілому типовою була iндивiдуально-групова форма навчання. Спочатку вчитель читав матеріал для сприймання (латинською мовою звичайно), а учні всі разом повторювали його вголос з метою вивчити почуте напам’ять. Там, де учні володіли письмом, вони ще й записували урок на навощеній дощечці. Потім кожний учень викликався до дошки i повинен був повторювати вивчене без будь-яких затримок.

На кінець XIX ст. у провідних західноєвропейських країнах з усією гостротою виявилась невідповідність традиційної педагогіки і нових суспільно-економічних умов. Необхідні були нові підходи до теорії і практики освітньої і виховної справи. Ці підходи обумовлювались, передусім, стрімким розвитком виробництва, викликаного прогресом науки і техніки.

Перед школою ставляться нові вимоги. Для підприємств, оснащених найновішою технікою, потрібні були робітники нового типу. Прогрес науки і техніки з його тенденцією “одухотворення машинної праці“ вимагав від працівників високого рівня знань. У виробництві збільшується попит на всебічно розвинутого, самостійного, ініціативного, мислячого і винахідливого працівника.

15. Реальна освіта у визначеннях представників педагогічної думки Західної Європи (Д.Локк, Я.Коменський, Ж-Ж.Руссо).

Французькими матеріалістами обґрунтовувалася і популяризувалася ідея реальної освіти, яка повинна була витіснити так звану схоластичну утворену.

Найбільший внесок у розвиток педагогічної думки в 18 столітті вніс Же. Ж. Руссо, що з'явився основоположником концепції природного, вільного виховання. Руссо зробив спробу намітити завдання, зміст і методи виховання і навчання дітей, виходячи з особливостей їх фізичного і духовного розвитку на різних вікових етапах, висунув вимогу активізувати методи навчання дітей.

Локком була запропонована програма реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до “ділових занять в реальному світі“, до комерційної діяльності. Він радив вивчати живу мову, замість мертвих: англійську i французьку. У число “корисних“ для вивчення предметів ввійшли географія, малювання, математика, астрономія, філософія, історія, право.

Коменський запропонував програму реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до дієвих занять у реальному світі, до комерційної діяльності. Радив вивчати реальні навчальні предмети і живу мову замість мертвих мов: вважав, що час, працю і зусилля треба витрачати на здобуття корисних і потрібних знань (англійської та французької мов, географії, малювання, математики, астрономії, філософії, історії, права, верхової їзди, танців, фехтування); пропонував вивчати бухгалтерію, ремесла (столярне, теслярське) і сільське господарство.

16. Теорія вільного виховання Жан-Жака Руссо та її послідовники - Л.Толстой,К.Вевтиель, Я.Корчак, М.Монтессорі, В.Сухомлинський, Ш.Амонашвіл

Педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо мали великий вплив на розвиток педагогічної думки в наступний період та мали багато послідовників - Л.Толстой,К.Вевтиель, Я.Корчак, М.Монтессорі, В.Сухомлинський, Ш.Амонашвілі.

17. Протиріччя політичних і філософських передумов у теорії педагогіки Д.Локка. Д.Локк - прибічник реальної освіти

Дж.Локк першим в історії розробив нову, що ґрунтується на світських началах, систему виховання підростаючого покоління. Свої педагогічні погляди виклав у творах “Думки про виховання“ (1693 р.) та “Про виховання розуму“ (опуб. 1706 р.). Основою для педагогіки Локка послужила його філософсько-психологічна концепція, відображена у головній філософській праці “Досвід про людський розум“ (1689 р.).

Локк розробив філософсько-психологічну теорію “чистої дошки“, яка полягає у запереченні існування в свідомості людини “вроджених“ ідей i уявлень. Психіка людини від народження подібна до чистої дошки або чистого аркуша, де ще нема ніяких написів.

Теорія “чистої дошки“ привела Локка до визнання вирішальної ролі виховання у розвитку дитини. Він вказує, що на 9/10-х люди стають добрими або злими, корисними чи не корисними завдяки вихованню.

Мета i завдання виховання за Локком є підготовка джентльмена. Джентльмен – це дворянин за походженням, ділова людина, яка уміє розумно i вигідно вести свої справи, має хорошу фізичну підготовку та відрізняється “витонченістю“ манер поведінки у товаристві.

Виходячи з практики тогочасного дворянського виховання Локк відстоює домашнє, індивідуальне виховання дітей i категорично виступає проти шкільної освіти, оскільки остання є відбитком суспільства, яке за своєю суттю аморальне.

Реалізацію своєї виховної програми Локк пропонує починати з фізичного виховання, яке повинно сприяти укріпленню здоров’я дитини, її загартуванню: “здоровий дух у здоровому тілі“.

У творі “Думки про виховання“ розкрито цілу систему фізичного виховання джентльмена, яка передбачає ряд цікавих та ефективних, а інколи i суперечливих прийомів. Локк рекомендує привчати дітей до холоду i спеки, носити простий i вільний одяг, мити ноги холодною водою тощо.

Такі позиції Локка щодо фізичного виховання не випадкові. Адже, тогочасна Англія вела активну колоніальну політику, і людям, які завойовували нові території, часто приходилось жити в необжитих місцях, у тяжких i незвичних кліматичних умовах.

Головне місце у педагогічній концепції Локка належить моральному вихованню. Мораль виводить не з релігійного вчення, а з інтересів окремої особи, керуючись принципом вигоди “все, що приносить особисту користь, є моральним“. Для джентльмена, на його думку, найважливіше виробити характер і волю. Морально вихована людина – це та, якій вчинки диктує розум, і яка вміє діяти всупереч своїм почуттям і бажанням.

Найважливішими засобами виховання, за Локком, є не формальне заучування правил моральності, а прищеплення корисних звичок через позитивний досвід поведінки, а також особистий приклад вихователя.

Важливе значення як засобу виховання Локк надавав обмеженням, які сприяють виробленню дисципліни духу дитини. Застосовувати цей засіб треба починати з малих років, i найперше – шляхом боротьби з дитячими примхами.

18. Проблема підготовки вчителя в зарубіжній історії педагогіки(XVII-XIX ст.)

У школі має панувати дух доброзичливого ставлення до дітей, для яких перебування тут повинно приносити радість. Необхідно так поставити викладання, щоб дітям було цікаво. Слід використовувати ігри і розваги для виховання дітей. У справі виховання будь-яке насильство шкідливе, не досягаючи мети, воно принижує дитину і прищеплює їй рабську психологію. Завдання освіти - допомогти учневі виробити власні переконання.

Ніхто до Коменського не підносив так високо професії вчителя. Цю професію називає “найпочеснішою під сонцем“. Населення, на його думку, повинно з повагою ставитись до вчителів.

Але з другого боку, самі вчителі повинні сприяти цьому, і ставить до них надзвичайно високі вимоги. Коменський сформулював новий погляд на вчителя: “А найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями...“

У багатьох своїх працях Коменський сформулював ряд вимог до вчителя. Учитель повинен бути чесним, наполегливим, працьовитим, релігійним, бути зразком доброчесностей. Найбільша турбота вчителя – захоплювати дітей своїм прикладом.

Він повинен любити учнів і ставитись до них по-батьківськи. Бути для них не тільки керівником, але й другом і охоронцем у всьому доброму.

Коменський ставить високі вимоги до освіти вчителя. Для учнів він повинен бути живою бібліотекою. “Малознаючий учитель – хмара без дощу, лампа без світла, джерело без води, тіло без душі“.

Коменський ставить перед учителем триєдине завдання: щоб він умів, міг і хотів навчати, тобто 1) щоб сам знав, чому він повинен вчити; 2) щоб міг інших навчати тому, що сам знає (тобто був дидактом і вмів бути терпеливим); 3) щоб він тому, що знає і може також хотів навчати інших, щоб мріяв підняти інших до світла.

В одному з своїх творів Коменський писав: “Людська природа вільна і любить добру волю. Буркотливі вчителі, владні і такі, що використовують побої, є ворогами людської природи, вони ніби створені для того, щоб заглушувати і знищувати здібності, а не возвеличувати і облагороджувати. Сюди ж відносяться нудні і безплідні догматики, що навчають одними сухими настановами, не розважуючи учнів заради залучення їх до справи; вони з них роблять або буркотливих зануд або людей інертних, подібних до них самих“.


19. Порівняльна характеристика підходів до розуміння принципу природовідповідності (Ж-Ж. Руссо, Я.А.Коменський, Л.Толстой, В.Сухомлинський)

Коменський першим з педагогів послідовно обґрунтував принцип природовідповідності у вихованні. Він розглядав людину як частину природи. Людина складається з усіх основних елементів природи, вона – світ у зменшеному вигляді, мікрокосмос. Оскільки це так, то і розвивається людина за спільними з природою законами. Отже, навчально-виховний процес повинен будуватися у відповідності з цими законами.

Принцип природовідповідності у вихованні, починаючи від Коменського, буде неодноразово зустрічатися у педагогічних концепціях педагогів XVIII-XIX ст. (Руссо, Песталоцці, Дістервег та ін.), причому кожний з педагогів буде трактувати цей принцип по-своєму. Даний принцип є актуальним і знаходить своє застосування і в сучасній прогресивній педагогіці.

Основними факторами впливу на дітей Руссо вважав природу, людей та предмети оточуючого світу. Основне завдання виховання, яке здійснюється людьми і речами, полягає у тому, щоб узгодити свої впливи з природним розвитком дитини. У такому контексті слід розуміти трактування Руссо принципу природовідповідності: природне виховання допомагає вільному розвитку дитини, який відбувається через самостійне накопичення нею життєвого досвіду.

Природовідповідні системи навчання спираються на педагогічні ідеї Я. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстого, С. Френе, М. Монтессорі про первинну роль внутрішньої сутності дитини в навчанні. У сучасній освіті дані підходи реалізовані в технології природовідповідного виховання грамотності А. Кушніра (1996); класах, орієнтованих на педагогіку Л. Толстого, школі «Еврика-розвиток» (м. Томськ); у Школі вільного розвитку А. Хуторського.

20. Й.Г.Песталоцці. Основи початкової освіти. Спроби гармонізувати класичну і реальну освіту

Освіту та виховання Песталоцці розглядав як основний засіб перебудови суспільства на розумних і справедливих началах. Він одним із перших серед педагогів звернувся до питання всенародної загальної освіти, оскільки головну причину бідувань простих людей вбачав у їх неуцтві та невмінні раціонально вести господарство. Спрямувавши свої зусилля на покращання життя селян, Песталоцці вважав, що виховання їх дітей повинно полягати у розвитку всебічної здатності до праці та “діяльної любові один до одного“.

Народну школу Песталоцці бачив, передусім, як трудову. Підготовку дітей до праці він мислив собі у тісному поєднанні з їх фізичним, моральним і розумовим розвитком. Песталоцці висунув ідею поєднання навчання дітей з їх продуктивною працею, яку реалізував у “Нойгофі“. Проте це поєднання у нього носило механічний характер.

Головним методологічним положенням у поглядах Песталоцці виступає його твердження, що моральні, розумові та фізичні сили людської природи (за його термінологією сили серця, розуму і руки) мають властивість до саморозвитку, до діяльності. Виховання ж покликане допомогти саморозвитку і спрямувати його у потрібному напрямку.

Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростішого і поступово підніматися до дедалі складнішого.

Метою виховання повинен бути різнобічний і гармонійний розвиток всіх природних сил та здібностей дитини.

У пошуках загального методу виховання Песталоцці розробив теорію “елементарної освіти“, яка складає так званий метод Песталоцці. Спираючись на принцип природовідповідності, він виділив три найпростіші елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне навчання у нього зводиться, передусім, до вміння вимірювати, рахувати i володіти мовою. Свій елементарний метод Песталоцці розповсюджує на всі сторони виховання дитини.

21. Теорія розвиваючого навчання за Й.Г.Песталоцці і А.Дістервегом

Інтелектуальне виховання Песталоцці ґрунтує на ідеї розвиваючих цілей і завдань навчання. Він був першим з педагогів, хто диференціював змістову і розвиваючу сторони навчального процесу та розвинув ідею розвиваючого шкільного навчання. Надаючи велике значення оволодінню знаннями він вважає, що воно повинно підкорятися більш головному – розвитку здібностей дитини.

Песталоцці намагається здійснити навчання через розроблену ним систему спеціальних вправ. Процес навчання повинен будуватися на принципі послідовного і повного переходу від частини до цілого, від простого і легкого до більш складного і важчого. Оволодіння знаннями необхідно поєднувати з розвитком у дітей уміння користуватися ними.

Пізніше К.Д.Ушинський назвав ідею розвиваючого навчання “великим відкриттям Песталоцці“, яке назавжди залишить за ним ім’я першого народного вчителя. Хоч слід відзначити, що Песталоцці дещо розмежовує i протиставляє розвиток мислення дитини i нагромадження нею знань.

Дистервег думав, що розумно організоване виховання повинне будуватися з обліком трьох принципів: природо відповідність (облік вікових і індивідуальних особливостей фізичного і психічного розвитку дитини), культури-згідності (облік умов, у яких дитина живе, національної культури), самодіяльності (прагнення розвивати дитячу творчу активність).

Спираючи на ці принципи, Дистервег сформулював цілу систему дидактичних правил, викладених у його знаменитому «Керівництві до утворення німецьких учителів» (1835). У цій роботі міститься багато важливих для вчителя рад і рекомендацій щодо самоосвіти, удосконалення у своїй спеціальності, систематичного вивчення педагогіки і методики Дистервег гаряче популяризував професію вчителя і визнавав, що учитель відіграє вирішальну роль у вихованні і навчанні дітей

22. Й.Ф.Гербарт. Внесок в педагогіку як у наукову дисципліну

Педагогічні ідеї Гербарта отримали розвиток у його творах “Загальна педагогіка, виведена з мети виховання“, “Нариси лекцій з педагогіки“ й ін.

Він вважав, що все психічне життя людини складається з “реалів“, основою яких є уява. Встановлював обмежені можливості (“поріг“) у розумовому розвитку людини і пізнанні нею світу, оскільки весь процес психічної діяльності зводив до механічних комбінованих видозмін уяви.

Герберт виступав за наукову самостійність педагогіки. Він критикував тих, хто будував педагогіку лише з досвіду, а також і тих, хто виводив її з філософських систем. Вважаючи, що для успішної педагогічної роботи необхідно попередньо оволодіти педагогічною теорією, Гербарт розробив систему педагогічної науки на основі психології і етики.

рбарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння “найвищому духові“). Перші три види інтересу повинні задовольнятись вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три – гуманітарних дисциплін.

23. Герберт Спенсер - прибічник реальної освіти

Великий науковий доробок залишив по собі Г. Спенсер. Найбільш значні його твори: "Основні начала", "Основи біології", "Основи психології", "Основи соціології", "Основи етики". Він - визнаний у світі теоретик організму й еволюціонізму як напрямків у соціології та один із фундаторів структурно-функціонального підходу до аналізу суспільних явищ.

Предметом дослідження Г. Спенсера стало вивчення таких соціальних інститутів, як сім'я, політика, економіка та релігія. Досліджуючи соціальні інститути суспільства, їхні функції й роль у суспільстві, він розуміє власне суспільство як цілісну структуровану систему, що підпорядкована об'єктивним законам еволюційного розвитку. Не втратили своєї актуальності дотепер його міркування та висновки про рівновагу, гармонію, стабільність у суспільстві, а також зворотні суспільні процеси: розпад суспільства, регрес, дисгармонію, деструкцію тощо.

Основоположниками біолгігізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г.Спенсер і французький етнограф Ш.Летурно (кінець XIX ст.).

24. Представники руху "нове виховання" (О.Декролі, Дж.Дьюї та ін.).

Педагогічні орієнтири попередньої епохи - гербартіанство, спенсеріанство, клерикальна педагогіка, - базувались на жорстких авторитарних методах управління процесом формування особистості, обмежували самостійність дитини, її ініціативу в рамках глобальної регламентації всіх аспектів навчально-виховного процесу. Ці орієнтири не відповідали вимогам нового часу, що призвело до кризи традиційної педагогіки, появи цілого ряду нових концепцій і течій. Всі вони, взяті у сукупності, отримали живу реформаторської педагогіки (або нового виховання).

Ідея вивчення дитячої природи, навчання за "центрами інтересів" дитини були покладені в основу педагогічної теорії та практики бельгійського педагога Овіда Декролі.

У 1907 році О.Декролі заснував у Брюсселі навчальний заклад "Школа для життя, через життя", що став широко відомим як у країні, так і за її межами, і слугував взірцем для наслідування. О.Декролі критично ставився до практики традиційних шкіл, які не враховували у достатній мірі ні дитячих інтересів, ні їх еволюції, ні особливостей дитячого мислення, ні активної природи дитини.

Ідея О.Декролі полягала у необхідності побудови навчання на основі "центрів інтересів" дитини. Він вважав, що основними потребами дітей є, по-перше, фізичні потреби у їжі, у захисті від несприятливого клімату, різних небезпек і ворогів, а по-друге, духовні - у солідарності, праці, відпочинку і самовдосконаленні.

Творцем теорії функціональної педагогіки став швейцарський психолог та педагог Едуар Клапаред - один з організаторів Педагогічного інституту ім.Ж.-Ж.Руссо у Женеві (1912) і журналу "Архіви психології", що видається і понині починаючи з 1901 року. У концепції Е.Клапареда акцентується роль інтересу, мотивів, потреб у поведінці дитини. Ряд його робіт присвячений проблемам вироблення навчальних навичок, вольових якостей особистості, потреби у праці, питанням професійної орієнтації. Е.Клапаред розробив теорію гри, в якій, зокрема, розглядав її як засіб підвищення ефективності навчання, вирішення проблеми інтересів дітей і їх потреби у русі.

Одним із напрямків реформаторської педагогіки стала концепція педагогічного прагматизму Джона Дьюї - американського філософа-прагматиста і педагога. Розроблена ним різновидність прагматизму, так званий інструменталізм, стала основою для побудови його педагогічної системи. Цей напрям виходить з того, що будь-яка теорія є, по суті, засобом пристосування, "інструментом для дії" і виправдовується практичною корисністю. Основою концепції Дж.Дьюї є педоцентризму. Тому функцію педагога він вбачав у керівництві самостійною діяльністю дітей, у розвитку їх допитливості. Він писав, що дитина - це вихідна точка, центр і кінець всього, тому необхідно завжди мати на увазі її ріст та розвиток, оскільки тільки вони можуть слугувати мірилом виховання.

Діяльність експериментальної Лабораторної школи, заснованої Дж.Дьюї у Чікаго у 1896 році, мала на меті задоволення потреб і розвиток здібностей дітей. В організації шкільної роботи він вимагав урахування основних імпульсів природного росту дитини: соціальний (потреба у спілкуванні з іншими людьми), конструктивний (потреба у русі, в грі), дослідницький (потреба у пізнанні і розумінні речей); експресивний (потреба у самовиразі).

Суттєве місце у навчальній програмі Лабораторної школи посідали суспільні дисципліни, на які відводилось до 25% часу. Таким чином, навчанню намагались надати суспільного характеру, спрямувати індивідуальні інтереси до спільної мети. Іншими важливими компонентами навчального процесу були природознавство і праця, що включала різноманітні види діяльності.

Провідним принципом роботи початкової школи Дж.Дьюї вважав принцип "навчання через діяльність". Праця виступала і як мотив навчання (задоволення конструктивного та експресивного імпульсів) і як його метод. В цілому ідеї американського педагога сприяли більшому урахуванню сутності дитячої природи в навчальному процесі, пошуку нових форм навчальної роботи (результатами таких пошуків були комплексні програми, метод проектів тощо).

25. Концепція реальної освіти (кін. ХІХ - початок ХХ ст. Й.Г. Кершенштейнер, Г.Шаррельман)

Цей напрямок користувався популярністю у Німеччині й інших країнах на початку XX ст. Його засновником виступив Георг Кершенштейнер (1854-1932) – німецький педагог, який керував впродовж певного часу справою освіти у Мюнхені, а свої ідеї він виклав у творі “Професійне виховання німецького юнацтва“.

Кершенштейнера хвилювала дестабілізація, яка виникала у німецькому суспільстві через наростаючі робітничі рухи. На його думку, необхідно застосувати таке виховання, яке б навіювало учням “розуміння завдань держави, усвідомлення громадянського обов’язку і любов до батьківщини“. Кожен громадянин має служити державі у міру своїх здібностей. Будучи противником диктатури, як він іронізував, “так званого пролетаріату“, Кершенштейнер писав, що діти робітників повинні перебувати під впливом ідеологічної “обробки“ їх свідомості для того, щоб на противагу революційним впливам, яких зазнавала молодь Німеччини, можна було б “завоювати потрібну владу над умами і душами, головою і серцем учнів“.

Погляди Кершенштейнера на “громадянське виховання“ були тісно пов’язані з його теорією “трудової школи“. У кінці XIX – поч. XX ст. економіка Німеччини швидко розвивалась, а це вимагало підготовки технічно грамотних працівників. Тому Кершенштейнер виступав за систему освіти і виховання, яка б забезпечувала підготовку не тільки покірних громадян своєї держави, але й добросовісних та ініціативних у галузі своєї професійної діяльності працівників.

“Громадянське виховання“ необхідно реалізувати через народну, масову школу, яку треба зробити “трудовою“. За словами Кершенштейнера “суть трудової школи полягає у тому, щоб дати мінімум знань і максимум умінь, навичок, працьовитості, а також відповідні громадянські переконання“.

Кершенштейнер був прихильником подвійної системи народної освіти. Його “народна школа“, покликана готувати слухняних і розумних робітників, ніяк не пов’язана з середньою школою (гімназіями і реальними училищами). На середню школу свій “трудовий принцип“ майже не розповсюдив. Так, у реальних училищах праця, на його думку, може здійснюватись у лабораторіях, а в гімназіях трудова діяльність обмежується роботою з книгою і підручником.

Генріх Шаррельман (1871-1940) – німецький педагог, який поставив перед школою завдання розвивати у кожній дитині її творчі сили, давати вихід дитячій фантазії через самостійний розвиток. У навчанні провідну роль відводив “переживанням“ дітей, накопиченню ними особистого досвіду.

26. Особистісна орієнтованість представників зарубіжної педагогіки ХХ ст. (М.Хайдегер, Ж.П.Сартр та ін.)

Питання про те, як повернути людині її істинну людську сутність, як зробити її вільною особистістю становить центр уваги філософії екзистенціалізму. її представники (Ж.-П.Сартр, К.Ясперс та ін.) вважають, що людина повинна творити себе сама, вірити у себе, у свої власні сили. Своєрідним гаслом стали для прихильників цієї філософської течії слова Ж.-П.Сартра "людина є не що інше як те, якою вона творить себе". Таке "творіння себе" відбувається у життєвих ситуаціях, коли людині доводиться робити вибір, приймати рішення, керуючись такими загальнолюдськими моральними категоріями, як доброта, довіра, терпимість, любов, вдячність, допомога.

Близькими до екзистенціалістських концепцій "олюднення" людини є і погляди представників "третьої сили" - неогуманістичної психологічної школи. Лідером цієї школи є найвидатніший американський психолог XX століття, батьки якого були вихідцями з України, А.Маслоу. У його оригінальній концепції особистості йде мова про те, що сутність людини є апріорно заданою, визначеною, закладеною з моменту народження у "згорнутому" вигляді. Людина залежить від своєї внутрішньо закладеної сутності, тому не може мати повної свободи волі, як це стверджував Ж.-П.Сартр. Головним призначенням людини, за Маслоу, є "відкриття своєї ідентичності, свого справжнього "Я".

27. Виховання на території України у додержавний період

Давня східнослов’янська язичницька культура була безписемною, знання, як правило, передавались усним шляхом. Є свідчення, що предки східних слов’ян використовували особливі письмена "риски і різі". Назва витікає від способу нанесення знаків цього письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і являло собою різновид піктографії.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без "устрою", тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею.

Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII-IX ст. писемної культури у східних слов’ян, були:

– становлення феодального способу виробництва;

– піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої;

– зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

– виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов’янські князівства консолідуються в єдину державу – Київську Русь.

28. Особливості виховання дітей у сім’ях східних слов’ян

Східні слов’яни відокремились від слов’янської мовної сім’ї у V–VI ст. В VI–IX ст. вони створили оригінальну систему виховання, яка спиралася на древню первісну традицію. Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих.

Метою виховання у східних слов’ян були передача підростаючому поколінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі.

У східних слов’ян існував обряд ініціації, що був властивий ще їх предкам – праслав’янам. Проте ініціації тут мали набагато гуманніший характер, ніж у інших народів. З появою сім’ї роль цієї форми виховання поступово втрачається, вона стає привілеєм представників еліти. Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо).

Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил.

29. Запровадження освіти в грецьких містах-колоніях на території України (Ольвія, Херсонес та ін.)

У VІ ст.. до н.е. вже було засновано ряд міст: на березі Бузького лиману - Ольвія, у східному Криму - Феодосія, Пантікапей (на місті сучасної Керчі). Пізніше ( в останній чверті І ст.. до н.е.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тіра (м. Бєлгород-Дністровський) та багато інших.

Пануючий клас складався з правителів з їx оточенням, чиновників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майстерень-ергастерій. Серед експлуататорів було чимало із скіфської та меотсъкої знаті, які засвоїли грецьку культуру і перетворилися у таких же рабовласників, як і грецькі аристократи Саме ця рабовласницько-купецька знать, як грецька, так і місцева, відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у V-ІV ст.. до н.е., після чого починається їх занепад. Він був зумовлений рядом факторів: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єднань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх класових суперечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римської імперії, що розпочалася з І ст. н.е., не могла істотно змінити це становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з „варварським світом”, а тому процес романізації незначною мірою зачепив грецьке населення античних міст-держав Північного Причорномор'я.

30. Християнство і поширення знань у Європі та Київській Русі

Від часів Римської імперії вона унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху.

В основу релігійної ідеології було покладено розроблену церквою аскетичну доктрину, яка вчила байдуже ставитися до мирських благ i проявляти покірливість земним властям. Людина розглядалася як гріховна істота, яка зобов’язана молитвами i праведним життям викупити первородний гріх.

Церква категорично заперечувала майже всю спадщину античної культури, крім латинської мови. Латинська мова стала мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в католицькій церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори церковної літератури, зокрема богослужбові книги. Латинська мова, мертва i незрозуміла для учнів, стала на довгий час мовою навчання у середньовічній школі.

Церковне виховання – основний тип середньовічного виховання. Воно здійснювалося у християнських родинах i головним чином в церковних школах, які тоді були найпоширенішими.

У церковних школах проповідувався аскетичний спосіб життя і практикувалися суворі покарання, оскільки вони, як стверджувалося, сприяють спасінню душі, виганяють диявольське начало з людини, полегшуючи цим шлях до спокутування гріхів.

Церковні школи, які призначались тільки для хлопчиків, ділилися на кілька різновидів: монастирські, соборні (або кафедральні) та парафіяльні.

Монастирські школи, які відкривалися при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у перших навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях; зовнішні школи відвідували хлопчики мирян.

При єпископських резиденціях відкривалися соборні або кафедральні школи (при кафедрі єпископа). Вони також ділилися на внутрішні і зовнішні.

Найбільш поширеними були парафіяльні школи. Ці школи виникали при парафіяльних церквах, утримувалися священнослужителями і призначалися для навчання дітей парафіян.

У всіх церковних школах вчителями були духовні особи. Освіта мала строго теологічний характер. Всю істину шукали у святому письмі і вивчали “на зубок“ лише канонічні (дозволені церквою) підручники й інші священні книги. Навчання будувалося переважно на запам’ятовуванні текстів із священного письма i коментарів до них. У зв’язку з цим у школах панував катехізичний спосіб оволодіння знаннями, коли навчальний матеріал подавався у вигляді запитань і готових відповідей до них.

У парафiяльних школах, де група учнів складала, як правило, 3-10 хлопчиків віком 7-15 р., навчали читати, писати, рахувати, а також церковного співу.

31. Розвиток писемності і шкільної освіти на Русі(ІХ-Х ст.)

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося переписування книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

32. Педагогічна думка в Київській Русі

Педагогічна думка Київської Русі фіксувалася і дійшла до нас у найрізноманітніших джерелах: у пам’ятках писемності та літератури різних жанрів, у творах образотворчого мистецтва, в засобах народної педагогіки (в усній народній творчості), в церковній та побутовій практиці тощо. Вона включала офіційні педагогічні концепції та народні педагогічні погляди. Перші виступали важливою складовою державної ідеології, а другі виражали верховну мудрість народу в цілому. Обидві ці сторони були тісно пов’язані, взаємодіяли і доповнювали одна одну.

Вперше педагогічна думка Київської Русі прослідковується у творах древньоруської літератури. Найдавніші пам’ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються ХI ст.

Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать "Пчела", "Златоуст", "Златоструй", "Ізборнік" Святослава 1073 р., "Ізборнік" Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: "Слово про закон і благодать" Ілларіона, "Слово деякого калугера про читання книг" Іоанна, "Повість временних літ" Нестора, "Повчання дітям" Володимира Мономаха і ін.

33. Зародження і поширення знань в епоху Ярослава Мудрого

Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося переписування книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

34. Просвітництво в період В.Мономаха

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). Твір написаний за аналогією до "Повчання дітям" Ксенофонта. Воно є перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою.

Тут вперше у Європі було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, яке пов’язане з практичними потребами людини. Мономах також вперше у вітчизняній літературі вказав на зв’язок освіти з потребами життя і діяльністю особистості. До нього в давньоруській книжності проблеми виховання та навчання розглядалися в аспекті "пізнання волі божої". Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є її праця. Виховання необхідно здійснювати не шляхом повчань, а в процесі діяння добрих справ.

У своєму "Повчанні..." Мономах дає важливий матеріал для суджень про виховний ідеал Київської Русі. Викладаючи думки про гуманні відносини між людьми, він вперше закладає гуманні начала, які згодом стали основою педагогіки українського народу.

У творі піднімаються важливі проблеми морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах вказує на важливу роль освіти у вихованні. Наводив приклад свого батька, який умів розмовляти п’ятьма іноземними мовами, за що його поважали й за кордоном.

35. "Пересопницьке Євангліє" як вітчизняна першокнига. Книги - слов’янські першодруки

Пересопницьке євангеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія. Писець Пересопницького Євангелія — Михайло Василієвич, син сяноцького протопопа, працював над створенням пам'ятки під керівництвом архімандрита Пересопницького монастиря Григорія.

Вперше педагогічна думка Київської Русі прослідковується у творах древньоруської літератури. Найдавніші пам’ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються ХI ст.

Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать "Пчела", "Златоуст", "Златоструй", "Ізборнік" Святослава 1073 р., "Ізборнік" Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: "Слово про закон і благодать" Ілларіона, "Слово деякого калугера про читання книг" Іоанна, "Повість временних літ" Нестора, "Повчання дітям" Володимира Мономаха і ін.

"Пчела" – складений у Візантії і перекладений на Русі в кінці ХI ст. збірник цитат із святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших філософів, поетів, істориків, політичних діячів тощо. Збірник вміщував 71 розділ, кожний з яких присвячувався різним темам. "Пчела" мала на меті настановити читача "як жити християнинові". Серед інших тут є думки і щодо виховання й навчання.

"Златоуст" (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) – це збірка окремих промов і висловлювань отців церкви.

"Ізборнік" Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних областей знань (всього 383 статті). Написано у формі запитань і відповідей, має філософсько-богословську оболонку. В цілому призначений для розширення знань. Для історії педагогіки цінний тим, що тут зроблено спробу викласти основи тих наук, які складали зміст візантійської освіти.

"Ізборнік" Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. Повчання дано у різних формах: у вигляді притч, невеликих життєвих оповідань тощо. Вони часто звернені до дітей. Наприклад, "Повчання Ксенофонта дітям" і т. п.

Автором "Ізборніка" 1076 р. був древньоруський книжник і монах Іоанн, який вибирав статті з рукописів у Київській великокняжій бібліотеці. До "Ізборніка" Іоанн написав передмову, яку історики розглядають як окремий твір. Вона називається "Слово деякого калугера про читання книг" (калугер – монах). "Слово..." є першим вітчизняним педагогічним твором.

Найдавнішою літературною пам’яткою вітчизняного походження, у якій звучать питання педагогічного змісту, був філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать". Твір написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037-1050 рр. Це був виступ Ілларіона перед Ярославом Мудрим та прихожанами Київського храму Софії. Твір має морально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). Твір написаний за аналогією до "Повчання дітям" Ксенофонта. Воно є перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою.

36. Братські школи в Україні і Білорусії (XYI-XYII ст.)

Історичні джерела про перші братські навчальні заклади обмежені. Спочатку це були невеликі школи з одним учителем, який одночасно виконував обов’язки дяка та писаря братства. Шкільна кімната знаходилася у братському будинку. У зміст навчання входило читання, письмо, рахунок і вивчення катехізису. З посиленням національного і соціального гніту у першій пол. XVII ст. більшість братських шкіл перетворилися у школи підвищеного типу. Братчики розуміли, що для успішного ведення боротьби проти агресивних нападів польсько-литовської шляхти, елементарна освіта була недостатньою.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.

У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому місці – грецької мови, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу.

На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова, яку спочатку не вивчали, адже нею велись богослужіння у католиків. Пізніше братчики зрозуміли необхідність латині, оскільки вона є мовою західної науки (для продовження освіти у західних навчальних закладах). Польську мову вчили аби влада дозволила відкрити школу. У першій чверті XVII ст. почали викладати українську мову.

Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи "Порядок шкільний" 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до дітей визначалось не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Досить серйозні вимоги ставилися до вчителя. Він повинен бути благочестивим, розумним, не п’яниця, не блудник... Всього у статуті нараховується 16 подібних вимог.

37. Острозький колегіум як перший на Україні навчальний заклад вищого типу

Острозька школа-академія є однією з перших шкіл вищого ступеня в Україні і найвизначнішою серед православних навчальних закладів XVI-XVII ст., що їх відкривали українські магнати.

На сер. XVI ст. Острог був значним центром науки. У цьому місті знаходили притулок багато вільнолюбних і сміливих мислителів, які зазнали переслідувань у себе на батьківщині. Острозька школа стала організаційним центром діяльності наукового гуртка, який об’єднував талановитих вчених латинської, грецької, слов’янської мов, видатних математиків, астрономів, філософів. Тут діяли літературно-науковий гурток, а також друкарня І.Федорова (з 1577 р.). В Острозі Федоров надрукував понад 20 книг. Першим відомим на сьогодні друком, пов’язаним з Острогом, є друга його "Азбука" (1578 р.). Тут вийшла і знаменита перша "Біблія", написана церковнослов’янською мовою (1581 р.). Редактором "Біблії" став Герасим Смотрицький – перший ректор Острозької школи-академії.

Острозьку школу називали "тримовним ліцеєм" або "слов’яно-греко-латинською академією". Іншими словами, її заснування було початком компромісу між представниками східнослов’янської просвітньої традиції та "латинської науки".

К.Острозький першим практично реалізував ідею поєднання цих течій: в його школі вивчали не тільки слов’янську, а й грецьку, латинську, польську мови. У програму навчання Острозької школи також входили граматики цих мов та інші предмети "семи вільних мистецтв", головним чином – риторика, діалектика, астрономія. Школа брала під увагу також вивчення вищих студій, виходячи за рамки "семи вільних мистецтв", філософію і особливо богослов’я. Тут, очевидно, як і згодом у Києво-Могилянській академії, існувало 7 класів, хоч окремого класу богослов’я не було. Вчителями були як православні греки, так і протестанти.

У школі був високий рівень викладання. Її називали академією навіть прихильники і провідники католицизму. За кордоном її також знали як академію. Щоб досягти цього, К.Острозький запросив до неї найвизначніших українських і закордонних вчених. Тут працювали першодрукар Іван Федоров, відомий український письменник Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос, доктори латинських і еллінських наук Кирило і Никифор Лукаріс, Данило Наливайко (брат керівника селянсько-козацького повстання Северина Наливайка) і ін. Очевидно, що об’єднання такого широкого кола вчених, полемістів-літераторів було одним із приводів називати школу "академією". Цю назву вживав на сторінках своїх книг Г.Смотрицький.

38. Освіта в Україні за часів козацької доби

Основні завдання козацької педагогіки – готувати фізично-загартованих, з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу; виховувати у молоді український національний характер та світогляд; формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердним.

Серед ідеалів козацької педагогіки є виховання вільної і незламної у своїх прагненнях людини, котра повинна, спираючись на вітчизняні традиції громадського і політичного життя, розвивати рідну культуру, економіку, будувати незалежну державу. В усній народній творчості відображено ідеал козака-хлібороба, власника землі, її дбайливого господаря. У часи лихоліть на передній план виступав ідеал козака-воїна, витязя нескореного духу, честі і звитяги.

Явищем глибоко самобутнім є козацька система виховання, що має такі ступені: дошкільне родинне виховання, родинно-шкільне виховання та підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання утверджувало статус батьківської та материнської народної козацької педагогіки. У сім’ях панував культ матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції продовжувалися у школах.

Першою на січі була монастирська школа, відкрита 1576 року при Самарсько-Миколаївському монастирі. Тут навчали молодь грамоти, молитов, Закону Божого та письма. Вона послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вільностей.

39. Києво-Могилянська академія. Зміст освіти. Навчально-виховний процес

Києво-Могилянська академія виникла 1632 року в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл.

Києво-Могилянська колегія була загальноосвітнім всестановим закладом, в якому вчилися діти місцевої знаті, козаків, духівництва, міщан і селян. Тут вчилися український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода, російський вчений Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович і ін. видатні діячі. Колегія готувала не лише національні наукові кадри, але й стала кузнею діячів науки для всієї Росії і інших слов’янських країн. Українські визначні діячі, вихованці і професори Києво-Могилянської академії сприяли розвитку освіти в Росії. За період з 1701 по 1762 рр. в Московську Академію з Києво-Могилянської були запрошені і виїхали 95 чоловік. Найбільш відомими українськими діячами, які зробили великий внесок у справу розвитку освіти Російської держави, є Ф.Прокопович, С.Яворський, В.Татіщев і ін.

1701 року Петро I своїм указом надав колегії офіційний статус академії. Це робить її першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні. Але ще й до надання їй цього статусу Києво-Могилянська колегія нічим не поступалася перед західноєвропейськими університетами. З 1753 р. навчання в академії проводилося лише російською мовою.

Керівництво колегії складали ректор, префект – перший помічний ректора з навчальної роботи, суперінтендант – наглядав за умовами проживання учнів.

Навчальний рік у колегії розпочинався з 1 вересня і тривав до початку липня. Він поділявся на триместри, між якими були невеликі канікули – рекреації. Триместри завершувалися екзаменами. Зарахування новоприбулих проводилося протягом всього року на основі співбесіди з префектом. Префект визначав рівень знань учня і в який клас його зарахувати.

Учні молодших класів (спудеї) заучували тексти напам’ять, виконували усні і письмові вправи. Філософи і богослови (студенти) домашніх вправ не виконували і екзаменів не складали. У кінці кожного триместру вони писали великі письмові твори – дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Складовою частиною навчального процесу були диспути, коли один студент обґрунтовував думку, а інші її заперечували. Активізації навчальної діяльності учнів сприяли також своєрідні змагання у написанні кращих творів, віршів, промов і їх виголошенні.

Оцінка знань у колегії була гнучкою і полягала у загальному висновку вчителя щодо успіхів учня. Невстигаючих з колегії не відраховували. Учень за власним бажанням міг залишатися в класі стільки, скільки сам хотів. Іноді студенти, щоб підтвердити знання з якогось предмету, переходили у молодші класи. Завершити навчання у колегії кожний студент міг за своїм бажанням у будь-який час. Дуже часто студенти не завершували повного курсу. Після закінчення повного курсу навчання або будь-якого старшого класу студенти отримували відповідний атестат.

Студенти проживали на квартирах і в гуртожитках – бурсах. За бурсами і квартирами здійснював нагляд суперінтендант. Студентам жилося скрутно, особливо в бурсах. Щоб прожити, вони наймалися прислужниками, брали участь у хорах, просили милостиню, вчителювали.

40. Педагогічна спадщина Г.Сковороди в контексті XVIII ст.

Сковорода вважав, що через поширення освіти можна зробити життя народу щасливим. У центрі його філософських поглядів стояли етичні питання – проблема людини, її природа, щастя. Щастя людини ставить у пряму залежність від її діяльності. Висунув концепцію про "сродну працю". Людина щаслива тоді, коли її життя відповідає своєму призначенню. Щастя полягає в "сродній праці", яка відповідає внутрішнім здібностям людини та приносить користь суспільству.

Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання людиною своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності, кожен повинен пізнавати себе. По суті, принцип "сродної праці" і вчення про щастя фактично є двома сторонами етико-філософської концепції Сковороди.

Спираючись на таку етико-філософську концепцію та власний педагогічний досвід, Сковорода висловив свої педагогічні погляди у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Зокрема, проблеми виховання піднімаються у таких притчах як, "Благодарний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Харківські байки" тощо.

Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність.

Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Виховання людини, вважав він, повинно бути спорідненим з її природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. "Без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутуєшся", – байка "Собака і Кобила". На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння батьківщині.

У думках Сковороди про виховання, про природу дитини є багато такого, що нагадує ідеї Руссо про вільне виховання, за що його називали українським Руссо. Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки зі світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав природу, як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства. Передбачав розвиток природних задатків шляхом самовдосконалення.

У зв’язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без урахування природних можливостей дитини. У байці "Жайворонок" читаємо: "Багато людей без природи починають великі справи та погано закінчують".

Сковорода – прихильник принципу народності у вихованні. Виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Він – палкий прихильник виховання дітей на основі вітчизняного досвіду. Як і інші українські просвітителі, Сковорода висміює прагнення дворян та козацької старшини виховувати своїх дітей на зразок західноєвропейських магнатів і з допомогою іноземних вчителів .

Сковорода вказує, що виховання має бути загальнодоступним, безплатним, охоплювати всі верстви населення, особливо народні маси: "виховання й убогим потрібне".

Важливими засобами виховання Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Першим з педагогів минулого вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості. Відстоюючи рідну мову, він користувався нею у навчальних цілях. Для учнів Харківської колегії переклав на українську мову байку Езопа "Про Вовка-музиканта".

41. Особливості педагогічної думки регіонів України О.Духнович.

Олександр Васильович Духнович (1803-1865) – найбільш видатний представник культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших професійних вчених-педагогів у Західній Україні. Народився в с. Тополя на Пряшівщині у сім’ї священика. В Ужгороді закінчив гімназію, а потім духовну семінарію. Спочатку працював домашнім учителем, потім нотаріусом в єпископській канцелярії. Протягом 1844-1865 рр. був священиком і каноніком Пряшівської єпархії, одночасно викладав російську мову у Пряшівській гімназії. Духнович брав активну участь у культурно-просвітницькій діяльності: співпрацював у газетах "Вісник", "Заря Галицкая", "Церковная газета"; зіграв важливу роль у відкритті більше 70 початкових народних шкіл на Закарпатті. Заснував товариство "Литературное заведение Пряшевское", яке підготувало до видання 12 букварів, багато шкільних підручників, альманахів, календарів.

Духнович є автором першого на Закарпатті народного букваря – "Книжица читальная для начинающих" (1847), склав перші на Закарпатті шкільні підручники з географії та історії "Краткий землепис для молодых русинов", з російської мови "Сокращенная грамматика письменного русского языка".

Він написав перший у Західній Україні систематизований підручник з педагогіки "Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских" (1857). Книга побудована у формі коротких запитань й розгорнутих відповідей. Вона складається з "Передмови для батьків", "Вступу", 12 розділів та "Додатку".

У системі педагогічних поглядів Духновича чільне місце займає ідея народності виховання. Він вимагав, щоб учитель "в детях народолюбие возбудил и в сердце их закрепил любовь к своей народности". Відстоював право простих людей на освіту, боровся за те, щоб для них відкривались школи з навчанням рідною мовою і там навчали вчителі з народу. Важливим засобом виховання в дусі народності розглядав народну пісню.

У своїй "Педагогії..." Духнович відводить вихованню у житті людини вирішальну роль. Людина без виховання, на його думку, буде нездібною і непотрібною, подібно до необробленої землі, яка здатна родити лише бур’ян. Загальною метою виховання вважав формування людини – громадянина і патріота.

Він, як і Коменський, проповідував принцип природовідповідності у вихованні. Виходячи з цього принципу, Духнович вимагав врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Вказував на необхідність рівномірного розвитку всіх сил дитини.

Серцевиною виховання Духнович вважав формування високоморальної особистості. Важливими засобами морального виховання він називав вправи та настанови. Діти повинні навчитися розрізняти чесне і нечесне, наслідувати високоморальних людей.

Духнович особливо наголошував на вихованні працелюбності, оскільки розглядав працю важливим фактором становлення особистості. Праця є засобом фізичного й інтелектуального виховання. Духнович розробив систему трудового виховання і навчання, він висунув ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею.

У процесі розумового виховання Духнович радив не тільки розширювати у дітей коло знань, а й розвивати їх пізнавальні здібності. Він визначав предмети, які треба вивчати у початковій школі: географію, ботаніку, зоологію, сучасні іноземні мови, землеробство, садівництво, бджільництво.

У "Педагогії..." Духнович велику увагу приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце у навчанні ставив наочність, потреба в якій випливає, на його думку, з конкретності мислення дитини. Наочне навчання сприяє свідомому засвоєнню знань. Духнович одним із перших обґрунтовував принцип активності, вказавши, що навчання є двостороннім процесом, який включає активну працю вчителя і учнів. Він також обстоював принципи свідомості, доступності та ґрунтовності засвоєння знань.

Щодо організації навчального процесу Духнович рекомендує практикувати групову роботу учнів. Клас треба поділити на кілька (три) груп, керуючись дитячими здібностями. Учитель працює з групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити інтелектуальний розвиток кожного учня.

У вихованні і навчанні радив обережно використовувати заохочення і покарання, відзначаючи, що за навчання і тупість розуму бити "бесчеловечно есть".

42. Внесок Т.Шевченка у моральність і відстоювання освіти для народу

Педагогічні погляди Шевченка знайшли місце у його віршах, публіцистичних і художніх творах.

Він вірив у велику силу виховання. У повісті "Близнецы" показав, яка може бути різниця між двома хлопчиками завдяки вихованню. Він змалював образи двох братів-близнюків, один з яких навчався в гімназії та університеті і зробився корисною людиною, а інший виховувався в кадетському корпусі, де з нього витруїли все людське.

З творів Шевченка можна отримати чітке уявлення про його виховний ідеал. Таким ідеалом для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, яка здатна застосовувати свої знання в житті, уміє цінувати мистецтво, любить працю. Виховному ідеалові Шевченка властива така риса, як працьовитість. Праця повинна займати, на його думку, головне місце в житті людини. У повісті "Капітанша" він писав: "Заздрю і завжди заздритиму тобі, щасливий благородний трудівнику".

Шевченко піддав гострій критиці станову систему освіти в царській Росії. Він вказував на недостатню кількість навчальних закладів на Україні, а з тих закладів, що існували, виходили духовно скалічені молоді люди. У повісті "Княжна" він описав недоліки початкового навчання. Учителями були малограмотні дячки, які вчили за церковними книжками. Навчання зводилось до того, щоб навчити дітей читати релігійні книжки і виховати їх в дусі покори. Таке навчання Шевченко охарактеризував словами "безглузде "тму-мну". У творах Тараса Григоровича звучить також критика навчально-виховної практики станових закладів: кадетських корпусів, пансіонів та інститутів шляхетних дівчат.

Шевченко мріяв про справжню народну школу, побудову якої пов’язував, передусім, з революційною перебудовою суспільства. Народну школу уявляв як школу, де панує рідна мова. Ставив також питання про необхідність освіти для жінок нарівні з чоловіками.

Шевченко гаряче вболівав за відкриття недільних шкіл, підтримував їх матеріально. Його велика заслуга полягає в написанні підручника українською мовою, призначеного для недільних шкіл ("Букваръ Южнорусский", 1861 р.). Підручник відрізнявся від всіх попередніх букварів тим, що ті орієнтувалися на читання незрозумілих складів, а цей мав на меті спочатку навчити літер, а потім вже читати зв’язні тексти. Випустив тиражем у 1000 примірників, всі виручені гроші віддав на недільну школу.

Шевченко збирався написати й інші підручники для недільних шкіл (арифметику, географію, історію України, етнографію). Але його передчасна смерть не дала цього зробити.

Виняткову роль у вихованні дітей відводив сім’ї. З великою симпатією писав про виховання дітей у трудових сім’ях, де матері піклуються про своїх дітей, де наполеглива праця зміцнює людяність у стосунках. Співчутливо зображає селянські вдовині сім’ї, де зберігаються добрі стосунки, незважаючи на злидні. З повагою ставиться до жінки-матері. У повісті "Наймичка" зобразив маму-селянку, яка приховувала своє материнство від сина заради його благополуччя.

43. Розробка К.Ушинським принципу народності виховання ("Про народність у суспільному вихованні")

Ця ідея є центральною у педагогічній системі Ушинського. Вона характерна також для поглядів таких видатних українських педагогів як О.Духнович з Закарпаття, Ю.Федькович з Буковини та ін. Але цю проблему на дійсно науковій основі вперше розробив Ушинський.

Термін "народність" Ушинський пояснює як своєрідність кожного народу, яка зумовлена його історичним розвитком, географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність – це національна самобутність народу і коріниться вона, на думку видатного педагога, перш за все, у характері народу.

Ушинський виступив проти намагань російського уряду провести шкільні реформи шляхом запозичення якоїсь іноземної системи виховання. Він вважав, що громадське виховання є продуктом довготривалого історичного розвитку нації, його неможливо придумати у кабінеті або запозичити в інших народів. Мета виховання, на його думку, визначається особливою ідеєю про людину, властивою для кожного народу: "Кожний народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях." "Виховання бере людину всією зі всіма її народними й частковими особливостями, – її тіло, душу, розум, – і, перш за все, звертається до характеру, а характер і є саме той ґрунт, у якому коріниться народність..."

Ушинський доводить, що не тільки на практиці, але і в теорії не існує загальної виховної системи для всіх народів. У кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою педагогічною системою.

У методологічному плані принцип народності виховання виступає як корінна закономірність розвитку системи освіти і виховання у будь-якій країні. Ця система повинна будуватись у повній відповідності з особливостями і потребами своєї країни. За умови дотримання даного принципу виховання здійснюється в дусі народних звичаїв, традицій, рис національного характеру і психології свого народу.

Складовою частиною ідеї народності в Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він не уявляв суспільної системи виховання.

Оскільки виховання повинно бути народним, то, як вказує Ушинський, рідна мова повинна займати центральне місце у вихованні людини. Він критикував політику російського царизму в українських школах і наголошував, що навчання у них повинно відбуватися рідною мовою.

44. К.Ушинський "Людина як предмет виховання"

У розвитку педагогіки і психології велике значення мала праця Ушинського «Людина як предмет виховання», в якій докладно розглянуто багато важливих питань: розвиток почуттів, сприймання, пам'яті, уваги, уявлення, мислення, емоцій, мови тощо Виступаючи протії представників буржуазної психології і педагогіки (Гербарта, Бенеке та ін), які однобічно, абстрактно, з метафізичних позицій трактували психіку людини, він, навпаки, психічне життя людини, зокрема дитини, розглядав у русі, в зв'язку з розвитком суспільства.

Як педагог і психолог Ушинський великого значення надавав розвитку активності дітей у процесі навчання та виховання, вказував на методи і способи психічного їх розвитку: правильний режим життя, виховання волі та інтересів, набування трудових навичок, умінь і звичок, подолання труднощів тощо Високо оцінюючи значення трудового народу в історії суспільства, він вважав, що й виховання підростаючого покоління повинно відбуватися в його Інтересах з обов'язковим врахуванням специфічних особливостей кожного народу. Тільки з сукупності практики і теорії виховання в різних народів може створитись загальнолюдська педагогічна система виховання, а й наука і мистецтво.

45. К.Ушинський про зміст освіти

Причини недостатнього розвитку педагогічної науки в Росії Ушинський вбачав у недостатній увазі суспільства до проблем виховання, у вкрай незадовільному стані народної освіти у країні. Визначаючи предметом педагогіки людину, Ушинський відзначав також недостатній рівень розвитку наук про людину, з яких педагогіка повинна черпати дані для розуміння процесів навчання і виховання. Більшість з цих наук самі перебували у зародковому стані. Ще однією причиною була бідність і беззмістовність педагогічної літератури в Росії.

Він подолав розбіжності між матеріальною і формальною концепціями про найбільш доцільний характер освіти. Згідно теорії матеріальної освіти функція навчання полягає, передусім, у засвоєнні учнями фактичного матеріалу; згідно теорії формальної освіти – у розвитку розумових сил учнів (їх мислення, пам’яті, уваги тощо). Ушинський науково обґрунтував положення про органічну єдність оволодіння знаннями і розумового розвитку школярів у процесі навчання.

У тісному зв’язку з першою проблемою Ушинський розв’язував питання про функції навчання. Перед навчанням ставив три основні завдання: освітнє, виховне і розвиваюче, які завжди повинні виступати в єдності.

46. Громадсько-педагогічний рух в Україні (60-ті роки ХІХ ст.)

60-ті роки XIXстоліття характеризуються новими явищами в історії школи та педагогічної думки в Україні. Скасування кріпосного права, розвиток капіталізму, загострення соціальних суперечностей, зростання селянських заворушень, революційно-демократичний рух - усе це об'єктивно сприяло розвитку шкільної освіти. У 60-х роках XIXст. передові педагоги України виступили проти станової школи з її муштрою і відривом від життя, теорії від практики. Вимогам реформи початкової, середньої і вищої школи, розвиткові жіночої освіти, боротьбі за українську національну школу, запровадженню ефективніших методів навчання приділялося дедалі більше уваги.

Цей період характеризується бурхливим розвитком педагогічної преси, появою цілого ряду педагогічних журналів і газет. На сторінках педагогічних журналів висвітлювались питання, що стосувалися реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидактики, методики викладання окремих дисциплін та ін. Суспільно-педагогічний рух 60-х років був неоднорідним. Педагоги, що належали до різних напрямків, трактували питання з своїх класових позицій. Педагогічна думка середини та кінця XIXст. була представлена відомими діячами громадсько-педагогічної думки М.І.Пироговим, Л.М.Толстим, М.О.Корфом та ін. (буржуазно-ліберальний напрямок), К.Д.Ушинським, В.І.Водовозовим, М.Ф.Бунаковим та ін. (буржуазно-демократичний напрямок), М.Г.Чернишевським, В.Г.Бєлінським, Д.І.Писаревим (революційно-демократичний напрямок), О.В.Духновичем, П.О.Кулішем, Л.Ф.Головацьким та ін. (національний напрямок).

47. Послідовники К.Ушинського У розробці проблем методики початкової освіти. М.Корф (М.Драгоманов, С.Русова та ін.)

Корф створив новий тип народної початкової школи – земську трирічну школу, де заняття велися одним учителем одночасно у трьох класах. Пропагуючи ідею загальної обов’язкової початкової освіти, він відкрив понад 100 таких земських шкіл в Олександрівському і Бердянському повітах. За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії.

Відстоював аналітико-синтетичний (тобто звуковий) метод вивчення грамоти і одним із перших у Росії запропонував його широке застосування. Для ознайомлення учителів з цією методикою він написав посібник "Руководство по обучению грамоте по звуковому способу" (1867) – один із перших у Росії підручників такого типу.

У створених ним школах Корф запроваджує навчання за підручниками Ушинського. Сам створив для цих цілей підручник-читанку "Наш друг", яка доповнювала "Рідне слово" Ушинського. Пізніше написав до неї методичні рекомендації для вчителів.

Корф написав першу в Росії книгу з школознавства "Русская начальная школа", що призначалась для діячів земських шкіл і була педагогічною енциклопедією початкової освіти. Доповненням до неї став пізніше написаний ним збірник "Наше школьное дело".

48. М.Драгоманов в контексті педагогічного процесу ХІХ ст.

Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). Не раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманної, національно свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю.

Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про виховання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого".

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає формування у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

49. Громадсько-педагогічна діяльність в Україні (середина ХІХ ст.)

Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського у Львові виникло Товариство ім.Т.Шевченка. За його ж пропозицією 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство ім.Т.Шевченка. З 1894 р. головою НТШ обрано Михайла Грушевського.

НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських Академій наук. В його рамках діяло три наукових секції: історико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М.Грушевський, 1.Франко, В.Гнатюк, І.Горбачевський, І.Пулюй, І.Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І.Франко, К.Студинський, О.Колесса, Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як "Записки НТШ' (120 томів), "Пам'ятки українсько-руської мови", "Етнографічний збірник"(38 томів), "Матеріали до української етнології' (26 томів), "Збірник філологічної секції (23 томи), "Українсько-руський архів". Ці видання збагатили українську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.

50. Демократичні ідеали М.Пирогова, Х.Алчевської, Т.Лубенця та інших діячів другої пол. ХІХ ст.

Пирогов виступав проти бюрократичного характеру керівництва навчально-виховною роботою. Перебуваючи на посаді попечителя учбових округів, він підняв роль педагогічних рад, розширивши коло питань, якими вони займались. На педрадах заслуховувались доповіді і обмін думками з дидактичних питань, у їх компетенцію вводились питання виховання і поведінки учнів.

Алчевська відстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою. Вона є основоположником методики навчання дорослих грамоти, розробила цінні зразки уроків письма, читання, бесід про прочитане. З цією метою разом з групою вчительок створила трьохтомний навчальний посібник "Книга дорослих".

Цінним внеском Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею методика проведення бесід з учнями на літературному матеріалі. Бесіди проводилися за наперед розробленою програмою, а їх ефективність перевірялась за допомогою письмових робіт. У науково-педагогічній діяльності Лубенця значне місце посідали питання дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Написав і видав близько 30-ти підручників, методичних посібників і книг з різних питань навчання і виховання.

Основною педагогічною працею Лубенця є "Педагогічні бесіди", він написав також книги "Про наочне викладання", "Зернинка" (остання для читання в молодших класах в 4-х частинах). Серед заборонених царським урядом книг Лубенця були "Граматика" (український буквар), "Читанка", зразком для написання яких стали навчальні книги Ушинського. Сюди ж відноситься і "Загальнокорисний задачник", який написано Лубенцем на матеріалі реального життя.

Будучи прихильником рідної мови у школах, він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність початкового навчання дітей рідною мовою. Підтримував недільні школи та організацію таємних шкіл з навчанням рідною мовою дорослих, організовував вечірні класи для працюючої молоді, писав підручники для навчання дорослих. Піклувався про створення дошкільних виховних закладів. На всеросійському з’їзді вчителів 1913 року виступав проти існуючої системи покарань учнів у школах Росії.

З 1914 по 1918 рр. працював викладачем педагогіки і методики, а також був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах. За прогресивні погляди, особливо за українофільство, Лубенця за царизму не раз звільняли з роботи. У роки радянської влади продовжував чесно служити справі освіти і виховання. Керував школою у Пущі-Водиці, читав лекції для вчителів Києва, Чернігова, Житомира. Написав за цей час "Буквар", чотири "Читанки" та ряд посібників для школи. Київські профспілки прийняли рішення вважати Лубенця героєм праці.

51. Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка та інші відомі українці про національну освіту (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.).

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910) – письменник і педагог. Народився на Чернігівщині в небагатій дворянській сім’ї, закінчив екстерном Харківський університет. Більше 10 років працював учителем у сільських школах на Чернігівщині. З 1902 р. проживав у Києві, певний час очолював Київське товариство "Просвіта". Під його редакцією вийшов чотирьохтомний "Словник української мови". Написав ряд публіцистично-педагогічних творів, серед яких "Яка тепер народна школа на Україні", "На безпросвітному шляху. Про українську школу", "Перед широким світом" і ін. У цих та інших творах критикував тогочасний стан народної освіти, виступав за створення народних шкіл з українською мовою викладання.

Всупереч царській забороні Грінченко, коли ще працював учителем, нелегально проводив навчання українською мовою і використовував при цьому самостійно складені ним буквар "Українська граматка для науки читання і писання" та читанку "Рідне слово". Остання була однією з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках він пропагував культ народної педагогіки як умови виховання, помістивши туди багато народних казок, оповідань і ін.

Франко залишив величезну спадщину, у т. ч. більше ста наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки. Писав українською, російською, польською і німецькою мовами.

У статтях "Наші народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та ін. піддав гострій критиці недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду у галузі освіти. Вказував, що уряд боїться поширення знань серед народу і видає розпорядження, які всіляко обмежують доступ до гімназій дітей бідного населення.

Вказував на роль навчання рідною мовою у розвитку мислення дітей. Боровся за створення шкіл, пов’язаних з життям, з інтересами народу. У брошурі "Чого хоче галицька робітнича громада" розробив програму (соціалістичну) народної освіти і школи. Метою виховання визначив формування всебічно розвинутої особистості, яка готова до роботи розумової і фізичної. Характеризуючи мету і завдання виховання, Франко розвінчував курс уряду на підготовку вірнопідданих з вузьким кругозором громадян. Він висунув свій ідеал виховання – людини-"каменяра", будівника нового суспільства. Такій людині притаманні "внутрішній спокій, сила і ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна боротьба проти темноти, фальші і дармоїдства".

Велику увагу Франко приділяв проблемі вчителя. У своїх статтях і художніх творах показав тяжке становище галицьких учителів, зобразив як позитивні, так і негативні образи вчителів. Негативні образи вчителів показав у оповіданнях "Грицева шкільна наука", "Малий Мирон" та ін. Негативним образам протиставив позитивні в оповіданні "Борис Граб", п’єсі "Учитель" (Омелян Ткач) та ін. Крім художніх Франко написав ряд статей, присвячених проблемі вчителя: "Спогади з моїх гімназійних років", "Історія моєї батьківщини" та ін.

У педагогічній спадщині Франка є багато матеріалів з історії педагогіки. Він зробив аналіз освітньої ролі братств в ХVI-ХVII ст. на Україні, зупинявся на діяльності Острозької академії, писав про історію Львівського університету, вивчав педагогічні ідеї І.Вишенського, Г.Сковороди, Т.Шевченка, О.Духновича та ін. Досліджував історію зарубіжної освіти і виховання, зокрема філантропічний напрямок у німецькій педагогіці.

На формування поглядів Лесі Українки впливав її дядько М.П.Драгоманов.

У своїх творах вона порушувала багато важливих педагогічних проблем. У статті "Голос однієї російської ув’язненої" піддала критиці систему освіти царської Росії. Росію назвала "бастілією", де панують "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство".

У нарисі "Школа" Леся Українка показала відсталість тогочасних народних шкіл, а саме парафіяльних, та тяжке життя народних вчителів. Вона критикувала і середні школи, де процвітали муштра і зубріння.

52. Національно-освітнє питання: кінець ХІХ - початок ХХ ст. (С.Русова, В.Грінченко, І.Нечуй-Левицький)

Всупереч царській забороні Грінченко, коли ще працював учителем, нелегально проводив навчання українською мовою і використовував при цьому самостійно складені ним буквар "Українська граматка для науки читання і писання" та читанку "Рідне слово". Остання була однією з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках він пропагував культ народної педагогіки як умови виховання, помістивши туди багато народних казок, оповідань і ін.

Основним рушієм різнобічної діяльності С.Русової за межами України, що здійснювалась у науково-педагогічному, громадсько-політичному, культурно-просвітницькому, науково-публіцистичному напрямах, виступили ідеї служіння справі визволення українського народу від будь-яких форм дискримінації, незалежно від умов і місця проживання, та національного державотворення як головного стрижня світобачення мислительки.

Провідними у змісті педагогічної роботи, що займала центральне місце в усій еміграційній діяльності Софії Русової, стали:

- організаторсько-практичні зусилля в царині розбудови і функціонування українського шкільництва в Чехословацькій Республіці, яке за структурою, кадровим потенціалом, науково-методичним забезпеченням не мало аналогів у всьому українському зарубіжжі міжвоєнного періоду;

- теоретичні пошуки, пов'язані з викладанням в українських високих школах і наукових установах та розробкою лекційних курсів, навчальних програм, підготовкою монографій, наукових розвідок, підручників, статей, рецензій тощо;

- популяризаторська праця, що, з одного боку, сприяла ширенню досягнень національної системи освіти, доведенню до світової громадськості її проблем і потреб, а з іншого, - збагачувала українську педагогічну думку прогресивними ідеями зарубіжних наукових надбань, стимулюючи нові пошуки в галузі національної освіти й виховання.

Теоретичний доробок С.Русової періоду еміграції включає твори педагогічної, "жіночої" та літературознавчої тематики. Головні їх ознаки (громадянськість, національно-виховна спрямованість, народність, гуманізм, європеїзм) і характер піднятих у них проблем визначаються: а) ідеєю державотворчої ролі школи, освіти й національного виховання, що була центральною в педагогічних поглядах ученої; б) значенням, якого вона надавала національному й моральному відродженню української жінки як основі піднесення її дидактично-виховної ролі в суспільстві та в сім'ї; в) місцем, яке педагог відводила художньому слову, книзі, періодичному виданню у просвіті народу, національно-патріотичному й естетичному вихованні його підростаючого покоління.

53. Просвітницька культурно-освітня і духовно-моральна діяльність І.Огієнка (після 1917р.)

Написав ряд підручників для українських шкіл: "Рідна мова" (1917), "Рідне писання" (1918), "Українська граматика" (1918), "Українські шкільні мотиви" (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в м.Києві, приват-доцентом і професором в університетах Києва, Кам'янець-Подільського, Варшави, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.

Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І.Огієнка є "Українська культура" (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII-XVIIICT.), вчений зробив висновок про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Московській державі.

Головним у розвитку духовності української молоді І.Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І.Огієнка можна вважати: різномовність, родинність, залучення християнських ідеалів.

54. Університетська освіта в Україні (XIX-початок XX ст.).

У 1921-1926 роках розвиток освіти в Україні характеризувався проявом двох протилежних тенденцій: залучення до української системи освіти загальних радянських педагогічних ідей, що було продиктовано створенням СРСР; формування в освіті Української РСР специфічних рис в організаційному та змістовому аспектах. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогічних наук на основі рефлексології, у векторі рефлексологічної моделі Західної Європи.

Видатні науковці-педагоги 20-х років - О.Залужний, В.Протопопов, І.Соколянський, Я.Чепіга, Я.Мамонтов - сформували основи розвитку цієї науки. Видавався науковий журнал "Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології'. Як наука, педологія включала в себе цілий ряд дисциплін: антропологію, анатомію, фізіологію, історію, етнологію, етнографію. Педагогіка також стала одним із структурних підрозділів рефлексології і повинна була виконувати функцію реалізації теоретичних засад, що розроблялись педологією.

Отже, перші десятиліття ХХ ст. в українській освіті можна визначити як період культурно-освітньої нестабільності.

Формування незалежності України вивільнило значний науково-педагогічний потенціал української інтелігенції, спричинило до розгортання широкої мережі українських навчальних та наукових закладів різного рівня, а також громадських культурно-освітніх організацій.

55. Педагогічна підготовка на Україні ХІХ ст.

З ухваленням у 1864 р. нового Статуту гімназій і прогімназій у Російській імперії перші з цих закладів було розподілено на гімназії класичні й реальні. Програма класичних гімназій ґрунтувалася на вивченні стародавніх мов і математики, навчальний процес у реальній гімназії спирався на природничі дисципліни й нові іноземні мови. Хоча і класичні, і реальні гімназії переслідували одну мету - загальну освіту дітей, - суттєво їх відрізняло те, що право на продовження навчання в університеті надавалося тільки випускникам класичних гімназій. Випускники реальних гімназій могли вступати лише до вищих спеціальних навчальних закладів. Вивченням стародавніх мов у класичних гімназіях закладалася основа для опанування наук в університеті.

Історико-філологічні факультети університетів (в Україні - Харківського, Київського, Новоросійського), університетські педагогічні інститути та дворічні педагогічні курси, де давали фахову й педагогічну підготовку викладачів стародавніх мов, виявилися не в змозі задовольнити потреби всезростаючої мережі класичних гімназій. Крім того, як зазначено у звіті міністра народної просвіти за 1873 р., не зарадив справі і виклик зі слов'янських земель Австрійської імперії у 1866 p. майже сотні молодих філологів-випускників тамтешніх університетів (переважно чехів). Невдовзі преса розпочала гостру кампанію проти вчителів-чехів, звинувачуючи їх у тому, що через недосконале знання російської мови вони не можуть забезпечити якісного перекладу, що утруднює засвоєння учнями класичних мов.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х років XIX ст. Міністерство народної просвіти під керівництвом Д.О. Толстого спланувало певні організаційні заходи в системі вищої педагогічної освіти для зміцнення класичної системи освіти й підготовки вчителів класичних гімназій. З цією метою було відкрито історико-філологічні інститути. Перший у Російській імперії історико-філологічний інститут з чотирирічним терміном навчання з'явився в 1867 р. в Петербурзі. Наступним кроком стало відкриття 1 жовтня 1873 р. при Лейпцизькому університеті (Німеччина) спеціальної семінарії з класичної філолога, де готували викладачів стародавніх мов для гімназій Російської імперії.

56. Київ - Центр освіти в регіоні. Педагогічна підготовка в Києві (II пол. XIX - поч. ХХ ст.)

На кінець 80-х pp. XIX ст. забезпечення вітчизняних гімназій учителями класичних мов було суттєво поліпшено завдяки історико-філологічним відділенням університетів га історико-філологічним інститутам. Скажімо, за перші 25 років існування історико-філологічного факультету університету в Одесі (з 1865 р.) його закінчили 276 студентів. Ніжинський історико-філологічний інститут за період з 1875 по 1900 pp. випустив 321 вчителя. Крім того, право викладати стародавні мови в середніх навчальних закладах надавалося випускникам духовних академій. У зв'язку з цим у 1888 р. було закрито і Російський філологічний інститут у Лейпцигу.

Тоді як для підготовки вчителів стародавніх мов держава робила певні організаційні кроки, питання забезпечення гімназій учителями нових мов лишалося відкритим. Нові мови (німецьку й французьку) викладали переважно іноземці носії мови, що закінчили бодай середню школу або склали спеціальний іспит на звання вчителя тої чи іншої мови, але не мали спеціальної психолого-педагогічної підготовки для роботи в середніх навчальних закладах. Тож діти, які вступали до гімназій з певними практичним знаннями, потрібних нових знань не здобували, а часто навіть втрачали свої практичні навички.


57. 1917р. Центральна Рада. Започаткування першої української системи освіти. Перший міністр освіти України І.Стешенко. Громадська і педагогічна позиція

У 1917 р. Стешенко виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. У 1917-18 очолював рух за українську школу, здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні.

З червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. Перебуваючи на цій посаді, Стешенко рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій (зокрема, з 39 відкритих у 1917 гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства.

Основоположні засади освітньо-наукової політики були закладені саме Центральною Радою. Стешенко особливо проявив себе як організатор народної освіти тоді, коли його запросили очолити у серпні 1917 р. щойно створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат Освіти. За короткий час свого перебування на посаді генерального секретаря, а потім міністра народної освіти в Українській Народній Республіці Стешенку довелося витримати велику боротьбу не лише з ворогами українського національного руху, але й з тими поміркованими українцями, які виступали проти широкої українізації школи.

Стешенко, проводячи українізацію школи, твердо стояв на засадах забезпечення у цьому питанні прав усіх національних меншостей. У статті "Про українську національну школу" (1917 р.) і в інших своїх статтях він піднімає проблему співвідношення національного та інтернаціонального у справі виховання. Вказуючи на необхідність національної школи для всіх національних груп, Стешенко доводив, що всі народності, які проживають на території України, повинні знати її мову, літературу, географію, історію.

Стешенко був одним із авторів плану організації національної освіти в Україні, який було схвалено на всеукраїнських учительських з’їздах, які проходили 1917 року. Він також займався організацією роботи цих з’їздів.

58. Перші декрети Радянською уряду про освіту. Традиції, новації, ідеологія. 1-а Всеукраїнська нарада з питань освіти

На більшій частині території України з 1920 р. запанувала радянська влада. Надійним засобом впровадження домінуючої ідеології пролетаріату до свідомості широких мас керівники компартії і держави цілком слушно вважали систему освіти, яку треба було докорінно переробити, поставити на службу своїм цілям. Саме на це спрямовувалась державна освітня політика.

Проте в Україні на початку 20-х років склалася своєрідна ситуація. З одного боку, спостерігався зліт національної самосвідомості, з іншого — українські більшовики ще прагнули автономії, бажали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті першої світової та громадянської воєн.

Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, розробляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РРФСР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні, починаючи з 1920 p., створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає "Декларацію про соціальне виховання дітей", в якій, на підставі твердження про розпад сім і в соціалістичній державі, робиться висновок про необхідність перенесення "центру ваги" в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок. Тодішній нарком освіти Г.Гринько так роз'яснював сутність соціального виховання: "соціальне виховання в розвинутому вигляді є всезагальна організація дитинства, створення колективного життя всього дитячого населення. Це - не вихідна точка, а кінцева мета розвитку соцвиху. Вона передбачає повне усунення розпорошеності дітей між індивідуалістичними сім'ями, що неможливе без організації соціалістичного господарства та зміни всього устрою життя".

59. Підготовка учителя в Україні в 20-ті роки

Комплексні програми, що розроблялись на Україні, були спрямовані передусім на класове виховання, якого від школи вимагали партія і уряд. Це вступало в гострі суперечності з положенням самих програм. Важко було пристосувати до комплексів політичні питання, пов'язати їх з дитячим комуністичним рухом, "політкомплексом", "комплексом охорони здоров'я".

У 20-ті роки педагогами України комплекс розглядався як відбиття інтегрованого сприйняття дитиною оточуючого світу, а завданням школи було ознайомити дитину із світом, що її оточує. На початку 30-х років на перше місце було поставлене пролетарське комуністичне оточення - партія, комсомол, дитячий рух, ради, профспілки, виробництво, колгоспи. Так кардинально змінюється парадигма освіти: від дитини як центру педагогічного процесу школа перейшла до висунення на передній план оточення, причому у вкрай політизованому розумінні.

60. Перетворення в галузі освіти. Кодекс про народну освіту (1922 р.).

2 листопада 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила "Кодекс законів про народну освіту в УРСР", в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.

Таким чином, в 20-ті роки XX ст. на Україні була створена оригінальна освітня система, яка була виявом творчості українського суспільства, викликана загальним творчим злетом, характерним для соціальної атмосфери перших пореволюційних років.

Впроваджувалася комплексна система навчання - принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми (наприклад, дитячих інтересів та нахилів, ознайомлення з певним колом життєвих явищ, вивчення рідного краю, виконання практичних завдань тощо).

61. 20-ті роки. Національно-освітнє питання

У середині 20-х років, як завдання на перспективу, було вису-нуго гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання.

До вищих навчальних закладів в 20-ті роки відносилися інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада на Україні ліквідувала університети, вважаючи їх "розсадником буржуазної ідеології"'.

З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів, при них відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати цю молодь до сприйняття інститутських курсів.

Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. У 1920 р. у схемі системи освіти, запропонованій Г.Гриньком, вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців.

62. Ліквідація неписьменності (20-30-ті роки) як фактор зміни загальної культури суспільства

Послаблення напруженості в стосунках вчительства з представниками органів місцевої влади, що виникло на грунті спільної зацікавленості у гальмуванні темпів “українізації” освітніх і державних установ, створило сприятливі умови для співробітництва. Вибух громадської активності педагогів Донбасу в той час реалізувався насамперед в галузі ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Протягом 20-х років вчителі проводили велику роботу по лікнепу: виступали з ініціативою відкриття пунктів, організовували в них навчальний процес, складали учбові програми та підручники для неписьменних громадян, влаштовували агітаційні заходи з метою популяризації знань серед населення. Завдяки в основному їхнім зусиллям ліквідація неписьменності серед дорослого населення Донбасу здійснювалася успішніше, ніж в інших регіонах України. Однак протягом зазначеного періоду так і не вдалося розгорнути мережу лікпунктів відповідно до розподілу неписьменних за рідною мовою.

Ліквідація неписемності — культурно-освітня кампанія, здійснювана більшовицькою партією у 20—30-ті роки.

В Україні навчання населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність», створеного в 1923 року. У 1936 році воно ліквідувалося як таке, що виконало свою роль.

За Всесоюзним переписом населення 1936 року 85,3 % людності України було грамотним проти 57,5 % у 1926 році. Україна ставала республікою суцільної грамотності, мала висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. Утім в роки масових репресій значна частина представників різних соціальних верств зазнала переслідувань і була знищена.


63. Співвідношення принципів демократизму і дисципліни в педагогічному методі А.Макаренка. "Педагогічна поема"

А.Макаренко здійснював перевиховання шляхом залучення вихованців не тільки до побутового самообслуговування, а й до рентабельної продуктивної праці. Це забезпечувало можливість не лише фізично виживати, а й формувати у вихованців оптимістичний погляд на свою подальшу долю. Адже вони знайомилися з реальними виробничими відносинами, отримували надійну професію, організаційні навички, досвід взаємовиручки, відчуття захищеності у колективі і суспільстві.

Перетворення виховних закладів - колонії і комуни - у виробничі колективи є досить повчальним. Економічна скрута примусила А.Макаренка поспішити з залученням вихованців спочатку до аналога натурального господарства і до підробітків у сусідніх господарствах. А згодом, завдяки професіоналізму агронома колонії М. Фере (прототипу Шере у "Педагогічній поемі") та використанню високопродуктивних порід свиней і кращих сортів зернових, овочів і фруктів, колонії вдалось домогтись рентабельності власного сільськогосподарського виробництва.

64. Особистість і колектив у педагогічній системі А.Макаренка

А.С.Макаренку доводилось узгоджувати свою педагогічну систему з тогочасною ідеологією. На першій стадії розвитку колективу видатний педагог радив керівнику брати на себе всі повноваження. Він повинен був сам, без будь-якого узгодження з колективом, ставити вимоги, обов'язкові для виконання кожним.

Для другої стадії розвитку колективу характерною була наявність ядра, тобто групи дітей, які свідомо підтримують вимоги організатора колективу. Тобто і на цій стадії вимоги продовжує ставити організатор, але і вони вже сприймаються колективом не з таким опором, як на стадії диктату, оскільки підтримані багатьма товаришами по колективу. Таким ядром новостворюваного у той час суспільства була комуністична партія, яка активно підтримувала на місцях всі директиви, спущені зверху.

Третя стадія передбачала можливість колегіального вирішення всіх питань життя колективу демократичним способом — на основі прийняття рішення більшістю голосів. Отже, вимоги до кожного члена колективу ставив сам колектив, бо вони випливали з прийнятих ним рішень.

У такий спосіб реалізовувалась "педагогіка колективної ді'Г. Переходу з другої до третьої стадії передувала кропітка виховна робота по кількісному нарощуванню ядра. Коли в ядро входило більше половини членів колективу, то організатор міг без особливого ризику ставити будь-яке питання на голосування. Таке введення елементу колегіальності в життя колективу зовсім не означало повної відмови від диктату, оскільки замість диктатури однієї особи утворювалась диктатура колективу.

За А.Макаренком, найвищою є четверта стадія розвитку колективу - стадія самовиховання, коли кожен член колективу не чекає, поки йому дасть доручення колектив чи його лідер, а сам, виходячи з інтересів колективу, бере на себе певні обов'язки, виконує їх та ще й сам себе контролює.

Результатом такого підходу до формування колективу або суспільства могло бути досягнення високого рівня виконавчої дисципліни, створення майже воєнізованого колективу.

65. Методи виховання (за Ж.-Ж.Руссо, Й.Гербаргом, Я.Корчаком, A.Мaкаренком, В.Сухомлинським)

Методи виховання завжди діють у певній системі, кожен є структурним елементом цієї системи і у взаємозв'язку з іншими забезпечує ефективність виховного процесу, їх використовують у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. А. Макаренко зауважував, що кожний виховний засіб слід розглядати як частину виховної системи. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із зміною мети виховання, умов, у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її вихованості.

Основними факторами впливу на дітей Руссо вважав природу, людей та предмети оточуючого світу. Основне завдання виховання, яке здійснюється людьми і речами, полягає у тому, щоб узгодити свої впливи з природним розвитком дитини. У такому контексті слід розуміти трактування Руссо принципу природовідповідності: природне виховання допомагає вільному розвитку дитини, який відбувається через самостійне накопичення нею життєвого досвіду.

Вільне виховання випливає з природного права кожної людини на свободу. Воно слідує за природою, допомагає їй. Руссо виступає за недоторканість, автономність внутрішнього світу дитини як маленької людини.

Він заперечує авторитаризм у вихованні. Дітей повинні обмежувати тільки закони природи. Звідси заперечення Руссо методів покарання і примусу у вихованні. На його думку, йдучи за природою дитини, необхідно відмовитись від обмежень, встановлених вихователем. Свобода дитини може бути обмежена лише речами. У цьому зв’язку Руссо пропонує замінити методи покарання методом “природних наслідків“ від неправильних вчинків.

Особливу увагу Сухомлинський приділяє ідеї самоцінності й неповторності, талановитості кожної дитини, вільному розвитку особистості в педагогічно продуманих умовах; включенню соціального середовища в сферу педагогічних впливів; природному вихованню (в єдності з природою) як головному чиннику формування людини – її розуму, почуттів, емоцій («уроки мислення на природі», «школа під голубим небом», «школа радості»); організації переживання дітьми нагромадженого досвіду; висуненню слова вчителя як провідного засобу виховання особистості; відмові від колективних засобів впливу на особистість, особливо коли мова йде про проступок; розробці комплексної програми «виховання красою» людини, природи, вчинку; введенню статевого виховання в структуру навчально-виховного процесу; вирішенню проблеми біологічного і соціального на користь двофакторного впливу (врахування, крім соціальних чинників, фізичного стану, статі, спадковості, рівня розвитку здібностей).

66. А.Макаренко. Авторська педагогічна концепція. Сучасники при педагогічну концепцію А.Макаренка

Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті), хоч і не створив спеціальної монографії з педагогіки. Найбільш відомими є його роботи "Педагогічна поема", "Прапори на баштах", "Книга для батьків", "Методика організації виховного процесу", "Проблеми шкільного радянського виховання", "Лекції про виховання дітей" і ін. У 1934 р. його прийняли до спілки письменників.

Педагогіку Макаренко розглядав як науку практичну, яку можна вивести тільки з педагогічного досвіду, закріпивши теорією, а не з теорем.

Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну "стандартну" частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання). Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично розвинути, дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати якості господаря і організатора.

Стрижнем педагогіки Макаренка є вчення про дитячий колектив. Він розглядає повноцінний колектив як необхідну умову найбільш повного розвитку особистості. Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, що об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю по досягненню цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної залежності.

Думки А.С. Макаренка неоднозначне оцінювалися в СРСР. Хоч офіційно владні структури створювали культ "вчення А.С. Макаренка", насправді ж положення талановитого педагога повсюдно ігнорувалися. Взяти хоча б його погляди на дитячий колектив. А.С. Макаренко вважав первинним колективом не звичайне об'єднання дітей для навчальної роботи, а значно ширше. У своїй лекції "Педагогіка індивідуальної дії" він писав: "У моєму досвіді я прийшов до такої організації, коли первісний колектив не охоплював ні класних шкільних інтересів, ні виробничих інтересів, а був тим осередком, в який і шкільні, і виробничі інтереси приходили від різних груп. Ось чому я останнього часу зупинився на загоні, до якого входили й школярі різних класів і робітники різних виробничих бригад".

Однак, такі сміливі, новаторські методи виховної роботи педагога-ентузіаста тогочасні науковці сприймали не схвально. Так, в процесі розгляду та обговорення виховних програм дитячих установ А. С. Макаренка – “Операційний план педагогічної роботи трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського” і “Конституція трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського” – його звинуватили у зайвій емоційності, в намаганні перевернути всю тогочасну систему соціального виховання, у використанні несоціалістичних за змістом педагогічних категорій “обов’язок, честь, право” та відсутності в його виховній роботі класової лінії.

67. Сучасні погляди на спадщину А.Мaкаренка представників зарубіжної практики

Макаренко виношував намір відкрити закони побудови педагогічного колективу. Антонові Семеновичу не вдалося цього здійснити, але аналіз його думок дає можливість сформулювати деякі правила, дотримання яких сприяє формуванню вчительського колективу. Зі сформульованих у працях Макаренка порад і рекомендацій щодо названої проблеми на перший план виступає правило, яким педагог неухильно керувався у своїх навчально-виховних закладах: правильне виховання можливе за наявності учительських колективів як колективів однодумців.

Макаренко висловлювався і за те, щоб усі педагоги були красивими, а якщо такого досягти не можна, то "хоч один гарний молодий педагог, одна гарна молода жінка в колективі неодмінно повинні бути . Треба, щоб дітей захопила ще естетика, краса в колективі".

Творчий шлях Антона Семеновича Макаренка є одним із повчальних прикладів служіння педагога своїй справі. Його творчість пройнята глибокою любов’ю до дітей, відданістю ідеалам. А. С. Макаренко – педагог-новатор. Він шукав засоби і форми виховання особистості, створював новий педагогічний стиль, не завершуючи, проте, своєю діяльністю старого періоду педагогічної культури.

Антон Семенович Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написавши понад 150 творів (романів, повістей, сценарій, науково-педагогічних статей). За його творами зняті художні фільми. Педагогічний досвід Макаренка аналізують і вивчають як в Україні, так і у всьому світі. Макаренко розробив і здійснив систему виховання «важких дітей», поєднавши у своїй педагогічній методиці теорію виховного колективу і практику трудового виховання. Здійснив реформування загальноосвітньої та професійної школи.

Думка та поради педагога щодо побудови вчительського колективу не могли бути втіленими у шкільну практику внаслідок Дії директивної системи управління. Остання, по суті, лишала Директора школи всяких прав, залишивши йому одні обов'язки.

Його називають “яничаром”, носієм авторитарної, тоталітарної педагогіки. В умовах терору репресій проти української інтелігенції А.С.Макаренко робив усе, аби захистити знедолених дітей, повернути їх до повноцінного життя.

68. Альтернативні оцінки педагогічного експерименту А.Макаренка вітчизняною наукою і практикою

Провідним в педагогічній теорії Антона Семеновича є вчення про колектив, як основний і вирішальний фактор виховання всебічно розвиненої особистості. Це основне положення своєї педагогічної теорії Макаренко поширює і на сім’ю: “...Сім’я повинна бути тільки колективом. Втрачаючи ознаки колективу, сім’я втрачає більшу частину свого значення, як організації виховання і щастя”, – пише А. С. Макаренко в “Книзі для батьків”. Тому педагог неодноразово висловлювався проти так званої “системи однієї дитини” в сім’ї, бо виховувати колективність можна лише в такій родині, дє є кілька дітей.

Другою основою виховання в педагогічній системі А. С. Макаренка є праця. Великою заслугою педагога є те, що він розглядав працю не лише з точки зору продукування матеріальних цінностей, а й з точки зору його психолого-педагогічного значення. Визначний педагог довів це на практиці можливість поєднання навчання з продуктивною працею. У комуні ім. Ф. Е. Дзержинського вихованці працювали по чотири години в день, а решту часу відводили навчанню в школі-десятирічці.

Третьою основою в педагогічній теорії А. С. Макаренка є виховання свідомості, почуття обов’язку і відповідальності. Почуття обов’язку перед Батьківщиною, уміння враховувати кожен крок своєї діяльності і поведінки з точки зору інтересів суспільства він ставив вище за все.

69. 30-ті роки. Деструктивні прояви суспільного та освітнього життя

Система освіти в Україні в 20-ті роки докорінно відрізнялась від російської. Як уже було сказано, на Україні затвердили систему освіти, яка складалась з семирічної школи двох концентрів (1-го - чотири роки навчання, 2-го - три) й профшколи. У цей час у Росії склалася така система освіти:

1) початкова школа (І ступінь) - 4 роки навчання;

2) семирічна школа як фундамент всієї шкільної системи;

3) школа II ступеня (дев'ятирічна середня школа);

4) фабрично-заводські семирічки;

5) школи селянської молоді;

6) школи фабрично-заводського учнівства;

7) робітничий факультет.

У середині 20-х років уряд Радянської Росії рішуче змінює свою тактику щодо інших радянських республік. В квітні 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді Нарком освіти України М.Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, обґрунтовуючи це тим, що "цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР". Таким чином, поступово сформований наприкінці 20-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти. При цьому за взірець було взято, звичайно, російську систему народної освіти.

Таким змінам також сприяли постанови ЦК ВКП (б) про організацію і зміст роботи радянської школи. 5 вересня 1931 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову "Про початкову і середню школу", в якій зобов'язав наркомоси республік негайно розпочати роботу по складанню нових навчальних планів і програм, що забезпечили б засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехнічного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв'язку теорії з практикою, вивчення основ виробництва.

Невдовзі після цієї постанови були затверджені нові навчальні плани, побудовані на основі предметного викладання, і введені нові програми з основних навчальних предметів, в яких ще було багато серйозних недоліків.

70. Підходи до змісту і форм загальної освіти в Україні в 30-ті роки

25 серпня 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі". Даною постановою було засуджено комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод "цілих слів" у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною формою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчанні повинен використовуватись систематичний виклад учителем матеріалу, самостійні та лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давались принципові вказівки щодо обліку знань учнів. Рекомендувалось проводити індивідуальний систематичний облік знань.

ЦК ВКП(б) рекомендував Наркомосу переробити навчальні програми до 1 січня 1933 року для того, щоб забезпечити "дійсно міцне і систематичне засвоєння дітьми основ наук."

Як уже зазначалось, у 20-ті роки на Україні відбувався інтенсивний розвиток педології. ЦК ВКП(б) в постанові від 4 липня 1936 року "Про педологічні перекручення в системі Наркомосу" викрив педологію і шкідливу діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудивши педологічні перекручення, ЦК ВКП(б) в своїй постанові вимагав "відновити повністю в правах педагогіку і педагогів", вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей.

Отже, 1936 роком датується остання згадка про педологію. Вона зникає з педагогічного небосхилу, а разом з нею припиняються будь-які вивчення вікових та індивідуальних особливостей дітей взагалі.

71. Авторські педагогічні концепції 20-х 30-х років

У 20-ті роки педагогами України комплекс розглядався як відбиття інтегрованого сприйняття дитиною оточуючого світу, а завданням школи було ознайомити дитину із світом, що її оточує. На початку 30-х років на перше місце було поставлене пролетарське комуністичне оточення - партія, комсомол, дитячий рух, ради, профспілки, виробництво, колгоспи. Так кардинально змінюється парадигма освіти: від дитини як центру педагогічного процесу школа перейшла до висунення на передній план оточення, причому у вкрай політизованому розумінні.

У ці роки всі провідні педагоги перейшли на рефлексологічні позиції. Сам термін "рефлексологія" впровадив у науковий обіг В.Бехтерєв у роботі "Основні принципи так званої об'єктивної психології або психорефлексологі'і" (1930). Сутність рефлексології полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.

Основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й потребами дитини, що вона - центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX - поч. XX ст. в течії "нового виховання", репрезентованій А.Фер'єром, О.Декролі, Дж.Дьюї, М.Монтессорі, В.Лаєм та ін. Вони відстоювали ідею розумового розвитку дитини за "центрами інтересу" і вважали, що її виховання має бути спрямоване на формування цілісної людської особистості.

72. Альтернативність оцінок педагогії. Постанова «Про педагогічні перекручення у системі Наркомосів» у рецепції дослідників кінця XX ст.

Друга половина вирізнялася поглибленням та активізацією навчально-методичних заходів, а початок 1930-х рр. – посиленням загальноідеологічного впливу з кардинальною реорганізацією завдань Наркомосу і профосвіти, уніфікацією всієї системи освіти. Кадровий склад втрачав професіональних фахівців на керівних посадах главків та серед консультантів, а натомість з'являлися адміністратори – виконавці політико-ідеологічних директив. Характерні для середини 1920-х рр. елементи методики, особливо для прикладних дисциплін, поступилися методології науки суто марксистського зразка. Формування єдиної системи освіти в СРСР фактично зруйнувало весь попередній досвід, відтак стала організаційно і функціонально залежною і номенклатура освітніх установ.

Треба відзначити, що перенесення центру уваги з дитини на дитячий колектив, який почали досліджувати тими ж методами, що і дитину, не могло не відбитися негативно на педологічній науці й стало початком розмивання її предмета й об'єкта. Після того, як педологія почала втрачати свій предмет і об'єкт дослідження і перед нею було поставлено цілком конкретне завдання обслуговування педагогічного процесу, вона починає розглядатися як допоміжна дисципліна, а після постанови 1936 р. "Про педологічні перекручення в системі Наркомосу" взагалі зникає як наука.

73. Закон "Про зміцнення зв'язку школи і життям і про дальший розвиток системи народної освіти в УРСР (1959р., квітень)

Верховна Рада СРСР 24 грудня 1958 року прийняла закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР". Законом запроваджувалась загальна обов'язкова восьмирічна освіта. Згідно з цим законом встановлено нову систему шкільної освіти:

• загальна обов'язкова восьмирічна школа для дітей віком від

7 до 15-16 років;

• повна середня для підлітків і молоді 15-18-річного віку ( денні середні школи, вечірні /змінні/ й заочні середні школи працюючої молоді);

• школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;

• технікуми та інші середні і вищі навчальні заклади.

Головним в перебудові системи народної освіти було поєднання навчання з продуктивною працею. З 15-16 років вся молодь повинна була включатися в посильну суспільно-корисну працю.

74. Освіта в Україні (період Великої Вітчизняної війни 1941 -1445 pp.).

У тяжких умовах воєнного часу почалася підготовка до початку 1941/42 н.р. 1-го вересня 1941 року почались заняття в районах України, які не були окуповані (деякі р-ни Донбасу, Одеса, Севастополь, деякі райони Чернігівської і Сумської областей). Учні шкіл України, які евакуювалися на схід, почали 1941/42 н.р. у школах інших республік - Росії, Туркменії, Казахстані, Грузії.

23 січня 1942 року виходить Постанова Раднаркому СРСР "Про заходи по боротьбі з безпритульністю серед дітей". При обласних і крайових виконкомах створювались комісії для боротьби з безпритульністю, притулки і розподільники для дітей-сиріт і безпритульних, дитячі будинки. Для підлітків, які в роки війни залишили навчання і пішли працювати, в 1943 році були створені вечірні школи.

З 1943 року почалось відновлення роботи шкіл в районах України, визволених від окупантів. 31 грудня 1943 юку Раднарком УРСР прийняв постанову "Про організацію обліку сітей і підлітків віком 7-15 років і про порядок контролю за виконанням закону про обов'язкове загальне навчання". 31 вересня 1944 року на переважній більшості території України відновилась робота шкіл. У 1943/44 н.р. на Україні було 12802 школи, в яких навчалось 1770179 учнів. З 1944/45 н.р. було запроваджено обов'язкове навчання дітей у школах, починаючи з семирічного віку, що сприяло ліквідації розриву між дошкільними установами і школою. У серпні 1943 року були прийняті "Правила для учнів", в яких визначались їх обов'язки і правила поведінки. З 1943/44 н.р. в школах було запроваджено цифрову п'ятибальну систему оцінки успішності та поведінки учнів.

21 червня 1944 року Раднарком СРСР прийняв постанову "Про заходи поліпшення якості навчання в школі", згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу. Цією постановою також було запроваджено нагородження випускників середньої школи золотими і срібними медалями.

75. Педагогічна наука України в кінці 40-60-тих pp.

Після закінчення війни в Україні розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запроваджено обов'язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи - школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів, інвалідів, сироти.

Важливим завданням у галузі народної освіти у 60-ті роки було здійснення в країні загальної обов'язкової середньої освіти, перехід школи на новий зміст освіти, удосконалення навчального процесу і виховання учнів.

Процес введення загальної обов'язкової середньої освіти вирішено було здійснити в кілька етапів. З цією метою Центральний Комітет партії і Рада Міністрів СРСР прийняли ряд постанов.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів від 10 серпня 1964 р. "Про зміни терміну навчання в середніх загальноосвітніх трудових політехнічних школах з виробничим навчанням" було встановлено замість 3-річного - 2-річний термін навчання в середній школі на базі 8-го класу.

Суттєвим у 60-ті роки XX століття було запровадження в українській школі кабінетної системи навчання У ці роки серед вчителів шкіл і працівників органів народної освіти виділяється багато ентузіастів, добрих організаторів, справжніх майстрів педагогічної справи.

Також у цей час у загальноосвітній школі широко запроваджуються нові методи навчання (проблемне , програмоване навчання, дослідницький метод та ін.).

76. Особистісно орієнтована педагогічна концепція В.Сухомлинського

У вихованні культури мислення певне місце відводилось шахам, які дисциплінують мислення, розвивають пам’ять, виховують зосередженість, цілеспрямованість. Для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці.

На думку Сухомлинського, не можна зводити духовний світ маленької людини лише до навчання. Якщо учителі будуть прагнути до того, щоб всі сили школяра були поглинуті уроками, життя його стане нестерпним.

Виходячи з однієї з основних ідей своєї педагогіки – повноти щастя дитини – Сухомлинський вважав, що дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя – у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему Сухомлинський радить через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках.

Для переборення слабких сторін (в т. ч. і неуспішності з того чи іншого предмета) дитина черпає моральні сили у своїх успіхах в інших видах діяльності, де вона може найкраще проявити себе, розкрити свої духовні сили. Вихователі у Павлиші вбачали своє завдання, перш за все, у тому, щоб помітити у кожному вихованцеві все найкраще і розвинути його, не обмежуючись рамками шкільної програми.

Формування моральних переконань і вчинків. Сухомлинський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини.

Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних моральних знань: "Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре".

77. В.Сухомлинський про виховання громадянина. Книга "Народження громадянина"

В.Сухомлинському вдалося його замінити нонконформістським, за яким дитина і в школі може виявляти власні найнеповторніші грані діяльності та поведінки. Суттєвим є те, що у системі В.Сухомлинського дитина наділялася значною автономією. Але вчений, розуміючи різницю рівнів задатків і здібностей дітей, продовжував удосконалювати гуманний стиль взаємин у колективі, підсумовуючи, що саме формування моралі поведінки у школярів дозволяє мати рівні можливості для гуманного, морального зростання.

Загалом, виховання гуманності, на думку педагога, починається з виховання любові до всього живого, до матері, бабусі, рідних. У книгах "Серце віддаю дітям", "Народження громадянина", "Павлиська середня школа" педагог розкриває конкретні форми становлення гуманної поведінки дітей. Серед них: створення лікарень для пташок і тварин, допомога немічним, участь в естетизації школи і селища тощо. Формуванню гуманізму дітей сприяло також створення галереї портретів матерів найвідоміших людей світу.

У праці "Як виховати справжню людину" він радить майбутнім матерям і батькам вивчати історію свого народу, виробляти шанобливе ставлення до близьких, оскільки святими, за його переконанням, є слова: народ, мати, батько, син.

78. Новаторство В.Сухомлинського у контексті XX ст.

Звичайно, спостереження дітей у навчанні достатньо використовували Ж.-Ж. Руссо, Л.М.Толстой, К.Д.Ушинський. Але В.О.Сухомлинський по-новому використовує природу як широкий засіб загального розвитку дитини.

Педагогічна спадщина Сухомлинського багатоаспектна, її пронизує проблема проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв’яжеться жодне виховне завдання. У Павлиській середній школі, якою керував педагог, виховна робота була спрямована на те, щоб дитині дати, перш за все, духовну повноту і насиченість життя.

Ідею перетворення освіти у важливу життєву цінність Сухомлинський тісно пов’язує з відсутністю чи наявністю в учнів інтересу до учіння. Він ставить вимогу, щоб учіння для учнів було радісною працею. Єдиним джерелом вогнику допитливості, жадоби до знань називає радість успіху у праці, а найголовнішим засобом досягнення цього вважав правильне оцінювання учнів. "Оцінка повинна винагороджувати працелюбство, а не карати за лінощі та нерадивість. Але не можна допустити, щоб оцінка балувала учнів, щоб не склалось легковажне ставлення до навчання. Дитина мусить усвідомлювати оцінку як результат розумових зусиль".

Від середини 50-х до середини 60-х років Василь Олександрович розробляє свою педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього стає невдоволеність наявними на той час у педагогіці і практиці роботи школи авторитарно-догматичними структурами виховання і схоластичним, відірваним від життя змістом освіти. Це особливий етап життя педагога, час сподівання на радикальні зміни.

Він звертається до тем і проблем, які раніше не були предметом педагогічної рефлексії в структурі радянської ідеологеми. Так, в 1961 р. виходить його книга «Духовний світ школяра», в 1962 – «Людина неповторна», в 1963 – «Моральний ідеал молодого покоління», в 1965 р. – «Виховання особистості в радянській школі». Василь Олександрович звернувся до духовного світу особистості, до моральних її цінностей задовго до того, коли на неї звернули увагу інші педагоги. Ці твори послужили поштовхом для подальших творчих шукань.

79. В.Сухомлинський про поєднання виховних завдань школи і сім'ї. Книги "Батьківська педагогіка". "Серце віддаю дітям"

Центральною у педагогічній системі В.О.Сухомлинського є ідея гармонійно розвиненої особистості. Незадовго до відходу у небуття вчений підготував доповідь для захисту докторської дисертації за сукупністю робіт під назвою "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості, де вчений розкриває складники всебічного розвитку особистості учня у період його навчання. За традиційного підходу до компонентів всебічного розвитку вчений, разом з тим, по-новому окреслює власне розуміння змісту виховання та шляхів його реалізації.

У розвитку особистості першорядного значення він надавав розумовому вихованню. Ідеалом школи є те, щоб у життя не вступала жодна невихована у розумовому відношенні людина. Невігласи небезпечні для суспільства, незалежно від того, освічені вони чи ні. Невіглас не може бути щасливим сам і завдає нещастя іншим. Той, хто вийшов зі стін школи, може чогось і не знати, але він має бути розумною людиною. Розумова вихованість, на думку Сухомлинського, нерівнозначна обсягу набутих знань: "Уся суть у тому, як відбувається життя знань у складній і багатогранній діяльності людини".

Важливе завдання школи педагог вбачав у формуванні стійких переконань вихованців. Знання стають переконаннями за умови, коли у школі живуть ці переконання - у взаємовідносинах між вихованцями і педагогами, в їхніх вчинках, прагненнях, радощах і прикрощах.

У "Батьківській педагогіці" вчений кардинально, по-новому осмислює взаємозв'язки родини і школи. Головним у цьому зв'язку виступає глибоке народне підґрунтя. Спираючись на народні бувальщини, легенди, оповіді, вчений розкриває кращі набутки етнічних засад виховання. За Сухомлинським, кожен народ продукує свою систему етнічних цінностей, яка найповніше відображає його ментальність, особливості національної свідомості. Ці цінності народ відтворює і розвиває через мову, літературу, мистецтво, фольклор, виробничі відносини, побут, а також через звичаї і традиції.

80. Народна педагогіка як структуро-творча основа педагогічного пошуку В.Сухомлинського

Згодом, в 90-ті роки була висловлена думка про значний вплив ідей В. О. Сухомлинського на розвиток тогочасної освіти в державі. В одній із монографій зазначається: «Свої погляди В. О. Сухомлинський активно відстоював в Академії педагогічних наук, на нарадах працівників народної освіти, в періодичній пресі. їх поділяли вчителі, батьки й самі учні. Ідеї, погляди, що їх висловлював В. О. Сухомлинський, вплинули значно сильніше, ніж це прийнято вважати, на деякі положення тез ЦК КПРС і в кінцевому рахунку на прийнятий в грудні 1958 року Закон про зміцнення зв'язку школи з життям».

В останній період життя В. О. Сухомлинський все голосніше та емоційніше обстоює народні імперативи й цінності, спирається на українську етнопедагогіку, вводить її в усі ланки педагогічного процесу, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки. Розширюючи педагогічний простір, він починає сам створювати для павлиських дітей казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовує їх у навчально-виховному процесі.

81. Гуманізм в теорії і практичній діяльності В.Сухомлинського. Послідовники О.Захаренко, Ш.Амонашвілі та ін.

В умовах гуманізації виховання вчений по-новому осмислював суть взаємин колективу і кожного вихованця, розвивав ідеї А.С.Макаренка щодо виховного впливу колективу на дитячу особистість. У роботах "Виховання колективізму у школярів ", "Духовний світ школяра ", "Розмова з молодші директором школи " він встановлює принципи взаємозалежностей особистості і колективу. На думку педагога, колектив лише тоді позитивно впливає на становлення кожного вихованця, коли сам має насичене духовне життя та складається з яскравих особистостей. За цих умов кожен вихованець здатен впливати на загальний стиль взаємин у колективі, збагачуючи при цьому один одного, що дозволить гармонізувати взаємини у дитячому співтоваристві.

У школі поважали гідність дитини, оскільки без любові і поваги до вихованців, за переконанням В.Сухомлинського, будь-які розмови про гуманність і людяність стають порожнім звуком. Природно, що формування гуманності школярів здійснювалося у Павлиші шляхом використання "Хрестоматії моральних цінностей людства" та "Хрестоматії з етики". Ці рукописні матеріали постійно поповнювалися вченим та його колегами і слугували розвитку у дітей людяності, доброти, гідності.

82. Особистісно орієнтована модель, виховання за Ж-Ж Руссо. Л.Толстим, M.Moнтeccорi, Я.Корчаком,В.Сухомлинським. Ш.Амонашвілі

Психологічна модель особистісно орієнтованої педагогіки спочатку зводилась до визнання відмінностей в пізнавальних здібностях учнів, які в реальному освітньому процесі проявляються в здібності до навчання (індивідуальна здібність до засвоєння знань). При цьому метою освітнього процесу є корекція здібності до навчання як пізнавальної здібності.

Сьогодні роблять спроби побудови іншої особистісно-орієнтованої системи навчання. Вона спирається на такі вихідні положення:

· пріоритет індивідуальності, самоцінності, самобутності дитини як активного носія суб’єктного досвіду, що склався задовго до впливу спеціально організованого навчання в школі;

· при конструюванні та реалізації освітнього процесу потрібна особлива робота вчителя для виявлення суб’єктивного досвіду учня;

· взаємодія двох видів досвіду учня повинна відбуватись не по лінії витіснення індивідуального, наповнення його суспільним досвідом, а шляхом їх постійного узгодження, використання всього того, що накопичене учнем у його власній життєдіяльності;

· розвиток учня як особистості (його соціалізація) відбувається не тільки шляхом оволодівання ним нормативною діяльністю, а й через постійне збагачення. Перетворення суб’єктивного досвіду як важливого джерела власного розвитку.

Метою особистісного орієнтованого навчання є процес психолого-педагогічної допомоги дитині в ставленні її суб’єктивності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні. Особистісно орієнтований підхід поєднує виховання та освіту в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту, розвитку дитини, підготовка її до життєтворчості.

В їх основу покладено ідеї Ж.Ж.Руссо, Й.Г. Пестамоцці, Дж. Дьюї про вільний розвиток і виховання дитини Й.Г. Песталоцці стверджував, що вміле поєднання індивідуальної і групової організації навчальної діяльності допомагає успішному навчанню дітей, а їх активність і самодіяльність підвищують ефективність уроку.

Прихильник теорії вільного виховання, всесвітньо відомий італійський педагог Марія Монтессорі (1870—1952) у творах «Метод наукової педагогіки, що застосовується до виховання в «будинках дітей», «Самовиховання і самонавчання в початковій школі» та в інших пропагувала теорію вільного виховання. Виходячи з того, що дитина від природи здатна до самостійного, спонтанного розвитку, вона вважала головним завданням виховання дітей створення такого оточення, яке б давало їм тільки «поживу» для самовиховання. Висунула вимогу вивчення сутності дитини, яку потрібно виховувати. Уперше в історії педагогіки запровадила у практику шкіл систематичні антропологічні обстеження дітей. На її думку, школи повинні бути лабораторіями вивчення психічної діяльності дітей. Проголошені ідеї самовиховання і самонавчання Марія Монтессорі прагнула реалізувати у створюваних нею школах за власною системою.

83. В.Сухомлинський і педагогічне новаторство 90-х років

Після 1970 р. почався новий етап біографії педагога – «життя після смерті». Це стосується його 48 книг, 500 наукових статей, більше як 1500 оповідань і казок для дітей. Спадщина В. О. Сухомлинського розійшлася по всьому світу, живе своїм життям. На початок XXI ст. вийшло 65 його творів тиражем близько 15 млн примірників. Вони перекладені на 59 мов народів світу. Найпопулярніша книга «Серце віддаю дітям», яку жодне видавництво не хотіло публікувати й випустило в 1969 р. тільки тому, що вона вийшла роком раніше в НДР, має 55 видань на 32 мовах народів світу.

Ідеї Сухомлинського, які не знайшли свого повного застосування в свій час, значно вплинули на подальший розвиток педагогічної науки і практики – вони лягли в основу широкого руху «педагогіки співробітництва», популярного наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст. Ці ідеї ввійшли органічною частиною в сучасну реформовану початкову школу України, за ними працюють різні навчальні заклади, проводяться щорічні Всеукраїнські педагогічні читання «Василь Сухомлинський і сучасність».

Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського глибоко вивчається в Україні, Росії, багатьох країнах світу. Створена і активно працює Українська асоціація імені Василя Сухомлинського (1991), Міжнародне товариство послідовників Сухомлинського (Німеччина, Марбур, 1990), Всекитайське товариство прихильників В. Сухомлинського (1998). В Павлиській середній школі, що носить його ім'я, з 1975 р. функціонує педагогічно-меморіальний музей В. Сухомлинського.

84. Підготовка вчителя в Україні (1917 - 1990 рр.)

На сьогоднішній день особистісно орієнтована парадигма освіти визначила нові змістовно ціннісні орієнтири освітнього процесу. Увага громадськості звертається на важливість і актуальність максимального розкриття потенціалу кожної людини, підготовки її до саморозвитку, самовизначення та самореалізації. Учитель з авторитарно-педагогічним світоглядом, який не вважає важливим особистісний саморозвиток людини, не визнає внутрішній світ джерелом особистісного зростання, сам неспроможний до повноцінного особистісного та професійного вдосконалення та становлення. Підготовка вчителя традиційно була спрямована на реалізацію передусім навчальної (дидактичної) функції.

У школі все починається з учителя. І хоча результати навчання й виховання учнів залежали від трьох чинників: хто навчає, кого навчають, як навчають, – важко сказати, що важливіше. Безумовно, величезною у справі музичного виховання є роль учителя, його особистості. Він, як носій знань, передає їх учням, і чим більше володіє знаннями, вміннями й навичками з музичного мистецтва сам учитель, тим краще засвоять зміст дисципліни діти.

Без сумніву, Василь Олександрович сам був феноменальним вчителем, оскільки, за винятком біології, хімії і фізики у старших класах, сам міг провести будь-який урок (і проводив). Звичайно, він насамперед постійно збагачувався знаннями. Його бібліотека включала всю тодішню не лише фахову, а й соціологічну, психологічну, педагогічну літературу, яка видавалася в тодішньому Союзі РСР. Маловідомим є той факт, що коли вчителі словесності й класоводи відмовилися писати творчі роботи, то на засіданні психологічного семінару він поставив на обговорення 20 (як йому здавалося, кращих) власних творів.

Природно, психологічний семінар був суттєвим чинником становлення майстерності павлиських вчителів.

На заняттях семінару не просто обговорювалися певні теми, а обов'язково щоразу дискутувалися проблеми невстигаючих дітей, дії окремих учнів. При цьому В.Сухомлинський спонукав вчителів до глибокого аналізу з урахуванням психологічних та індивідуальних особливостей кожного учня.

85. Звільнення школи і педагогічної науки від орієнтації на ідеологію, від впливу авторитарно-адміністративної педагогіки (80-90 роки)

У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів "Про дальше покра-щення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовки їх до праці" від 22 грудня 1977 року вказувалося, що школа зобов'язана допомогти учням оволодіти глибокими знаннями основ наук і трудовими навичками. Постанова підкреслювала важливість єдності навчання і виховання, тісного взаємозв'язку розумового, трудового і морального виховання, а також поєднання навчання з участю у виробничій праці. Особлива увага приділялась питанням змісту і методам навчання, удосконаленню навчально-виховного процесу, позакласної і позашкільної роботи, яка повинна враховувати інтереси і бажання школярів.

Одночасно з даною постановою була прийнята постанова про безплатне користування підручниками і про створення шкільних бібліотечних фондів підручників.

На жаль, вищезгадані постанови не працювали, і радянська влада поступово входила в кризовий період, піддавалась "застійним" впливам, характерним для всього суспільства. В 1984 р. була зроблена спроба вивести школу з кризи, накреслено заходи по проведенню реформи загальноосвітньої і професійної школи, яка мала на меті подолання наявних недоліків в системі освіти, в змісті і методах навчання і виховання.


86. Педагогічні концепції теорії гуманістичної орієнтації як закономірність української педагогічної традиції

Концепцією середньої загальноосвітньої школи України в змісті освіти виділяються два компоненти: державний і шкільний, які опрацьовуються відповідно Міністерством освіти України і школою. Державний компонент змісту освіти є інваріантним стандартом загальноосвітньої підготовки, незалежним від регіональних умов та індивідуальних особливостей учнів.

В Концепції досить детально викладається характеристика предметів чи інтегрованих курсів як державного, так і шкільного компонентів, акцентується увага на курси за вибором і профільне навчання, факультативи й додаткові заняття, розглядається вивчення предметів мовного циклу.

Освіта повинна бути включена в систему найвищих соціальних пріоритетів.

Однією з умов успішної реалізації концепції є належне науково-методичне забезпечення всіх сторін педагогічного процесу. Психолого-педагогічна наука покликана розв’язати на теоретичному і прикладному рівні такі проблеми:

— принципи і критерії відбору змісту освіти, особливо її «ядра» (соціальне необхідного обов’язкового обсягу знань, умінь і навичок);

— шляхи і засоби диференціації та індивідуалізації навчання, розробка і апробація різних варіантів навчальних планів;

— підготовка сучасних програм, підручників, навчальних посібників, у яких реалізуються ідеї гуманізації і демократизму, єдності навчання і виховання;

— розробка надійної діагностики рівня вихованості і засвоєння учнями змісту освіти;

— умови розвитку здібностей і обдарованості учнів;

— наукове обґрунтування конкретних шляхів перебудови системи підготовки і підвищення кваліфікації вчителя.

87. Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова. Етапи становлення

Відновлення дійсної історії становлення та розвитку вищої педагогічної освіти та її лідера Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова є нагальною потребою українського національного відродження, утвердження української державності, повноважного входження вітчизняної освіти до європейського освітнього простору як освіти глибоко історичної, фундаментальної, високоякісної, а відповідно й конкурентноздатної.

Датою заснування НПУ має вважатись 21 листопада (4 грудня за новим стилем) 1834 року.

У короткому викладі історія розвитку нашого університету має такий вигляд:

4 грудня1834 p. - фактичневідкриттяприКиївськомууніверситетіСв. Володимира„особливоговиховногозакладу" Педагогічногоінституту;

травень1835 р. - Випускпершоїгрупивчителів-екстернів, якіпройшлиатестаціювПедагогічномуінституті;

1858 р. - ПеретворенняПедагогічногоінститутууВищідворічніпедагогічнікурсиприУніверситетіСв. Володимира;

1863 р. Створеннянаїхосновісамостійногонавчальногозакладу- КиївськихВищихпедагогічнихкурсів;

1867 р. ВідтворенняВищихпедагогічнихкурсівприУніверситетіСв. Володимира, їхспівробітництвоіз „зовнішніми" курсами;

1909 р. ПеретворенняКиївськихВищихпедагогічнихчоловічихкурсіввУчительськийінститут;

1920 р. ВключенняУніверситетусв. Володимира, Вищихжіночихкурсів(Університетусв. Ольги), УчительськогоінститутутаіншихзакладівдоКиївськогоінститутународноїосвітиіменіМ.П. Драгоманова;

1933 р. ПеретворенняКІНОіменіМ.П. ДрагомановавКиївськийпедагогічнийінститутіменіО.М. Горького(з 1936р.);

1991 р. СтвореннянаційосновіКиївськогоДержавногопедагогічногоуніверситетутаповерненняйому іменіМ.П.Драгоманова;

1997 р. НаданняУніверситетовістатусуНаціонального.

88. Сучасна педагогічна освіта в Україні. Педагогічні університети України як генератори субкультури і освіти наступного тисячоліття

У сучасному українському суспільстві, як і в інших демократичних державах, розвиваються такі основні види людських відносин: дружні, товариські, високоморальні, правові, відповідно до встановлених етичних норм; негативні, недружелюбні. Завдання школи та сучасного вчителя-вихователя полягає в тому, щоб формувати у своїх вихованців саме дружні, високоморальні, товариські морально-естетичні відносини.

Успішність діяльності сучасної школи в значній мірі залежатиме від того, чи відмовиться в цілому суспільство від стереотипів минулих часів, чи готове воно перейти до перебудови взаємовідносин, чи готова сама школа до заміни педагогіки вимог і заборон, авторитарності на педагогіку співробітництва і співдружності, наукової виховної мудрості.

Суттєва увага приділяється національному вихованню, головною метою якого є надбання молодим поколінням соціального досвіду успадкування духовних надбань українського народу, формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою.

Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші види закладів освіти першого рівня акредитації; бакалавр - забезпечують коледжі, інші заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр - забезпечують вищі заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

Вищі заклади освіти у встановленому порядку можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об'єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій.

Вищу освіту в сучасній Українській державі мають можливість здобувати близько 35 відсотків випускників загальноосвітніх шкіл, ПТУ та технікумів. В розвинутих країнах світу система вищої освіти забезпечує можливість вступу до вищих навчальних закладів значно більшому відсотку випускників середніх шкіл.

89. Зміст Державної національної програми "Освіта ("Україна XXI ст.").

У Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXIcm") визначено "стратегію розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу на XXIст., створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації. Ці ж стратегічні завдання конкретизуються у " Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІстолітті".

Вона визначає стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі: відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості; виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад. Передбачається створення на рівноправній основі недержавних закладів освіти та глибокі демократичні перетворення у традиційних державних навчально-виховних закладах .

У програмі "Освіта" визначені також пріоритетні напрями, основні шляхи і принципи наступного реформування освіти. Вони спрямовані на досягнення певних стратегічних цілей.

90. Закон України "Про загальну середню освіту" (1999 р.) як важливий державний документ

Загальна середня освіта - цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

Загальна середня освіта є обов'язковою основною складовою безперервної освіти.

Основними завданнями законодавства України про загальну середню освіту є:

· забезпечення права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти;

· забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку загальної середньої освіти;

· забезпечення нормативно-правової бази щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти;

· визначення структури та змісту загальної середньої освіти;

· визначення органів управління системою загальної середньої освіти та їх повноважень;

· визначення прав та обов'язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальну середню освіту.

91. Особливості сучасної освіти в розвинених країнах світу

Аналіз розвитку освіти в європейських країнах показав, що старші школи в усіх розвинених країнах є профільними, їх сучасна структура є результатом генералізації та уніфікації структури та змісту освіти протягом кількох десятиріч. У системі організації навчання на старшому ступені можна виявити такі загальні тенденції:

- розвиток у напрямі диверсифікації: уніфікована структура на рівні початкової та основної школи і значна варіативність навчання у старшій школі, на основі запровадження великої кількості академічних та професійних програм з метою якнайбільшого задоволення потреб ринку праці та особистісних сподівань кожного індивідуума;

- збільшення числа тих, хто продовжує навчання у старшій школі, що повністю знаходиться в контексті намагань усіх країн світу до росту освітнього рівня населення;

- збільшення терміну обов’язкової і загальнодоступної освіти;

- варіативність щодо тривалості навчання (від двох до п’яти років залежно від країни і профілю навчання). У школах професійного напряму тривалість навчання коротша порівняно з академічними профілями;

- виділення, зазвичай, старшої школа як самостійного виду освітнього закладу (ліцей, гімназія, “вища” школа тощо);

- урахування результатів навчання під час зарахування у вищі навчальні заклади, найчастіше – пряме зарахування.

У різних країнах реалізуються різні моделі профільного навчання, кожна з яких має свої переваги і свої недоліки.

В Англії, наприклад, місцями у вузах забезпечуються 53% молоді, у Німеччині - 58, США - 60 відсотків. В окремих азіатських країнах цей показник сягає ще більш високого рівня, що і зумовило їх стрімкий вхід до світової еліти. Зокрема, в Японії майже 80% випускників шкіл вступають до вузів. На початку XXI ст. тут запровадили обов'язкову вищу освіту.

92. Проблема підготовки вчителя у сучасній світовій практиці

Простежуючи особливості розвитку окремих процесів в освіті, можна стверджувати, що система педагогічної освіти ще не зовсім адаптована до рівня розвиненої освіти у Європі, вона не орієнтується на особистісно-професійний розвиток майбутніх учителів, що характеризує освіту найбільш розвинених країн світу.

На основі теоретичного аналізу наукової літератури встановлено, що в структурі професійної підготовки вчителя виділяються такі складові: психологічні і педагогічні знання; професійно-педагогічні вміння; професійно-психологічні позиції, установки вчителя; індивідуальні особливості, як чинники оволодіння вчителем професійними знаннями і вміннями.

Педагогічна діяльність, будучи спрямованою на особистісний, інтелектуальний і діяльнісний розвиток учня, одночасно виступає як основа його саморозвитку і самовдосконалення. Вона визначається предметним змістом, до якого входять мотивація, цілі, предмет, засоби, способи, продукт і результати. Структурну організацію педагогічної діяльності характеризує сукупність дій (умінь).

На сучасному етапі специфічним видом професійної діяльності виступає педагогічний аналіз. Предметом особливої уваги виступає інноваційна діяльність, яка трактується як особистісна категорія, як творчий процес і результат творчої діяльності.

Формування інформаційно-технологічного суспільства, докорінні зміни в соціально-економічному, духовному розвитку держави потребують підготовки вчителя нової генерації. Реалізація цього стратегічного завдання зумовлена також глибинними змінами в системі й структурі загальної середньої освіти та необхідністю інтеграції національної освіти в європейський освітній простір. Це вимагає визначення концептуальних довгострокових стратегій щодо подальшого вдосконалення та розвитку педагогічної освіти.

93. Представники українського просвітництва в діаспорі

Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову інших країн, наприклад, Канади.

Вважаючи, що роль держави у питанні стосунків з українською діаспорою є незаперечною, необхідно також наголосити на значенні громадських організацій, які фактично впродовж останнього десятиріччя поклали на себе її обов’язки, забезпечуючи координацію діяльності структур в Україні і поза нею. Зокрема слід сказати про діяльність Української Всесвітньої координаційної Ради, організації відкритої для співпраці та контактів. Саме цей період припав на початок розвитку і формування громадянського суспільства в Україні, яке, будучи ознакою зрілого демократичного суспільства, не має альтернативи, «а для самої діаспори такий стан речей є єдино можливим і природним: адже тільки добровільні і самоврядні організації можуть підтримувати національну ідентичність на чужині, що вони роблять з успіхом вже протягом століття». Проте, в Україні з боку держави ще досі немає усвідомлення необхідності тісної співпраці з громадськими організаціями, важливості їх ролі, незважаючи на те, що вже саме термінологічне визначення концепту «громадянське суспільство» передбачає найбільш активну частину загального соціуму, яка може активно впливати на державотворчі та суспільні процеси.

94. Практико-орієнтовані педагогічні концепції ХХ ст. (український або зарубіжний досвід за вибором студента).

Аналіз процесу формування особистості як створення необхідних умов для самовираження, самореалізації, а не як спрямованого із зовні потоку стимулів-подразників для формування поведінкового репертуару, є характерним для неогуманістичних концепцій. Історія розвитку сучасних гуманістичних педагогічних теорій сягає часів античності. її начала ми бачимо вже у методі навчання, що називається сократівським діалогом, оскільки його характерними рисами були: гуманне та поважне ставлення до учня, орієнтація на співробітництво з ним. Особливого розквіту гуманістична педагогічна традиція зазнала в епоху Відродження, коли був відновлений античний ідеал різнобічного гармонійного розвитку особистості.

Найвидатнішими її представниками тих часів були В.да-Фельтре, М.Монтень, Ф.Рабле, Е.Роттердамський, В.Ратке, Я.А.Коменський, К.А.Гельвецій, Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо, Г.С.Сковорода, Й.Г.Песталоцці, Ф.Фребеля, А.Дістервега, К.Д.Ушинського, Л.М.Толстого. На рубежі XIX - XX століть традиції гуманістичного виховання підтримали і розвинули численні представники реформаторської педагогіки, і, передусім, засновники педагогічної течії педоцентризму О.Декролі, Р.Кузіне, Дж.Дьюї.

Методологічною основою сучасних неогуманістичних педагогічних концепцій є персоналістичні філософські, соціологічні та психологічні ідеї, серед яких провідну роль відіграють екзістенціалізм, гуманістична психологічна школа та соціально-критична франкфуртська школа.

На думку представників соціально-критичної франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе та ін.), в сучасному технократичному суспільстві людина все більше відчужується, знеособлюється, втрачає своє "Я", все більше усвідомлює, що все її життя спрямовується сторонніми для неї силами, знеособленими соціальними інститутами, як то засоби масової інформації, реклама тощо. Саме вони формують смаки людей, їх потреби, життєві цінності, стосунки. В уніфікованому суспільстві виникає уніфікована, або "одномірна", за Г. Маркузе, людина.

95. Досвід зарубіжної педагогіки XX ст. в сучасній діяльності освітян України

Характерні ознаки шкіл «нового» виховання: 1) розташування в мальовничих куточках, переважно в сільській місцевості, на берегах річок чи озер; 2) добре поставлене фізичне виховання: щоденні фізичні вправи, біг, ігри, плавання, гімнастика, екскурсії; фізична праця в майстернях і на будовах; у садку й у лісі, в полі й у лузі; добре встановлений гігієнічний порядок, здорова їжа тощо; 3) етико-естетичне виховання учнів: щоденні вправи з різних мистецтв, формування морально-релігійних і патріотичних якостей під час вранішніх і вечірніх молитовних або тихих годин у каплиці; 4) спрямування змісту навчання не на енциклопедичність знань, а на розвиток в учнів мислительних здібностей, здатність застосовувати здобуті знання на практиці; 5) надання переваги тим методам навчання, які пробуджують інтерес до науки, розвивають у дітей мислення, вчать узагальнювати й робити висновки, самостійно проводити дослідження, поєднують індивідуальну та колективну форми роботи; 6) сувора дисципліна, дієве дитяче самоврядування за зразком парламенту своєї країни; 7) належне матеріальне оснащення та забезпечення висококваліфікованими педагогічними кадрами.

Подібні приватні школи й нині існують у багатьох країнах. Оскільки плата за навчання у них доволі висока, вони доступні лише дітям із забезпечених родин.

96. Відкритість сучасної школи і сприйняття нею зарубіжних тенденцій освіти

У нашій країні школа упродовж довгого часу розглядалася як єдиний соціальний інститут, що відповідає перед державою за виховання дітей. Соціальні зв’язки школи були орієнтовані переважно на покращення власного навчально-виховного процесу. Об’єктивний аналіз накопиченого досвіду дозволяє стверджувати, що такий підхід не дав позитивних результатів. Тому в сучасній педагогічній науці особливої актуальності набуває проблема організації цілісного виховного процесу, забезпечення тісної єдності школи й соціального середовища.

Відкритість сучасного українського суспільства створює умови для збагачення національної системи освіти й виховання кращими досягненнями світової культури. Не випадково Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття) орієнтує на “розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного й зарубіжного досвіду”. У Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті визначається, що освіта підпорядкована “формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури особистості” і разом з тим вона “сприяє оволодінню багатствами світової культури, вихованню поваги до народів світу”. Звернення до досвіду високорозвинених країн, які мають сформовані традиції в галузі інтеграції всіх виховних сил суспільства у справі формування підростаючих поколінь, дають можливість виявити позитивні й негативні моменти в організації вітчизняного виховного процесу, обґрунтувати шляхи його вдосконалення.

97. Педагогічний пошук діячів і професорів різних генерацій Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (В. Андрущенко, В.Бондар, М. Гриценко, О.Мороз, Д.Ніколенко, Л.ІІрокопенко, В.Синьов, В.Смаль, Скрипченко, С.Чавларов. В.Хропко, М.Шкіль та ін. Вибір хронологічного періоду і персоналій студентом

Керівництво НПУ на чолі з його ректором відомим вченим Віктором Андрущенком прагне бачити свій вуз гідним членом серед найкращих європейських університетів, бореться і за те, щоб зберегти обличчя і традиції української освіти й науки.

Тривалий час Національний педагогічний університет співпрацює з Академією наук вищої школи України. Як результат - Поповнення складу академіків АН ВШУ новими, шанованими в українській та зарубіжній науці членами. Будучи колективним членом академії, педуніверситет має змогу більш інтенсивно виявити себе у проведенні спільних конференцій, з'їздів, семінарів, круглих столів, обмінюватися набутим досвідом з іншими вузами країни та зарубіжжя.

Андрущенко Віктор Петрович - професор, дійсний член АПН України, академік Української академії політичних наук і Академії наук вищої школи, заслужений діяч науки і техніки України. 2002 року двічі нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України.

Шкіль Микола Іванович - вчений у галузі математики та педагогіки, дійсний член Академії педагогічних наук України (1992), доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1966). Вся наукова і педагогічна діяльність М. І. Шкіля пов’язана з Київським педагогічним інститутом ім. О.М. Горького, нині Національним педагогічним університетом імені М.П. Драгоманова (аспірант, ст. викладач, доцент, декан, завідувач кафедри математичного аналізу). У 1973-2003 роках – ректор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, з 2003 р. – радник ректора університету, завідувач кафедри математичного аналізу.

Результати досліджень Шкіля М. І. представлено у більш ніж 400 наукових працях, зокрема в 10 монографіях, 30 підручниках і навчально-методичних посібниках, 26 іноземних виданнях. Найважливіші праці – "Асимптотические методы в теории линейных дифференциальных уравнений" (монографія у співавторстві у 1967 р. була перевидана у США); "З любов’ю до професії" (у співавторстві). Керівник наукової школи "Проблеми наближених методів розв’язання диференціальних та інтегральних рівнянь". Серед його учнів 31 кандидат і 3 доктори наук.

М. І. Шкіль очолює Всеукраїнське методичне об’єднання розвитку шкільної математичної науки зі створення та видання підручників для учнів загальноосвітніх шкіл і середніх спеціальних навчальних закладів, входить до складу редколегій журналів "Український математичний журнал", "Нелінійні коливання", "Рідна школа"; член правління Київського математичного товариства.

98. Проблеми педагогічної науки (кінець ХХ ст.) в умовах творення концепції національної школи. Генерація організаторів і діячів АНН України

Система педагогічної освіти є складовою системи вищої освіти і включає вищі навчальні заклади всіх форм власності, заклади післядипломної педагогічної освіти та органи управління в галузі вищої освіти.

Передбачається, що підготовку педагогічних працівників будуть здійснювати педагогічні коледжі, педагогічні університети, класичні університети та інші вищі навчальні заклади за умови виконання ними вимог галузевих стандартів вищої педагогічної освіти.

З цією метою педагогічні училища (технікуми) реорганізуються в педагогічні коледжі, які будуть функціонувати за двома моделями:

– педагогічні коледжі як структурні підрозділи педагогічних або класичних університетів;

– педагогічні коледжі як самостійні вищі навчальні заклади.

У педагогічних коледжах здійснюється підготовка педагогічних працівників освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (на основі повної загальної середньої освіти) за напрямом підготовки "Освіта" з окремих спеціальностей ("Дошкільна освіта", "Початкова освіта", "Музичне мистецтво", "Образотворче мистецтво", "Технології", "Фізичне виховання", "Професійна освіта").

У педагогічних університетах – підготовка та перепідготовка педагогічних працівників – фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра та професіоналів освітньо-кваліфікаційного рівня магістра.

У класичних університетах – підготовка та перепідготовка педагогічних працівників – фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра та професіоналів освітньо-кваліфікаційного рівня магістра за напрямом підготовки "Освіта", а також за іншими напрямами, за якими передбачається здобуття педагогічної кваліфікації. Класичні університети можуть створювати педагогічні інститути як структурні підрозділи.

Підготовка педагогічних працівників може також здійснюватися в інших вищих навчальних закладах за умови виконання ними вимог галузевих стандартів вищої педагогічної освіти.

Вищі навчальні заклади та заклади післядипломної педагогічної освіти можуть об'єднуватись у навчальні, навчально-наукові та навчально-науково-виробничі комплекси.

В університетах здійснюється також підготовка та перепідготовка науково-педагогічних працівників шляхом їх навчання в аспірантурі та докторантурі.

99. Національна доктрина розвитку освіти України у ХІХ ст.

Основними завданнями розвитку педагогічної освіти є:

– забезпечення професійно-особистісного розвитку майбутнього педагога на засадах особистісної педагогіки;

– приведення змісту фундаментальної, психолого-педагогічної, методичної, інформаційно-технологічної, практичної та соціально-гуманітарної підготовки педагогічних та науково-педагогічних працівників до вимог інформаційно-технологічного суспільства та змін, що відбуваються у соціально-економічній, духовній та гуманітарній сфері, у дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах;

– модернізація освітньої діяльності вищих педагогічних навчальних та наукових закладів, які здійснюють підготовку педагогічних і науково-педагогічних працівників, на основі інтеграції традиційних педагогічних та новітніх мультимедійних навчальних технологій, а також створення нового покоління дидактичних засобів;

– запровадження двоциклової підготовки педагогічних працівників за освітньо-квліфікаційними рівнями бакалавра і магістра;

– вдосконалення системи відбору молоді на педагогічні спеціальності, розширення цільового прийому та запровадження підготовки вчителя на основі договорів;

– удосконалення мережі вищих навчальних закладів та закладів післядипломної педагогічної освіти з метою створення умов для безперервної освіти педагогічних працівників.

100. Зміст базової освіти як визначальна тенденція пошуку національного виховання

Державний стандарт базової і повної середньої освіти (далі - Державний стандарт) визначає вимоги до освіченості учнів і випускників основної та старшої школи, гарантії держави у її досягненні.

Державний стандарт охоплює Базовий навчальний план, загальну характеристику інваріантної і варіативної складових змісту базової та повної середньої освіти, державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Виконання вимог Державного стандарту є обов'язковим для всіх навчальних закладів, що надають загальну середню освіту.

Зміст базової і повної середньої освіти створює передумови:

для всебічного розвитку особистості і визначається на засадах загальнолюдських та національних цінностей, науковості і систематичності знань, їх значущості для соціального становлення людини, гуманізації і демократизації шкільної освіти, взаємоповаги між націями і народами, світського характеру школи;

для надання навчанню українознавчої спрямованості, що безпосередньо забезпечується вивченням української мови, української літератури, історії України, географії України, українського мистецтва тощо;

для індивідуалізації та диференціації навчання, його профільності у старшій школі, запровадження особистісно орієнтованих педагогічних технологій, формування соціальної, комунікативної, комп'ютерної та інших видів компетентності учнів.

Особлива увага приділяється практичній і творчій складовим навчальної діяльності. У державних вимогах до рівня загальноосвітньої підготовки учнів зростає роль уміння здобувати інформацію з різних джерел, засвоювати, поповнювати та оцінювати її, застосовувати способи пізнавальної і творчої діяльності. Між ступенями шкільної освіти забезпечується наступність і перспективність змісту та вимог щодо його засвоєння учнями.

Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів у Державному стандарті подано за галузевим принципом у семи освітніх галузях: мови і літератури, суспільствознавство, естетична культура, математика, природознавство, здоров'я і фізична культура, технології, що є органічним продовженням змісту відповідних освітніх галузей Державного стандарту початкової освіти.

101. Історичний досвід освіти педагогічного пошуку. Його переосмислення і втілення у концепції сучасної національної освіти

Інтенсивні процеси реформування освіти в Україні зумовлюють наполегливі пошуки шляхів трансформування освітнього процесу на гуманістичних засадах. Одним із проявів такого трансформування є інновації, що передбачають якісно нові перетворення як цілісного педагогічного процесу, так і його складових, що призводять до істотного підвищення його результативності. Разом із цим розробляється технологія застосування педагогічної експертизи в системі післядипломної освіти.

Педагогічні інновації – це результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних рішень різноманітних педагогічних проблем. Педагогічним продуктом інновацій як процесу творчої діяльності є зростання педагогічної майстерності вчителя і керівника, рівня його культури, мислення, світогляду.


Список використаної літератури

1. Артемова Л. Історія педагогіки України: Підручник/ Любов Артемова ; ред. : Т. В. Ковтуненко. - К.: Либідь, 2006. - 421 с.

2. Історія педагогіки: учбовий посібник. Ч.1: Історія зарубіжної педогогіки/ Т.С. Гаміна, А.Л. Турчак,; За ред. А.Б. Рацула. - Кіровоград, 2003. - 129 с.

3. Левківський М. Історія педагогіки: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Михайло Левківський; М-во освіти і науки України. - 2-е вид., доп.. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 369 с.

4. Максимюк С. Педагогіка: Навчальний посібник/ Світлана Максимюк,; М-во науки і освіти України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. - К.: Кондор, 2005. - 670 с.

5. Мельничук О. Історія педагогіки України: Навчальний посібник/ Ольга Мельничук,. - 2-е вид., доп. і перероб.. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2001. - 179 с.

6. Мосіяшенко В. Історія педагогіки України в особах: Навчальний посібник/ Володимир Мосіяшенко, Леніна Задорожна, Олександр Курок,. - Суми: Університетська книга, 2005. - 266 с.

7. Радул О. Історія педагогіки України в Х-ХVІІ століть: персоналії: Навчальне видання/ Ольга Радул,. - К.: Основи, 2005. - 238 с.


Схожі роботи

Зміст базової освіти як визначальна тенденція пошуку національного виховання.Перші декрети Радянською уряду про освіту. Традиції, новації, ідеологія. 1-а Всеукраїнська нарада з питань освіти.Виховання як категорія суспільного існування. Виховання у первісному суспільстві. Особливості виховання у різних суспільствах