Дисертації » Право

Організаційно - правові засади діяльності комерційних банків в Україні

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2011-04-06       191 ст.



ВСТУП

РОЗДІЛ І

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА В УКРАЇНІ Й ТЕНДЕНЦІЇ ЇЇ РОЗВИТКУ

1.1 Історико-правові передумови виникнення й розвитку банківськоїсправи

1.2 Становлення й розвиток банківської системи в Російській імперії та їїнормативно-правове регулювання в XVII– на початку XX століття

1.3. Становлення й розвиток банківської системи України у складі Російської імперії та СРСР (у XVIIІ – на початку ХХ століття)

1.4 Формування банківської системи України після проголошення (у 1991р.)незалежності Української держави

1.5 Банківська система України на сучасному етапі, її структура й тенденції розвитку

1.6 Правові засади функціонування банківської системи України

Висновки до розділу І

РОЗДІЛ ІІПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ

2.1 Поняття комерційних банків та їх класифікація

2.2 Організаційна структура й керівні органи комерційних банків

2.3 Принципи та функції діяльності комерційних банків

2.4 Порядок створення, реєстрації і припинення діяльності комерційнихбанків

2.5 Організаційно-правові засади банківського нагляду за діяльністю комер-ційних банків

2.6 Правові засади застосування заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства

Висновки до розділу ІІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В утвердженні ринкової економіки важливу роль відіграють комерційні банки, які є одним із інструментів її становлення у нашій державі.Комерційні банки, незважаючи на їх поширеність у світі, є новим явищем для України, оскільки стали створюватися у той час, коли держава стала на шлях проведення економічних перетворень. У даний час вони є головною ланкою вітчизняної банківської системи. Банки істотно впливають на розвиток усіх галузей і сфер економіки, кредитуючи суб’єктів господарювання. Вони також надають споживчі кредити для громадян, обсяг яких з року в рік збільшується.

За час свого існування комерційні банки стали одним з основних компонентів ринкової економіки, головним джерелом її поступального розвитку. У ринкових умовах з банківською справою постійно стикаються майже всі члени суспільства. За цих обставин діяльність комерційних банків набула великого значення, а тому питання, які стосуються організаційно-правових засад їх діяльності, належать до найбільш актуальних.

Окремі аспекти організації й діяльності комерційних банків висвітлювались у працях українських учених – юристів, зокрема: Є.О. Алісова, Є.В. Карманова, О.О. Качана, А.О. Костюченка, В.Л. Кротюка, Я.О. Лочман, О.П. Орлюк, С.В. Очкуренка, Є.М. Патрушева, А.О. Селіванова, Р.Б. Шишки, а також деяких фахівців з банківської справи, однак слід зауважити, що на даний час в Україні немає наукового дослідження, у якому в узагальненому вигляді, комплексно були б розглянуті питання, що стосуються організаційно-правових засад функціонування комерційних банків. Ось чому назріла потреба проаналізувати досвід роботи останніх, опрацювати рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення їх діяльності та перспектив розвитку. Саме тому розробка цієї проблеми має як наукове, так і практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до цільової комплексної програми "Права людини та проблеми організації функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в умовах становлення громадянського суспільства" №0186.0.070865, яка розробляється у Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого.

Мета й завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному розгляді теоретичних і практичних проблем функціонування комерційних банків; в обґрунтуванні необхідності й розробці пропозицій по вдосконаленню їх діяльності.

Відповідно до поставленої мети у процесі дослідження вирішувалися такі завдання:

– на підставі історико-правового аналізу становлення й розвитку комерційних банків в Україні на різних історичних етапах визначити перспективи їх розвитку за сучасних умов;

– охарактеризувати банківську систему України у взаємозв’язку її елементів;

– з'ясувати правове забезпечення діяльності комерційних банків і розробити пропозиції щодо його вдосконалення;

– розглянути організаційно-правові форми функціонування комерційних банків;

– дослідити внутрішню структуру комерційних банків та їх керівні органи;

– зробити аналіз і розкрити зміст принципів і функцій діяльності комерційних банків на сучасному етапі їх розвитку;

– визначити поняття й основні завдання банківського нагляду;

– узагальнити організаційно-правові засади застосування правових заходів впливу до комерційних банків та їх посадових осіб за порушення банківського законодавства.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають у процесі організації й діяльності комерційних банків, їх взаємодія з державними та недержавними інституціями.

Предметом дослідженняє правові й організаційні засади функціонування комерційних банків та законодавчі акти, що регламентують їх діяльність.

Методи дослідження.Методологічною основою дослідження стали діалектико-матеріалістичний метод, і спеціальні методи пізнання. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод, використання якого дало можливість розглядати відносини, що виникають у сфері банківської діяльності у їх взаємозв’язку і взаємозалежності та динаміці розвитку.

Із спеціально-галузевих методів дослідження в роботі використовувалися: історико-правовий – при аналізі історичних передумов виникнення і розвитку банківської справи (підрозділ 1.1); для визначення основних етапів становлення й розвитку комерційних банків в Україні і правового регулювання їх діяльності, як у дореволюційний період (до 1917р.), радянську добу, так і в даний час (підрозділи 1.2, 1.3, 1.4); формально-логічний – для формулювання відповідних понять, як "банківська система", "комерційний банк" (підрозділи 1.5, 2.1); формально-юридичний та порівняльно-правовий - при аналізі законодавства, що регулює організацію і діяльність комерційних банків, а також для виявлення колізій у цих актах і внесення пропозицій стосовно їх усунення (підрозділ 1.6); системно-структурний при класифікації комерційних банків та визначення їх місця у банківській системі України (підрозділ 2.1); статистичний – для обробки статистичних даних НБУ з метою формування висновків відносно функціонування банківської системи й комерційних банків (підрозділи 1.5, 2.1, 2.4).

Теоретична і практична основа дисертаційного дослідження. Насамперед теоретичною базою дослідження послужили праці українських і російських учених – юристів-фахівців з банківської справи: О.Г. Братка, С.А. Голуб'єва, Н.Ю. Єрпильової, Л.Г. Єфімової, Є.В. Карманова, О.О. Качана, О.А. Костюченка, В.Л. Кротюка, Я.О. Лочман, О.М. Олійника, О.П. Орлюк, С.В. Очкуренка, Є.М. Патрушева, Р.Р. Посікіри, Р.Б. Шишки, а також посадових осіб Національного банку України, зокрема: В.П. Гетьмана, В.О. Зінченка, В.В. Пасічника, В.С. Стельмаха, А.І. Степаненка, А.В. Шаповалова, В.А. Ющенка та ін.

Автор дослідження застосував також особистий досвід роботи на керівних посадах у банківських установах міст Харкова й Києва.

У роботі були використані праці таких відомих вітчизняних науковців у галузі теорії права, адміністративного та фінансового права, як В.Б. Авер'янов, Є.О. Алісова, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяка, Л.К. Воронової, О.Ю. Вікуліна, В.М. Гаращука, В.М. Горшеньова, А.М. Екмаляна, Ю.М. Козлова, М.П. Кучерявенка, Д.М. Лук'янца, П.С. Пацурківського, Л.Л. Попова, Г.А. Тосуняна та ін.

Суттєвий вплив на опрацювання теоретичних положень дослідження мали наукові роботи українських і російських економістів, у яких висвітлювались проблеми теми дослідження, зокрема, Б.П. Адамика, І.Т. Балабанова, П.Д. Біленчука, О.В. Васюренка, І.М. Вядрової, В.М. Галь, Р.А. Гриценка, Я.В. Грудзевича, О.В. Дзюбалюка, Є.Ф. Жукова, В.В. Кисельова, О.І. Кірєєва, В.І. Колеснікова, Л.П. Кроливецької, О.І. Лаврушина, В.І. Міщенка, А.М. Мороза, С.В. Науменкової, Т.П. Остапишин, К.Є. Раєвського, М.І. Савлука, В.В. Салтинського, М.П. Сенища, А.М. Тавасієва та ін.

Дисертант взяв до уваги й напрацювання фахівців з банківської справи дорадянського періоду – М. Аристова, О.М. Гур'єва, З.С. Канценеленбаума, Я.І. Печеріна, Л.М. Яснопольського; дослідників з країн Західної Європи – Р. Бренда, Є. Гілла, Ф. Девіда, Р. Коттера, Ж. Матука, Р.С. Патера, В.П. Поліцатто, Д.Ф. Полфремана, Є. Ріда, Г. Сміта та ін.

Нормативно-правовою й емпіричною базою дослідження є Конституція України, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Національного банку України, а також довідкові матеріали і статистичні дані стосовно діяльності комерційних банків, опубліковані в періодичних виданнях.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що подана до захисту дисертація є одним з перших в українській правовій науці цілісним, комплексним монографічним дослідженням організаційно-правових засад діяльності комерційних банків. У ній сформульовано низку понять, концептуальних теоретичних висновків і пропозицій щодо їх функціонування.

Найбільш істотні результати, що відбив внесок автора в розробку зазначеної проблеми такі:

– уперше на підставі історико-правового аналізу розкрито становлення й розвиток українських комерційних банків на різних історичних етапах їх існування;

– поглиблено погляди на формування сучасної банківської системи України, розглянуто періоди, які вона пройшла у своєму становленні й показані тенденції її подальшого розвитку;

– запропоновано розглядати поняття "банківська система" у вузькому й широкому розумінні, наводиться їх аргументована інтерпретація;

– уперше визначено етапи становлення та проаналізовано законодавство, що регламентує організацію і діяльність комерційних банків. Особлива увага звернена на нормативно-правові акти, які видає Національний банк України;

– подальшого обґрунтування дістала думка науковців про необхідність кодифікації банківського законодавства, прийняття Банківського кодекса України та висловлено пропозицію щодо прийняття конкретних законодавчих актів, які повинні регулювати відносини у сфері банківської діяльності;

– запропоновано авторське визначення поняття "комерційний банк", дається розгорнута класифікація комерційних банків, досліджено організаційно-правові форми їх функціонування;

– уперше на науковому рівні здійснено аналіз і класифікацію організаційної побудови комерційних банків;

– зроблено аналіз правових актів, що визначають повноваження органів управління комерційного банку;

– подальшого обґрунтування отримало тлумачення принципів, на яких базується діяльність комерційних банків, розкриваються їх функції, уточняються їх поняття й система;

– по-новому, на основі чинних законів, розглядається порядок створення і державної реєстрації комерційних банків;

– дістало подальшого розвитку поняття "банківський нагляд";

– уперше здійснено детальний аналіз застосування правових заходів впливу до комерційних банків та їх керівників за порушення банківського законодавства.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки й рекомендації можуть бути використані:

- у науково-дослідницькій роботі – при подальшому опрацюванні питань, що стосуються організаційно-правових засад діяльності комерційних банків;

- у законотворчій діяльності – при прийнятті відповідних законів, внесенні змін і доповнень до чинного законодавства, що регламентує правовий статус комерційних банків;

- у правозастосовчій роботі одержані результати можуть бути застосовані працівниками комерційних банків у практичній діяльності, а також посадовими особами Національного банку України, що здійснюють банківський нагляд та застосовують правові заходи впливу до порушників банківського законодавства;

- у навчальному процесі – під час читання лекцій, проведення практичних і семінарських занять з таких дисциплін як "Адміністративне право", "Фінансове право", "Банківське право", що викладаються в юридичних вищих навчальних закладах, при написанні відповідних розділів підручників, навчальних посібників, при підготовці навчально-методичних матеріалів із зазначених дисциплін, у науково-дослідницькій роботі студентів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри адміністративного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого й доповідалися на:

– IXХарківських політологічних читаннях "Соціально-політичний механізм правотворчості" (м. Харків, 1999 р.);

– науковій конференції молодих учених "Конституція – основа державного будівництва і соціального розвитку України" (м. Харків, 2001р.);

– першому Міжнародному науковому конгресі "Державне управління та місцеве самоврядування" (м. Харків, 2001р.);

– міжнародній науково-практичній конференції "Злочини у сфері кредитно-фінансової та банківській діяльності" (м. Харків, 2002 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки, що містяться в дисертаційному дослідженні, знайшли відображення у 5-ти наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визнані ВАК України, як фахові з юридичних наук, а також у 4-х тезах доповідей на міжнародних і республіканських наукових і науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань, предмета й логіки дослідження дисертація складається зі вступу, двох розділів, що містять 12 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 190 сторінок. Список використаних джерел містить – 237 найменувань.

РОЗДІЛ І

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА В УКРАЇНІ ЙТЕНДЕНЦІЇ ЇЇ РОЗВИТКУ

1.1. Історико-правові передумови виникнення йрозвитку банківської справи

Процес економічних перетворень в Україні після проголошення незалежності розпочався з реформи банківської системи, яка продовжує розвиватись і модернізуватись і в цей час. Комерційні банки стали центральною ланкою ринкової системи функціонування економіки, в умовах якої банківська справа набуває надзвичайної ваги в суспільному житті. Банки своєю діяльністю активно впливають на всі економічні й соціальні процеси в країні. В ринкових умовах з банківською справою постійно стикаються майже всі члени суспільства, чим зумовлюється необхідність того, щоб усі члени суспільства були добре обізнаними з банківською діяльністю.

У правовій літературі питання становлення і розвитку банківської справи не знайшло достатнього висвітлення, оскільки історія давніх часів не залишила достатньо свідчень про появу банків, про те, які операції вони виконували, що спонукало до їх розвитку. Сучасна наукова література виходить із того, що корені банківської справи знаходяться у глибині віків, вона формувалась протягом значного періоду історичного та соціального розвитку людства починаючи з Стародавнього Вавилону, Греції та Риму.

Протягом тривалого періоду в історії людства, єдиним видом кредитних операцій були позички грошима, хлібом та інше. Спочатку банківськими операціями займались окремі особи, які обмінювали гроші, а також залучали кошти, щоб надавати позички під проценти. Функцію збереження коштів та інших цінностей брали на себе храми.

Відомості про кредитну діяльність містить Закон Хаммурапі (2300 р. до н.е.). Він визначав центрами кредитних операцій у Давньому Вавилоні храми, де зберігались золото, срібло, зерно, посуд та інші цінності. Майже одночасно із виникненням кредитних операцій виникла потреба в регулюванні цієї діяльності, оскільки храми видавали позики під боргові розписки та відповідні проценти. В епоху першого розквіту Вавилонської монархії (2400-2100 р.р. дон.е.) отримали розвиток приватні угоди про позику грошей під 17-20% річних [120, с.12].

Подальшого розвитку банківська справа набула у Стародавній Греції. У Греції першими почали проводити кредитні операції служителі храмів. Вони надавали гроші під відсотки як громадянам так і державі. Довгий час храми були надійним і зручним місцем зберігання цінностей [77, с.277]. Злодії ставились з повагою до вівтарів, не грабували їх. Вклади, недоторканість яких гарантувалася поважними відношеннями до релігії, зробили знаменитими грецькі храми. Найбільш відомими з них, що виконували функції банків були: Дельфійський, Делоський, Самоський та Ефеський. Але служителі храмів не сплачували відсотків своїм вкладникам, тому, як протидія, в V-IVст. до н.е. почали з’являтися приватні банки. Їх поява була викликана й тим, що починаючи з IV ст. до н.е. багато грецьких міст та їх колоній карбували власні монети згідно різноманітними ваговими системами. Інтенсивна торгівля потребувала прирівнювання грошових одиниць різних міст-держав (полісів). Це зумовило виникнення таких учасників торгових операцій, які б розбиралися в монетах, що були в обігу. Так, з’явилася професія міняйли. Міняйлів у Стародавній Греції називали трапедзитами (від гр. trapeza, що в перекладі на українську мову означає "стіл"). Вони розкладали гроші й перевіряли якість монет на спеціальному столі (так звана "трапедза"), звідки з’явилась назва міняйла-трапедзит.

Спочатку трапедзити займалися лише обміном грошей однієї монетно-вагової системи, а пізніше здійснювали й інші грошові операції. Трапедзит здійснював грошові перекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну платню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта, виступав посередником при укладанні угод та здійсненні різних платежів.

На кінці Vст. до н.е. трапедза (так стали називати лавку міняйли), в якій працювало кілька людей, перетворилася на прототип сучасного банку [202, с.62].

Спершу трапедзити були тільки приватними, а з ІІІ ст. до н.е. поряд із ними виникли і державні. В ті часи операції проводились не дуже складні, і про регулювання кредитної діяльності взагалі мови не йшлося. Афінська держава не втручалася у приватне економічне життя. Нікому не заборонялося позичати гроші під будь-які відсотки. Держава визнавала законною будь-яку угоду, укладену за згодою двох сторін.

Перші елементи регулювання кредитної діяльності відносяться до часів Стародавньому Риму. В Римі, в IV-III ст. до н.е., міняльна справа набула більш широкого розвитку. Приватних міняльників спочатку називали трапедзитами, на зразок грецьких, а пізніше вони отримали назву аргентарії. Аргентарії здійснювали обмінні операції в своїх лавках, проводячи обмін монетами та зливками дорогоцінних металів, надавали позики під відсотки, під заставу рухомості, нерухомості та морських вантажів. Відомо, що аргентарії були зобов’язані державою вести облікові книги [77, с.279], куди записували імена вкладників, суми вкладів, або виданих грошей. В Римській імперії, на початку епохи імператорів розпочали регламентувати максимальний відсоток, тобто регулювати процес надання кредитів (він становив 12% річних). За імператора Юстиніана максимальний відсоток диференціювався таким чином: для підприємців – 8⅓ % , для знаті – 4% [112, с.13].

Грошовий обіг античного світу поширився і на південні землі України завдяки жвавій торгівлі Афін з Босфорським царством, яке розташовувалося на Керченському й Таманському півостровах. Із двох його великих гаваней – Пантікапею (сучасна Керч, а тоді столиця держави) і Феодосії вивозилася величезна кількість хліба в різні міста Еллади. До Босфору ж із Греції йшли судна, навантажені амфорами з вином та оливковою олією, чудовими афінськими розписними вазами, книжками, парфумами та іншими предметами розкоші.

За часів Київської Русі велася розвинута активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, київські князі карбували власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет того часу, найвідоміші з них – злотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових оборотів [8, с.214]. В ті часи відсотки, що брали з грошей та інших цінностей мали назву рези, рости, лихва, взвиття. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило певні правила (вимоги) до кредитної діяльності в економіці Київської Русі. Запровадження законів, що формували та регулювали систему майнових відносин, мало назву Руська правда.

У первісному списку Руської правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені три правила щодо позики майна під відсотки: 1) договір про віддачу майна із прибутку чи грошей із відсотків мав укладатися при свідках, тобто здійснення купецьких угод потребувало свідків (послухів); 2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні договору не було поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення. Але якщо позика бралась у купця і "для гостьби", то свідків могло не бути [8, с.210-214]; 3)якщо свідки під присягою показували на користь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший за терміном – місячний відсоток – дозволялося брати на невелику кількість днів, тобто гроші давались на короткий строк. Місячний відсоток (рез) вважався найтяжчим. Наступним за терміном був третной рез, який дозволявся при запозиченні грошей на рік, при цьому місячний відсоток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був меншим за третной рез і брався у разі запозичення більше ніж на два роки.

На початку ХІІ ст. у зв’язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі [96, с.36]. Кредити видавались під відсотки, в деяких випадках вони були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку ХІІ ст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Він надавав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичів. Після смерті Святополка в 1113 р., коли Володимир Мономах посів Київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди декілька змін і уточнень, що свідчить про велику увагу до цього питання.

З розвитком торгівлі за часів Київської Русі кредитна діяльність стала поширюватись у відносинах з купцями інших країн. Зокрема між новгородцями і німцями, між русичами та балтійцями [61, с.162, 163, 165]. Торгівля між ними регулювалась торговими договорами – перший 1189-1199 р.р., другий 1257-1263 р.р. Розвитку кредитних відносин між руськими новгородцями німцями та балтійцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених ними товарів (хутро, віск).

Окрім того, умови кредиту часто порушувались боржниками та поручителями за них, які нерідко ховалися в інших областях. Через це в договорах між руськими областями та іноземцями містилися умова про те, щоб боржників і їх поручників видавали справно [8, с.216-217]. Все це свідчить про розвинуту кредитну діяльність і про існування елементів її регулювання в Київській Русі.

Після татарської навали середини ХІІІ ст. економічне життя Київської Русі занепало. Влада Золотої орди охоплювала майже всю територію України до Галицько-Волинського князівства. Тому центр економічного життя перемістився в Західну Україну, Галицько-Волинське князівство почало орієнтувати свою економіку на відносини з Польщею та Литвою. Обіг київських монет суттєво зменшився, а кредитні відносини майже припинилися.

В Західній та Центральній Європі з розпадом Римської імперії та занепадом господарства протягом раннього середньовіччя банківські операції повністю припинилися. Що було зумовлено зниженням активного товарообігу в результаті розвитку натуральних господарств і розвитком феодальних форм господарювання [25, с.12]. Досвід накопичений відносно розвитку банківської справи в античних державах, виявився невитребуваним і був в основному утрачений.

Поступовий розвиток економіки європейських держав, виробничих та торгівельних відносин між людьми та державами у ХІІ-ХІІІ ст. відродили професію міняйли та заклали основу для створення банківських установ.

Створення банків в їх сучасному розумінні було започатковано в Європі. Найдавнішим вважають Венеціанський банк, заснований 1171 р. [65, с.45]. Банк у Венеції нараховує майже 850 р., оскільки відносно заснування цього банку в деяких дослідженнях зазначається, що він був створений в 1157 р. [62, с.49].

Формування цілісної банківської системи почалось з появи перших банків в ряді торгових міст Європи і відноситься до XV-XVII ст. На початку XV ст. з’явилися банки сучасного типу в Барселоні, Генуї, Валенсії, Неаполі, Амстердамі, Гамбурзі [65, с.45; 195, с.68-69]. Наприкінці XVIIст. (1694 р.) засновано перший в Англії акціонерний банк [68, с.12], який надавав комерційні кредити в сучасному розумінні цього слова. Ці установи послужили зразком при створенні інших банків Європи. Взагалі в XVIIст. банки стали невід’ємною частиною найбільш розвинутих держав і зосередили в своїх руках практично увесь їх грошовий обіг.

Серед учених до цього часу немає єдиної думки відносно того, коли з’явилися банківські установи. Перші банки, на думку одних фахівців, зародилися в умовах мануфактурної стадії капіталізму [97, с.35] і з’явились спершу в окремих італійських містах (Генуї, Венеції) в XIV-XV ст. Банк, як особливий інститут товарного господарства, на їх думку, виник не у зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин на ранніх етапах товарного господарства, а саме в той період, коли потрібна була мережа спеціальних установ, які регулювали б грошові відносини і здійснювали в більш широких масштабах кредитні операції. Поява банків пояснюється стадією розвитку кредиту, коли без їхньої широкої допомоги неможливим було функціонування капіталістичних підприємств. Тому невипадково вони характеризуються виключно як явище капіталістичного господарства [193,с.7]. Інші фахівці вважають, що банки виникли раніше. Вони відзначають, що вже в античному та феодальному господарстві існувала потреба у посередниках при платежах, функцію яких і виконували банки [78, с.10; 68, с.9]. Отже уявлення про період появи цих установ розходиться не на одно-два десятиліття, а майже на дві тисячі років.

Серед науковців не спостерігається єдності поглядів і щодо походження слова "банк". Більшість з них стверджують, що воно походить від італійського слова "banco", що означає "стіл", на якому середньовічні міняйли-італійці розкладали свої монети для обміну [147, с.52; 15, с.9; 98, с.21]. Інші вважають, що воно бере свій початок від старо-французького "banque", яке також означає стіл [21, с.80]. У зв’язку з розходженням думок про походження слова "банк" певний інтерес становить етимологія цього слова. Вважаємо, що найбільш ґрунтовно на це дає відповідь О.А. Костюченко. Він зазначає, що термін "банк" походить від італійського "banco" й означає "стіл", "лава", "конторка" за яким здійснювався обмін грошей. Французьке слово "banque" означає "скриня", тобто вказує на функцію зберігання чогось цінного. Багатьма мовами світу слово "банк" завдяки єдиним кореням має аналогічне значення: bank(анг., нім), banco(італ., ісп.), banque(фр.). В українській мові це слово почало вживатися за посередництвом французької мови [97,с.33].

Фахівці – міняльники зазвичай мали свої особливі столи на ринках, де відбувався обмін різноманітними монетами, що карбувалися як державами, так і містами, і навіть окремими особами. З часом середньовічні міняйли стали створювати контори (доми) [221, с.72; 25, с.12], які зараз вважають попередниками банків, а міняйлів – попередниками банкірів.

Згадка про перші ділові доми з’явилася в глибокій давності. Уже в VIст. до н.е. в Давньому Вавилоні такі доми виконували різні операції з грішми: здійснювали прийом і видачу внесків, оплату по них відсотків, деякі види кредитних відносин. Ці ж операції в VIст. до н.е. практикувались і в Греції. Причому поряд з прийомом внесків древні греки за певну плату здійснювали обмін грошей. За свідченням істориків, діапазон кредитних угод перших ділових домів був достатньо широким: вони надавали не тільки кредити, а й купували і продавали земельні ділянки, виконували і інші операції [231, с.107].

Звичайно ж, ті давні ділові доми, що здійснювали операції товарно-грошового обігу не були банками в тому вигляді, в якому вони існують нині, але вони створювали передумови для сучасних банківських установ.

Усі ці свідчення якраз і спростовують усталене уявлення про те, що перші банки виникли в умовах мануфактурної стадії розвитку капіталізму у формі банківських домів. Є всі підстави стверджувати, що вони зародилися до цього в період достатнього пожвавленого товарного обміну, товарообігу грошових і кредитних відносин [154, с.99-104]. Тому що такого роду відносини за свідченням істориків були уже в рабовласницькому суспільстві.

Завершуючи огляд історії виникнення та розвитку банківської справи необхідно відзначити. По-перше, суспільний розвиток людства супроводжувався розвитком грошово-кредитних відносин. Давні джерела надають нам відомості про існування установ, що по своїй суті виконували функції банків та регулювання кредитної діяльності на державному рівні. В Україні протягом історичного періоду через розвиток торгівлі з багатьма країнами відбулися становлення та розвиток сталого грошово-кредитного обігу, що спричинило формування системи регулювання кредитної діяльності.

По-друге, слід підкреслити вплив держави на становлення та формування банківської справи, зокрема про це свідчить існування законодавчого регулювання кредитної діяльності на державному рівні ще за часів Київської Русі, та в пізніші періоди розвитку України.

1.2. Становлення й розвиток банківської системи в Російській імперії та її нормативно-правове регулювання в XVII– на початку ХХ століття

Після воз'єднання України з Росією банківська справа в Україні розвивалася в руслі її становлення та формування в Росії, оскільки Україна в той період була у складі Російської імперії.

На відміну від інших європейських країн в Росії формування банківської системи почалося з запізненням із-за її економічної відсталості, запізнілого нагромадження первинного капіталу. Тому поява перших російських банків датується серединою XVIIIст. До того ж, якщо зарубіжні банки створювалися переважно приватними особами (купцями, лихварями), то в Росії банківські установи тривалий час запроваджувались урядом [75, с.98].

Витоки російської банківської системи відносяться до другої половини XVIIст. Вони пов’язані з ім’ям П.Л. Ордин – Нащокіна. У 1665 р., будучи воєводою у місті Пскові Нащокін вирішив створити фінансово-кредитну установу банківського типу, яка надавала б банківські кредити купцям, однак ця ідея не була підтримана московським урядом [87, с.325-327; 75, с.98].

Подальший розвиток торгівлі вимагав зміцнення кредиту, широкого залучення для цього тимчасово вільних коштів заможних верств населення. Брак вільного капіталу змушував більшу частину російських купців користуватися капіталом іноземців, погашаючи позики придбаними товарами.

Потреба російського купецтва в поповнені обігових коштів за рахунок недорогих позик спричинила намагання самодержавної влади розв’язати цю проблему. Перші банківські операції згідно з Указом імператриці Анни Іоановни від 28 лютого 1733 р. почала здійснювати Монетна контора, організована в Петербурзі. Анна Іоановна звеліла Монетній конторі видавати позику усім громадянам незалежно від їх майнового стану під заставу золота та срібла під 8% річних [236, с.269; 55, с.7; 223, с.58; 75,с.98]. Але ця кредитна установа проіснувала недовго і була закрита.

Оскільки кредитні операції Монетної контори не могли задовольнити потреб багатьох у довгострокових кредитах, постало питання про створення банків. У 1754 р. в Росії були засновані перші державні позичкові банки для кредитування дворянства в Москві та Петербурзі, та Купецькій банк при Санкт-Петербурзькому порту комерції [75, с.99; 62, с.49]. Діяльність дворянських банків спершу поширювалася лише на великоруське дворянство і іноземців, які мали руське підданство і які мали маєтки в Росії, а в 1783 р. право користування позичками отримало й малоросійське, оскільки Малоросія в той час була у складі Російської імперії [71, с.8].

Дворянські банки згідно з Указом Єлизавети Петрівни від 13 травня 1754р. "Про заснування державного позичкового банку й порядок видачі із оного грошей та про покарання лихварів" [91, с.165] видавали кредити одній особі в розмірі до 10 тис. крб. під 6% терміном на 3 роки під заставу: золота, срібла, діамантових речей і перлів в розмірі ⅓ вартості, а також під заставу землі і селянських "душ" [28, с.170-192]. Обмеженість капіталу та хронічне неповернення дворянами взятих кредитів не дали змоги дворянським банкам розгорнути свою діяльність у широких масштабах. Все це привело до повного розладу діяльності дворянських позичкових банків. Тому в 1786 р. вони були закриті, а їх капітали передані Державному позичковому банку.

Хоча створені у 1754 р. дворянські банки були закриті, але вони були першими в Росії і їх можна вважати як такі, що започаткували банківську систему країни.

Державний позичковий банк, запроваджений в 1786 р., продовжував фінансову підтримку дворянства, позики ним надавались вже на 20 р. [28, с.170-192]. Така практика проводилася цим банком до реформи 1861 р.

За згаданим вище указом у 1754 р. був створений також Купецький позичковий банк, який займався кредитуванням зовнішньо-торгівельних операцій, надаючи короткострокові позики під заставу матеріальних цінностей терміном до 6 місяців. Діяльність банку відзначалася низькою ефективністю, тому, що багато купців не повертали кредити в строк або зовсім їх не повертали. Повернення кредитів перетворилося в головну проблему банка і в 1782 р. він був ліквідований. Його капітал уряд передав спочатку дворянським банкам, а потім Державному позичковому банку [31, с.47-48; 75, с.99].

В подальшому у 1758 р. за проектом графа П. Шувалова в Петербурзі та Москві були відкриті "Банкові контори" (Мідний банк), [223, с.59] які обслуговували всі верстви населення. Контори надавали мідною монетою позики купцям, фабрикантам і поміщикам під 6% річних.

Через два роки у 1760 р. по ініціативі того ж таки П.І. Шувалова був заснований Артилерійський банк, [223, с.59] капіталом якого послужили монети, відкарбовані з артилерійських гармат. Проте, всі ці установи, створені П.І.Шуваловим не справили суттєвого впливу на розвиток кредиту, через те, що їх діяльність супроводжувалась зловживаннями та частим неповерненням кредитів, а тому вже у 1762 р. вони були ліквідовані імператрицею КатериноюІІ.

Однак, об’єктивна потреба економіки в послугах банківських установ вимагала їх створення. У 1769 р. в Петербурзі і Москві створюються асигнаційні банки. В 1781 р. вони були реорганізовані в єдиний Державний асигнаційний банк [62, с.49]. Після створення цього банку банківська діяльність трохи пожвавилася. Крім випуску паперових грошей банк одержав право карбувати монети (для цього був запроваджений Монетний двір), закуповувати дорогоцінні метали за кордоном, здійснювати облік векселів, проводити грошові емісії. У 1797 р. при Асигнаційному банку були утворені Облікові контори, які видавали кредити для посилення та допомоги ремісництву та торгівлі. Діяльність цих контор внаслідок незначного розвитку вексельного обороту і обмеженістю коштів не могла зробити достатнього впливу на торгівлю і промисловість тодішній Росії [138, с.89].

Для збільшення притоку грошових коштів землевласникам Катериною ІІ у 1772 р. були засновані Позичкові та Ощадні скарбниці у Петербурзі та Москві. В 1775 р. у всіх губернських містах засновуються Прикази громадського догляду. Вони мали виконувати благодійні функції та разом з тим надавали позички під заставу рухомого й нерухомого майна [115, с.65].

У 1786 р. Петербурзький і Московський дворянські банки були перетворені в один Державний позичковий банк. Цей банк був створений для надання довгострокових позик дворянству і містам під заставу нерухомості. Але запроваджений у 1786 р. банк у перші роки свого існування фактично не використовував надане йому право приймати грошові вклади від населення. Це знижувало можливості банка задовольняти потреби земельного кредиту. З метою усунення цього недоліку 18 грудня 1797 р. був створений Державний допоміжний банк для дворянства, який видавав довгострокові іпотечні кредити не грошима, а особливими банківськими білетами вартістю 500 крб. [55, с.9-10].

Допоміжний банк постійно відчував дефіцит готівки грошей. Вичерпав всі можливі ресурси на видачу кредитів і не одержуючи їх повернення від позичальників, банк був змушений припинити свої операції. 19 травня 1802 р. указом Олександра І допоміжний банк було ліквідовано.

7 травня 1817 р. в Росії був заснований перший Державний комерційний банк [224. с.111]. Він був створений замість Облікових контор, що діяли при Асигнаційному банку. Його завданням стало кредитування промисловості й торгівлі. Банку було надано право: 1) приймати вклади для зберігання та для трансферу; 2) вести облік векселів; 3) видавати кредити під заставу товарів, перелік яких суворо регламентувався. При цьому держава зберігала за собою певний контроль за діяльністю банка, використовуючи право призначити половину директорів, а Міністр фінансів затверджував рішення Правління банку, які були пов’язані з активними операціями банку.

З метою упорядкування грошового обігу та удосконалення системи кредитних установ на початку ХІХ ст. в Росії вперше створюються спеціалізовані державні органи по регулюванню кредитної діяльності: в 1810 р. Комісія погашення державних боргів, а в 1817 р. Рада державних кредитних установ, якій доручалося ревізувати діяльність кредитних установ, а також складати та розглядати всі законопроекти, що торкалися кредитної сфери.

Протягом першої половини ХІХ ст. банківські установи в Росії майже не виникали. Діяли ті, які були створені в минулому столітті. Однією з причин такого становища було негативне ставлення до банківської справи Міністра фінансів Росії графа Є.Ф. Канкаріна. Будучи в 1823-1844 р.р. міністром, він припинив кредитування промисловості, заборонив створювати приватні банки і здійснював заходи, які гальмували поступальний розвиток капіталістичного способу господарювання.

На той час в інших європейських державах сформувалася досить широка мережа кредитних установ. В Росії ж були малопотужні банки, розраховані на обслуговування обмеженої кількості клієнтів з порівняно невеликими власними й залученими коштами. Вони не могли задовольнити потреб промисловості, залізничного будівництва, інших галузей у фінансових ресурсах. Тому, в кінці 50-х років ХІХ ст. Уряд Російської імперії, готуючи корінні реформи в соціально-економічній і політичній сфері, почав перебудову банківських установ з метою відповідності банківської справи тодішнім потребам економічного розвитку. У 1859 р. були прийняті рішення, які стали початком нового етапу розвитку кредитно-банківської системи Росії. В результаті, протягом другої половини ХІХ ст. в Росії виникла нова мережа кредитних установ для обслуговування всіх галузей господарства і всіх верств населення. Замість банків старої формації були створені нові банківські установи, більш потужні і засновані на принципах капіталістичного господарювання. Вони стали важливою передумовою розвитку капіталізму в Росії. Залежно від власника нові банківські установи можна розділити на 3 групи: державні, приватні (комерційні) і громадські.

До групи державних належали Державний, Селянський і Дворянський банки [62, с.50-51]. Першим в пореформений період, відповідно до указу від 31 травня 1860 р. був створений Державний банк Росії, який підпорядкувався Міністерству фінансів [142, с.115-117]. Згідно зі статутом банка основним його завданням було сприяння пожвавленю торгівлі і промисловості. Банк міг здійснювати такі операції: кредитувати під заставу дорогоцінних металів, товарів, державних і гарантованих державою цінних паперів; обліковувати векселі; купувати і продавати золото й процентні папери, здійснював грошові перекази. Банк не мав права самостійної емісії і випускав кредитні білети лише за дорученням Міністерства фінансів.

В серпні 1897 р. Державний банк отримав емісійне право. З того часу почалося скорочення комерційних операцій, розширення і покращення грошового обігу. В листопаді 1898 р. при С-Петербурзькій конторі Державного банку відкривається перша в Росії Розрахункова палата. На 1 грудня 1899 р. Державний банк мав 9 контор і 104 постійних відділення. В його віданні було 4698 ощадних кас, в тому числі 3673 при поштово-телеграфних установах [27, с.524-527].

Державний банк очолював всю кредитну систему Росії, був єдиним емісійним банком і виконував роль "банку банків". Від європейських банків він відрізнявся тим, що основною частиною його ресурсів були кошти державної казни. На початку 1914 р. вони становили 75 відсотків від всіх вкладів і поточних рахунків. Це значною мірою ставило банк в залежність від уряду, але одночасно і надавало йому певної стабільності.

Державний банк кредитував в першу чергу комерційні банки, а також інші кредитні установи Росії, установи дрібного кредиту та іпотечні банки, які підтримували поміщицькі землеволодіння. Він видавав кредити монополіям, фінансував операції по експорту хліба та інші.

Все це дає підстави говорити про те, що за роки які минули з часу створення Державного банку і на початок ХХ ст. він став важливим інструментом реформування суспільно-економічного життя країни.

В 1885 р. був заснований Дворянський земельний банк для кредитування потомствених дворян під заставу їхньої земельної власності [106, с.60]. Банк видавав позики дворянам під заставу цілих маєтків або їх окремих частин на період від 11 до 66,5 р. Розмір позики становив 60% від вартості маєтку. Річні платежі за позику становили 5%. На кінець ХІХ ст. на території європейської частини Росії і Кавказу банк мав 26 відділень.

У 1882 р. в Петербурзі засновано Селянський поземельний банк з метою надання кредитів селянам для купівлі землі [228, с.60-61]. Завданням банку було сприяти селянам всіх категорій збільшувати свої наділи через купівлю земель, що продаються.У 1885 р. банк єдиний з усіх кредитних установ одержував право купувати землі за власні кошти для подальшого їх продажу селянам. Позики надавалися спершу на 24,5 р. (під 8,5% річних) або на 34,5 р. (під 7,5% річних), згодом максимальний термін позики збільшився до 55,5 р. Позики видавалися під заставу землі, яка в селян була або яку вони купували за допомогою банку. Розмір кредиту не повинен був перевищувати 75% від вартості землі. Кредитна угода з банком засвідчувалась нотаріусом.

Поряд з державними банками в пореформений період почали з’являтися приватні кредитні установи, як у формі товариств позичальників, так і в акціонерній формі. Першою приватною кредитною установою Росії, заснованою на взаємній відповідальності стало Петербурзьке міське кредитне товариство, яке створювалось для видачі позик під заставу міської нерухомості. Його статут було затверджено 4 червня 1861 р. Другою приватною кредитною установою став Херсонський Земельний банк, статут якого затверджений 20 травня 1864 р. Він створювався для надання землевласникам позик (терміном на 34 р. й 11 місяців під 6% річних) під заставу земельної власності.

Майже водночас з названими установами стали виникати установи для короткотермінового кредитування. У 1866 р. засновано товариство взаємного поземельного кредиту, мета якого – задовольнити потребу в короткотерміновому кредиті під заставу землі. У 1890 р. це товариство приєднане до Державного дворянського земельного банку. В цей же час починають створюватись приватні акціонерні комерційні банки. Перший із них банк, заснований 28 липня 1864 р. в Петербурзі. Двома роками пізніше відкривався Московський купецький банк.

Потім серед акціонерних установ почали створюватися і земельні банки. Перший приватний акціонерний земельній банк заснований (4 травня 1871р.) в Харкові. В 1872 р. створений Київський земельний банк. Вони видавали довгострокові і короткострокові позики в межах території своєї діяльності під заставу землі або нерухомого майна. Розмір позики становив 50-60% від вартості застави.

За період з 1864-1874 р.р. в Російській імперії засновано досить велику кількість акціонерних приватних банків. Тому в Міністерстві фінансів виникли сумніви відносно їх дієздатності. Виникла необхідність законодавчого оформлення порядку створення і ліквідації подібних установ, визначення основних засад їх діяльності. Ці питання регламентувалися законом від 31 травня 1872 р. Згідно з законом статути акціонерних комерційних банків затверджувалися Міністерством фінансів.

Стихійний процес виникнення акціонерних комерційних банків спрямувався в організоване русло, після чого кількість акціонерних банків стала швидко зростати. За короткий період свого існування вони стали найпоширенішою формою кредитних установ у Росії.

Подальший розвиток комерційних банків загальмувала економічна криза в Росії, яка виникла в кінці 70-х – початку 80-х років ХІХ ст. Створення комерційних банків у цей період було припинено. Криза виявила і недоліки діяльності цих банків, тому у 1883 і 1884 р.р. було реформовано банківське законодавство, яке змінило порядок їх відкриття й ліквідації [86, с.372].

У роки промислового піднесення, кількість акціонерних банків стала зростати. До 1 січня 1917 р. в Росії діяли 52 акціонерних комерційних банки, з них 15 – Петербурзьких, 7 – Московських, а інші 30 – провінційні [45, с.384]. В кінці ХІХ ст. і початку ХХ ст. комерційні банки в Росії виросли у великі установи, які відігравали провідну роль у банківській системі і мали значний вплив на всю торгівлю і промисловість країни.

Широкий розвиток комерційних банків було припинено Першою світовою війною та революційними подіями 1917 р. В цей час було здійснено націоналізацію банків. Комерційні банки, які значною мірою сприяли підйому виробничих сил і розвитку Росії, припинили своє існування.

Перший міський громадський банк був заснований в 1788 р. у місті Вологді під назвою "Позичковий банк". Діяльність цих банківських установ регламентувалася Положенням про міські громадські банки, прийнятим у 1857 р. У 1883 р. вийшло Положення прийняте в новій редакції, [218, с.92] і стало основним документом, що визначав порядок утворення, ліквідації і напрями діяльності міських громадських банків.

Банки створювалися при міських Думах або при недержавних установах і були підконтрольні міській громаді, перед якою регулярно звітували про свою діяльність. Основний капітал банків складався з пожертвувань приватних осіб і міських громад. Громадські банки відкривали спеціальні поточні рахунки, здійснювали купівлю і продаж цінних паперів і дорогоцінних металів, переводили гроші за призначенням і таке інше [51, с.112-113].

На початку ХХ ст. діяльність громадських банків стала відчутно обмежуватися комерційними банками і Товариствами взаємного кредиту. У зв’язку з цим постало питання про створення Центрального банку, який став би об’єднуючим органом усіх міських громадських банків. Напередодні Першої світової війни в Москві був створений Об’єднаний банк, а міські громадські банки реорганізовані в його відділення.

Наведене дає підстави стверджувати, що наприкінці ХІХ ст. в Російській імперії сформувалась досить розгалужена банківська система, яка складалася із трьох основних підсистем:

1) державні банки: Державний банк із 9 конторами, 104 відділеннями та 4698 ощадними касами; два державні земельні банки (дворянський і селянський) із 65 відділеннями;

2) приватні банківські установи: 216 акціонерних банків та кредитних спілок із 248 відділеннями та агентствами;

3) громадські банківські установи (засновані органами місцевого управління): 240 місцевих банків і 65 місцевих ломбардів.

Очолював банківську систему Росії Державний банк, який зберігав золотий запас країни, здійснював грошову емісію та основні розрахункові операції. Цей банк все більше набував рис притаманних класичному центральному банку. Завданням же акціонерних банків стало кредитування різних галузей господарства. Особливе місце серед них посідали Дворянський земельний та Селянський земельний банки, які мали свої відділення в Україні.

Промислова криза 1900-1902 р.р., наступна депресія і нове економічне піднесення 1909-1914 р.р. по різному відбилися на діяльності банківських установ. Державний банк, як і раніше, залишався центром фінансово-кредитної системи. Він кредитував переважно акціонерні комерційні банки, установи дрібного кредиту, іпотечні банки, видавав довгострокові позики монополіям, обслуговував приватних осіб та установи.

Найбільше від промислової кризи постраждали акціонерні комерційні банки. Деякі з них збанкрутували і припинили свою діяльність, інші об’єдналися або були поглинуті більш дієздатними. Так, у 1901 р. припинили свою діяльність Петербурзько-Азовський, Катеринославський комерційні банки, Харківський торговельний банк, у 1904 р. – Петербурзько-Московський і Костромський комерційні банки, у 1909 р. – Середньоазіатський, Мінський комерційні та Балтійський торгово-промисловий банки.

В 1908 р. Московський міжнародний, Південно-Російський промисловий і Орловський комерційні банки об’єдналися в один. В 1910 р. в результаті злиття Північного банку з Російсько-Китайським банком виник Російсько-

Азіатський банк, який потім став самим великим банком Росії. Банк мав розгалужену мережу філій в Росії і в ряді зарубіжних країн, а також відділення в Парижі і Лондоні [198, с.80].

Скорочення кількості банків не означало згортання масштабів їх діяльності. В період нового економічного піднесення (1909-1913 р.р.) кількість банків збільшилась у 1,5 рази. Значно зріс їх власний капітал, йшов процес концентрації й укріплення банків.

На початок Першої світової війни банківська система Росії виглядала висококонцентрованою, містила розгалужену мережу великих і малих банків, їхніх філій та відділень. В роки війни спостерігалося зближення комерційних банків, прагнення створити спільний орган з координації їх діяльності. В червні 1916 р. відбувався ІІІ з’їзд уповноважених банків, на ньому було обрано Раду, яка почала регулярно проводити засідання. Прискорений розвиток комерційних банків, як і всієї банківської системи Росії був перерваний Першою світовою війною та революційними подіями 1917 р. Згідно з декретом ЦВК від 14 грудня 1917 р. здійснено націоналізацію банків, а банківська справа оголошена монополією держави.

1.3. Становлення й розвиток банківської системи України у складі Російської імперії та СРСР (у XVIII – на початку ХХ століття)

Банківська система України виникла й розвивалася як складова російської, що робило її несамостійною й цілковито залежною від економічних процесів у Росії. Через це банківська система України була провінційною. Провінційність проявилась передусім у тому, що в Україні не існувало власних державних банківських установ. На її території діяли лише контори, філії або відділення державних банків Росії.

Необхідно звернути увагу на те, що в правовій літературі або зовсім не згадується, коли була започаткована банківська система в Україні або ж зазначається, що вона була започаткована в 1839 р. [25, с.13]. Однак, як свідчать ряд правових джерел банківська система в Україні була започаткована у 1781 р., коли у Санкт-Петербурзі був створений Державний асигнаційний банк. Того ж року були засновані його контори в ряді міст Росії, в Києві та Харкові на Україні [76, с.75; 65, с.284; 48,с.117].

В подальшому у 1806 р. в Одесі і Феодосії почали працювати філії Дисконтної контори, розташованої в Петербурзі. Після відкриття у 1817 р. Державного комерційного банку в Росії його контори з’явились в декількох містах України: в Одесі (1819 р.), Києві (1839 р.), Харкові (1843 р.), відділення в Полтаві (1852 р.). У Бердичеві з 1839 р. діяло агентство Польського банку (Варшава) [110, с.309]. Слід відмітити, що Бердичів в дореформений період був значним банківським центром України. Він вигідно відрізнявся від інших міст України своїм фінансово-економічним життям. Там було 8 банківських домів, які обслуговували Київський контрактовий ярмарок, обліковували переведені векселі на Петербург, Москву, Одесу та інші міста, мали зв’язки з російськими і закордонними домами [7, с.11].

У другій половині ХІХ ст. Державний банк Росії (1860 р.), почавстворювати філії і на Україні. Цей банк мав свої контори в Києві, Харкові, Одесі та 24 філії в інших великих містах України. Вони видавали кредити поміщикам, промисловцям, купцям і заможним селянам.

У системі російських банків в Україні було 9 філій Селянського поземельного банку та 7 філій Дворянського земельного банку [73, с.258; 37,с.8]. Вони видавали селянам позики під заставу землі, яку ті купували.

Слідом за установами Державного банку Росії в Україні стали створюватися приватні акціонерні комерційні банки. Багато їх виникло у роки так званого "банківського буму" 1864-1873 р.р. В Україні було створено 10 таких банків, а всього в Росії – 39. Зокрема, свою кредитну діяльність розпочали у 1868 р. Київський приватний комерційний банк, Харківський торговельний, у 1870 р. – Одеський комерційний банк, у 1871 р. – Київський промисловий банк.

У 1867 р. в Харкові мало кому відомий О.К.Алчевський відкрив чайну лавку. Через деякий час він уже мав репутацію одного з найактивніших підприємців Росії, він був серед засновників у 1868 р. Харківського торговельного банку, а в 1871 р. самостійно заснував Харківський земельний банк. Цей банк став першим акціонерним земельним банком в Росії, а його статут зразком для інших подібних банків. Банк був покликаний надавати позики під заставу землі та міської нерухомості в Харківській, Курській, Воронезькій, Катеринославській, Полтавській та інших губерніях [106, с.60].

У другій половині 90-х років О.К.Алчевський тримав третину акцій Земельного і Торговельного банків, а його майно оцінювалось у 12 млн. крб. Але становище різко змінилося, коли почалася загальноросійська економічна криза (1900-1903 р.р.). Банки О.К. Алчевського у цей період збанкрутіли [7, с.11].

У 1872 р. був відкритий Київський земельний банк. Сфера його діяльності обмежувалась наданням позичок під заставу землі й міського майна. Короткострокові позики давались на термін до 3 р., довгострокові під заставу землі до 66 р. і 2 місяців, під заставу міської нерухомості – до 38 р. і 4 місяців[106, с.58-59].

Досить помітну роль на той час відігравав Херсонський земельний банк довгострокового кредиту, створений у 1864 р. і заснований на засадах взаємності та кругової поруки. Він видавав позики під заставу землі землевласникам Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній та Бессарабської області. Позика видавалася на строк терміном на 38,5 р., а її величина дорівнювала 50% вартості застави.

Крім згаданих вище Харківського, Київського земельних банків та земельного банку Херсонської губернії в Україні функціонували два місцевих іпотечних акціонерних банки – Бессарабсько-Таврійський земельний банк в Одесі і Полтавський земельний банк.

Після того, як у 1882 р. в Росії був заснований Селянський поземельний банк, наступного року в 11 губерніях Росії (у тому числі у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській та Херсонській) відкрито його перші відділення. Послугами банку користувалися як сільські товариства, так і окремі селяни [106, с.59-60].

Протягом останньої чверті ХІХ ст. в Україні виникли ще декілька акціонерних комерційних банків. Миколаївській комерційний (1872 р.), Катеринославський комерційний банк з філіями в Полтаві (1872 р.), Кременчуцький комерційний (1872 р.), Кам’янець-Подільський комерційний (1873 р.), Бердичівський комерційний (1873 р.), Херсонський комерційний (1873 р.), Одеський обліковий (1879 р.), Одеський торговельно-промисловий (1888 р.) та інші. В 1912 р. засновано Одеський купецький банк.

"Так, поступово, - зазначає О.П. Орлюк, почала формуватися кредитно-банківська система України. Якщо на початку 1860-х років в Україні були тільки філії-контори Державного банку Росії, то з кінця 1860-х років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси" [129, с.35].

Але далеко не всі українські акціонерні банки виявилися достатньо дієздатними, щоб вижити в нелегких умовах конкуренції. Уже в 1878-1879 р.р. у зв’язку з крахом Московського комерційного позичкового банку (1875 р.) припинили свою діяльність Одеський і Кам’янець-Подільський комерційні банки. Миколаївський комерційний банк, Бердичівський сільський і Херсонський проіснували зовсім недовго. Харківський торговельний, Катеринославський і Кременчуцький припинили свою діяльність у 1901 р. у зв’язку з банкрутством. Київський промисловий банк у 1896 р. був реорганізований в Південноруський промисловий, а у 1908 р. ввійшов до складу Об’єднаного банку. Одеський торговельно-промисловий банк у 1893 р. був перетворений в Одеське відділення банку для зовнішньої торгівлі, а Одеський купецький приєднаний до Одеського облікового банку. Але набагато більше українських комерційних банків в перші роки нового століття або потрапили в залежність від великих, або були поглинуті ними, із-за неспроможностіконкурувати з ними. Тому, на початок ХХ ст. залишилося лише два українських комерційних банки – Київський приватний і Одеський дисконтний. Їх основний капітал у 1916 р. становив лише 1,5% від основного капіталу комерційних банків Росії, а це означало їх незначну роль в комерційній діяльності.

В цей час у банківській системі України головну роль відігравали загальноросійські комерційні банки, які мали розгалужену мережу, Так, із 56 філій Петербурзький міжнародний комерційний банк в Україні мав – 35 філій, Об’єднаний – 31 Азовсько-Донський – 23, Російський для зовнішньої торгівлі – 17 [73, с.259].

Одним із найбільших регіональних банківських центрів України в той час був Київ. Аналогічну роль щодо своїх регіонів відігравали Одеса, Харків, Катеринослав, Сімферополь. Так, зокрема у Харкові, в 1914р. функціонували контора Державного банку Росії, контора Московського купецького банку, філії 4 столичних банків, 7 товариств взаємного кредиту. Загалом же у 1914 р. кредитні установи існували більш як у 350 населених пунктах України, в тому числі в 64 населених пунктах по три і більше таких установ (у Києві та Одесі – по 19, Харкові – 14 [106, с.62]).

Характерною рисою діяльності банків тієї доби було те, що в основному позики надавались лише промисловцям, купцям, великим землевласникам. Інші верстви населення, з невеликими прибутками не могли скористатися банківськими послугами, оскільки не забезпечували під позику необхідну заставу. Проте, розвиток товарно-грошових відносин змушував ремісників, дрібних торгівців та селян брат кредити. Цим довгий час користувалися лихварі, які надавали позички під високі відсотки.

Протистояти лихварству мали установи дрібного або, так званого, народного кредиту.

До найчисленніших кредитних установ такого типу в Україні можна віднести товариства взаємного кредиту і позичково-ощадні каси. У 1915 р. в Україні налічувалося майже 450 товариств взаємного кредиту, які проіснували до 1920-х років. Вони діяли в основному в повітових містах, великих селах. Товариства взаємного кредиту акумулювали кошти середньої та дрібної буржуазії, яку й обслуговували.

Під кінець ХІХ – початок ХХ ст. значного поширення в Україні набули позичково-ощадні каси, які акумулювали кошти ремісників, крамарів, заможних селян, яких і кредитували.

Проте, основою власне української банківської мережі були міські громадські банки. Ці банки набули широкого поширення в Україні. Причому, вони створювались не тільки в великих, а й повітових містах, наприклад, Ромнах (1865 р.), Білопіллі (1866 р.), Конотопі (1903 р.) на Сумщині [51, с.113-115]. На початку ХХ ст. таких банків в Україні налічувалось – 69, що становило 21,1% від всіх банків такого типу в Російській імперії. Послугами міських громадських банків користувалися дрібні та середні промисловці, купці, заможні селяни.

Крім міських громадських банків в цей час засновуються і земельні банки, які діяли відповідно до Положення про порядок заснування кредитних установ земствами прийнятого у 1871 р. Так, наприклад, у 1887 р. зусиллями сумського повітового земства створено Олександрівський селянський сільськогосподарський банк. Банк виконував ті ж операції, що і міські громадські банки, але тільки для селян. Кредити надавалися лише особам, які займалися сільським господарством.

В цей час установи дрібного кредиту почали створюватися і на селі. Створювалися вони під наглядом держави. Перші з них створено на півдні України ще в 1803 р. для іноземних переселенців, у 1837 р. стали створюватися банки для удільних селян. Їх діяльність виявилася неефективною, тому у 1883 р. уряд видав Положення про організацію сільських і волосних банків, статут яких розроблено у 1885 р. Позики видавались членам громади на суму 200 крб. терміном до 12 місяців при сплаті не більше 12% річних.

В подальшому установи дрібного кредиту виходять з під державного контролю і переходять під опіку органів місцевого самоврядування та громад. А основною формою дрібного кредиту стає кредитна кооперація, як одна із форм об’єднання дрібних виробників з метою створення спільного грошового фонду для задоволення потреб дрібного кредиту. Батьківщиною кредитних спілок вважається Німеччина, де у 1848 р. Ф.В.Райффайзен заснував товариство для допомоги незаможним селянам, вони набули значного поширення в країнах Західної Європи.

В Україні перше таке товариство з’явилося в 1869 р. у Гадячі на Полтавщині, а на початку минулого століття в Україні їх діяло понад 3000, у яких налічувалось майже 2 мільйони членів [116, с.95]. Позики надавались членам кооперативу на підставі особистої довіри в розмірі до 25 крб., а більші суми – під чиюсь поруку або під заставу рухомого чи нерухомого майна і не більше як 100 крб.

Кредитні товариства надавали позики як короткострокові до 1 року, так і довгострокові – терміном на 5 років зі сплатою 12% річних. При наданні кредиту враховували майновий стан позичальника, його працездатність, моральні якості та ін.

Зазначене свідчить про те, що протягом ХІХ – початку ХХ ст. в Україні було створено розгалужену мережу кредитно-банківських установ різних видів: контори, філії, відділення Державних банків Росії, різноманітні комерційні банки, міські громадські і селянські банки, кредитні, позичкові ощадні товариства тощо. Через них здійснювалось кредитування усіх галузей господарства, населення, а також розрахункові операції в мережах України, так і в межах Російської імперії. Запроваджена кредитно-банківська система відігравала визначну роль і у процесі розвитку внутрішньої торгівлі. Але, у цілому, мережа банківських установ України являла собою відгалуження російських банків.

Становлення і розвиток банківської справи на теренах Західної України пройшли ті ж періоди, що й у східноукраїнських губерніях. Проте, тут була низка особливостей, пов’язаних із підлеглістю цієї території спочатку Австро-Угорщині, а згодом Польщі. Створення банківських установ у Західній Україні відбувалося під впливом і на зразок установ, що діяли в Австро-Угорщині [92, с.58-61; 109, с.46-48]. Оскільки більша частина території України в той час була в складі Російської імперії, то основна увага в цій роботі зосереджена на становленні і розвитку банківської справи на визначеній території.

На початок Першої світової війни (1914-1918 р.р.) банківська система Росії, і зокрема України, виглядала висококонцентрованою, містила розгалужену мережу великих і малих банків, їхніх філій та відділів. Але в роки війни, внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи, банківські операції різко скорочуються, а грошовий обіг був украй розладжений. Все це стало причиною розладу кредитно-банківської системи Росії, що вплинуло і на банківську систему України як її складової.

А після того, як в жовтні 1917 р. в Росії була встановлена радянська влада, банківська система і зовсім була зруйнована. Згідно з Декретом ВЦВК "Про націоналізацію банків" від 14 грудня 1917 р. усі банки та приватні кредитні установи були націоналізовані, а банківська справа оголошена монополією держави. Банки, які значною мірою сприяли підйому виробничих сил і розвитку країни припинили своє існування.

У цей час (20 листопада 1917 р.) Україна проголосила себе Українською Народною Республікою. За недовге її існування як незалежної держави (1917-1919 р.р.) здійснювались цілеспрямовані заходи по створенню власної грошової й банківської системи. У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон, яким Київську контору колишнього Державного банку Росії було перетворено на Український Державний банк [42, с.70-71]. Цим же законом на території України припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного і Селянського поземельного банків. А на початку серпня 1918 р. Радою народних Міністрів УНР ухвалено статут Державного банку України, в якому визначено його призначення. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик, 23 серпня того ж року засновано Державний земельний банк [93, с.59]. Він створювався для сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшення справ у сільському господарстві.

Із січня 1919 р. в Україні почався радянський період, за якого істотні зміни відбулися і в банківській системі. Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 22 січня 1919 р. здійснено націоналізацію усіх видів банківських установ і Україна залишалася без банківської системи. Тільки в жовтні 1921 р. у Харкові була заснована Всеукраїнська контора Державного банку, проголошено перехід до нової економічної політики (НЕП). Нова економічна політика дещо пожвавила товарно-грошові відносини у зв’язку з чим виникла потреба у відновленні банківської системи, яка б сприяла організації торгового обігу та фінансування народного господарства. Оскільки 3 березня 1921 р. VВсеукраїнський з’їзд Рад ухвалив резолюцію "Про союзний договір між УРСР і РРФСР", [226, с.160, 203] в Україні стали створюватись єдині органи управління фінансами та банківські установи. Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Державного банку (1921 р.) створено контори і філії й інших банків: у 1922 р. – Всеукраїнський кооперативний банк; у 1923 р. Всеукраїнська контора торгово-промислового банку, а в Києві відкрито їхні філії, у тому ж 1923 р. засновано Київський сільськогосподарський банк, а у 1924 р. відкрито Київську філію Всеросійського Комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

З часом для упорядкування діяльності банківських установ 19 квітня 1928 р. була прийнята постанова РНК УРСР "Про порядок затвердження статутів та про нагляд за діяльністю кредитних установ", яка встановила порядок реєстрації та контролю за діяльністю банківських установ всеукраїнського і місцевого значення (комунальних банків, товариств взаємного кредитування, ломбардів тощо). Цією же постановою регулювався порядок легалізації діяльності на території України загальносоюзних банків, який зводився до їх реєстрації в Наркоматі фінансів УРСР. У віданні цього ж органу знаходився контроль за діяльністю кредитних установ [226, с.348].

Під час НЕПу економіка України почала набувати ринкового характеру, функціонувала відносно розгалужена кредитна мережа банківських установ, яка забезпечувала юридичним та фізичним особам досить широкий круг банківських послуг. Однак, у зв’язку з наступною зміною державної політики в СРСР такий період тривав недовго.

12 червня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР затверджено новий статут Державного банку СРСР [209], де визначалося, що всі республіканські, крайові (обласні) контори, контори в окремих торгово-промислових центрах, відділення і агентства є філіями Державного банку СРСР. Тобто встановлювалася жорстка підпорядкованість усіх банківських установ, діючих на території Союзу РСР Державному банку.

Суттєві зміни у правовому становищі банків в СРСР відбулися внаслідок банківської реформи 1930-1932 р.р., оскільки були ліквідовані банки, засновані на недержавній формі власності та створена система державних банків, яку очолив Державний банк СРСР. Він став єдиним емісійним і розрахунковим центром, що займався кредитуванням народного господарства. Замість контор та філій галузевих банків в союзних республіках було засновано контори спеціалізованих банків, зокрема таких як: Промбанк, Сільгоспбанк, Цекомбанк, Торгбанк. У 1936 р. в Україні ліквідовано Всеукраїнську контору Державного банку СРСР, а всі обласні контори безпосередньо підпорядкувалися Державному банку СРСР. Тільки у 1948 р. на прохання уряду України створено апарат Уповноваженого Державного банку СРСР на Україні, який виконував обов’язки центрального банку не маючи права емісії грошей без дозволу Державного банку СРСР.

У 1955 р. створено Українську республіканську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку, Торгбанку.

Чергова реорганізація банківської системи СРСР у 1959р. привела до ліквідації: Промбанку, Сільгоспбанку, Цекобанку, комунальних банків (відповідно ліквідовані й їх республіканські контори). Замість них в Україні стали діяти контори Державного банку СРСР, Будівельного банку та відділення Зовнішньоекономічного банку. На території України Державний банк СРСР став єдиним центром розрахунків, єдиним емісійним та касовим центром, такі ж повноваження мала республіканська контора в Україні, але емісія грошей та видача кредитів здійснювалась лише Державним банком СРСР.

Така банківська система функціонувала до 1987 р., коли явно визначилися кризові явища в розвитку економіки СРСР. У зв’язку з чим було поставлено завдання зламати механізм гальмування, перевести економіку на інтенсивний розвиток. З цією метою в липні 1987 р. прийнято декілька партійно-урядових постанов, які проголошували нові принципи господарювання і економічного управління, зокрема Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. №821 "Про вдосконалення системи банків і посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки" [210]. Вона передбачала усунення зазначених недоліків, для чого вносились структурно-функціональні зміни в банківську систему, оголошені реорганізація діючих і створення нових спеціалізованих банків, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності.

В результаті проведеної реорганізації були створені: Державний банк СРСР, Промбанк СРСР, Агропромбанк СРСР, Жилсоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР з відповідними конторами у республіках, з управлінням в автономних республіках, краях, областях та за необхідності з відділеннями у окремих містах та районах.

Однак, реорганізація діючих і створення нових спеціалізованих банків не досягли поставленої мети. Банки продовжували функціонувати у старому режимі. Реорганізація не привела, по суті, до ліквідації вертикального централізованого управління банківською системою, зменшенню бюрократизму у сфері банківської діяльності. Навпаки, різко зріс обсяг звітної документації, кредитний механізм став працювати з ще більшими перебоями. Банки не стали фактором стимулювання науково-технічного прогресу, не перетворилися в економічний важіль інтенсифікації праці.

Отже, перебудова в цілому і почата банківська реформа не дали очікуємих результатів. Проте зміни, які були викликані до життя перебудовою, об’єктивно підвели до розуміння необхідності направлення реформаторських процесів у банківській сфері в русло становлення банківської системи ринкового типу.

Можливість появи недержавних банків в СРСР виникла завдяки прийняттю 26 травня 1988 р. Закону "Про кооперацію в СРСР" [34]. Стаття 23 цього Закону надавала право створювати кооперативні банки, статути яких повинні були реєструватися в Державному банку СРСР. Закон про кооперацію заклав правові основи для становлення системи недержавних банків в СРСР та ліквідації монополії держави на банківську діяльність.

Практично зразу після вступу в дію цього закону кооперативні банки дістали значне поширення. В цей же час почали створюватися і акціонерні комерційні банки. Правовою основою їх виникнення стала Постанова Ради Міністрів СРСР від 1 вересня 1988 р. №1061 "Про затвердження статуту Державного банка СРСР", в якому вперше акціонерні комерційні банки були включені в перелік кредитно-банківських установ СРСР. В ч.3 п.1 цієї Постанови говорилось, що Державний банк СРСР регулює діяльність спеціалізованих, комерційних, акціонерних, кооперативних банків і інших кредитних установ в СРСР [211].

Виникнення нового типу банків, працюючих на комерційній основі, означало появу в країні надто важливого елемента ринкової економіки, який став активно стимулювати процес поглиблення економічної реформи, що в свою чергу, сприяло подальшому розвитку системи комерційних банків. До кінця 1990 р., тобто всього за півтора роки, число комерційних банків в країні зросло за тисячу.

По мірі розвитку ринкових відносин, зросту чисельності кооперативних і, особливо, комерційних банків та підвищення їх ролі у господарстві країни ставала очевидною неспроможність діючої в країні державної системи спеціалізованих банків вирішувати фінансово-кредитні питання, а отже, необхідність подальшого вдосконалення існуючої банківської системи, та створення спеціалізованого банківського законодавства.

Вирішення цих завдань стало змістом нового етапу банківської реформи в країні, який почався з ухвалення Верховною Радою СРСР у грудні 1990 р. Закону "Про державний банк СРСР" [35] та Закону "Про банки та банківську діяльність в СРСР" [36], які з відомих причин не встигли реально вплинути на банківську діяльність в країні. На відміну від них аналогічні закони прийняті в союзних республіках, мали історичне значення, оскільки стали початком процесу формування банківської системи і банківського законодавства, адекватних ринковій економіці.

З огляду на викладене вище слід сказати, що банківська система України виникла і розвивалась як складова частина російської, що робило її несамостійною та цілковито залежною від економічних процесів в царській Росії, та у Радянському Союзі.

Самостійна банківська система в Україні складалася тільки з набуттям Україною державного суверенітету.

1.4. Формування банківської системи України після проголошення (у 1991 р.) незалежності Української держави

Сучасна банківська система України почала формуватися, як зазначалося раніше за часів СРСР, що пов’язане з процесом "перебудови" економіки у другій половині 80-х років ХХ ст.

Процес переходу до ринкових принципів ведення господарства спричинив загострення політичної ситуації в СРСР, призвів до "параду суверенітетів" колишніх союзних республік, у результаті чого розпочався процес дезінтеграції колишнього Союзу. Зокрема, 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України" [56], а 3 серпня цього ж року Закон "Про економічну самостійність України" [168], які законодавчо закріпили за нашою державою право формування власної банківської системи, заклали фундамент створення нових комерційних банків. У зв’язку з цим постала необхідність побудувати ефективну банківську систему, як одну із найголовніших структур ринкової економіки, яка здійснює трансформаційні ринкові перетворення.

Створення власної банківської системи офіційно розпочалося з прийняттям (у березні 1991 р.) Закону України "Про банки і банківську діяльність" [161], згідно з яким було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, що включає верхній та нижній рівні, а також було визначено, які банки належать до кожного з рівнів і яким буде механізм зв’язків між ними.

Постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність" [180] власністю Української РСР оголошено: Український республіканський банк державного-комерційного промислово-будівельного банку "Укрпромбудбанк", Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР, з їх мережею обчислювальних центрів, усіма активами і пасивами. Згідно з цією постановою на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України. Саме з прийняттям цього закону пов’язують перший етап реформування банківської системи. Уже влітку 1991 р. інструкції союзного Державного банку не мали зобов’язуючої дії в Україні, а 25 грудня 1991 р. Державний банк СРСР було офіційно ліквідовано і Національний банк України став центральним банком.

Ліквідація державної монополії на банківську діяльність, роздержавлення та акціонування державних спеціалізованих банків держави, вихід на арену комерційних банків, а також створення Центрального банку України, поява спеціального банківського законодавства призвели до демонтажу жорстко централізованої, з вертикальною побудовою системи управління банками і, як наслідок, - до створення дворівневої банківської системи з внутрішньо притаманною їй можливістю самоврядування.

Проте, головним результатом створення спеціального банківського законодавства стали корінні зміни ролі банків у господарстві країни. Банки отримали права, які дозволили їм нарешті приступити до виконання тих завдань, заради яких в 1987 р. були реорганізовані діючи та створені нові державні спеціалізовані банки. Введення в дію спеціального банківського законодавства сприяло розвитку банківської системи нового типу, а також поглибленню економічної реформи та зміцненню ринкових відносин.

Поява дворівневої банківської системи була першою політичною ознакою переходу до економічної системи, орієнтованої на ринок. Однак, на час проголошення незалежності України, виконавча й законодавча база країни були недостатньо розвиненими, аби відповідно підтримувати орієнтовану на ринок банківську систему. Національний банк також був тільки створений і не міг функціонувати на належному рівні. В цей час майже весь обсяг комерційних операцій зареєстрованих у 1991 р. банків припадав на частину державних банків, хоча вже діяли і новостворені комерційні банки, проте, їх питома вага у фінансовій структурі країни була незначною. У період, що настав після проголошення незалежності України, діяльність українських комерційних банків із фінансового погляду була надзвичайно примітивною. У 1991-1993 р.р. вона нагадувала операції західноєвропейських торгових банків XVIIIст. Нові комерційні банки, зазначав П. Сохань, охоче бралися майже за всі види ділових операцій, якщо вони могли мати з цього хоч якийсь прибуток [208, с.42].

Однак, поступово ставали зримими рамки банківської системи, подальший розвиток якої відбувався в перші роки незалежності. Процес формування цієї системи в Україні фахівці банківської справи поділяють на кілька етапів, хоч із деякими розбіжностями. Так, Н.З.Бицька вважає, що розвиток банківської системи України за час свого існування прийшов два етапи [24, с.83].В одному із навчальних посібників виділяється 4 етапи [25, с.17-18]. Ряд авторів, зокрема О.В.Васюренко [33, с.34-36], В.Ларцев [111, с.24-25], О.А.Костюченко [97, с.40-41] називають 5 етапів. Розбіжності щодо кількості етапів розвитку банківської системи України, на нашу думку, викликані в основному тим, що дослідження цього питання проводилась в різні роки, а тому в залежності від цього і називається неоднакова кількість етапів.

З огляду на пройдений шлях у розвитку банківської системи України, на наш погляд, можна виділити 6 етапів:

1 етап: 1988-1990 р.р. – створення прототипу українських комерційних банків у складі банківської системи СРСР;

2 етап: 1991 р. - перше півріччя 1992 р. – перереєстрація українських комерційних банків і початок формування банківської системи України після проголошення незалежності Української держави;

3 етап: друге півріччя 1992 р. – 1993 р. – розвиток банківської системи України в період становлення економічного і політичного суверенітету;

4 етап: 1994-1996 р.р. – розвиток банківської системи на першому етапі реалізації курсу економічних реформ монетарними методами, впровадження національної грошової одиниці – гривні;

5 етап: 1997-1999 р.р. – розвиток банківської системи в умовах поглиблення світової фінансово-економічної кризи, поступового переходу до поєднання монетарних методів управління економікою до її ринкової трансформації та структурного реформування;

6 етап (від 01.01.2000 р. і дотепер) – розвиток банківської системи в умовах реструктуризації економіки, зростання основних показників діяльності банків, посилення їх позитивного впливу на процеси економічного розвитку, підвищення довіри населення до банківських установ [155, с.176-183].

Створення прототипу системи українських комерційних банків, почалося ще в 1988-1991 р.р. у складі банківської системі СРСР і пов’язано це було зі спробою державного (директивного) реформування банківської системи СРСР при здійсненні курсу на перебудову економіки проголошеного радянським урядом. На цьому етапі українські комерційні банки реєструвались у Москві як:

- комерційні банки, що були створені на основі установ Державного банку СРСР та продовжували діяти зі статусом державних банків (Промбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк, Зовнішньоекономічний банк);

- галузеві та відомчі комерційні банки (Монтажспецбанк, Укрпостачбанк, Трансбанк);

- філії великих російських комерційних банків (Інкобанк, Столичний та інші);

- державні та кооперативні комерційні банки, що мали право здійснювати фінансово-кредитну діяльність.

Таким чином, на момент проголошення незалежності України вся її банківська система була представлена п’ятьма державними банками (пізніше три з них – Промбудбанк, Укрсоцбанк та Агропромбанк було перетворено в акціонерні кампанії – Промінвестбанк, Укрсоцбанк і банк АПБ "Україна"; Зовнішекономбанк перетворився в Укрексімбанк, але залишився державним, Ощадбанк теж залишився державною установою). Крім названих банків було ще майже два десятки зареєстрованих у Москві галузевих банків, що перебували під контролем різних галузевих міністерств. Наприклад, Міністерство будівництва УРСР заснувало Монтажспецбанк, Державний комітет з постачання УРСР заснував Укрпостачбанк (згодом реорганізований у банк "Ажіо"), Міністерство будматеріалів – Укрбудбанк (згодом реорганізований у банк "Відродження"),Міністерство лісового господарства – Лісбанк тощо [133, с.9-10].

У той же час понад 20 банків були засновані за змішаною ознакою, як державні та кооперативні установи: це Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Приватбанк та інші.

На другому етапі в першу чергу відбулася перереєстрації комерційних банків в Українській республіканській книзі Реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. При цьому, в більшості комерційних банків відбулися істотні зміни у складі їх засновників. Так, державні комерційні банки (Промінвестбанк, АПБ "Україна", Укрсоцбанк) були акціоновані клієнтами та персоналом банків. На цьому ж етапі створювалися все нові і нові комерційні банки. Цьому сприяла ліберальна ліцензійна політика – низькі вимоги до розміру статутного капіталу і відсутність професійних вимог до керівників нових банків. Так, у серпні 1990 р. обов’язковий статутний капітал при одержанні ліцензії для комерційного банку становив 5 млн. руб. Відкриття банку в Україні можна було порівняти, з юридичної точки зору, з відкриттям приватного підприємства або акціонерного товариства. А, оскільки, кожен банк міг розраховувати на кредитні ресурси, то бажаючих відкрити банк не забракло. Як наслідок, на кінець 1991 р. їх було створено вже 76 [53, с.4-8].

Третій етап в розвитку банківської системи України пов’язаний зі створенням нових комерційних банків. Ці банки створювались із значною частиною приватного капіталу (в результаті інтенсивного розвитку спільних і малих підприємств, акціонерних товариств, а також на кошти державних бюджетних та позабюджетних фондів). У цей період, на фоні розвитку жорсткої інфляції з ознаками гіперінфляції та критичного скорочення обсягів виробництва і розміру валового внутрішнього продукту, була створена значна кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткострокові кредити для торговельно-посередницької діяльності і здатних отримувати прибутки на інфляційних процесах в економіці. Протягом 1992-1993 р.р. підприємствами або приватними особами в Україні було створено велику кількість, так званих, кишенькових банків. Якщо в 1991 р. комерційних банків було 76, то в 1992 р. – вже 130, а у 1993 р. – 207. Протягом трьох наступних років кількість банків досягла 230 і стабілізувалася на цьому рівні [39, с.102]. Необхідно підкреслити, що професійний рівень переважної більшості нових банків був низьким. Українські "банкіри", як правило, не мали достатніх професійних навичок та моральних засад, аби повною мірою додержуватися законодавства. Та й нормативно-законодавча діяльність комерційних банків в той час ще була сформована на неналежному рівні, внаслідок чого діяльність новоявлених банкірів не була переобтяжена зайвим контролем з боку держави та її правоохоронних органів, що призводило до зловживань у цій сфері [156, с.98-100].

У той час провідне місце у банківській системі зайняли три найбільші установи - Промінвестбанк, Укрсоцбанк та "Україна", протягом 1991-1993 р.р. обсяг їхньої діяльності становив 80% ринку банківських послуг. Допущені до кредитних ресурсів Національного банку України з процентною ставкою, набагато нижчою від рівня інфляції, ці банки зуміли одержати чималі доходи. Другим джерелом зростання їхнього добробуту стали операції з валютою, особливо для тих, хто мав доступ до відповідних ресурсів і дозвіл на проведення валютних операцій.

Протягом цього ж періоду на приватні комерційні банки припадало менш ніж 10% банківських операцій. Але попри такий стан справ, вони швидко навчились, як треба діяти, і показали себе більш підприємливими установами, а ніж державні банки [208, с.44].

Четвертий етап розвитку банківської системи України характеризується початком проведення радикальної економічної реформи на основі застосування монетарних методів управління економікою. А це призвело до банківської кризи та банкрутства окремих банків. Так, у 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р. – 20, у 1996 р. – 45 банків, а ще 60 опинилися в ситуації прихованого банкрутства [122, с.31-37]. Тобто даний період характеризується скороченням кількості банків, погіршенням їх фінансового стану. Третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду. В цілому банківська система України перебувала в стані стагнації [24, с.84].

Завдяки вжитим заходам Національного банку України та уряду вдалось призупинити інфляцію, невиправдано високе зростання цін та падіння виробництва. Факт фінансової стабілізації в економіці країни у другій половині 1996 р. визнаний і зарубіжними експертами. Підтвердженням його служила грошова реформа, успішно проведена восени 1996 р.

Другою позитивною ознакою стало підвищення інтересу до української економіки з боку міжнародних фінансових організацій. За період з 1994 по 1996 р. в Україні було зареєстровано 14 представників іноземних банків з участю іноземного капіталу. За цей же час іноземні інвестиції в економіку України зросли майже в чотири рази [122, с.31-37].

Проте, результати, досягнуті у фінансовій сфері монетарними методами, не були підкріплені стабілізацією виробництва, структурним реформуванням та супроводжувались накопиченням істотних проблем і негативних тенденцій як на мікро-, так і на макроекономічному рівні.

П’ятий етап в розвитку банківської системи України пов’язаний з розвитком кризових явищ. Період з осені 1997 р. (весь 1998 р.) та першої половини 1999 р. став періодом фінансово-економічної кризи в Україні, активний розвиток якої прийшовся на 1998 р. Фінансова криза в Україні була спричинена азіатською фінансовою кризою.

Азіатська криза долинула і до України. Внаслідок її у 1998 р. відбулася значна девальвація курсу національної валюти (гривні), сукупний капітал українських банків зменшився в середньому на 30-35%. За даними Національного банку України, протягом 1998 р. 16 комерційних банків були закриті і вилучені із Державного реєстру банків, а упродовж 1999 р. ще збанкрутувало і були закриті 11 банків [12, с.32-33]. Хоча криза призвела до знецінення значної частини капіталів банківської системи, банкрутства ряду банків, але вона не спричинила відчутних потрясінь, Україна уникла дефолту [60, с.6-9]. А це свідчило про те, що українська банківська система стала набувати стійких ознак. Вона витримала жорстке випробування хоч і не обійшлось без значних збитків. Внаслідок кризи значна кількість вітчизняних банків опинилася у скрутному фінансовому стані. Вони гостро відчували нестачу коштів, багато із них були некредитоспроможні.

Звичайно, кризові явища в Україні були зумовлені не тільки азіатською кризою, а й загальноекономічними умовами в самій Україні, насамперед багаторічною інфляцією, складом виробництва, поширеним способом здійснення платежів шляхом бартеризації, повільним розвитком приватного сектора і таке інше.

Шостий етап в розвитку банківської системи України, на наш погляд, бере свій відлік з 2000 р. і продовжується дотепер. Він характеризується поступовою фінансовою стабілізацією, подальшим стимулюванням скорочення темпів інфляції, підтримкою Національним банком України ліквідності комерційних банків, зростанням кредитної та інвестиційної активності комерційних банків, підвищенням довіри населення до банківської системи, розширенням спектру послуг, що надаються клієнтам, посиленням конкуренції на ринку банківських послуг не тільки серед вітчизняних банків, але й серед банків з іноземним капіталом, що діють в Україні, початком злиття та поглинення банків, фінансової реструктуризації їх діяльності, активним впровадженням комп’ютерних технологій та системи електронних платежів.

Таким чином, можна стверджувати, що за період 1991-2006 р.р. в Україні сформовано нову банківську систему ринкового типу, яка сприяла стабілізації вітчизняного фінансового ринку та створенню передумов економічного зростання.

1.5. Банківська система України на сучасному етапі, її структура та тенденції розвитку

Досліджуючи банківську систему будь-якої країни, необхідно враховувати, що її сучасний стан це результат тривалого розвитку, плід складних юридичних та економічних перетворень, які спираються не лише на суто економічні та юридичні закони та тенденції, а й враховують національні, культурні, моральні традиції народу.

Функціонуюча національна банківська система в Україні перебуває в процесі розвитку і безумовно потребує подальшого вдосконалення.

Поняття "банківська система" є одним із ключових в банківській справі, що обумовлено тим, що банківські установи функціонують в ринковій економіці не ізольовано, а знаходяться у відносинах і зв’язках один з другим. В сучасних умовах банки являють собою не просто випадковий набір, а дійсно банківську систему, яка складається із певних елементів, з певними відношеннями і зв’язками, утворюючи єдине ціле.

У теоретичному плані з'ясування поняття "банківська система" дає можливість окреслити те зовнішнє середовище, у якому знаходиться конкретний банк, виявити його залежність від цього середовища і можливості їхнього взаємного впливу.

Актуальність цього питання зумовлена і тим, що, оскільки банківська система виступає як об'єкт державного керування, необхідно досить чітко усвідомити, що до неї входить, з яких елементів вона складається.

Поняття "система" широко використовується сучасною наукою. Терміном "система" охоче оперують не тільки вчені філософи, економісти, юристи, але й організатори виробництва, фахівці банківської справи.

Слово "система" походить від грецького systema і перекладається як ціле, що складається із частин; значна кількість закономірно пов’язаних один з одним елементів (предметів, явищ, поглядів, знань тощо), що становить певне цілісне утворення, єдність [206, с.469-470]. За своїм змістом термін "система" об’ємне поняття. В одному випадку це не просто певний порядок у розташуванні і зв’язку частин будь-чого, а й певне ціле, яке являє собою єдність закономірно розташованих і взаємопов’язаних частин. У другому – це сукупність організацій однорідних за своїми завданнями, або установ, що об’єднані в одне ціле [125, с.717].

Виходячи з цього можна стверджувати, що будь-яка система характеризується стійкими зв’язками елементів, які входять до неї.

Саме поняття "система" означає також відносно високу інтеграцію виділеної групи елементів, наявність у всіх елементів групи загальних істотних ознак, що відрізняють її від інших груп. Крім того, як зазначає А.М.Авер’янов, кожна система розвивається за одними і тими же спільними законами [1, с.105].

Відносини в сфері банківської діяльності, як зазначає О.П. Орлюк, також можуть вміщуватись в поняття "система" [127, с.32]. Банківська система не є випадковим різноманіттям, випадковою сукупністю елементів, усі банки в сукупності є системою. Саме в системі окремі елементи виконують функції орієнтовані на досягнення певних загальних цілей. Банківська діяльність не може бути реалізована поза системою, поза підпорядкуванням єдиним правилам ведення операцій, поза опорою на центр із його функціями, що поєднують діяльність системи [117, с.93]. Специфіка банківської системи визначається її складовими елементами і відносинами, що виникають між ними.

Світова практика знає кілька типів банківської системи:

1) розподільна централізована банківська система;

2) ринкова банківська система;

3) банківська система перехідного періоду.

Розподільна централізована система - це така система, коли в країні існує по суті єдиний державний монобанк, що має розгалужену мережу філій по всій країні. Така система склалася в СРСР і в ряді колишніх соціалістичних країн, де існувала виняткова монополія держави на банківську діяльність.

На противагу розподільній системі банківська система ринкового типу характеризується відсутністю монополії держави на банки. Кожен суб'єкт господарської діяльності (а не тільки державної) може створити банк. В ринковому господарстві функціонує безліч банків з децентралізованою системою управління. Банки не відповідають по зобов'язанням держави, так само як держава не відповідає по зобов'язанням банків.

Сучасна банківська система України являє собою систему перехідного періоду, що є характерним для економіки перехідного стану. Така система виступає як ринкова модель, розділена на два рівні: перший рівень охоплює центральний банк, задачею якого є розробка основних начал грошово-кредитної політики і контроль за її проведенням. Другий рівень складається з різних комерційних банків, задача яких – обслуговування юридичних і фізичних осіб, надання їм різноманітних послуг.

Банківську систему можна представити як ціле, як різноманіття частин, підлеглих єдиному цілому. Це означає, що окремі частини (різні банки) зв'язані таким чином, що можуть при необхідності замінити одна іншу. У випадку, якщо ліквідується один банк, уся система не стає недієздатною – з'являється інший банк, що може виконувати банківські операції і послуги. У банківську систему можуть влитися нові банки, що заповнюють специфіку цілого. Таким чином, банки являють собою не просто випадковий набір, а дійсно банківську систему, тобто безліч елементів, з відносинами і зв'язками, що утворять єдине ціле. У системі всі елементи служать цілому, але кожний з них служить по-своєму і відповідає за себе.

Банківська система – "самоорганізуюча", оскільки зміна економічної кон’юнктури, політичної ситуації неминуче призводить до автоматичної зміни політики банку. Банки, що не прийняли міри, що враховують мінливі події, неминуче виявляються в скрутному економічному стані, втрачають клієнтів, несуть збитки, а в результаті можуть і збанкрутувати.

Банківська система не знаходиться в статичному стані, навпроти, вона постійно в динаміці. Це означає, по-перше, що банківська система як ціле весь час знаходиться в русі, а також удосконалюється. По-друге, усередині банківської системи постійно виникають нові зв'язки. Взаємодія утворюється як між центральним банком і комерційними банками, так і між самими банками.

Банківська система виступає як керована система. Центральний банк, проводячи незалежну грошово-кредитну політику підлеглий, як правило, парламенту або виконавчій владі. Комерційні банки, будучи юридичними особами, функціонують на базі загального і спеціального банківського законодавства, їхня діяльність регулюється економічними нормативами, установлюваними центральним банком, що здійснює контроль і нагляд за ними.

Усі ці ознаки властиві й українській банківській системі, яка у сучасних умовах, будучи системою перехідного періоду, знаходиться в стані подальшого розвитку.

Елементи банківської системи України як основи її побудови визначені в законодавстві, що суттєво полегшує вирішення питання про критерій віднесення тих або інших формувань до цієї системи.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про банки і банківську діяльність", який прийнятий 7 грудня 2000 р. [162] банківська система складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України.

Необхідно зазначити, що загальноприйнятого визначення поняття "банківська система" у юридичній літературі України немає. Так, в Юридичній енциклопедії банківська система визначається як "сукупність різних видів банків і банківських інститутів, з допомогою яких здійснюється мобілізація коштів, надаються клієнтурі кредити та різноманітні послуги щодо прийому вкладів і наданих кредитів. Ця система є внутрішньо організованою, має загальну мету і завдання" [232, с.190].

В Енциклопедії банківської справи України банківська система визначається як "сукупність різноманітних видів банків та банківських установ у їх взаємозв’язку, складова частина кредитної системи України" [65, с.56].

У першому випадку у визначенні "банківська система" акцентується увага на елементах з яких складається банківська система, та операції які вони здійснюють, а у другому система розглядається як сукупність банків і інших банківських установ, але яких не вказується.

Деякі інші науковці банківську систему України визначають як "внутрішньо організовану, взаємопов’язану, об’єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України" [19, с.56]. Це визначення виходить з того, що в банківську систему входять власне не тільки банки, а інші фінансово-кредитні установи. Хоча це спірне питання, оскільки є самостійні поняття "банківська система" і "кредитно-фінансова система". Кредитно-фінансова система більш широке явище ніж банківська система. Вона включає, крім останньої, всі небанківські установи [40, с.96; 30, с.108]. Отже, банки можуть входити до кредитної системи, але будь-які кредитні установи (ломбарди, довірчі товариства, кредитні спілки, фінансові, страхові компанії і т.п.), що виконують окремі банківські операції не є власне банками і не можуть (як зазначає Т.ПОстапишин і позицію якої доцільно підтримати) розглядатися як складові банківської системи країни [135, с.4].

Банківська система України на даний час поки що недостатньо розвинута. Хоча її становлення і відбулося, але вона "молода", їй ще далеко до періоду зрілості. Формування такої системи залишається актуальною задачею на перспективу. Як зазначається в філософській літературі "… система в період виникнення якісно відрізняється від системи періоду становлення, та в свою чергу від періоду зрілості" [2, с.8-43].

В російському законодавстві і правовій літературі, на відміну від України, існує інший підхід до визначення складу банківської системи. Відповідно до ст. 2 Федерального Закону "Про внесення змін і доповнень в Закон "Про банки і банківську діяльність в РРФСР" від 3 лютого 1996 р. [222] банківська система включає в себе Банк Росії, кредитні організації, а також філії та представництва іноземних банків. Але з таким визначенням складу банківської системи незгодні чимало науковців. Так, зокрема А.М.Тавасієв вважає, що в Законі явною помилкою є згадування про філії і представництва банків іноземних країн. Тому що філія і представництво банку – усього лише його структурні підрозділи, що не є юридичними особами, тим часом як "елементарною одиницею" банківської системи можуть бути дійсно самостійні організації. Крім того, представництва взагалі не ведуть ніяких банківських операцій [16, с.26].

По іншому визначення банківської системи сформульовано в Російській банківській енциклопедії. В ній банківська система інтерпретується як "сукупність банків, банківської інфраструктури, банківського законодавства, банківського ринку" [194, с.51].

Наведені точки зору вчених щодо визначення банківської системи свідчать про те, що це питання є дискусійним як серед українських, так і вчених країн, що виникли на пострадянському просторі.

На наш погляд, поняття "банківська система" слід розглядати у вузькому і широкому розумінні. Банківська система у вузькому розумінні становить сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією банківських установ, взаємопов’язаних, об’єднаних загальною метою та функціями, основою діяльності яких є акумулювання та розміщення коштів на основі повернення, платності і строковості, при постійному банківському контролі і нагляді за їх діяльністю з боку державних органів.

У цьому зв'язку елементний склад банківської системи, закріплений у ст.4 Закону України "Про банки і банківську діяльність" представляється логічним, оскільки в цьому випадку банківська система містить у собі Національний банк, інші банки, а також філії іноземних банків створені і діючі на території України. З визначення випливає, що до елементів банківської системи відносяться не тільки банки та філії іноземних банків, що виконують банківські операції а й органи, що регулюють і контролюють цю діяльність.

Однак, визначення банківської системи зазначене в ст.4 Закону України "Про банки і банківську діяльність", зводиться до перерахування тільки банківських установ, що є елементами банківської системи, на наш погляд, є занадто вузьким і не цілком адекватним. Більш адекватним є широкий підхід, що припускає віднесення до системи не тільки тих утворень, що здійснюють визначений вид діяльності, але й організацій, що складають інфраструктуру цієї діяльності, забезпечують основну функцію системи.

У науковому плані є всі підстави виходити з широкого поняття банківської системи, оскільки це дозволить реально оцінювати стан справ і виробляти форми взаємодії всіх елементів. Подібний погляд щодо складу банківської системи здобуває все більше прихильників. Так, О.П.Орлюк наголошує на недоцільності визначення банківської системи виключно як сукупності кредитно-фінансових інститутів, які діють на території певної держави. Це значно складніший механізм, який включає ряд взаємопов’язаних елементів, у тому числі сукупність банківських установ, інфраструктуру, законодавство, банківський ринок тощо [128, с.18]. Прихильниками цієї точки зору є і ряд російських науковців [57, с.291-297; 49, с.38-39].

Такий підхід цілком узгоджується з відомим загальним визначенням "система". "Під … системою, - пише В.Г.Афанасьєв, - розуміється сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові (інтегративні, системні) якості, не властиві її утворюючим…Найважливішою особливістю цілісної системи є наявність у ній інтегративних, системних якостей, що зводяться не до суми властивостей утворюючих їїкомпонентів"[10, с.9].

Виходячи з цього, банківська система не може обмежуватися наявністю одних тільки банківських установ, безпосередньо виконуючих функції з обслуговування юридичних і фізичних осіб. До елементів банківської системи варто віднести і ряд інших компонентів. Адже організаційна структура банківської системи ринкового типу має включати також мережу допоміжних організацій, які забезпечують нормальну діяльність банківських установ, сприяючи функціонуванню складного механізму взаємозв’язків банків з юридичними і фізичними особами. На практиці, в організаційному плані реалізація допоміжних функцій забезпечується елементами, які в своїй сукупності являють собою інфраструктуру банківської системи, що у нормальних ринкових умовах повинна охоплювати різного роду організації і служби. Банківська інфраструктура включає інформаційне, науково-методичне, технічне, кадрове та правове забезпечення діяльності банків.

В умовах ринку банки, насамперед, мають потребу в широкій оперативній інформації про фінансовий стан, про стан економіки, її галузей, окремих підприємств, що звертаються в банк за кредитом та іншими послугами. Для оцінки кредитоспроможності клієнтів, економічного і ділового ринку, для консультування підприємств і населення, банки мають потребу в докладній інформації. Наявність інформації та її аналіз стають обов'язковим атрибутом технології надання банківських послуг.

Інформаційне забезпечення передбачає функціонування спеціалізованих організацій, які визначають рейтинги банків, проводять аудит їхньої діяльності, здійснюють аналіз та надають повідомлення про стан банківської системи у засобах масової інформації, що створює можливість для бізнесу і широкого загалу отримати належну інформацію про діяльність банків країни, їхню надійність, прибутковість, ефективність управління. Крім того, й самі банки потребують інформації як про потенційних клієнтів (фінансовий стан, перспективи розвитку, позиції на ринку), так і про економіку в цілому (кон’юнктуру ринку, динаміку цін, розвиток виробництва за галузями).

Зрозуміло, функціонування такого ефективного інформаційного забезпечення потребує праці багатьох досвідчених фахівців, що формують потужний аналітичний апарат, створення якого не завжди під силу дрібним і середнім банкам та й часто недоцільне з економічної точки зору навіть для найбільших банків. Оптимальним, на наш погляд, є варіант діяльності спеціалізованих інформаційних агентств, створених на пайових засадах групою банків для забезпечення їхніх потреб у даних із питань фінансового стану і економічного розвитку країни.

Необхідним компонентом банківської інфраструктури виступає і науково-методичне забезпечення. Воно відіграє важливу роль у практичній реалізації банками своїх функцій з обслуговування різних груп клієнтів. Йдеться про розробку для банків методики здійснення окремих видів операцій, управління активами й пасивами, мінімізації ризиків. Нині основна маса подібної роботи виконується Національним банком, оскільки в структурі окремих комерційних банків, як правило відсутні аналітичні підрозділи, що здійснюють дослідження ринка банківських послуг. Певну частину навантаження щодо розробки необхідної методології могли б узяти на себе спеціалізовані наукові центри, що мають можливість проводити глибокі аналітичні дослідження проблем діяльності банків. З метою наукових досліджень, які б сприяли б успішному виконанню функцій Національного банку України у 2003р. в його структурі створено Центр наукових досліджень [41, с.48].

Технічне забезпечення пов’язане з діяльністю організацій, що надають банкам усе необхідне обладнання для обслуговування клієнтів, розробляють, упроваджують необхідне програмне забезпечення, налагоджують і обслуговують канали зв’язку для оперативної передачі інформації й реалізації фінансових угод, а також гарантують необхідний захист зазначених каналів від несанкціонованого доступу. Останній аспект функціонування допоміжних організацій в умовах величезних потоків відіграє одну із головних ролей у забезпеченні стабільного й ефективного функціонування банків.

Важним елементом банківської інфраструктури виступає кадрове забезпечення. Кадрове забезпечення діяльності банківської системи в інституційному плані являє собою мережу різноманітних навчальних закладів, центрів підготовки та перепідготовки фахівців для роботи у банківських установах.

Наявність таких закладів конче необхідна, адже більшість працівників, що прийшли на роботу в банківські установи (яких в Україні до 2000 р. було більше двохсот), не мали відповідної підготовки. Нині цю проблему практично розв’язано у кількісному плані. В Україні існує мережа спеціальних вищих учбових закладів, факультетів, в яких підготовляються кадри банківського профілю, проте постає питання якості підготовки фахівців, що потребує узгодження навчального процесу із відповідними запитами банків, враховуючи постійний динамізм фінансового ринку та зміни банківських технологій здійснення різноманітних операцій.

Особливим блоком банківської системи служить банківське законодавство, яке покликано регулювати банківську діяльність. Законодавче регулювання банківської діяльності відіграє важливу роль у її забезпеченні стабільного функціонування усіх банків, здійсненні державного контролю. При цьому мають регулюватися не лише загальні моменти функціонування банківських установ, а й окремі аспекти банківської справи в країні та визначення основи діяльності різних елементів банківської системи (зокрема, спеціалізованих комерційних банків різних видів). Тільки за таких обставин може бути створено належний правовий механізм діяльності банків із боку держави.

Банківська система не може існувати без банківського ринку, на якому концентрується торгівля банківськими послугами. Тому банківський ринок є одним з важливих елементів банківської системи.

У банківській системі в інституціональному плані можна виділити банківські об'єднання до числа яких відносяться: банківські корпорації, банківські холдингові групи, фінансові холдингові групи, що можуть створюватися банками за узгодженням з Національним банком України. Такі об'єднання створюються для спільного здійснення банківських операцій на основі висновків договору.

Важливе значення для стабільності банківської системи і гарантування вкладів населення має Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Цей Фонд формується за рахунок обов’язкових внесків комерційних банків, а також за рахунок держави [157, с.142-146].

У разі банкрутства будь-якого із банків вкладники мають гарантоване право на повернення визначеної Фондом частини вкладу. 3 31 серпня2007р. такою гарантованою сумою є 50тис. грн. [225, 2007. – 11 верес.].

В банківську систему, на погляд фахівців, варто включити і створювані банками некомерційні об'єднання, що не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю, але які відіграють важливу організуючу роль у банківській системі [49, с.62-63; 126, с.181-185]. До них згідно зі ст. 13 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносяться союзи й асоціації, створювані банками. Ці об’єднання створюються для захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв’язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності та рішення спільних задач. У нашій країні в 1990р. створена Асоціація українських банків (АБУ) як всеукраїнська недержавна, добровільна, некомерційна організація. АУБ об’єднує діючі в Україні комерційні банки та представляє їх інтереси у відносинах із НБУ та органами влади, іншими державними і недержавними установами та організаціями [218, с.112].

Без розглянутих елементів інфраструктури нормальне функціонування банків в умовах ринку неможливе. Тому необхідність інтегрування їх до банківської системи об’єктивно випливає з потреб всебічного регулювання діяльності банківських установ, включаючи також діяльність допоміжних організацій в інтересах розвитку всієї банківської системи відповідно до потреб суб’єктів економічних відносин, яких вона обслуговує.

Таким чином, елементний склад банківської системи не обмежується лише банківськими установами, які безпосередньо здійснюють банківські операції. На рівні з ними він включає також банківську інфраструктуру, банківське законодавство, банківський ринок, некомерційні об’єднання, які забезпечують нормальне функціонування банківської системи загалом.

Банківські системи у країнах з ринковою економікою організовані далеко не однаково, оскільки їх формування відбулося в своєрідних історичних умовах, в різні періоди розвитку національної економіки. Тому для тієї чи іншої країни характерна власна модель банківської системи, яка склалася історично та закріпилася законодавчо.

За структурною побудовою розрізняють одно- та дворівневу банківські системи. Дворівнева банківська система, властива для більшості розвинених країн з ринковим укладом економіки. Однорівнева банківська система передбачає переважно горизонтальні зв’язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. У межах такої системи всі кредитні установи, в тому числі центральний банк, знаходяться на одному ієрархічному рівні, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунковому обслуговуванні клієнтів. Однорівневий спосіб організації банківської системи можливий або за відсутності центрального банку, що відповідає раннім етапам розвитку банківської системи, або при функціонуванні самого лише центрального банку і його відділень, що характерно для країн з адміністративно-командною побудовою управління економікою при виключній монополії держави на банківську діяльність.

Дворівнева банківська система базується на взаємовідношеннях між банками у двох площинах – по вертикалі та горизонталі. По вертикалі – відносини підлеглості між центральним банком як керівним, управляючим центром і низовими ланками – комерційними банками; по горизонталі – відносини рівного партнерства між будь-якими банками.

Специфічною особливістю дворівневої банківської системи є те, що центральний банк уповноважений державою на управління всією сукупністю банківських установ. Банківські системи, в яких центральний банк регулює діяльність комерційних банків, називають дворівневим.

Тому відносини між центральним банком та рештою суб’єктів банківської системи перетворюється у відносини субординації, які, головним чином, і забезпечують цілісність системи. В умовах цивілізованої ринкової економіки банківська система може бути організована тільки за дворівневим принципом, що об’єктивно випливає із потреб реальної координації й регулювання діяльності банків при наявності широкого розмаїття банківських установ та здійснення ними операцій відповідно до запитів суб’єктів ринку.

Банківська система в сучасній Україні, на зразок банківських систем високорозвинутих країн світу, є дворівневою структурою і складається, по-перше, з Національного банку України, по-друге – з комерційних банків різних форм власності, спеціалізації та сфери діяльності.

Національний банк України у банківській системі є банком верхнього рівня та виконує функції типові для центральних банків розвинутих європейських держав, виступає емісійним та розрахунковим центром, наглядовим органом, банком банків і банком уряду України.

Комерційні банки як банки другого рівня складають основу банківської системи України. Їх задача – обслуговування юридичних і фізичних осіб, надання їм різноманітних видів послуг.

У державах, які виникли на пострадянському просторі банківські системи також за своєю структурою, своїм функціям і завданням є, як правило, наближеними до європейської моделі.

Хоча банківська система як організаційна структура відіграє важливу роль в країні, але вона не може існувати автономно, оскільки вона є складовою більш широкої системи – економічної. І тому без сильної економіки неможливо мати сильні банки, і навпаки: для розвитку економіки необхідна кредитна та інвестиційна підтримка банків.

Банківська система – це специфічна організаційно-правова структура, що забезпечує функціонування грошового ринку та економіки в цілому. В зв’язку з тим вона покликана виконувати такі функції:

1) трансформаційну;

2) створення грошей і регулювання грошової маси;

3) стабілізаційну.

Сутність трансформаційної функції полягає в тому, що мобілізуючи тимчасово вільні кошти одних суб’єктів ринку і передаючи їх різними способами іншим суб’єктам, банки перетворюють їх у реально діючий капітал. Банківські установи залучають вільні кошти підприємств і населення та вкладають їх на свій страх і ризик у розвиток суб’єктів господарювання, впливаючи таким чином на величину, якість, вартість та строки грошових капіталів.

Функція створення грошей і регулювання грошової маси означає те, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відносно зміни попиту на гроші. В рішенні цієї проблеми керівна роль належить НБУ, на який покладено здійснення грошово-кредитної політики в країні. У виконанні цієї функції бере участь те тільки НБУ, а й усі інші банки. Через них проходить великий обсяг грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій і населення.

Стабілізаційна функція характеризує сталість банківської діяльності й грошового ринку. Враховуючи те, що для банківської діяльності характерні високі ризики, оскільки банківські установи працюють переважно із залученими коштами суб’єктів господарювання та населення, вони постійно перебувають у стані підвищеної загрози втрати грошей, внаслідок чого може наступити їх банкрутство та втрата довіри до всієї банківської системи. Стабілізаційна функція покликана забезпечити сталість банківської діяльності й грошового ринку. Виконання її забезпечується шляхом прийняття нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи та створенням належного механізму нагляду за дотриманням чинного банківського законодавства.

Сучасна банківська система України існує не довгий час, розвиток її був стрімким. Пікового значення кількість банків сягнула у 1995 р., коли їх стало – 230 [53, с.4]. Проте фінансова криза 1998 р. спричинила в Україні банкрутство банків. Тільки за період з 1998 по 2000 р.р. їх було ліквідовано – 36, а ще 18 банків перетворено на філії інших банків [12, с.32-33].

За весь період існування банківської системи України з (1992-2006 р.р.) ліквідовано, чи у певний спосіб реорганізовано – 112 банків [13, с.69-70].

За станом на 01.01.2006 р. в Україні (з населенням 47 млн. 16 тисяч чол.) зареєстровано 186 банків, із них діючих – 165 [132, с.4]. Це багато чи мало для України? Наприклад, в Люксембурзі (населення 412 тис.) діє – 210 банків, у Франції (нас. 60 млн.) – 2200 банків, Італії (нас. 57 млн.) – 876, Росії (нас. 144 млн.) – 1349, Австрії (нас. 8 млн.) – 906 [118, с.101-117].

Отже, в різних країнах кількість банків різна, що обумовлено істотним, політичним та економічним розвитком кожної країни. Стосовно кількості банків в Україні, то дехто з фахівців, наприклад О.Дугов, вважає, що їх кількість треба скорочувати [140, с.41]. На наш погляд, в Україні повинно бути стільки банків щоб вони забезпечували ефективний розвиток економіки країни та надавали різноманітні послуги населенню. Тому, обмежувати банківську систему якоюсь певною кількістю банків, немає потреби.

Кількість банківських установ може змінюватися в залежності від загального розвитку економіки країни та підвищення добробуту населення. Отже, проблеми, які виникають в економічному та соціальному житті безпосередньо впливають на стан банківської системи. Комерційні банки України за час свого існування мали численні ускладнення завдяки впливу на їх діяльність політичних та соціально-економічних факторів. Ці чинники спричиняли виникнення нових банків або їх зникнення. Тобто загальна кількість банків в країні величина, яка не може бути постійною.

Банківські системи в західних державах розвиваються за трьома основним напрямкам. Одні із них складаються лише із великої кількості банків з не багатьма відділеннями. Другі – складаються з невеликої кількості банків і багатьма відділеннями. Треті – складаються з багатьох банків, пов’язаних участями один в другому [134, с.4].

Більшість європейських країн йде другим шляхом. В Україні на початок формування банківської системи створювались лише банки, а в подальшому діючі банки стали створювати філії та відділення. Нині на Україні різними банками створена розгалужена філійна мережа. За станом на 01.01.2003 р. мережа філій комерційних банків налічувала – 1405, розташованих у всіх регіонах України [230, с.5]. Тобто українська банківська система на даному етапі розвивається по другому із названих варіантів.

Становлення та функціонування банківської системи в Україні відбувались в умовах невизначеності й нестабільності економіки, політики тощо. Але питання стану її розвитку були предметом постійної уваги керівників держави та державних органів.

Двічі – в січні 1999 р. та липні 2000 р. Президент України видав Укази, зокрема 23 січня 1999 р. "Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999-2000 р." [174] та 14 липня 2000 р. "Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень" [172], в яких зверталась увага про необхідність створення організаційних та правових передумов для оздоровлення і подальшого розвитку вітчизняної банківської системи з метою підвищення довіри населення і суб’єктів господарювання до банків та розширення їх участі у розбудові національної економіки.

На виконання зазначених Указів Президента було затверджено низку заходів, спрямованих на зміцнення банківської системи, серед яких підготовка і прийняття ряду законів.

До 1999 р. в Україні був єдиний закон, який регламентував діяльність Національного банку та всіх інших банків. В 1999 р. Верховна Рада України ухвалила окремий Закон "Про Національний банк України" [175], а в 2000 р. – окремий Закон "Про банки і банківську діяльність" [162]. В прийнятих законах більш чітко, ніж це було у попередньому єдиному законі, визначені статус і функції Національного банку, задачі та права комерційних банків.

Шлях, пройдений банківською системою України більш як за 15 років її існування по всім міркам незначний, але за цей час вона набула чимало позитивного. Це забезпечення стабільності національної грошової одиниці, подолання гіперінфляції, проведення грошової реформи, збереження стабільності гривні; досягнення офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют; накопичення власних валютних резервів; створення власних потужностей виробництва банкнот і монет.

В організації розрахунків створено національну платіжну систему з використанням передових комп’ютерних технологій, постійно вдосконалюється система електронних платежів, запроваджено належний аудит фінансової діяльності комерційних банків, впроваджено міждународні стандарти бухгалтерського обліку та звітності. Зросли вимоги до розміру статутного капіталу чинних та новостворених банків, запроваджено формування фондів страхування кредитних ризиків і вкладів населення, створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

У сфері кредитної діяльності досягнуто помітного зростання вкладів у реальний сектор економіки. Так, обсяги кредитування суб’єктів господарювання в національній і іноземній валюті з 2000 р. на липень 2005р. зросли більше чим у 5,5 разів [47, с.26].

Досягненням банківської системи є поступове повернення довіри до гривні з боку населення. Так, обсяг вкладів населення в банках з 2000 р. на липень 2005 р. зріс більше чим у 10 разів [47, с.29].

Істотно збільшились валютні резерви НБУ. Якщо на початок 2003 р. вони становили – 4,4 млрд. дол. [141, с.54] то в 2006 р. досягли 20 млрд. грн. [144, 2006. – 6 вер].

Починаючи з 2002 р. українська гривня зберігає стабільність [22, с.18]. А це відповідно до ст. 6 Закону "Про Національний банк України" і є основною функцією НБУ. Як зазначає В.Л.Кротюк забезпечення стабільності національної валюти по суті є основним завданням, на здійснення якого спрямована вся діяльність НБУ [103, с.66].

Все це свідчить про те, що після довготривалого спаду в останні роки в Україні почалися реальні зрушення в соціально-економічній сфері.

Проте, створена в умовах перехідного періоду банківська система набула й значних проблем, притаманних перехідній економіці, які поступово могли привести її до кризової ситуації.

До цих чинників насамперед належить тривала стагнація реального сектора економіки, яка супроводжувалася повільною ринковою трансформацією і реструктуризацією відповідно до потреб ринку, що зумовлювало падіння ефективності суспільного виробництва, гальмування зростання обсягів кредитних капіталів і розвитку фінансового ринку. Вищевказані процеси спричинили обмеженість ресурсної бази банків, невідповідність її потребам економічного зростання. Попит на кредити банків стримувався високим рівнем позичкового відсотка, тому більшість підприємств не могла одержати кредити, а якщо їх і брали, то не завжди їх вчасно повертали, а то і зовсім ухилялися від сплати боргу [155, с.176-183].

Це свідчить про те, що кредитування – досить ризикова справа. Слабкий розвиток ринку землі й нерухомості позбавляє банки можливості в повній мірі використовувати такі надійні засоби страхування кредитних ризиків, як іпотека й застава. Таке положення відчутно стримує кредитування сільських виробників й промислових підприємств, гальмує розвиток іпотечних банків та інших кредитних установ, що спеціалізуються на фінансуванні інвестицій.

Щоб знизити ризики кредитування, потрібно на законодавчому рівні захисти права кредиторів в разі неповернення їх коштів. Чинне законодавство, що регулює взаємовідносини банків, не передбачає надійного захисту інтересів банків-кредиторів. Тому у конфліктних ситуаціях банки поставлені у гірші умови, ніж їхні клієнти. Банкам доводиться платити високі митні збори, організовувати реалізацію заставного майна і розраховуватись за першочерговими забов'язаннями позичальника.

Суттєвою проблемою залишається недовіра більшості населення до діяльності банків. За даними НБУ більш як 20 млрд. грн. готівки залишаються поза банками. Це саме той національний ресурс залучення якого надало б можливість не шукати кошти за кордоном, а кредитувати економіку за рахунок власних внутрішніх джерел.Саме населення є внутрішнім інвестором, інтереси якого мають бути пріоритетними для влади.

Все це свідчить про те, що вітчизняна банківська система має чимало нерозв'язаних проблем, що гальмують її подальший розвиток. Сучасний стан розвитку економіки України висуває перед банківською системою й нові складні завдання. Серед яких пріоритетними є такі:

- створення фінансово міцної банківської системи, спроможної ефективно працювати в сучасних умовах, коли країні потрібно нарощувати економічний потенціал;

- нарощування капіталу банківських установ;

- забезпечення доступного та довгострокового кредитування юридичних і фізичних осіб, збільшення його обсягів;

- створення бази для іпотечного кредитування та фінансового лізингу;

- створення ефективної системи захисту прав кредитора;

- стимулювання притоку іноземного капіталу;

- стимулювання зростання грошових вкладів населення через створення умов економічної зацікавленості та розширення гарантій забезпечення вкладів;

- вдосконалення законодавства, регламентуючого діяльність банківських

установ.

Розв’язання усіх цих проблем потребує визначення шляхів їх подолання. У зв’язку з цим НБУ разом з Асоціацією українських банків та досвідченими фахівцями-банкірами розробив Комплексну програму розвитку банківської системи України на 2003-2005 р.р., яка створює цілісну державну політику підвищення ролі банків в економічному розвитку країни. За ініціативою НБУ, комітету Верховної Ради України та Асоціації українських банків 2 квітня 2003 р. відбулися парламентські слухання на тему "Фінанси і банківська діяльність: сучасний стан та перспектива розвитку". Мета парламентських слухань привернути увагу до проблем банківської системи України, що потребують невідкладного розв’язання на сучасному етапі та визначити стратегічні напрямки її подальшого розвитку, та сформувати в Україні банківську систему яка б відповідала сучасним економічним умовам.

1.6. Правові засади функціонування банківської системи України

У процесі побудови в нашій країні правової держави й створення ринкової економіки вирішальне значення набуває чітке правове регулювання банківської діяльності. Діяльність будь-якої системи базується на певних нормах і нормативах, які є основою її стійкої роботи. Не виключенням із цього правила є і банківська система. Щоб суб’єкти банківської системи змогли ефективно працювати держава повинна створити належне законодавчо-правове середовище для їхньої діяльності. Саме наявність належного правового поля є вихідним моментом у забезпеченні стабільного функціонування усіх банків.

Аналіз становлення українського банківського законодавства дозволяє виділити в цьому процесі два етапи.

Перший етап – 1991 – 1999 р. Цей етап можна назвати періодом становлення банківського законодавства. Він починається з прийняття у березні 1991 р. Верховною Радою України Закону "Про банки і банківську діяльність", який став правовим фундаментом банківської діяльності. Особливістю цього Закону було те, що він регулював діяльність як Національного банку України, так і комерційних банків. В зазначеному Законі визначались основні принципи побудови дворівневої банківської системи України, функції НБУ як центрального банку держави, її емісійного центру, банку банків та органу, що здійснює регулювання банківської системи України. Крім того, цей Закон визначав правові засади діяльності комерційних банків, та операції які вони можуть здійснювати, та установлював захист інтересів клієнтів.

Цей перший Закон мав виняткове значення, тому що установлював юридичні норми, які корінним чином змінювали роль банків у господарстві країни. Отже сучасна банківська система, яка б відповідала ринковій економіці, одержала юридичне оформлення з прийняттям 20 березня 1991 р. Закону України "Про банки і банківську діяльність".

В цей же час були прийняті Закони: "Про господарські товариства", "Про заставу", "Про цінні папери і фондову біржу", Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання й контролю" і деякі інші, які створювали правове поле діяльності банківської мережі.

Здійснення ринкових реформ вимагало удосконалення банківського законодавства. Тому в період з 1991 по 1999 р. в Закон "Про банки і банківську діяльність" було внесено багато змін і доповнень, оскільки, коли він був прийнятий у 1991 р., неможливо було передбачити та охопити всі правовідносини, що виникали у процесі становлення та функціонування нової банківської системи. Проте на етапі становлення вітчизняної банківської системи, даний Закон задовольняв потреби перехідного періоду від планової до ринкової економіки, від монобанківської до дворівневої банківської системи, домінуючою в якій є недержавні банки, що функціонують на комерційних засадах. Але зазначений Закон, за декілька років свого існування, значною мірою вичерпав себе і фактично стримував подальший розвиток банківської системи нашої держави.

З травня 1999 р. розпочався другий етап законодавчого забезпечення банківської діяльності. Передусім треба сказати про те, що в 1996 р. прийнята Конституція незалежної України, як нормативно-правовий документ вищої юридичної сили, в якій визначені, як зазначають фахівці і правові засади банківської діяльності [217, с.26-28].

Потім у 1999 – 2000р.р., з урахуванням майже десятилітнього досвіду, були прийняті дуже важливі Закони "Про Національний банк України" та "Про банки і банківську діяльність", що суттєво покращило законодавче середовище для банківської сфери, створило правове поле для конкуренції, захисту інтересів вкладників і кредиторів банків, запобігання підвищенню ризиків у банківській діяльності, що є необхідним для подальшого розвитку банківської системи. В зазначених законах більш чітко, ніж це було у попередньому єдиному законі, визначені статус, роль і функції центрального банку, задачі та права комерційних банків.

Аналіз законодавства, що визначає правові засади діяльності банків дає змогу говорити про те, що на сучасному етапі воно являє собою значний масив різної за юридичною силою, формою й сферою дії нормативних актів, які мають визначену ієрархічну систему.

Акти, що діють у цей час у банківській сфері, залежно від їх юридичної сили, на нашу думку, можна поділити на 5 груп:

  1. Конституція України, яка заклала концептуальні основи банківського законодавства;
  2. Закони України, що регулюють різні аспекти банківської справи;
  3. Укази Президента з питань банківської діяльності;
  4. Акти Кабінету Міністрів України з питань банківської діяльності;
  5. Нормативно-правові акти (постанови, положення, інструкції, правила Національного банку України з питань, віднесених до його повноважень.

Функціонування вітчизняної банківської системи регулюється насамперед Конституцією України, зокрема ст. 92, ч.2, п.1, яка передбачає, що винятково законами встановлюються правові засади у сфері функціонування кредитного, грошового, фінансового та інвестиційного ринків і інших важливих напрямків реалізації функцій держави. Звідси важливою задачею є визначення виду й способу правового регулювання банківської діяльності, яка в першу чергу повинна ґрунтуватися на законах, а потім реалізовуватися через правові механізми Національного банку.

Найважливішими актами в сфері банківської справи є закони, вони визначають правові засади функціонування банків. Нині в Україні діє цілий ряд законів, що регулюють банківську діяльність та банківську справу. Серед них: Закони "Про Національний банк України", "Про Раду Національного банку", "Про банки і банківську діяльність", "Про заставу", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про фінансовий лізинг", "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб", "Про банкрутство", "Про платіжні системи і переказ грошей в Україні", "Про іпотеку", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", "Про іпотечне кредитування, операцій з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", "Про організацію формування та обігу кредитних історій", "Про іпотечні облігації".

Серед перерахованих вище законів, науковці та фахівці обґрунтовано виділяють закони, які є базовими [201, с.21]. До них відносяться Закони: "Про Національний банк України", прийнятий 20 травня 1999 р. і "Про банки і банківську діяльність", прийнятий 7 грудня 2000 р., оскільки зазначені нормативні акти є визначальними для банківської системи.

Таким чином є вже немало законів, що діють у банківській сфері. Але для здійснення банківської діяльності на належному рівні ще бракує законодавчої бази, яка б відповідала сьогоднішнім реаліям функціонування банківської системи.

Враховуючи нагальну потребу законодавчого регулювання питань, пов’язаних із діяльністю банківських установ, на думку автора потрібно прийняти низку законів, зокрема: "Про комерційні банки", "Про спеціалізовані банки", "Про валютне регулювання", "Про міжбанківське кредитування", "Про фінансово-кредитні установи", "Про фінансові операції", "Про реєструктуризацію та реорганізацію кредитних організацій", "Про забезпечення конкуренції на ринку фінансових послуг", "Про іпотечні цінні папери", "Про особливості створення та діяльності іпотечних установ", "Про систему державного банківського аудиту", "Про організацію та порядок роботи банківської системи в особливий період" та деякі інші. А взагалі фахівці з банківської справи вважають за необхідне прийняти біля 30 нових законів та внести чимало доповнень до вже існуючих [107, с.17].

Прийняття вищезазначених законів дало б змогу значно поліпшити правове регулювання банківської діяльності. Саме наявність належного правового поля є вихідним і необхідним моментом у забезпеченні стабільного функціонування усіх банків. Важко спрогнозувати скільки часу знадобиться Верховній Раді України, щоб прийняти всі перераховані закони, оскільки прийняття одного закону порою зволікається на декілька років.

У цьому зв’язку варто зауважити, що діюча Конституція України 1996 р. (ст. 93) надавала Національному банку України право законодавчої ініціативи, тобто вносити законопроекти безпосередньо в Верховну Раду України для прийняття того або іншого закону з банківської діяльності [158, с.58-59]. Зміни, що внесені в Конституцію України 8 грудня 2004 р. не передбачають такого права за НБУ, тому прийняття законів, стосовно банківської діяльності, буде набагато складніше. На нашу думку, у цій ситуації Національному банку необхідно створити спеціальний підрозділ у своїй структурі, який би займався законотворчими пропозиціями щодо створення системи банківського законодавства.

Значне місце серед нормативних актів, спрямованих на регулювання банківської діяльності належить указам Президента України. До таких, зокрема, належить Указ "Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999 – 2000 р." від 23 січня 1999 р.,[174] Указ "Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень" від 14 липня 2000 р.,[172] у яких визначені основні принципи та концептуальні підходи, які б сприяли підвищенню ефективності функціонування банківської системи та приплив іноземного капіталу в економіку країни.

Банківська діяльність у деяких випадках регулюється нормативними актами Кабінету Міністрів України. Для прикладу можна назвати Постанову Уряду України "Про пріоритетні напрями використання іноземних кредитів" від 3 квітня 1995 р. №234, із наступними змінами від 8 грудня 1999 р. №2218 [178].

Одним із видів актів, що регулюють банківську діяльність є нормативно-правові приписи (постанови, положення, інструкції, правила) Національного банку України, які приймаються відповідно до ст. 56 Закону "Про Національний банк України". У ст. 56 зазначено, що нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління НБУ, а також інструкцій, положень, правил, які повинні бути затверджені постановами Правління НБУ.

Нормативно-правові акти, які видає Національний банк України згідно тієї ж 56 статті вищеназваного Закону є обов’язковими для органів державної влади й органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Здійснення правотворчої діяльності Національного банку України врегульовано "Інструкцією про порядок підготовки, видання, реєстрації, надсилання та систематизації нормативних актів НБУ, затвердженою постановою Правління Національного банку України" від 10 лютого 1997 р. №31[186].

Нормативно-правові акти НБУ підлягають обов’язковій державній реєстрації у Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до вітчизняного законодавства.

Згідно з Указом Президента України "Про Єдиний державний реєстр нормативних актів" від 27 червня 1996 р. №468/96 [169] та Указу Президента "Про опублікування актів законодавства України" в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України" від 13 грудня 1996 р. № 1207/96 [176] нормативно-правові акти НБУ включаються до Державного реєстру та підлягають опублікуванню у зазначеному вище віснику, ведення якого покладено на Міністерство юстиції України.

Державна реєстрація нормативно-правових актів Національного банку проводиться відповідно до положень раніше згаданого Порядку проведення державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України від 25 листопада 2002 р. №105/5[185].

Нормативно-правові акти НБУ відповідно до ст. 56 Закону "Про Національний банк України" не можуть суперечити законам та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом’якшують або скасовують відповідальність. Якщо ці акти суперечать законам та іншим законодавчим органам, вони можуть бути оскаржені в судовому порядку [175].

В Законі про Національний банк відсутнє визначення змісту постанов, інструкцій, положень, правил. На нашу думку, у формі постанов видається акт, якщо його змістом є питання віднесені до компетенції Національного банку, постановами також затверджуються інструкції, положення і правила.

У формі положення видається акт, якщо його основним змістом є встановлення однорідних, системно пов’язаних норм із питань віднесених до компетенції НБУ (наприклад, "Положення про накладення адміністративних штрафів" від 29 грудня 2001 р. №563, затверджене постановою Правління НБУ [146].

У формі правил видається акт, якщо його основним змістом є визначення системи питань віднесених до компетенції НБУ (наприклад, "Правила бухгалтерського обліку уповноваженими банками України обмінних операцій", затверджені постановою Правління НБУ 16 грудня 1998 р., №520.)[153].

У формі інструкції видається акт, якщо його основним змістом є визначення порядку застосування положень законів України й інших нормативно-правових актів з питань компетенції НБУ (у тому числі постанов й положень Національного банку (наприклад, "Інструкція із бухгалтерського обліку основних засобів й нематеріальних активів комерційних банків України", затверджена постановою Правління НБУ 11 грудня 2000 р., №475.) [72].

Як свідчить практика у процесі діяльності НБУ досить часто видає нормативні акти, віднесені до його компетенції. За даними фахівців нині діє більше як 400 нормативних актів НБУ, які регулюють різноманітні питання діяльності комерційних банків [101, с.46-47].

У цілому правові акти НБУ відповідають вимогам законодавства як за змістом, так і за порядком видання. Водночас слід зазначити, що деякі правила, що містяться в актах НБУ суперечать нормам законів на основі, яких вони прийняті.

Для прикладу можна навести таке. Основним нормативно-правовим актом, що визначає організаційні, правові та економічні засади створення і реєстрації банків є Закон України "Про банки і банківську діяльність". На його підставі НБУ видав Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджене постановою Правління НБУ від 31.08.2001р. № 375 (далі Положення НБУ № 375). Вказане Положення спрямоване на виконання Закону і здійснення оперативного керівництва банківською системою. По правовій природі Положення НБУ № 375 являє собою підзаконний акт управління. Під законність правового акта означає, що він повинен відповідати вимогам закону на основі якого принят.

Аналіз Закону "Про банки і банківську діяльність" і Положення НБУ № 375 показує, що між Законом і нормативно-правовим актом НБУ мають певні розходження. Зокрема, підпункт "г" п.3.1 Положення НБУ № 375 вимагає при поданні документів для державної реєстрації банку подати протокол установчих зборів або протокол зборів учасників. Тоді як в ст. 17 п.4 Закону мова йде тільки про протокол установчих зборів. В підпункті "в" п.3.1 Положення НБУ № 375 зазначається, що статут банку повинен мати повну і скорочену назву банку та його місце знаходження. По-перше, у банку, як і будь-якої юридичної особи немає назви. Банк, відповідно до ст. 88 Цивільного кодексу України і ст. 15 п.1 Закону України "Про банки і банківську діяльність", має найменування. По-друге, згідно зі ст. 15 вказаного Закону, існує поняття повного і скороченого офіційного найменування, а не повної і скороченої назви, як це має місце в Положенні НБУ № 375. Оскільки Положення НБУ є підзаконним актом, то в ньому потрібно відтворювати таку термінологію, яка не розбігається із значенням, наданим законом.

В деяких випадках Положення НБУ № 375 встановлює вимоги ширші, ніж ті, що висуває Закон про банки. Так, у підпункті "в" п.3.1 Положення НБУ № 375 записано, що в статуті банку повинні бути вказані напрями його діяльності та спеціалізація (у разі її наявності). Стаття 16 Закону цього не вимагає.

Такі колізії мають місце і в деяких інших нормативних актах НБУ. Нацбанк, як державний орган, має діяти лише в межах та на підставі Конституції і законів України, а його правові акти не можуть встановлювати правила, які відміняють або суперечать нормам законів.

Закон "Про Національний банк України" не передбачає порядок і форму тлумачення нормативних актів Нацбанку. Проте в деяких випадках Національний банк у своїх листах і телеграмах роз’яснює зміст правових норм. Однак буває, що зазначені акти не тільки роз’ясняють зміст правової норми, але й установлюють нові правила банківських операцій, тим самим ускладнюючи і без того заплутану систему банківських приписів. Щоб уникнути цих непорозумінь, на нашу думку, порядок тлумачення нормативних актів НБУ доцільно передбачити у самому Законі "Про Національний банк України".

Розглядаючи питання про акти НБУ виникає проблема відносно того, чи може НБУ видавати спільні акти з іншими органами державної влади нормативно-правові акти? Узагалі це дискусійне питання. Передусім слід зауважити, що і до прийняття Закону "Про Національний банк України", і після, центральний банк видавав спільні постанови, прийняті разом із Кабінетом Міністрів України, Державним комітетом із цінних паперів та фондового ринку, з іншими органами державної влади. Для прикладу можна назвати Постанову Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 30 жовтня 1998р. №1714 "Про порядок внесення комерційними банками плати за користування тимчасово вільними залишками бюджетних коштів і коштів державних позабюджетних фондів"[182].

У юридичній літературі є різні погляди на це питання. Так, на думку О.П.Орлюк "...За потреби міністерства видають спільні нормативно-правові акти. Такі можливості передбачені і для Національного банку України, який у межах компетенції, встановленої нормами статей 52 та 56 Закону "Про Національний банк України", має право видавати спільні акти з урядом держави [130, с.40].

Іншої думки дотримується В.Л. Кротюк. Він вважає, що прийняття Національним банком України спільно з іншими органами влади нормативного акта може негативно вплинути на виконання центральним банком своїх функцій, оскільки в разі виникнення необхідності внесення змін чи доповнень до такого акта, проект цих змін чи доповнень повинен узгоджуватись з органом, спільно з яким прийнято нормативний акт, що не сприятиме оперативному прийняттю відповідних змін. У разі відсутності єдиної позиції між Національним банком і органом, спільно з яким приймалися нормативно-правові акти, можуть виникнути елементи залежності центрального банку від органів виконавчої влади, що не сприятиме оперативному і якісному виконанню покладених на Національний банк функцій. В.Л. Кротюк виходить з того, що нормативно-правові акти з питань, що становлять взаємний інтерес і належать до компетенції Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконавчої влади та центрального банку, повинні розроблятися заінтересованими органами і погоджуватися з Національним банком України без прийняття спільного з ним нормативно-правового акта. У разі ж необхідності, із метою виконання вимог законодавчих актів, Національний банк має видавати власні нормативні акти з питань, віднесених до його повноважень [103, с.62-63].

З нашої точки зору, більш обґрунтованою є позиція В.Л. Кротюка. Згідно зі статтями 52-53 Закону "Про Національний банк України" його взаємовідносини з Кабінетом Міністрів будуються на невтручанні уряду у виконання функцій і повноважень Ради та Правління НБУ. В зазначених статтях не йдеться мова про видання центробанком разом із Кабміном спільних постанов. Не передбачене видання спільних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів та органів державної влади (зокрема НБУ) і статтею 117 Конституції України.

Отже, виходячи з викладеного можна зробити висновок про те, що Національний банк України не повноважний (у силу положень Конституції, Закону "Про Національний банк України" та інших законів України приймати разом з іншими органами державної влади спідні нормативно-правові акти). НБУ може брати участь у їх розробці шляхом проведення взаємних консультацій, надання інформації, тощо.

За час існування банківської системи, як зазначалося вище, прийнято чимало нормативно-правових актів, які регламентують діяльність банківських установ. Законодавство у банківській сфері складається із значної кількості законів та інших нормативно-правових актів. Однак формування в Україні банківського законодавства продовжується. На практиці стало важко користуватися актами, які містяться в різних джерелах. До того ж деякі з цих нормативних актів не завжди узгоджуються між собою, часто до них вносяться зміни та доповнення, що свідчать про нестабільність банківського законодавства, а це у свою чергу, негативно впливає на його використання суб’єктами господарювання. Тому назріла потреба систематизувати банківське законодавство на наукових засадах. В цьому напрямку здійснено перші кроки. Авторський колектив на чолі з В.А. Ющенком випустив перше в Україні систематизоване видання чинних законів і нормативних актів у двох томах під назвою "Банківська справа" [20]. Названий збірник давав відповіді на багато питань, що виникали у процесі організації банківської справи в Україні. Але у даний час він у значній мірі застарів.

Потім зробив спробу систематизувати банківське законодавство у виді неофіційної інкорпорації проф. М.П.Кучерявенко у Збірнику "Банківське право" [18]. Безумовно, автор зробив корисну справу як для практики, так і для науки банківського права. Але ж такий Збірник законодавства не може бути джерелом права, отже, на нього не можна посилатись у процесі правотворчості та застосування права.

На наш погляд, настав час кодифікувати банківське законодавство України, тобто розробки та прийняття Банківського кодексу України. Адже законодавство у цій сфері страждає відсутністю головного стрижня – єдиного комплексного нормативного акта, який би визначав правове положення суб’єктів банківської системи держави, підстави створення та порядок діяльності комерційних банків, регулював би розрахункові та кредитні відносини, а також інші відносини, які виникають у процесі здійснення банківської діяльності.

Ідея розробки Банківського кодексу України знаходить дедалі більшу підтримку серед науковців і фахівців банківської справи, зокрема таких, як: Р.Посікіра, [151, с.78] А.Коваленко, В.Цушко, [88, с.172-173] Є.Карманов, [78, с.26; 82, с.44-46] Я.Лочман, [114, с.44] А.О.Селіванов [201, с.27]. Але поряд із цим дехто з учених вважає, що створювати Банківський кодекс не доцільно, виходячи зі змісту банківської діяльності та її динамічного розвитку [127, с.48]. У цьому зв’язку слід врахувати те, що в Україні вже існують приклади кодифікації правових норм міжгалузевих інститутів (як створення єдиного нормативно-правового акту), а саме Митний, Земельний, Повітряний, Водний, Лісовий кодекси України. Банківський кодекс, на наш погляд, здатний стабілізувати банківську діяльність, оскільки поглинаючи широке коло законів й підзаконних актів щодо банківської справи, підвищить якість норм. Поза сумнівом, систематизоване законодавство допоможе забезпечити адекватне застосування правових норм і захистити права учасників банківських правовідносин.

В юридичній літературі та спеціальних фахових виданнях у даний час опубліковані проекти структури та змісту Банківського кодексу. Уперше проект такого кодексу ще у 1998 р. запропонував Р. Посікіра [151, с.78-79], а потім у 2001 р. було опубліковано більш детальний авторський проект структури та змісту Банківського кодексу запропонований Я. Лочман [114, с.44-45]. Останній досить повно охоплює основні аспекти банківської діяльності. Разом з тим зазначимо, що в ньому доцільно дати перелік термінів які вживаються в кодексі та їх тлумачення. Чітка систематизація переліку термінології зробить кодекс зручним для користування, дозволить здійснити узгодження та уніфікацію його положень, уникнути повторень і різних тлумачень понять.

З прийняттям Банківського кодексу країна отримає свого роду "банківську Конституцію", яка регулюватиме більшість аспектів банківської діяльності. Прийняття Банківського кодексу сприятиме наближенню нашого національного банківського законодавства до норм і стандартів країн Європи, зокрема в частині регулювання банківської діяльності. Враховуючи зазначене у березні 2004 р. Верховна Рада прийняла спеціальний Закон "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до Європейського Союзу" [170].

Україна має намір приєднатися до Світової організації торгівлі (далі СОТ). Складовою цього процесу є також гармонізація вітчизняного законодавства із загальновизнаними міжнародними стандартами. Тому питання законодавчого врегулювання доступу іноземних банків на ринок нашої країни та режиму їх діяльності на ньому набув актуального значення. Подальший розвиток банківської системи України, як зазначають українські банкіри, відбуватиметься у рамках загальних процесів глобалізації фінансових потоків Європи та світу, зокрема і в банківській сфері [108, с.38-39].

Діяльність іноземних банків в Україні все ще значно обмежується рядом чинників, а тому присутність їх на українському банківському ринку залишається незначною. За станом на 1 січня 2006 р. в Україні зареєстровано всього 186 банків, із них – 23 банки з іноземним капіталом і тільки 9 із них зі 100% капіталом, їм належить лише 19,5% капіталу банківської системи України [132, с.49].

Крім того, упродовж багатьох років іноземні банки не мали права створювати на території України свої філії і представництва. НБУ двічі (у 2004 та 2005 роках) вносив законопроекти у парламент України, якими передбачалося таке право для іноземних банків. Однак, коли Верховна Рада України розглядала їх, вони були відхилені.

Тепер, коли Україна прагне вступити до СОТ, ця проблема просто таки назріла. 16 листопада 2006 р. Верховна Рада України внесла зміни до Закону "Про банки і банківську діяльність" якими передбачено порядок створення і функціонування філій і представництв іноземних банків в Україні. Ці зміни набирають чинності з дня вступу України до СОТ.

Забезпечення доступу філій іноземних банків на ринок нашої країни, узгоджується законодавче з вимогами міждународно-правових документів, приведе до поліпшення інвестиційного клімату в Україні та припливу іноземних інвестицій у банківську систему, що надзвичайно важливо для розвитку національної економіки.

Висновки до розділу I.

Підсумовуючи порушені у даній частині роботи проблеми можна зробити такі висновки:

  1. Банківська справа виникла до нашої ери, на Стародавньому Сході, має свою історію, якій більше двох тисячоліть. На теренах України зачатки банківської справи з’явились з часів Київської Русі.
  2. Витоки російської банківської справи відносяться до другої половини XVII ст. До 1917 р. банківська система Росії становила розгалужену мережу різноманітних банківських установ, їх діяльність була детально регламентована. Унаслідок революційних подій у Російській імперії у 1917 р. та в роки соціалістичного будівництва банківська система була зруйнована.
  3. Банківська справа на території України в XIX і початку XX ст. виникла і розвивалася як складова російської, що робило її несамостійною та цілковито залежною від економічних процесів в царській Росії.
  4. За часів УНР (1917 – 1918 рр.) створювалася власна банківська система, але вона існувала недовго. Із січня 1919 р. в Україні почався радянський період. Як і в складі Російської імперії, так і в радянський час Україна не мала самостійної банківської системи.
  5. Сучасна банківська система України сформувалася після розпаду СРСР і проголошення у 1991 р. державної незалежності України. На зразок банківських систем розвинутих країн світу, банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку (верхній рівень) та комерційних банків різних форм власності (нижній рівень).
  6. За недовгий час існування (1991 – 2006 р.р.) вітчизняна банківська система пройшла етап становлення та перебуває в стані постійного розвитку.
  7. Подальший розвиток банківської системи багато в чому залежить від удосконалення банківського законодавства та адаптації його до стандартів Євросоюзу. Важливим чинником упорядкування банківського законодавства на наукових засадах є його систематизація й кодифікація, та прийняття у зв’язку з цим Банківського кодекса України.

РОЗДІЛ IIПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ

2.1. Поняття комерційних банківта їх класифікація

Комерційні банки – основна ланка банківської системи України, установи, що безпосередньо виконують функції кредитно-розрахункового обслуговування юридичних та фізичних осіб на комерційних засадах.

Відродження комерційних банків в Україні (як і інших країнах СНД), розпочалось після проголошення незалежності цих держав і формування в них банківських систем.

Проблемі визначення поняття "банк" приділяється в дослідженнях учених-юристів певна увага, але як зазначає А.О. Селіванов, поняття "банк" ще не дістало достатньої визначеності та чіткого розуміння в юридичній літературі [19, с.46]. Це і не дивно, адже комерційні банки України як і інших країн пострадянського простору існують недовгий час (з 1991 р.) Тому в спеціальній літературі поняття "банк" мало досліджене, відсутнє єдине його визначення.

В російському підручнику "Банківська справа" за редакцією В.І. Колеснікова, Л.П. Кроливецької банк трактується як організація, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, платності і терміновості [14, с.18], а О.І Лаврушин банк розглядає не як установу, а як підприємство, що здійснює регулювання платіжного обороту в готівковій і безготівковій формах [15, с.17]. В той же час О.О. Качан вважає, що комерційний банк з абсолютною впевненістю можна назвати комерційною установою [83, с.48].

Аналіз цих та інших наукових праць свідчить, що з цього питання науковці не мають єдиної думки. Одні визначають поняття "банк" через поняття "банківська діяльність", зосереджуючи свою увагу при цьому на операціях, які здійснюють банківські установи, інші виводять поняття "банк" через його спеціальний статус, який пов’язаний зі специфічними товаром – грошима, з якими має справу банк. Дехто розглядає банк як "підприємство", а дехто як "комерційну установу".

Немає єдиного визначення поняття "банк" і в чинному законодавстві. В Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. банк визначається як установа, функцією якої є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших операцій, передбачених цим законом [161]. Це визначення з правової точки зору було не зовсім вдалим, оскільки комерційний банк трактувався як установа, що виконує певний набір операцій, або надає певні послуги. Проте в законі не було окреслене коло конкретних операцій комерційного банку. Якщо йдеться про юридичний аспект визначення суті комерційного банку, то у такому разі важливого значення набуває перелік операцій, які не тільки відображають банківську діяльність, але й породжують юридично значущі дії. Саме на переліку операцій, які згідно з законодавством може виконувати банк, базується юридичне тлумачення його суті. Але юридична сутність комерційного банку у вищезгаданому законі була не зовсім ясною.

У грудні 2000 р. було прийнято Закон України "Про банки і банківську діяльність" в новій редакції, який істотно корегував поняття "банк". В цьому законі (ст. 2) зазначається, що банком визначається юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб [162]. У цьому визначенні, по-перше, акцент зроблено на спеціальний правовий статус банку, який одержується з ліцензією НБУ;

по-друге, виділяється специфічна ознака банку, що дозволяє відділити його від інших суб’єктів підприємницької діяльності, - а саме здійснення банківських операцій;

по-третє, указується на те, що відмітною рисою комерційного банку є не просто здійснення банківських операцій, а те, що він здійснює в сукупності такі операції, як залучення вкладів фізичних і юридичних осіб, видачу кредитів і здійснення розрахунків.

Ще одне законодавче визначення поняття "банк" дано в Господарському кодексі України (ст.334) відповідно до якого банки – це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Банки є юридичними особами. В цьому визначенні взагалі не згадано про спеціальний документ НБУ – ліцензію, а лише про операції, які має право здійснювати банківська установа.

Викладене свідчить про те, що визначення поняття "банк" є лише в законодавчих актах України, зводиться до опису видів операцій виконуваних банком, які при всій їхній важливості не проясняють повністю у чому ж полягає сутність діяльності банку. Діючий Закон України "Про банки і банківську діяльність" не дає відповіді на запитання, що слід розуміти під банком взагалі, законодавець лише вказує на те, що розуміється під банком в цьому законі. Таким чином, трактування банку в інших нормативно-правових актах може бути іншим, що не виключає казусів з цього приводу у правозастосовній практиці.

Необхідність оптимізації банківського законодавства зумовлює потребу в формуванні на науковій основі визначення поняття "банк", яке б відповідало реаліям сучасного законодавства та юридичної практики.

Визначення поняття "банк" в українській юридичній літературі вперше дав Є. Карманов. Він вважає, що банк це – особлива юридична особа, яка має спеціальну правоздатність, акумулює грошові кошти і накопичення, надає кредити, а також здійснює грошові розрахунки, емісію грошей і цінних паперів, операції з банківськими металами та інші банківські операції [79, с.29; 80, с.55].

Це визначення базується на тому, що банк це юридична особа, яка як учасник суспільних відносин є носієм особливих суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Тому банк має спеціальну правосуб’єктність. Правосуб’єктність складається із двох складових частин: по-перше, здатності володіння правами і нести обов’язки (правоздатність), по-друге, здатності до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність). Правоздатність банк набуває після державної реєстрації. Державна реєстрація являється юридичним фактом, визначальним моментом створення банку як юридичної особи. Однак для того, щоб банк мав право здійснювати банківські операції він зобов’язаний одержати ще й ліцензію Національного банку України. Зауважимо, що правоздатність і дієздатність банку не наступає одночасно, оскільки між реєстрацію комерційного банку і виданням ліцензії на здійснення банківських операцій проходить певний час. Банк може бути зареєстрованим в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, але не бути дієздатним, якщо він не одержав банківської ліцензії. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після одержання банківської ліцензії. Національний банк згідно з вищезгаданої статті закону може відмовити у надані ліцензії, якщо його умови не будуть виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.

Разом з тим, визначення банку Є. Кармановим, будучи правильним по суті, на наш погляд, потребує додаткової конкретизації.

Крім правосуб’єктності, у визначенні банку повинно знайти відображення те, в якій організаційно-правовій формі банк створюється, як це передбачено ст. 16 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Організаційно-правова форма є дуже важливим засобом при створенні юридичної особи.

Іншою характерною рисою будь-якого комерційного банку є те, що його головною метою є отримання максимального прибутку від своєї діяльності. Усі комерційні банки створюються і працюють заради цієї мети.

Крім того, визначення "банк" яке дане Є. Кармановим стосується будь-якого банку взагалі, а не "комерційного банку". На нашу думку, сучасний комерційний банк – це юридична особа яка створена у відповідній організаційно-правовій формі, має спеціальну правоздатність, акумулює грошові кошти і заощадження, надає кредити, здійснює грошові розрахунки, операції з векселями, іноземною валютою, золотом, коштовними каміннями, випускає в обіг цінні папери, надає різноманітні послуги, виконує інші банківські операції із метою отримання прибутку.

Термін "комерційний банк" має широке поширення. Він виник на ранніх етапах банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce), товарообміні операції та платежі. Основними клієнтами були тоді торгівці звідси й назва "комерційний банк". Банки кредитували транспортування, зберігання та інші операції, пов’язані з товарним обміном.

З розвитком промислового виробництва виникли операції по короткостроковому кредитуванню виробничого циклу: позички поповнення оборотного капіталу, утворення запасів сировини та готових виробів, виплати заробітної плати та ін. Строки кредитування поступово збільшувалися, частина банківських ресурсів почала використовуватися для вкладення в основний капітал, цінні папери тощо. Тобто термін "комерційний" в назві банку втратив початковий зміст. Сьогодні він означає "діловий" характер банку, що зорієнтований на обслуговування усіх видів господарчих агентів незалежно від їх роду діяльності [221, с.23].

Сучасні комерційні банки виступають в ролі посередників в переміщенні грошових коштів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців. Банківський механізм розподілу і перерозподілу капіталу по сферам і галузям дозволяє розвивати господарство в залежності від об’єктивних потреб виробництва і сприяє структурній перебудові економіки.

Поряд з банками переміщенням грошових коштів на ринках здійснюють і інші фінансові установи: інвестиційні фонди, страхові компанії, біржі, брокерські, дилерські фірми та тощо. Але банки як суб’єкти фінансової системи відрізняються від усіх інших фінансових посередників тим, що тільки вони згідно п.3 ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" мають виключне право здійснювати наступні банківські операції:

- залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб;

- розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та власний ризик;

- відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Крім банків, банківські операції можуть здійснювати і інші фінансово-кредитні установи (які не мають статусу банка), але ці установи мають право здійснювати тільки окремі банківські операції, передбачені законодавством.

Для визначення суті і специфіки комерційних банків велике значення має їх класифікація. Сучасна банківська практика поділяє комерційні банки за різними ознаками. Так, згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність" банки в Україні створюються на основі будь-якої форми власності, зокрема, як державні, колективні, кооперативні та змішані.

За станом на 1 січня 2006 р. в Україні із 165 діючих банків три мають державну форму власності. Це Державний ощадний банк України, Державний експортно-імпортний банк України і створений у 2004 р. Державний банк реконструкції і розвитку України. Вони здійснюють свою діяльність на комерційній основі. Інші мають колективну форму власності. Переважна більшість із них створена у формі акціонерного товариства, 23 комерційних банків створені зі змішаним капіталом, серед яких 9 банків зі 100-відсотковим іноземним капіталом, зареєстровані як українські суб’єкти господарювання [132, с.49].

За спектром послуг, що надаються банки в Україні можуть функціонувати як універсальні чи як спеціалізовані. Універсальні банки здійснюють різноманітні банківські операції та надають комплексні послуги. Сьогодні в Україні майже всі банки прагнуть стати універсальними, хоча багато з них ще не можуть надавати повний спектр банківських послуг. Спеціалізовані банки надають певні специфічні операції та обслуговують окремі галузі економіки. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними та розрахунковими. Статус спеціалізованого банку отримує у тому разі, якщо більш як 50% його активів є активами одного типу. Статус – ощадного якщо більше як 50% його пасивів – внески фізичних осіб. Закон України "Про банки і банківську діяльність" не визначає особливостей діяльності спеціалізованих банків. Нині відсутня статистична інформація щодо спеціалізації банківської системи України. Тому українські банки важко поділити за спеціалізацією, оскільки більшість із них має ліцензії на виконання практично усіх видів операцій та послуг.

Проте практика свідчить, що за набором операцій та послуг переважна більшість вітчизняних банків, відносяться до універсальних, незважаючи на офіційні назви деяких з них (наприклад, Енергобанк, Трансбанк, Укргазбанк, Агробанк, Легбанк, Земельний банк і т. п.). Постає питання: чи потрібно Україні стільки універсальних банків, котрі здійснюють широке коло операцій, не маючи достатнього рівня капіталізації. Адже у таких банків будь-коли можуть виникнути фінансові проблеми, а відтак – загроза банкротства. Це, в свою чергу, негативно позначиться на загальному стані банківської системи та підриватиме довіру населення до банків. Зазначене потребує вдосконалення структури банківської системи України. Йдеться про необхідність дотримання певної збалансованості у розвитку різних видів банків, оскільки універсальність діяльності, взята за основу при формуванні банківської системи в Україні, не завжди виправдовує себе попри усі свої позитивні моменти. З іншого боку, економіці необхідні також раціонально спеціалізовані банки й насамперед за функціональною ознакою такі як: іпотечні, лізингові, трастові, інвестиційні, факторингові тощо, які виконуватимуть вузький спектр операцій. Власне, раціоналізм такої спеціалізації полягає у спроможності банків суттєво підвищувати якість надання відповідних послуг при одночасному зниженні їхньої собівартості.

За організаційно-правовою формою в даний час, відповідно до внесених змін до ст. 6 Закону України "Про банки і банківську діяльність" комерційні банки в Україні створюються лише у формі відкритого акціонерного товариства [162]. Це зроблено для того, щоб кожний вкладник мав доступ до інформації про статутний фонд, керівництво та діяльність банку. Банки, які раніше були створені у інших організаційно-правових формах, зобов’язані протягом трьох років привести свою правову форму у відповідність з вимогами цього Закону.

Акціонерні банки, створені як відкриті акціонерні товариства – це товариства, акції яких можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та куплі-продажу на біржах. Акціонерний банк, який проводить відкриту підписку на акції, зобов’язаний щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

В залежності від способу формування статутного капіталу банки бувають акціонерні та пайові. Акціонерні банки формують свій капітал шляхом об’єднання індивідуальних капіталів засновників за допомогою випуску та реалізації акцій. Пайові банки свій капітал формують за рахунок пайових вкладів засновників (пайовиків). Пайові комерційні банки не є власником свого капіталу, оскільки кожен з учасників зберігає право власності на свою частку капіталу, а не передає його банку.

В залежності від наявності в статутному капіталі комерційних банків іноземного капіталу вони поділяються на:

а) банки, статутний капітал яких повністю сформовано за рахунок депозитів (вкладів) українських юридичних та фізичних осіб;

б) банки з іноземними інвестиціями.

До банків з участю іноземних інвестицій належать банки статутний капітал яких формується за рахунок коштів резидентів – українських юридичних та фізичних осіб і нерезидентів – іноземних юридичних та фізичних осіб (спільні банки).

Банки, статутний капітал яких формується за рахунок коштів нерезидентів – іноземних юридичних та фізичних осіб (іноземні банки).

Комерційних банків в Україні з іноземним капіталом - 23, у тому числі 9 – зі 100-відсотковим іноземним капіталом. За станом на 1 січня 2006 р. частка іноземного капіталу в статутному капіталі банків України становить 19,5 відсотка [132, с.49].

Однак, іноземні банки якісно відрізняються від українських високим рівнем менеджменту, професіоналізмом, досвідом роботи на фінансовому ринку. Вони також приваблюють клієнтів більшими позиками, кращим рівнем обслуговування, можливістю зв’язку клієнтів з іноземними партнерами.

Чинний Закон України "Про банки і банківську діяльність" передбачає розподіл банків на групи за мінімальним розміром статутного капіталу на момент їх реєстрації: 1) для місцевих кооперативних банків – це 1 млн. євро; 2) для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, - 3 млн. євро; 3) для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України, - 5 млн. євро. Проте зміни внесені в цей Закон у вересні 2006р. передбачають, що статутний капітал існуючих банків має становити не менше як 5 млн. євро, а для новостворених банків – не менше як 10 млн. євро [173].

На даний час, відповідно до тих вимог НБУ, що існували раніше до статутного капіталу банків понад 65 відсотків загальної кількості банків України становлять малі і середні банки. Однією із проблем у цьому зв’язку є неоднозначне ставлення деяких науковців до малих банків. Зокрема, Ю. Заруба пропонує скорочувати їх кількість, оскільки малі банки в Україні з його огляду на незначний фінансовий потенціал навряд чи можна назвати цілком конкурентно спроможним, навіть якщо вони конкурують між собою. Вони просто не здатні зробити якісний стрибок у своєму розвитку [140, с.40-41]. Але більшість фахівців не згодні з такою точкою зору. Так, О. Кірєєв вважає, що треба припинити порожні розмови про те, скільки банків у нас малих, скільки з них треба ліквідувати тощо [140, с.41].

Практика показує, що для розвитку економіки потрібні різні за розміром банківські установи, оскільки саме невеликі банки можуть успішно співпрацювати з невеликими підприємствами, а великі банки досить часто не дуже охоче обслуговують малий та середній бізнес [234, с.30; 54, с.35-37]. А взагалі банки потрібні різні, головне, щоб вони були прибуткові. А отже, потрібні людям і державі.

Сьогоднішній стан банківської системи України свідчить про невисокий ступінь концентрації її банківського капіталу. Тут існує об’єктивна причина – фактор часу, який не дозволяє підвищити рівень капіталізації комерційних банків, а тому в даний час він залишається досить низьким. Дехто із науковців пропонує підвищити вимоги НБУ до капіталізації комерційних банків. Ця пропозиція, на нашу думку є слушною [63, с.45]. Але вимоги щодо збільшення комерційними банку статутного капіталу повинні мати виважений характер, щоб не породити монополістичних тенденцій у кредитній сфері, сприяючи розвитку великих багатофілійних банків при одночасному скороченні невеликих банківських установ. Це може зашкодити формуванню ефективної, збалансованої структури банківської системи. В цьому питанні, з нашого погляду, необхідно дотримуватися певної збалансованості у розвитку різних видів банків: великих, середніх, малих.

Комісія з банківського нагляду НБУ за розміром чистих активів діючі банки в Україні умовно розподілила на чотири групи:1 група – найбільші банки (активи понад 2,5 млрд. грн.) до цієї групи входять 12 банків. 2 група – великі банки (активи понад 1,3 млрд. грн.), до цієї групи входять 15 банків. 3 група – середні банки (активи понад 0,4 млрд. грн.), до цієї групи входять 28 банків. 4 група – малі банки (активи менш як 0,4 млрд. грн.), до цієї групи входять 108 банків [216, с.46-51].

Стан банківської системи будь-якої країни значною мірою залежить від так званих системноутворюючих банків. Ці банки так би мовити "цементують" банківську систему. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" системноутворюючий банк це банк, зобов’язання якого становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов’язань банківської системи. В Україні таких банків в даний час – 12, які входять до групи найбільших: Приват-банк, "Аваль", Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Укрсиббанк, Укрсімбанк, Ощадбанк, "Райффайзенбанк", "Надра", Брокбізнесбанк, "Фінанси та кредит", Укрпромбанк [216, с.46-51]. Серед дванадцяти найбільших банків два державні (Ощадбанк і Укрсімбанк), які одержали статус комерційних банків після проголошення незалежності України й набуття чинності Закону України "Про банки і банківську діяльність від 20 березня 1991 р. Решта банків акціонерні товариства.

Зазначені вище банки характеризуються прискореним розвитком постійним розширенням асортименту і якості послуг. Вони швидше адаптуються до економічної ситуації в країні, яка постійно змінюється. Це досить великі банки (по українським міркам), які успішно функціонують і активно обслуговують великі підприємства. Як приклад підтримки цими банками життєво важливих для України галузей економіки можна назвати кредити: Херсонському суднобудівному заводу (234 млн. грн.); Маріупольському металургійному комбінату (159 млн. грн.); Харківському державному підприємству ім. Малишева (154, млн.. грн.); ВО "Південмаш" (87 млн. грн.); СП "Донкавамет" (70 млн. грн.); "Промінвестенерго" (104 млн. грн.); "Укртелеком" (близько 30 млн. грн.) тощо [43, с.4-6]. Це тільки деякий перелік широкомасштабного кредитування банками вітчизняних виробників.

Банки цієї групи входять у першу десятку банківських рейтингів. Саме вони підтримують банківську систему за умов появи фінансових криз та максимально використовують перспективи зростання банківської діяльності при економічній стабільності у державі.

У більшості економічно розвинутих країн Європи, Америки, Азії діє по 4-5 великих банків на які припадає 60-70 відсотків банківських операцій. До такої структури прагне і банківська система України, що пов’язано з прагненням інтегруватися у західноєвропейську фінансову систему. Але українським банкам ще далеко до рівня концентрації банківського капіталу західноєвропейського банків. Тому масштаби активних операцій українських банків також дуже відрізняються. Так, на 1 січня 2006 р. сума активів всіх банків України становила 213877982 млрд. грн., [216, с.46-51] а активи тільки одного найбільшого банк Німеччини (Deutschebank) перевищують 800 млрд. дол. Звідси проблема підвищення капіталізації залишається однією із гострих для більшості банків України.

За територіальною ознакою українські комерційні банки поділяються на: а) регіональні; б) міжрегіональні; в) міжнародні.

Регіональні банки діють на окремій території, обслуговують, як правило, клієнтів певної області, міста, району або ж регіону. Ці банки становлять кістяк банківської системи України.

Республіканські банки здійснюють операції в багатьох регіонах нашої країни. До республіканських банків відносяться ряд комерційних банків, зокрема Ощадбанк, Промінвестбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, "Аваль", Укрсиббанк, Правекс-банк і деякі інші, які мають розгалужену мережу відділень та філій по всій території України.

Міжнародні банки створюються за участю іноземного капіталу і мають право відкривати філії та відділення за межами України. Ці банки здійснюють широке коло операцій. Але таких банків в Україні небагато: серед них – Перший український міжнародний банк (ПУМБ), заснований у Донецьку (в грудні 1991 р.), він був перший в Україні банком з іноземними інвестиціями. В Києві діє Міжнародний комерційний банк (МКБ), заснований у січні 1994 р., у Львові – АТ "Кредит Банк-Україна" створений у березні 1992 р.

Розглядаючи територіальний аспект діяльності комерційних банків слід відзначити, що розташування діючих банків по регіонам України вкрай нерівномірне. Звертає на себе увагу той факт, що за станом на 1 квітня 2004 р. в Києві зосереджено 83 банки (53% від загальної кількості банків України) [213, с.36]. Наступні за Києвом центри високої територіальної концентрації банків – це Харків, Дніпропетровськ (по 12 банків), Донецьк (11 банків), Одеса (10 банків), Львів (5 банків). В цих містах зосереджено близько третини банків України та їх капіталу. Водночас у 10 (Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Миколаївській, Рівненській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій) областях України банків – юридичних осіб узагалі немає [137, с.56-67]. Відсутність банків – юридичних осіб у більш як третини областей свідчить про значні диспропорції у розвитку вітчизняної банківської системи в територіальному аспекті. Наведені дані свідчать, що самостійні банки функціонують тільки у великих промислових містах. Різницю у кількості банків в шести центрах країни і на периферії, можна пояснити якщо враховувати, що кожний регіон це не абстрактна адміністративна одиниця, а конкретна територія з певними природними, геополітичними, демографічними, фінансово-економічними, соціальними та іншими особливостями, які безпосередньо впливають на банківську діяльність. Територіальні відмінності пов’язані також від стану господарського комплексу, інвестиційної привабливості, чисельності населення, економічного розвитку регіону в цілому.

Територіальну нерівномірність розміщення банків в Україні певною мірою згладжує розвиток мережі філій, в тих областях, де немає жодного банку – юридичної особи. У кожній такій області діє від 30 до 40 філій великих банків України. Але ж це приводить до відпливу коштів з цих областей у центральні офіси (головним чином) столичних банків, що істотно впливає на економічний розвиток регіонів [204, с.43-47]. Аналізуючи цю ситуацію можна погодитись із твердженням Я.В. Грудзевича, висловленим на VIВсеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України", що відсутність або недостатня кількість у регіоні юридично самостійних банків може спричинити до його репресивності [140, с.38-43].

Отже перед Національним банком України повинно постати завдання-усунення територіальної диспропорції, що сприятиме більш стабільному розвитку банківської системи України та посиленню її впливу на економічне піднесення в кожному регіоні.

2.2. Організаційна структура й керівні органи комерційних банків

Комерційні банки, незважаючи на їх поширеність у світі є новим явищем для України. Їх становлення відбувалося в складних, кризових умовах, у той час, коли Україна стала на шлях перетворень, здійснюваних в економіці і соціальній сфері. Тому проблеми, що стосуються їх функціонування є актуальними. За останні роки в Україні було видано ряд робіт, у яких висвітлюється діяльність комерційних банків (але головним чином це роботи вчених економістів, у яких банки характеризуються в економічному аспекті). Однак, у науковій юридичній літературі діяльність банків висвітлена явно недостатньо. А що стосується структури і управляння комерційним банком, то ця проблема залишається поза увагою дослідників. Але ж ефективність діяльності будь-якого банку залежить у першу чергу від ефективності управління ним. Управління комерційним банком, хоча здебільшого це не державні установи, здійснюється, як зазначає В.Л. Кротюк, на основі державного управління [103, с.21-22]. Саме воно є загальною функцією для всіх органів і установ як державних, так і недержавних. А сфера державного управління в цілому – є предметом адміністративного права [4, с.19]. Так, адміністративно-правовими нормами регулюється порядок створення комерційних банків і одержання ліцензій на право здійснення банківських операцій. Адміністративно-правові норми визначають компетенцію банків, порядок застосування до посадових осіб банків заходів адміністративного впливу. Адміністративне право забезпечує законні дії посадових осіб адміністрації банків, разом з тим, створює належні умови для правильного здійснення фінансових правовідносин [152, с.211-213].

Об’єктом фінансово-правового регулювання в сфері банківської діяльності є визначення правових основ банківської системи, встановлення публічно-правових обов’язків учасників відповідних правовідносин.

Ознаки виконавчо-розпорядницької діяльності наявні як в адміністративно-правових, так і фінансово-правових відносинах, однак відрізняються вони предметом правового регулювання. Адміністративно-правові і фінансові відносини, що визначають державне управління банківською системою, у практичному житті переплітаються між собою, адже вони, як правило, виникають між тими самими суб’єктами, що діють як у полі адміністративно-правового, так і фінансово-правового регулювання.

У широкому значенні слова структура організації є сукупністю складових елементів і стійких зв’язків між ними для виконання її цілей – іншими словами, розподіл роботи на окремі задачі, виконувані організацією; утворення управлінь (відділів) і їхнього зв’язку один з одним [50, с.42].

Організаційна структура банку – це його підрозділи (адміністративні, виробничі, облікові, допоміжні) та їх зв’язок між собою. Банк, як фінансово-кредитний інститут, повинен володіти обов’язковим набором ряду підрозділів, що відповідають цілям банку, його функціональному призначенню. Підрозділ банку – це структурна одиниця банку, що не має статусу юридичної особи та виконує функції, визначені банком.

Організаційна структура є важливою складовою успішного функціонування банку в цілому. Від того, як організований банк, як взаємодіють між собою його підрозділи, які відносини між керівниками і працівниками, багато в чому залежить ефективність його діяльності. Тому вибір організаційної структури, що найкраще відповідає діяльності банку, є стратегічною метою управління [113, с.28; 136, с.81-83].

Загалом структура банку, незалежно від того державний він чи комерційний багато в чому однотипна, хоча існують й відмінності як у системі керівних органів, так і в підпорядкованих службах та підрозділах.

Банки в ринкових умовах спеціалізуються на наданні різних видів послуг, ставлять перед собою різні цілі, і, отже, їхні організаційні структури можуть варіюватися. Організаційна структура банку покликана забезпечити роботу банківських службовців, успішне здійснення всіх функцій управління, максимальне задоволення потреб клієнтів і, у кінцевому підсумку досягнення основних стратегічних цілей, що постають перед банком [97, с.99].

Структура комерційних банків, як показує практика їх діяльності, залежить від ряду факторів. Серед яких можна виділити, по-перше, розмір банку і численність його персоналу. Великий банк об’єднує значну кількість співпрацівників, працюючих в них (від 500 до 1000 чоловік). Окремі великі банки такі як: Промінінвестбанк, Приватбанк, "Аваль", Укрсоцбанк, Укрсиббанк та деякі інші мають від 3000 до 6000 тисяч співробітників. Звичайно, в таких банках кількість управлінь (відділів) досить велика. В малому банку може не бути спеціальних відділів і тим більше управлінь, що характерні для великого банку. В малому банку працює обмежена кількість працівників, що можуть бути об’єднані у декілька основних відділів (наприклад, кредитний, операційний і т. ін.).

По-друге серед факторів, що впливають на структуру банку є рівень його універсалізації або спеціалізації. Якщо банк проголошує себе універсальним банком, то він неминуче (рано чи пізно) повинен створити ряд спеціальних підрозділів, здійснюючих різноманітні види банківських послуг. Напроти, спеціалізація банку на певному виді діяльності звільнює його від виконання ряду операцій і відповідного формування окремих підрозділів апарату управління. З іншого боку, спеціалізація банку на виконанні певного виду діяльності вимагає від нього створювати ті відділи та управління, які покликані виконувати цей більш широкий круг операцій, відповідних його роду діяльності.

Структура банку обумовлюється, нарешті, завданням економії затрат, необхідністю завантаження банківського персоналу. Банк є комерційним підприємством, він працює в інтересах отримання прибутку. Він не може набирати зайвий персонал, через те, що це збільшує загальні витрати оплати праці банківських працівників. Банк повинен найняти таку кількість працівників, який було б достатньо для виконання відповідного обсягу роботи забезпечувало б необхідним їх завантаженням.

Кінцевою метою формування структури банку є зручність управління усім комплексом банківської діяльності, підвищення продуктивності праці банківських працівників, розширення спектру наданих клієнтам банківських послуг, досягнення високого прибутку.

Організаційні структури банку дещо умовно можна умовно поділити дві групи-класичні й адаптивні.

До класичних форм організаційної побудови банків відносяться: функціональні і дивізійні підрозділи і служби [123, с.13].

Найбільше поширення має функціональна модель структури банку. Основним критерієм функціональної структури комерційного банку є економічний зміст та обсяг операцій, що виконує цей банк. Відповідно до цього кожний банк створює підрозділи та служби які виконують певні операції за їхнім функціональним призначенням. Це означає, що структура банку прив’язана до тієї конкретної діяльності, яку він виконує. Функціональні структури – це більш-менш відособлені підрозділи (служби), що реалізують функції відповідно до розподілу всієї діяльності банку на визначені частки чи галузі, що досить легко розмежувати змістовно.

Важлива особливість даної моделі організаційної структури полягає в тому, що вона являє собою ефективний спосіб організації постійно повторюваних однотипних завдань, що не вимагають оперативного рішення. Це найпростіша, легко керована структура функціонального типу, як правило, характерна для малих банків.

Функціонально організовані підрозділи і служби банку, що виконують масиви однотипних завдань, у свою чергу можна розділити на такі дві групи:

1.Основні (функціональні) підрозділи, що виконують завдання, констатуючи саму природу банківської діяльності, тобто безпосередньо створюють банківські продукти, що надають відповідні послуги клієнтам банку. До них можна віднести, наприклад такі підрозділи (управління, відділи): пасивних операцій; активних операцій; валютних операцій; операцій з цінними паперами; планово-аналітичне; маркетингу; бухгалтерського обліку та звітності та ін.

2.Забезпечуючі підрозділи. У технічному відношенні вони не беруть участь в основних операціях банку, виконують завдання допоміжного, обслуговуючого характеру, спрямовані на створення умов для надійного й ефективного функціонування підрозділів першої підгрупи. До них належать підрозділи (управління, відділи, служби): юридичне управління; кадрів; безпеки; інформаційного забезпечення; технічного забезпечення; господарське та ін.

Якщо обсяги завдань, розв’язуваних даними (і не названими тут) підрозділами, досить великі, то усередині них можуть створюватися додаткові, більш дрібні підрозділи. Наприклад, підрозділ активних операцій, як правило, представлено декількома, підрозділами, центральним з яких вважається кредитний, але його часто розділяють на більш дрібні підрозділи, що відповідають за коротко – і довгострокове кредитування, за кредитування юридичних і фізичних осіб і т.п.

Керівництво банку з урахуванням його стратегії, розміру, асортименту послуг, що надаються, та інших факторів повинно само обирати які підрозділи створювати для використання в роботі, а також визначити принципи й механізми взаємодії між ними.

Законодавство України про банки, не регламентує питання про те, які і скільки саме повинно бути в банках структурних підрозділів. У ст. 16 Закону України "Про банки і банківську діяльність" [162]лише зазначено, що статут банку повинен містити відомості про структурні управління банком, а які саме створювати структурні підрозділи це вже справа самого банку.

Функціональний тип управління банком створює необхідні умови для підтримки виправданого рівня спеціалізації підрозділів банку і підвищення якості його послуг. Разом з тим даний тип побудови організаційних структур не завжди дозволяє ефективно координувати дії підрозділів при вирішенні комплексних проблем розвитку банків, оскільки виникають труднощі при встановленні зв’язків між функціональними відділами. У подібних випадках застосовуються, так звані адаптивні структури, що на відміну від структур функціонального типу більш гнучкі та рухомі, що дозволяє їм порівняно легко пристосовуватися до нових умов роботи.

До адаптивних оргструктур належить дивізійна модель побудови внутрішньої структури банку. Її головна особливість полягає в тому, що вона заснована на поділі праці не по функціональному принципу, а відповідно до видів банківської продукції. Організуючись таким чином, банк зосереджує основну увагу на певних групах клієнтів. При такій організаційній структурі всі банківські послуги концентруються в окремих підрозділах, що обслуговують конкретні групи споживачів.

Дивізійна організаційна структура зручна тим, що кожний підрозділ банку, що працює з певною клієнтурою, надає їм повний комплекс послуг.

Адаптивними вважаються організаційні структури, створювані банками на тимчасовій чи постійній основі для рішення тих чи інших додаткових, допоміжних (на цей час) завдань, що дозволяють їм вірно реагувати на нові процеси в економіці, фінансах, пристосовуватися до умов діяльності, що змінюються.

Крім внутрішніх підрозділів банки можуть створювати і зовнішні. Зовнішніми структурами банку є філії, представництва, відділення, операційні каси, поза касовим вузлом, обмінні пункти, а також різноманітні групи й об’єднання (не тільки банківські), а й інші – за участю банків і небанківських організацій.

Створюючи зовнішні підрозділи, кожен банк повинен прагнути до максимально чіткого формування своєї політики у відношенні до них, вибираючи ті з них, і в таких сполученнях, що найбільше відповідає його намірами на ринку банківських послуг і можуть бути забезпечені фінансовими, матеріально-технічними та кадровими ресурсами. Майже всі зовнішні підрозділи можуть характеризуватися як форми конкурентної експансії банків на нові ринки, оскільки так чи інакше розраховані на освоєння фінансових ресурсів нових груп клієнтів, нових видів виробництв (галузей) і нових територій, з якими чи на яких вже працюють інші банки та інші кредитні установи.

Розглянуті моделі організаційних структур внутрішньої побудови в "чистому вигляді", рідко зустрічаються оскільки кожна з моделей має свої переваги і недоліки, які повинні враховуватися в процесі вибору оптимальної структури банку, що відповідає конкретним ринковим умовам. Як показує досвід роботи українських банків, вибір організаційної структури банка залежить від його стратегічної мети і необхідності ефективного рішення, завдань, що постають перед банком. На практиці найчастіше використовується змішаний підхід при побудові організаційної структури банку. Коливання кон’юнктури ринку змушує банки коригувати свою стратегію дій, переглядати внутрішню структуру. А взагалі ж можна говорити про те, що кожен банк має свою специфічну організаційну структуру побудови, продиктовану умовами та метою його функціонування.

Тривалий час, з моменту виникнення комерційних банків в Україні, вони перебували в постійному пошуку ефективної структури управління [74, с.13], тому що те, що добре для одних банків, не завжди доцільно для інших через специфіку виконуваних послуг, місцезнаходження підрозділів чи клієнтів банку.

В даний час у процесі діяльності організаційна структура банків у значний мірі визначилась і стабілізувалася. Тому деякі вчені пропонують застосовувати в банках типову оргструктуру їхнього влаштування [46, с.20-22]. На наш погляд, з такою пропозицією певною мірою можна погодитися, оскільки в кожному банку існують структурні підрозділи, обов’язкові для всіх банків, наприклад, управління кредитування, управління бухгалтерського обліку тощо. Однак чимало банків мають свою специфіку, обумовлену різними завданнями їхнього розвитку, прийнятими в ньому принципами управління. Тому для кожного банку типова організаційна структура може бути лише орієнтиром.

Викладене дозволяє зробити висновок, що правильно обрана організаційна структура управління, своєчасна її трансформація – важлива умова реалізації банком своєї стратегії і планів, його ефективної діяльності сьогодні й у перспективі.

Від організаційної структури банку слід відрізняти керівні органи управління банком. Серед структурних підрозділів і служб комерційного банку науковці виділяють вищі органи управління банком [97, с.104-107; 15, с.24; 135, с. 10-11].Їх повноваження визначаються нормативно-правовими актами України, зокрема Цивільним кодексом (ст. 97-99) [227]; законами: "Про господарські товариства";[166] "Про банки і банківську діяльність"[162]. Крім названих законів, кожний комерційний банк має статут відповідно з яким здійснює свою діяльність.

Незалежно від кола виконуємих операцій кожний із банків формує свої керівні органи управління. До таких органів відносяться: а) загальні збори учасників; б) спостережна рада банку; в) правління (рада директорів банку).

Відповідно з нормами вищеназваних законів вищим (керівним) органом банку є загальні збори учасників (акціонерів) які скликаються для вирішення найважливіших питань діяльності банку. Загальні збори можуть бути двох видів: щорічні (чергові) та позачергові. Чергові загальні збори акціонерів скликаються не рідше як один раз на рік. Чергові збори акціонерів згідно з ст. 38 Закону України "Про банки і банківську діяльність" мають право вирішувати такі питання: визначення основних напрямків діяльності банку та затвердження звітів про виконання їх; внесення змін та доповнень до статуту банку; зміни розміру статутного капіталу банку; призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії; затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора; розподіл прибутку; припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.

Ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Проте закон передбачає, що статутом банку до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання. Ознайомлення із статутами ряда харківських комерційних банків, зокрема, такими як: "Мегабанк", "Земельний банк", "Меркурій", "Європейський" "Базис", "Регіон-банк", "Факторіал-банк", "Золоті ворота", "Іноваційно-промисловий банк", "Грант" і деякими іншими свідчить про те, що їх статути не визначають питань, які додатково можуть розглядатися на загальних зборах акціонерів. Але, якщо виходити з того, що загальні збори є вищим органом управління банком, то на наш погляд, на зборах може розглядатися будь-яке питання, що стосується діяльності банку.

Порядок проведення загальних зборів регулюється статутом банку. Згідно з яким у загальних зборах мають право брати участь усі акціонери незалежно від кількості акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу можуть і члени правління, які не є акціонерами. Акціонери (або їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Дозволяється передача акціонерами своїх повноважень іншій особі, але це повинно бути належним чином оформлено відповідно з вимогами законодавства.

Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, та/ або Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку можуть призначати своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах, про що вони до початку реєстрації письмово повідомляють правління банку.

Про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій повідомляються персонально письмово, або телефонограмою. Крім того, загальне повідомлення обов’язково друкується у місцевій пресі за місцезнаходженням банку і в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення має бути зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів. Загальні збори акціонерів проводяться, як правило, за місцем знаходження банку. Як свідчить практика проведення загальних зборів комерційних банків на них розглядаються переважно такі питання як: звіт правління банку про результати фінансово-господарської діяльності; звіт спостережної ради про проведену роботу; звіт ревізійної комісії банку про проведену роботу; затвердження основних напрямків діяльності та порядку розподілу прибутку банку; про зміни у складі акціонерів банку; про збільшення розміру статутного капіталу банку; про внесення змін до статуту банку; про внесення змін до положення про спостережну раду банку; про внесення змін до положення про правління банку; про відкликання та обрання членів спостережної ради банку; правління банку; ревізійної комісії банку; про затвердження зовнішнього аудитора.

Для прикладу можна привести порядок денний річних загальних зборів ВАТ "Мегабанк", що відбулися 24 березня 2005 р. в м. Харкові: звіт Спостережної ради банку за 2004 р.; звіт Правління банку про підсумки фінансово-господарської діяльності за 2004 р.; затвердження звіту Ревізійної комісії та зовнішнього аудитора про річний звіт та баланс банку за 2004 р.; затвердження річного балансу та звіту банку за 2004 р.; про порядок розподілу прибутку банку за 2004 р.; про затвердження основних напрямків діяльності банку на 2005 р.; про зміни в складі Спостережної ради товариства; про зміни в складі Правління товариства; про внесення змін до Статуту банку [149, 2005. – 4 лют.; 205, 3 лют.]. Перелічені питання розглядаються на зборах у всіх комерційних банках, оскільки ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників банку. Іноді в порядку денного загальних зборів бувають питання, які трапляються рідко. Наприклад, такі як: про набуття банком статусу банку з іноземним капіталом; про перейменування банку [131, 204. – 28 груд.], про програму фінансового оздоровлення банку [150, 205. – 24 вер.]. Загальні збори, на нашу думку, можуть розглядати будь-яке питання, що стосується діяльності банку, якщо цього вимагають акціонери банку.

Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік у термін не пізніше трьох місяців після отримання банком аудиторського висновку щодо його фінансово-господарської діяльності.

Закон допускає проведення позачергових зборів акціонерів, які можуть скликатися у наступних випадках: правлінням банку на письмову вимогу спостереженої ради, ревізійної комісії або акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів; в інших випадках передбачених законодавством України.

До скликання загальних зборів акціонерам має надаватися можливість ознайомитись з документами, пов’язаними з порядком денним зборів. Загальні збори не вправі приймати рішення з питань, не включених до порядку денного.

Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту банку більш як 60 відсотків голосів. Протокол загальних зборів акціонерів підписується головою і секретарем зборів і не пізніше як через три робочих дні після закінчення зборів передається правлінню банку.

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у ѕ голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань: внесення змін та доповнень до статуту банку; припинення діяльності банку; призначення ліквідаторів, затвердження ліквідаційного балансу.

З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Слід зазначити, що законодавство України, не передбачає підстав для визначення рішень загальних зборів недійсними. На наш погляд, такими підставами мають бути, зокрема такі: прийняття рішення на загальних зборах, скликаних з порушенням порядку скликання; прийняття рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів; відсутність належним чином оформленого протоколу загальних зборів; невідповідність рішення інтересам банку в цілому або інтересам його акціонерів.

Загальні збори акціонерів, як вищий орган управління банку, реалізують свої завдання й функції безпосередньо через виконавчі та контрольні органи, які повністю їм підзвітні. Для загального керівництва роботою банку, а також для здійснення контролю за роботою правління та ревізійної комісії банку загальні збори акціонерів обирають спостережну раду банку терміном на 5 років.

Спостережена рада – постійно діючий орган, що обирається з числа акціонерів або їх представників зазвичай в кількості 10-12 чоловік, а іноді і більше, в залежності як вирішать загальні збори. Спостережна рада представляє інтереси акціонерів в перерві між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної, статутом банку, контролює діяльність правління банку. Персональний склад спостережної ради обирається загальними зборами акціонерів банку. Зі складу членів спостережної ради загальні збори обирають голову, який керує спостережною радою банку. Члени спостережної ради банку не можуть бути членами правління та ревізійної комісії банку.

Спостережна рада банку приймає рішення простою більшістю голосів, що приймають участь в засіданні. При рівній кількості голосів на засіданні спостережної ради банку голос голови є вирішальним.

Спостережна рада банку, як орган власників банку, здійснює загальне керівництво його діяльністю і при цьому має такі повноваження: призначає і звільнює голову та членів правління (рада директорів банку); контролює діяльність правління (ради директорів) банку; визначає зовнішнього аудитора; встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку; приймає рішення щодо покриття збитків; приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень; затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання членів спостережної ради банку та членів правління банку; готує пропозиції щодо питань, які виносяться на загальні збори учасників; здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами акціонерів банку. Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначається статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами акціонерів банку.

Іншим керівним органом комерційного банку є правління. Правління є виконавчим органом на чолі з його головою. Воно здійснює керівництво поточною діяльністю, формує фонди, необхідні для статутної діяльності банку, та несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком встановленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спостережної ради банку.

Правління обирається загальними зборами учасників. Чинне банківське законодавство не визначає кількісний склад правління, а тому в кожному банку це питання вирішується на загальних зборах акціонерів. Як свідчить практика комерційних банків України правління банку обирається в кількості, як правило, 10-15 чоловік. Голова правління обирається строком на 10 років, інші члени правління на 5 років. Правління банку є колегіальним органом, тому питання, що віднесені до компетенції обговорюються колективно, а рішення приймаються більшістю голосів учасників, які приймають участь в засіданні, тобто колегіально. Але в колегіальних органах застосовується і єдиноначальність, яку відокремлює керівник цього органу [4, с.64]. В комерційних банках таким керівником є голова правління банку, який керує його роботою та має право представляти банк без доручення.

Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами акціонерів чи спостережною радою банку. Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і спостережній раді банку та організує виконання їх рішень. Правління діє від імені банку в межах передбачених законодавством України і статутом банку.

Компетенцію правління банку безпосередньо не визначено в Законі України "Про банки і банківську діяльність", вона визначається в статутах банків. Як свідчить практика українських комерційних банків їх правління вирішують всі питання діяльності банку, крім тих, що належить до компетенції загальних зборів і спостережної ради банку. Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції правління банку. Зокрема відповідно до ст. 38 статуту ВАТ "Мегабанк" правління вирішує такі питання: виконує рішення загальних зборів і спостережної ради банку; затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання працівників банку; затверджує положення про обов’язкові фонди банку; приймає рішення про придбання банком акцій, що випускаються ним; визначає структуру банку, його філій і представництв; затверджує положення про формування і використання фондів і резервів банку, створення яких не обов’язкове згідно з законодавством України; приймає рішення з приводу добродійної і спонсорської діяльності; затверджує положення про службу внутрішнього аудиту банку.

Рішення по обговорюємим питанням на засіданні правління банку приймаються більшістю голосів присутніх в засіданні членів правління. При рівній кількості голосів голови правління є вирішальним.

Голова правління банку вправі без довіреності здійснювати дії від імені банку. Інші члени правління також наділені цим правом на підставі доручень голови правління.

Головою та членами правління банку можуть бути особи, які перебувають з банком у трудових відносинах.

Голова правління, як керівник банку, згідно із статутом зазначеного вище банку вирішує наступні питання: видає накази, розпорядження, інструкції, інші вказівки з питань діяльності банку; організує виконання рішень загальних зборів акціонерів; затверджує штатний розклад банку; без обмежень розпоряджається майном та коштами банку згідно його повноважень, видає довіреності; приймає рішення про притягнення до матеріальної відповідальності працівників банку та їх матеріальне заохочення; укладає, змінює і розриває договори, угоди; керує діяльністю структурних підрозділів банку; розподіляє обов’язки між своїми заступниками, керівниками структурних підрозділів, затверджує посадові інструкції та інші внутрішні документи банку; визначає розміри витрат на утримання та розвиток банку; здійснює інші функції, що необхідні для забезпечення діяльності банку.

Серед структурних підрозділів банку важливе місце посідають органи, що здійснюють контроль за фінансово-господарською діяльністю банку. Відповідно до законодавства такими органами є ревізійна комісія та внутрішній аудит.

Ревізійна комісія – постійно діючий орган, що обирається загальними зборами акціонерів на 5 років. Члени ревізійної комісії обираються та відкликаються загальними зборами з числа акціонерів або їх представників. Не можуть бути членами цієї комісії особи, які є працівниками банку. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку.

Повноваження ревізійної комісії банку визначаються Законом України "Про банки і банківську діяльність" і статутом банку, а порядок її роботи – положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами акціонерів банку.

Відповідно з цими актами до повноважень ревізійної комісії відносяться такі питання: контролює дотримання банком законодавства України і нормативно-правових актів Національного банку України; розглядає звіт внутрішніх і зовнішніх аудиторів та готує відповідні пропозиції для загальних зборів акціонерів; вносить на загальні збори акціонерів або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпеки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів банку.

Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-господарської діяльності банку за дорученням загальних зборів акціонерів, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотками голосів. Ревізійна комісія доповідає про результати ревізій та перевірок спостережній раді банку. Ревізійна комісія готує висновки до звітів і балансів банку. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не мають права затверджувати фінансовий звіт банку.

Засідання ревізійної комісії проводяться за необхідністю, але не рідше одного разу на рік.

Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостережною радою банку чи за ініціативою акціонерів, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів. Рішення приймаються більшістю голосів членів ревізійної комісії.

Комерційні банки крім ревізійної комісії, відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність", створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку.

Служба внутрішнього аудиту підпорядковується спостережній раді банку та звітує перед нею, діє на підставі положення, затвердженого спостережною радою. Кандидатура керівника служби внутрішнього аудиту погоджується з Національним банком України.

Служба внутрішнього аудиту виконує такі функції: наглядає за поточною

діяльністю банку; контролює дотримання законів, нормативно-правових актів Національного банку України та рішень органів управління банку; перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку; аналізує інформацію та відомості про діяльність банку, професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку; надає спостережній раді висновки та пропозиції за результатами перевірок; інші функції, пов’язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.

Служба внутрішнього аудиту має право на ознайомлення з усією документацією банку та нагляду за діяльністю будь-якого підрозділу банку. Служба внутрішнього аудиту уповноважена вимагати письмові пояснення від окремих посадових осіб банку щодо виявлених недоліків у роботі, несе відповідальність за обсяги та достовірність звітів, які подаються спостережній раді щодо питань, віднесених до її компетенції.

Служба внутрішнього аудиту не несе відповідальності і не має владних повноважень щодо операцій, за якими вона здійснює аудит.

Працівники служби внутрішнього аудиту при призначенні на посаду дають письмове зобов’язання про нерозголошення інформації щодо діяльності банку та збереження банківської таємниці.

Охарактеризовані вищі органи управління банку вирішують найбільш важливі питання, пов’язані з управлінням і розвитком банку, керуючись при цьому чинним законодавством України, внутрішніми статутними актами, що регламентують діяльність банку, іншими рішеннями прийнятими органами управління банку, які є обов’язковими для всіх підрозділів, служб і виконавців банку.

Умовою раціональної роботи органів управління банку та прийняття ними максимально виважених рішень є своєчасний аналіз інформації. Це як зовнішня по відношенню до банку інформація (про нові закони і нормативні документи, що регламентують фінансово-господарську діяльність; відомості про тенденції розвитку вітчизняного господарського комплексу і окремих його галузей; про перспективи розвитку економіки регіонів; інформація про стан банківської справи в країні та регіоні та ін.). Так і внутрішня інформація банку (про реалізацію раніше прийнятих рішень з найбільш важливих напрямків розвитку банку і по окремим напрямкам його діяльності; про фінансово-господарський стан банку; про звітність підрозділів банку, включаючи звіти про перевірку філій і інших служб; відомості про аналіз діяльності підрозділів і служб банку з виділенням в ній позитивних і негативних тенденцій; про стан кадрової роботи і т.п.). Посадові особи органів управління повинні аналізувати усю цю інформацію, розглядати виявлені в результаті аналізу тенденції, з’ясовувати можливі їх наслідки для розвитку банку, готувати проекти відповідних рішень.

На основі цих даних затверджується концепція розвитку банку в цілому, окремих стратегічних направлень його роботи, план розвитку банку на окремі періоди (рік, квартал і ін.) і плани реалізації окремих рішень.

Крім того, керівники органів управління банку зобов’язані корегувати раніше прийняти рішення стосовно стратегії і тактики банку у випадку різкої зміни умов банківської діяльності, стимулювати спеціалістів, які займаються реалізацією прийнятих рішень; змінювати у випадку необхідності структуру і штати банку; корегувати кадрову політику.

2.3. Принципи та функції діяльності комерційних банків

Діяльність комерційних банків будується на певних принципах, які витікають із їх правового статусу.

Термін "принцип" латинського походження, перекладається як основа, начало; особливість покладена в основу створення, або здійснення чого-небудь [207, с.762]. А в Новому тлумачному словнику української мови зазначається, що принцип – це правило покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства і т.ін [124, с.714]. Звідси принцип комерційних банків являють собою основоположні засади, що покладені в основу їх організації і діяльності. Після того, як принципи знаходять відображення в нормах права, вони стають приписами обов’язковими для виконання.

Основні принципи організації і діяльності комерційних банків закріплені в Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000р. та деяких інших.

Аналіз зазначеного закону дає змогу принципи, що містяться в ньому поділити на організаційно-правові та принципи, що забезпечують економічні засади діяльності комерційних банків До організаційно-правових принципів слід віднести, зокрема такі: а) законності; б) незалежності; в) колегіальності управління; г) дотримання банківської таємниці.

Серед усіх принципів діяльності комерційних банків особливе місце належить принципу законності. Цей принцип випливає із загального конституційного принципу – верховенства права (ст. 8 та ст. 19 Конституції України 1996 р.). Відповідно до нього комерційні банки повинні будувати свою роботу на основі Конституції і інших законів України, додержуватися законності безпосередньо у своїй діяльності. На основі цього принципу функціонують всі як державні так і не державні підприємства, організації, об’єднання громадян і інші суб’єкти права. В демократичному суспільстві нормальний хід його розвитку неможливий без суворого дотримання законів. Це в повній мірі відноситься і до діяльності комерційних банків. Функціонування їх в режимі законності, сприяє забезпеченню прав і законних інтересів усіх учасників правовідносин у банківській сфері (зокрема, як самих комерційних банків, так і юридичних та фізичних осіб, що виступають клієнтами банківських установ).

Відповідно до принципу законності комерційні банки виконують лише ті операції, які визначені банківським законодавством та на підставі тих правил, які визначені Національним банком України.

Важливим принципом організації і діяльності комерційних банків є принцип їх незалежності. За своїм юридичним становищем комерційні банки є незалежними суб’єктами від органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в рішеннях пов’язаних з їх оперативною діяльністю. Цей принцип одержав законодавче закріплення, зокрема, в ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", де встановлено, що органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов’язків або втручатися у діяльність банку. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.

Механізм звернення комерційних банків у судові органи з приводу втручання в їх діяльність суб’єктів владних повноважень визначений Кодексом адміністративного судочинства України від 06.07.2005р. зокрема, в ст. 17 п.1. Кодексу зазначається, що до компетенції адміністративних судів відносяться спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності [90]. Розглядаються і вирішуються такі справи місцевими загальними або окружними адміністративними судами. Якщо предметом оскарження є рішення, дії чи бездіяльність Національного банку України, його посадової чи службової особи, то такі справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів. Разом з тим доцільно доповнити і Закон України "Про банки і банківську діяльність" нормою такого змісту: "У разі якщо органи державної влади або органи місцевого самоврядування порушують вимоги чинного законодавства, впливають на діяльність банків, та керівників чи працівників банку або втручаються у діяльність банку, банк має право звернутися до суду".

Одним з організаційно-правових принципів комерційних банків є принцип колегіальності. Органами управління комерційних банків є загальні збори, спостережна рада, правління (рада директорів банку). Основні питання в цих органах, обговорюються та вирішуються на зборах, засіданнях колективно. Для винесення рішення з обговорюємого питання необхідно мати кворум. Рішення в зазначених органах частіше за все приймаються більшістю голосів, тобто коли за нього проголосувало більше половини присутніх членів відповідного органу. Однак у статутах банків можуть встановлюватися і інші правила. Так, згідно зі ст. 31 Статуту ВАТ "Мегабанк", рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у ѕ голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Правління цього банку відповідно до ст. 37 Статуту приймає рішення простою більшістю голосів, які приймають участь в засіданні. Колегіальність дозволяє правильно вирішувати найбільш складні питання за участю фахівців, з використанням їх досвіду. Але колегіальність доповнюється єдиноначальністю керівників, які особисто несуть відповідальність за прийняті рішення.

До основних організаційних принципів відноситься принцип дотримання банківської таємниці [38, с.25-26; 64, с.16-23; 229, с.83-88; 192, с.59-63]. Питання пов’язані з банківською таємницею регулюються Законом України "Про банки і банківську діяльність". Зокрема, ч.1 ст. 60 цього Закону визначає банківську таємницю як інформацію про діяльність і фінансовий стан клієнта і взаємовідносини з ним чи третьою особою при наданні послуг банка, і розголошення якої може завдати матеріальну чи моральну шкоду клієнту.

Банківська таємниця категорія багатогранна і в правовій літературі трактується в двох основних значеннях [81, с.110-113]. У вузькому розумінні банківська таємниця – це обов’язок банку зберігати таємницю щодо операцій клієнтів, захист від ознайомлення з банківськими операціями сторонніх осіб, насамперед конкурентів того чи іншого клієнта банку, таємницю по операціях, рахунках і вкладах (депозитах) своїх клієнтів і кореспондентів. У широкому розумінні вона являє собою різновид службової таємниці, тобто конфіденційну інформацію стосовно клієнта, яка стала відома службовцю банка. Згідно з зазначеним Законом отримана банками інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків які передбачені ст. 62 цього Закону. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні службових обов’язків. До недавна за незаконне розголошення та використання інформації, що становить банківську таємницю Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 164-11) була передбачена відповідальність, що тягла за собою накладення штрафу від ста до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Така санкція на практиці виявилася мало ефективною.

В умовах сучасного розвитку економіки та жорсткої конкуренції на ринку товарів та послуг розголошення банківської таємниці може призвести до значних негативних наслідків для власників такої таємниці. За ініціативою Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності 16 грудня 2004 р. парламент України ухвалив закон, який передбачає кримінальну відповідальність за незаконне збирання, використання та розголошення відомостей, що становлять банківську таємницю. Цим же Законом адміністративна відповідальність, яка існувала раніше за розголошення банківської таємниці була скасована [165].

Встановлення кримінальної відповідальності спрямоване на забезпечення належного захисту прав та законних інтересів юридичних і фізичних осіб – клієнтів банку, попередження витоку інформації про банки та їх клієнтів, сприятиме посиленню інвестиційної привабливості України для постійних інвесторів.

До принципів, що забезпечують економічні засади діяльності комерційних банків, науковці з банківської справи відносять наступні: а) роботи в межах реально залучених ресурсів; б) будування взаємовідносин з клієнтами на ринкових засадах; г) регулювання діяльності комерційних банків тільки економічними методами [17, с.14-15; 6, с. 19-21].

Основоположним принципом роботи комерційних банків є принцип діяльності комерційних банків в межах реально залучених ресурсів. Він означає, що комерційні банки повинні забезпечувати не лише кількісну відповідність між своїми ресурсами, кредитними вкладами та іншими активами, але і досягти відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих ним ресурсів. Перш за все, це стосується строків. Так, якщо банк залучає кошти, головним чином на короткі терміни, а вкладає їх переважно в довгострокові кредити, то його спроможність без затримок розрахуватися за своїми зобов’язаннями опиниться під загрозою.

Жорстока залежність активів банку від характеру його пасивів повинна враховуватися при визначенні економічних нормативів діяльності банків та при регулюванні їх операцій. Тому, розробляючи умови цих операцій та вимоги до банків, які можуть їх здійснювати, необхідно першочергову увагу приділяти джерелам формування відповідних пасивів, оскільки якщо банки працюють в межах реально залучених ресурсів, то зростає їх зацікавленість у залученні депозитів, розвивається справжня конкуренція за пасиви.

Другим важливим принципом на якому базується діяльність комерційних банків, виступає принцип повної економічної самостійності, маючи на увазі і економічну відповідальність банку за результати своєї діяльності. Згідно із ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Економічна самостійність передбачає свободу розпорядження власними коштами банку та залученими ресурсами, вільний вибір клієнтів та вкладників, розпорядження доходами, які залишаються після сплати податків.

Зазначений Закон надає право всім комерційним банкам економічну свободу розпорядження своїми фондами та доходами. Прибуток банку залишається в його розпорядженні після сплати податків, розподіляється відповідно до рішення загальних зборів акціонерів. Збори встановлюють норми і розміри відрахувань у різні фонди банку, а також розміри дивідендів по акціях.

За своїми зобов’язаннями комерційний банк відповідає всіма належними йому способами і майном, на яке відповідно до чинного законодавства може бути накладене стягнення. Весь ризик від своїх операцій комерційний банк бере на себе.

Щоб нести повну відповідальність за результати своїй діяльності, банк повинен бути вільним не тільки у розпорядженні своїми ресурсами, але й у визначенні строків та умов надання позик, проведення різноманітних банківських операцій, відсотків за кредитами, депозитів тощо.

Наступний принцип це принцип будування взаємовідносин комерційних банків зі своїми клієнтами на ринковій основі. Суть його полягає в тому, що мобілізуючи тимчасово вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб, банки при наданні клієнтам позик спрямовують їх туди, де їх використання обіцяє найбільші прибутки, тобто банки при цьому виходять із ринкових критеріїв прибутковості, ризику і ліквідності.

До принципів, що забезпечують економічні засади діяльності комерційних банків відноситься принцип регулювання їх діяльності державою тільки економічними (а не адміністративними) методами. Держава визначає "правила гри" для банків, але не може втручатися в їх оперативну діяльність. Постійний контроль за діяльністю комерційних банків з боку Національного банку України здійснюється через систему економічних нормативів, котрих повинні дотримуватися банки. Порушення установлених нормативів може привести до відклику НБУ раніше виданої ліцензії або застосування до банку відповідних санкцій.

Розгляд основних правових принципів, на яких базується діяльність комерційних банків, свідчить про те, що рушійним мотивом їх діяльності є отримання прибутку на основі переміщення капіталу. Комерційні банки мають самостійність у діях, які збігаються із вимогами ринку. Вони несуть правову й економічну відповідальність за результати цих дій не лише поточними доходами, але і своїм капіталом. Все це робить комерційні банки повноцінними суб’єктами правових відносин.

Закінчуючи розгляд даного питання слід зазначити, що принципи діяльності комерційних банків у чинному законодавстві чітко не визначені, тому доцільно в Законі "Про банки і банківську діяльність" у окремій статті вказати, які саме принципи покладені в основу діяльності банків.

Важливе значення в розкритті сутності комерційних банків має питання про його функції. У функціях банків відбивається зміст їхньої роботи. Саме функції є тими критеріями, на основі яких визначаються повноваження і вся організація діяльності досліджуваних органів. Цілком природно, що при цьому виникає питання про те, що ж розуміється під функціями комерційних банків.

Термін "функція" латинського походження перекладається як "виконання", "звершення" і означає обов’язок, коло діяльності [207, с.957]. У довідковій юридичній літературі термін "функція" вживається у значенні "обов’язок", "діяльність", "направлення (бік) діяльності" [233, с.846-847].

На наш погляд, під функцією комерційного банку слід розуміти одне із направлень його діяльності, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю по вирішенню поставлених перед банком завдань.

Правовим вираженням функцій комерційних банків і засобом їхнього здійснення служить компетенція банків. Установлення компетенції банків є тим вихідним початком, за допомогою якого держава впливає на здійснення і розвиток їхніх функцій відповідно до завдань соціально-економічного розвитку країни.

Чинним законодавством, зокрема, Законом України "Про банки і банківську діяльність" на комерційні банки покладено виконання різноманітних функції. Серед науковців немає єдиної думки щодо функцій, які банки виконують. Так, О.П. Жарковська називає три таких функції: а) посередництво у кредиті; б) стимулювання накопичення у господарстві; в) посередництво у платежах між самостійними суб’єктами і в операціях з цінними паперами [68, с.106].

На думку О.А. Костюченко, їх сім; 1) мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал; 2) кредитування підприємств, держави і населення; 3) здійснення розрахунків і платежів у господарстві; 4) випуск кредитних грошей; 5) емісійно-засновницька діяльність, пов’язана з випуском і розміщенням цінних паперів; 6) довірче управління майном клієнтів (трастових операцій) 7) консультування клієнтів, надання їм економічної та фінансової інформації [97, с.87].

На наш погляд, до основних функцій комерційних банків, які визначають їх суть, слід віднести: акумуляцію і мобілізацію грошового капіталу; посередництво у кредиті; стимулювання накопичення господарюючими суб’єктами; посередництво у платежах між окремими самостійними суб’єктами; емісійно-засновницьку діяльність, пов’язану з випуском і розміщенням цінних паперів; консультативне обслуговування клієнтів. Реалізація саме цих функцій притаманна комерційним банкам.

Серед функцій, що виконують комерційні банки, в першу чергу потрібно назвати функцію акумуляції і мобілізації грошового капіталу. Банки збирають тимчасово вільні грошові кошти для їх подальшого направлення тим господарюючим суб’єктам, які нуждаються в додаткових асигнуваннях. Акумуляція банком вільних коштів юридичних і фізичних осіб, з одного боку, приносить їхнім власникам прибуток у вигляді процента, а з іншого – створюють базу для проведення позичкових операцій. Мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал – одна із старіших функцій банків. Саме завдяки банків відбувається накопичення і направлення їх на задоволення потреб виробництва.

Важливою функцією комерційних банків є посередництвом у кредиті, яке вони здійснюють шляхом перерозподілу грошових коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу фондів підприємств та грошових доходів фізичних осіб. Особливість посередницької функції комерційних банків полягає в тому, що головним критерієм перерозподілу ресурсів виступає прибутковість їх використання позичальником. Використання кредиту позичальниками сприяє прискоренню обігу їх капіталів, скороченню витрат на виробництво і зростання прибутків. Надаючи кредити клієнтам, банки реалізують себе як фінансові посередники.

Значення посередницької функції банків для успішного розвитку ринкової економіки полягає в тому, що вони своєю діяльністю зменшують ступінь ризику та невизначеності в економічній системі, акумулюють вільні кошти перетворюючи їх у потужний інвестиційний ресурс.

Наступна функція комерційних банків – стимулювання накопичення господарюючими суб’єктами. Здійснення структурної перебудови економіки має спиратися на використання, в першу чергу, внутрішніх накопичень держави. Саме вони, а не іноземні інвестиції, повинні складати основну частину коштів, необхідних для формування економіки.

Комерційні банки, виступаючи на фінансовому ринку із попитом на кредитні ресурси, повинні не лише максимально мобілізувати наявні в економічній системі збереження, але і сформувати ефективні стимули для накопичення коштів на основі поточного споживання. Стимули для накопичення та споживання коштів формулюються на основі гнучкої депозитної політики комерційних банків. Крім високих відсотків, які виплачуються за вкладами, кредиторам банку потрібні серйозні гарантії надійності розміщення накопичених ресурсів банку.

Важливе значення для вкладників має доступність інформації про діяльність комерційних банків та про гарантії, які вони можуть дати. Завдання банків створити такі форми залучення коштів, які реально зацікавили б клієнтів в накопиченні ресурсів та сформувати у них звичку до збереження, яка визначає інвестиційні можливості ринкової економіки.

Наступна функція комерційних банків – посередництво у платежах між окремими суб’єктами юридичних і фізичних осіб.

Через банки проходять платежі й розрахунки підприємств, організацій, бізнес-структур, населення, і в цьому розумінні банки, знаходячись між клієнтами, здійснюючи платежі за їх дорученням виконують таким чином посередницьку місію.

Через банки здійснюються не тільки платежі, але й переливання грошових коштів і капіталів від одного суб’єкта до іншого, з однієї галузі в іншу. Шляхом здійснення операцій за рахунками банки роблять рух капіталів, акумулюючи їх в одному секторі економіки, перерозподіляють ресурси і капітали в інші галузі й регіони. Все це свідчить про те, що дана функція реалізується за допомогою цілої низки операції.

Створення системи комерційних банків в Україні, з одного боку, призвело до великої кількості посередників у платежах (що зручно для клієнтів, оскільки швидко можна зробити розрахунки), а з другого боку, розосередження розрахунків у багатьох банках підвищує у зв’язку із цим їх ризик, який повинні брати на себе банки. За таких умов особливо важлива відповідальність банків за своєчасне та повне виконання доручень своїх клієнтів по здійсненню платежів.

Комерційні банки виконують і емісійно-засновницьку функцію, здійснюючи випуск і розміщення цінних паперів. Маючи ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій, банк вправі здійснювати випуск, покупку, продаж, облік, збереження й інші операції з цінними паперами, що виконують функцію платіжного документа. При цьому банки мають можливість направляти заощадження на виробничі цілі. Ринок цінних паперів як би доповнює систему кредиту і взаємодіє з нею. Банки вправі також здійснювати довірче керування цінними паперами за договором з юридичними і фізичними особами, розміщати свої ресурси і цінні папери від свого імені. Тому всі ризики, зв'язані з таким розміщенням, усі доходи і збитки від зміни ринкової оцінки придбаних цінних паперів відносяться за рахунок акціонерів банку.

Достатня економічна поінформованість дозволяє банкам здійснювати і таку функцію як консультаційне обслуговування клієнтів. Шляхом надання різноманітних консультаційних послуг - від відкриття рахунків, кредитно-розрахункового і касового обслуговування до рекомендацій по здійсненню операцій на грошових і товарних ринках.

Систематичне виконання охарактеризованих функцій створює той фундамент, на якому ґрунтується робота банків. Але слід зазначити, що в Законі України "Про банки і банківську діяльність" відсутній їх перелік, а тому доцільно дати такий перелік у окремій статті названого Закону.

2.4. Порядок створення, реєстрації і припинення діяльності комерційних банків

Комерційні банки в Україні почали створюватися з 1988 р., ще за часів СРСР, коли банки реєструвалися в Москві і пов’язано це було з процесами перебудови економіки, які розпочалися у другій половині 80-х років минулого століття.

Першим з українських банків 24 листопада 1988 р. був зареєстрований Держбанком СРСР АКБ "Таврія", [143, с.38-40] потім 24 січня 1989 р. АК "Укрінбанк", [220, с.40] 22 березня 1990 р. АК "Полтава-банк" [203, с.41], 26 червня того ж року АК "Добродій" (пізніше перейменований у ВАТ "Мегабанк"[9]. Упродовж 1988 – 1991 років до Всесоюзної книги реєстрації було включено близько 60 українських комерційних банків [143, с.38-39].

Після проголошення незалежності України почався бурхливий розвиток комерційних банків і реєструвати їх став Національний банк держави. За перший рік незалежності в Україні було зареєстровано 60 комерційних банків, а на кінець 1992 р. їх налічувалось – 133. Найбільше комерційних банків було зареєстровано у 1993 р. – 84 [199, с.22-24].

Порядок створення та функціонування українських банків визначається чинним законодавством. Основними законодавчими актами з цього питання є Цивільний Кодекс України, Закони України "Про господарські товариства", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців", "Про банки і банківську діяльність" та відповідні нормативно-правові акти НБУ. Зокрема, Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджено постановою НБУ від 31.08.2001 р. №375 із наступними змінами (далі постанова 375) [189].

Відповідно до зазначеного законодавства банки в даний час можуть створюватися лише у вигляді відкритого акціонерного товариства, або кооперативного банку, за участю юридичних й фізичних осіб, резидентів та нерезидентів, а також держави в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь (володіє 10 або більше відсотками статутного капіталу), об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа прямо, чи опосередковано володітиме чи контролюватиме 10,25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку зобов’язана отримати письмовий дозвіл НБУ. Власники істотної участі банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Закон України "Про господарські товариства" (ст. 23 ч. 3) та ст. 3 п. 6 Закону України "Про статус народного депутата" встановлюють обмеження відносно осіб, які не можуть обіймати керівні посади в органах управління банків. До таких осіб належить посадовці органів державної влади та місцевого самоврядування, посадовці усіх правоохоронних органів, військовослужбовці, депутати місцевих рад, які працюють у цих органах на постійній основі, а також особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю та які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

Першим кроком до створення банку є рішення кількох осіб про його заснування. Кілька осіб – не випадковий висновок, оскільки чинним законодавством України не передбачено право на існування приватного банку та й 100 відсоткова власність на капітал банку окремої юридичної особи є надто проблематичною. Рішення про створення банку, приймається письмово і йому надають форму протоколу установчих зборів. Із самого сенсу поняття "установчі збори" випливає, що це найперші збори засновників банку, тобто тих осіб, які засновують банк. В самому Законі "Про банки і банківську діяльність" не згадується про те, що повинно міститися в протоколі установчих зборів засновників. А відповідно до постанови Правління НБУ №375 від 31.08.2001 р. протокол установчих зборів (зборів учасників) повинен містити таку інформацію: місце та дату проведення зборів, їх правочинність, порядок денний, порядок голосування рішення про створення банку, прийняття статуту, обрання спостережної ради банку і ревізійної комісії, призначення голови правління (ради директорів), головного бухгалтера та членів правління банку (ради банку) та уповноваженої особи, відповідальної за реєстрацію банку інші положення відповідно до чинного законодавства. Тобто, вже приймаючи рішення про створення банку, його засновники мають чітко визначити такі питання: які особи увійдуть до складу спостережної ради, до ревізійної комісії банку, правління банку. Крім того, необхідно визначити кандидатури на посади голови правління та головного бухгалтера банку.

Основною передумовою створення комерційного банку, як звичайної юридичної особи є формування статутного капіталу - фонду коштів, що вносяться засновниками для забезпечення стабільності банку та виконання ним банківських операцій. Відповідно до чинного вітчизняного законодавства без певного розміру статутного капіталу банк створений бути не може. Наявність власного капіталу в банківських установах має велике значення, оскільки він є первинною майновою базою діяльності банку. У даний час статутний капітал існуючих банків має становити не менше як 5 млн. євро, а для новостворених банків – не менше як 10 млн. євро [173].

Формування та збільшення статутного капіталу комерційного банку здійснюється шляхом грошових внесків. Грошові внески резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти – в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях.

Статутний капітал не може формуватися з непідтверджених джерел. Банк має отримати від учасників банку документи й відомості, потрібні для з’ясування джерел походження коштів, що спрямовуються на формування його статутного капіталу. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти, якщо ці кошти мають інше цільове призначення, банківські метали, а також кошти, одержані в кредит та під заставу.

Для формування статутного капіталу новостворюваного банку в територіальному управлінні НБУ за місцем знаходження комерційного банку відкривається накопичувальний рахунок, на який кожний учасник вносить визначену установчими документами частку статутного капіталу. Підставою для відкриття накопичувального рахунку є установчий договір учасників і заява на відкриття рахунку.

Під час формування статутного капіталу банку з іноземним капіталом кошти в іноземній валюті акумулюються іноземним учасником банку на накопичувальному рахунку, який відкривається в НБУ.

Аналіз чинного законодавства про банки свідчить, що вся діяльність зі створення комерційного банку складається із декількох послідовних етапів. Спочатку засновники або їх організаційна група готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначають організаційно-правову форму діяльності майбутнього банку, тобто господарське товариство, у вигляді якого він функціонуватиме. Далі засновники визначаються з тим, яку частку статутного капіталу вносить кожний із учасників у статутний фонд.

Після нагромадження необхідної суми статутного капіталу, учасники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформляються усі належні документи, необхідні для реєстрації банку.

Другим етапом створення банку – є державна його реєстрація. До недавнього часу це питання вирішувалось Законом України "Про банки і банківську діяльність" та вище уже згаданою постановою Правління НБУ №375 від 31.08.2001 р.

Відомо, що реєстрація господарських товариств (небанківських), з того часу, як вони почали створюватися в Україні здійснюється органами місцевої виконавчої влади за місцезнаходженням господарського товариства. В той же час комерційні банки, незалежно від місця їх розташування та територіального характеру діяльності проходили реєстрацію у НБУ в Києві. Саме з моменту реєстрації банку Національним банком в Державному реєстрі банків він вважався створеним та набував статусу юридичної особи.

Але сьогодні стає актуальним знову таке, здавалось б вичерпане і вирішене питання як державна реєстрація банків. Це пов’язано з тим, що 15 травня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємств" [167]. Відповідно до цього Закону в Україні запроваджується єдиний для всіх суб’єктів господарювання порядок державної реєстрації, незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування. Новий порядок передбачає проведення державної реєстрації виключно професійним державним реєстратором у виконавчому комітеті міської ради, міста обласного значення, або районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи та обов’язкове відображення всіх даних у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Тільки після проведення державної реєстрації у порядку, передбаченому цим Законом, суб’єкт стає юридичною особою, а зміни до статуту набувають чинності.

Названий вище Закон набрав чинності з 1 липня 2004 р. А це означає, що фактично з цієї дати НБУ не здійснює державну реєстрацію банків.

Передбачений законом про державну реєстрацію порядок є досить простим і свідчить про прагнення законодавця зменшити бюрократичний тиск на підприємців та зробити прозорішим сам процес реєстрації.

Але Закон України "Про банки і банківську діяльність" та постанова Правління НБУ №375, до комерційних банків як установ надзвичайної ризиковості, що працюють зі специфічним товаром – грошовим ресурсами, висувають вимоги вищого рівня щодо порядку їх створення, порівняно з іншими суб’єктами господарювання. Спеціальні вимоги при створенні банку включають наступне: попередню перевірку засновників та власників істотної участі в банку, їх фінансового стану, джерел походження коштів, професійної придатності керівників майбутньої банківської установи. Попередня перевірка новостворюваного банку, на нашу думку, є необхідністю і має бути проведена на високому фаховому рівні. А це кваліфіковано може зробити тільки НБУ. Нехтування щодо цього досвідом НБУ було б абсолютно невиправданим. Слід зважати також на те, що Національний банк є центральним органом державного управління, який забезпечує стабільність гривні та банківської системи, і відповідно має достатні важелі впливу на банківські установи. Зокрема, НБУ видає банкам ліцензії на право здійснення банківських операцій, проводить перевірки їх діяльності. Виходячи з цього новостворений банк не може бути зареєстрованим в державному органі реєстрації без попередньої перевірки первинних документів, які визначені статтями 14-17 Закону України "Про банки і банківську діяльність"

Такий підхід випливає із самого ж Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та осіб-підприємців" в п.4, 5 статті 8 в яких зазначено "У разі, коли законом встановлено вимоги щодо реєстрації установочних документів, такі документи подаються з відміткою про їх реєстрацію в органі, визначеному законом. ...У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.

З урахуванням цих положень до Закону України "Про банки і банківську діяльність" слід внеси зміни та запровадити механізм, відповідно до яких державній реєстрації у виконавчому комітеті передуватиме реєстрація статуту (змін до статуту) Національним банком.

Іншим шляхом урегулювання колізії є визначення Національного банку державним реєстратором у сенсі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" з наданням йому права вносити записи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців. Такий варіант, на наш погляд, є доцільнішим, оскільки при забезпеченні цілісності системи державної реєстрації він водночас дає банкам змогу використовувати при їх реєстрації принцип "одного віконця", тобто одержувати дозвільні документи "з одних рук".

Практика створення нових банків після того, як закон про державну реєстрацію юридичних осіб набрав чинності (з 1 липня 2004 р.) йде таким шляхом: до реєстрації відповідного банку в державному органі реєстрації його засновники готують необхідні документи і якщо вони відповідають вимогам Закону "Про банки і банківську діяльність" Національний банк дає попередню згоду на реєстрацію банка в державному органі реєстрації.

Стосовно документів, які потрібно подати, щоб банк був зареєстрований. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність" для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа або голова спостережної ради попередньо подає до територіального управління НБУ за місцем створення такі документи: заяву про реєстрацію банку за підписом уповноваженої особи або голови спостережної ради; установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений відбитком їх печатки. Підписи фізичних осіб-засновників засвідчуються в нотаріальному порядку; статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний головою правління банку. Одразу зауважимо, що ст. 17 Закону "Про банки і банківську діяльність" вимагає подання статуту банку для проведення його державної реєстрації, проте не містить вимог щодо його оформлення і підписання. На нашу думку, з юридичної точки зору це не відповідає належному оформленню такого важливого документа яким є статут банку. Крім того, чи правильно вимагати підписання проекту статуту головою правління майбутнього банку, якщо ст. 42 Закону твердить: "Голова правління банку... заступає на посаду після надання письмової згоди на це Національним банком України. На наш погляд, доцільно було б надати повноваження щодо підписання першого статуту банку голові спостережної ради банку.

Крім зазначених документів подаються ще й такі: бізнес план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснити, на поточний рік і стратегію діяльності на наступні три роки (на кожен рік окремо), який засвідчується підписами засновників банку та/або головою спостережної ради; відомості про склад спостережної ради, правління, ревізійної комісії; документи, що дають можливість зробити висновок про професійну придатність і бездоганну ділову репутацію голови, його заступників та членів правління і головного бухгалтера, його заступників; копію звіту про наслідки підписки на акції (для банку, що створюється у формі відкритого акціонерного товариства), зареєстрованого Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку з доданням переліку акціонерів банку; копії платіжних документів про здійснення юридичними та фізичними особами – учасниками банку сплати внесків до статутного капіталу.

Територіальне управління НБУ за місцем знаходження створюваного банку в місячний строк з дати отримання документів готує висновок про відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства України, і направляє їх до розгляду в Генеральний департамент банківського нагляду НБУ. Генеральний департамент подає документи Комісії Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банку. Комісія приймає рішення про професійну придатність і ділову репутацію кандидатів на керівні посади в банку.

На керівні посади в банках не можуть бути призначені особи, які не мають бездоганної ділової репутації, професійні та управлінські здібності яких не відповідають вимогам Закону, у тому числі:

1) які не виконали зобов’язань з оплати боргу щодо будь-якого банку або іншої фізичної чи юридичної особи;

2) незаконні дії яких у минулому призвели до банкротства або ліквідації банку чи іншої юридичної особи;

3) які були звільнені на вимогу Національного банку;

4) які були звільнені за статтями 40 (підпункти 2, 3, 4, 7, 8), 41 Кодексу законів про працю України.

До прийняття Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємств" рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в реєстрації приймав НБУ не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених вище. В даний же час НБУ дає тільки попередню згоду на державну реєстрацію банку. В окремих випадках він може відмовити банку в цьому. Зокрема в разі: порушення порядку створення банку; невідповідності установчих документів, потрібних для реєстрації банку, чинному законодавству України; подання неповного пакета документів або невідповідності поданого пакету вимогам чинного законодавства України, в тому числі нормативно-правовим актам НБУ; незадовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, які мають істотну участь у банку; відсутності бездоганної ділової репутації принаймні одного із власників істотної участі в банку; професійної непридатності чи відсутності бездоганної ділової репутації голови та/або членів правління (ради директорів), головного бухгалтера банку.

Після того, як НБУ дає попередню згоду на реєстрацію банку, він повинен бути внесений у Державний реєстр. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" банки набувають статус юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому даним Законом.

Державна реєстрація банку згідно з цим Законом проводиться реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в реєстрації приймає державний реєстратор. Строк державної реєстрації банку не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження повного пакету документів.

Реєстрацію банків в державному реєстрі можна вважати спрощеною, оскільки майже всі документи необхідні для реєстрації готуються відповідно до банківського законодавства і попередньо розглядаються в НБУ, а державний реєстратор переглядає їх на відповідність їх закону про державну реєстрацію юридичних осіб.

Реєстрація банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру. Свідоцтво про державну реєстрацію банку повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженої особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації банку. З дати внесення запису в Єдиному державному реєстрі банк набуває статусу юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного дня з дати державної реєстрації банку зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації банку із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.

Відмову в проведенні державної реєстрації банку може бути, як це передбачено законом про державну реєстрацію юридичних осіб, оскаржено в суді.

Після державної реєстрації банку в територіальному управлінні НБУ за його місцезнаходженням відкривається кореспондентський рахунок, на який не пізніше наступного дня після його відкриття з накопичувального рахунку перераховуються зібрані кошти, що утворюють статутний капітал.

Закон про державну реєстрацію юридичних осіб регламентує і порядок внесення змін до установчих документів юридичної особи, зокрема до статуту. Такі зміни підлягають обов’язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру в порядку, встановленому цим законом.

Відносно відокремлених підрозділів (філій, представництв) банків залишається чинним передбачений Законом "Про банки і банківську діяльність" порядок їх відкриття за згодою НБУ та їх реєстрації Національним банком, оскільки згідно із п.4 ст. 4 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації.

Для створення банку з іноземним капіталом його засновники зобов’язані отримати попередній дозвіл НБУ. Для набуття діючим банком статусу банку з іноземним капіталом його правління також має отримати попередній дозвіл НБУ.

При будь-якому набутті банком статусу банку з іноземним капіталом його засновники подають до територіального управління НБУ за місцем створення банку необхідні документи, що передбачені при створенні кожного вітчизняного банку, а крім того, додатково ще й такі: нотаріально засвідчену за місцем видачі копію легалізованого рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні (для юридичних осіб); нотаріально засвідчений за місцем видачі легалізований витяг з торгового (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземного учасника в країні, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора (для юридичних осіб); нотаріально засвідчену за місцем видачі легалізовану копію висновку іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного інвестора на кінець останнього повного календарного року (для юридичних осіб). Якщо визначений висновок надається іноземною аудиторською організацією, яка не входить до переліку іноземних аудиторських організацій, визнаних Національним банком, то такий висновок має бути підтверджений українською аудиторською організацією.

У разі, якщо іноземний інвестор є фізичною особою, він подає письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні видану державним контролюючим органом країни. Письмова згода має бути легалізована в консульській установі України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; документи мають подаватися мовою оригіналу з перекладом на українську мову, засвідченим нотаріально.

Після одержання попередньої згоди НБУ на реєстрацію банку з іноземним капіталом, цей банк, має пройти державну реєстрацію і при цьому подати такі ж документи, як і українські банки.

Крім того, відповідно до внесених змін в Закон "Про банки і банківську діяльність" від 16 листопада 2006р., іноземним банкам надано право відкривати філії та представництва на території України [162].

Порядок їх відкриття та функціонування здійснюється відповідно до законодавства України, яке стосується до банків України.

Отже, процес створення комерційних банків є досить складною процедурою, пов’язаною з оформленням численних документів, добором кваліфікованих кадрів, вибором відповідного приміщення, забезпечення його необхідним обладнанням тощо.

Ускладнена процедура створення банків зумовлена надзвичайною ризиковістю їх діяльності, вищим порівняно з іншими юридичними особами рівнем вимог щодо їх фінансового стану та бездоганності ділової репутації. Така процедура уявляється обґрунтованою, оскільки необдумана дія, прорахунок, чи порушення закону здатні викликати серйозні наслідки не тільки для самого банку, а й для його клієнтів – тисяч, і навіть мільйонів людей – в залежності від розміру банку.

На відміну від звичайних господарських товариств, більшість з яких можуть починати фінансово-господарську діяльність одразу після державної реєстрації, комерційні банки навіть зареєстровані в Єдиному державному реєстрі, не мають права здійснювати банківські операції без отримання відповідної ліцензії НБУ.

Ліцензія – це дозвіл, що надається комерційному банку, зареєстрованому в Єдиному державному реєстрі на здійснення окремих або всіх банківських операцій, якщо умови діяльності банків відповідають чинному законодавству України і не загрожують інтересам клієнтів [65, с.334-335].

Отже, щоб зареєстрований банк мав право здійснювати банківські операції факту державної реєстрації недостатньо. Незважаючи на те, що з моменту державної реєстрації банк признається самостійним суб’єктом цивільно-правових відносин і володіє правоздатністю, до одержання ліцензії на здійснення банківських операцій його правоздатність має характер загальної або універсальної правоздатності. Це означає, що створений банк може займатися будь-якою законною діяльністю, крім тієї, для здійснення якої необхідно одержати спеціальний дозвіл (ліцензію).

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ 17 липня 2001 р. №275 із наступними змінами [181] (далі постанова №275), банківська ліцензія видається НБУ на підставі клопотання банку та представлення документів, що підтверджують: наявність оплаченого та зареєстрованого підписаного капіталу банку у розмірі, що встановлений вище зазначеним законом; забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог НБУ; наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

НБУ може відмовити в надані ліцензії, якщо зазначені вище умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку.

Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову в її наданні, НБУ приймає протягом одного місяця з дня отримання повного пакету документів, зазначених вище. Банківська ліцензія не може передаватись третім особам.

НБУ може відкликати банківську ліцензію тільки у таких випадках: якщо було виявлено, що документи, надані для отримання ліцензії, містять недостовірну інформацію; якщо банк не виконав жодної банківської операції протягом одного року з дня отримання банківської ліцензії; у разі порушення чинної законодавчо-нормативної бази, що спричинило значну втрату активів і настання неплатоспроможності банку; на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідальність з вимогами даного закону та нормативно-правових актів НБУ; недоцільності виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку.

Банк, який одержав повідомлення про відкликання у нього банківської ліцензії, протягом трьох днів зобов’язаний повернути її НБУ. Після відкликання ліцензії банк втрачає право на здійснення будь-яких банківських операцій [67, с.82-89].

Ліцензування комерційних банків запроваджено з метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, забезпечення захисту інтересів кредиторів і вкладників.

На підставі банківської ліцензії комерційні банки мають право здійснювати такі банківські операції: приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банківських кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них; розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Банк, крім перелічених вище операцій, має право здійснювати такі операції та угоди: операції з валютними цінностями; емісію власних цінних паперів; організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (у тому числі андеррайтинг); надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань, які передбачають їх виконання у грошовій формі; придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг); лізинг; послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних документів; випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з їх використанням; надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу НБУ банки також можуть здійснювати й такі операції: здійснення інвестицій у статутні фонди інших юридичних осіб; здійснення випуску, обігу, погашення державної та іншої грошової лотереї; перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів; операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку; з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф’ючерсами та опціонами; довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними і фізичними особами; депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Таким чином, встановлений Законом України "Про банки і банківську діяльність" та постановою Правління НБУ №275 механізм ліцензування банківської діяльності, крім класичних банківських операцій, дозволяє комерційним банкам здійснювати широкий спектр різноманітних операцій та послуг, що є необхідною умовою комплексного обслуговування клієнтів та розвитку конкуренції на фінансових ринках.

Водночас на комерційні банки накладено певні обмеження щодо їх діяльності. Так, банками забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних, та інвестиційних монет) та страхування (крім виконання функцій страхового посередника).

Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5% капіталу банку.

Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25% капіталу банку. Це обмеження не поширюється на приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських операцій, майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави, майно, набуте банком з метою запобігання збиткам за умови, що таке майно має бути відчужене банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Припинення діяльності банку відбувається в результаті його реорганізації або ліквідації. Реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників або примусово за рішенням НБУ.

Припинення діяльності будь-якої юридичної особи здійснюється відповідно до статей 104-112 Цивільного кодексу України. Порядок припинення діяльності комерційних банків (як спеціальних суб’єктів) визначений низкою Законів України, зокрема, "Про банки і банківську діяльність", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", "Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом", а також Методичними рекомендаціями про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків, які затверджені постановою Правління НБУ №395 від 9 жовтня 2000 р. [188].

Реорганізація банків здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення. Тобто за змістом реорганізація може набувати об’єднувальних, розподільчих форм, а також мати характер перетворення. На думку деяких науковців під реструктуризацією банківської установи слід розуміти зміну структури її активів і пасивів, внутрішньої побудови, управління, тощо, які мають сприяти подоланню фінансової нестабільності цієї банківської установи та відновити її платоспроможність [121, с.13].

Згідно зі ст. 26 Закону України "Про банки і банківську діяльність" злиття передбачає припинення діяльності двох (або кількох) комерційних банків як юридичних осіб та передачу всіх їхніх майнових прав і зобов’язань новоствореному банку. Приєднання – це припинення діяльності одного банку як юридичної особи з передачею всіх його майнових прав і зобов’язань іншому на правах філії чи без відкриття філії. Злиття та приєднання відносяться до об’єднувальних форм.

Поділ передбачає припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу за розподільчим актом у визначених частинах усіх його майнових прав і зобов’язань кільком новоствореним банкам. Виділення полягає у створенні банку (або кількох банків), до якого (яких) за розподільчим актом у відповідних частинах переходять майнові права і обов’язки банку, що реорганізовується. З метою підвищення ефективності діяльності великих банків, а також в умовах кризової ситуації може виникнути потреба у розділенні їх капіталу й реорганізації цих банків шляхом їх поділу, а також у виділенні (за умови достатності капіталу кожного з них). Поділ та виділення відносяться до розподільчих форм.

Реорганізація банку може здійснюватися шляхом перетворення. Підставами для реорганізації банку шляхом перетворення є переорієнтація напрямів діяльності, збитковість окремих філій, необхідність зміни умов капіталізації та управління тощо.

За ініціативою проведення реорганізація поділяється на примусову (обов’язкову) та за ініціативою власників банку (за рішенням загальних зборів акціонерів).

Стосовно банків, що перебувають у стані фінансової скрути, передбачено примусову реорганізацію за ініціативою НБУ (у тому числі за заявою кредиторів). У разі необхідності Національний банк надсилає таким банкам лист попередження з відповідною вимогою. Якщо банк протягом визначеного періоду не відреагує належним чином, НБУ може прийняти рішення про його ліквідацію.

Технологічна схема примусової реорганізації така: надходить лист попередження від НБУ; банк протягом десяти днів із дня його отримання надсилає лист зобов’язання з поясненням причин погіршення фінансового стану і конкретні заходи щодо реорганізації та звіт про виконання вимоги НБУ щодо реорганізації. У разі невиконання вимоги щодо реорганізації НБУ приймає рішення про ліквідацію банку.

Протягом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку НБУ зобов’язаний повідомити про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Ліквідацію банку Національний банк і законодавство розглядають як крайній захід до проведення якого необхідно вжити заходів, що запобігають банкротству. Серед них: фінансове оздоровлення; призначення тимчасової адміністрації, реорганізацію банку.

Ліквідація банку в кожному випадку має свої чинники та специфічні особливості, зокрема, у разі його неплатоспроможності. Закон України "Про банки і банківську діяльність" під неплатоспроможністю банку розуміє – неспроможність банку своєчасно та в повному обсязі виконати законні вимоги кредиторів через відсутність коштів або зменшення розміру капіталу банку до суми, що становить менше однієї третини мінімального розміру регулятивного капіталу банку. Коли банк опиняється в такому становищі право звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацію мають кредитори банку і Національний банк України.

Кредитори банку направляють до НБУ заяву про ліквідацію банку в разі настання ознак неплатоспроможності з доданням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов’язань банку перед ними. Якщо продовж одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним. При підготовці справи до розгляду суддя повинен отримати обґрунтований висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора.

Орган, що ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора, який приступає до виконання обов’язків негайно після відкликання ліцензії.

Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті "Урядовий кур’єр" чи "Голос України" за рахунок банку.

У чинному законодавстві України відносно ліквідації банків в разі їх неплатоспроможності існує багато розбіжностей, невизначеностей, що помітно ускладнює вирішення цих питань, про що свідчить практика діяльності господарських судів [58, с.152-158]. Зокрема, в Законі України "Про банки і банківську діяльність" вичерпно не врегульовані питання пов’язані із порушенням справи про визнання проблемного банку неплатоспроможним за заявою НБУ, а також питання про захист інтересів кредиторів проблемного банку у разі, коли НБУ не відкликається банківська ліцензія за наявності ознак його неплатоспроможності.

Процедура ліквідації банку має досить істотні відмінності від аналогічної процедури, передбаченої розділом IIIЗакону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі Закон про банкрутство). Якщо строк ліквідаційної процедури за Законом про банкрутство не може перевищувати 12 місяців і може бути продовжений судом ще на 6 місяців, [164]то за Законом України "Про банки і банківську діяльність" процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше 3 років з дня відкликання ліцензії [162].

Право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство банку, на нашу думку, доцільно надати не лише кредиторам, а й органу банківського нагляду НБУ та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Проблема вдосконалення банківського законодавства про ліквідацію банків у зв’язку з їх неплатоспроможністю має гостру соціальну спрямованість. За даними державної та банківської статистики за більш як 15 років свого існування банківська система України втратила більше ста банків. І нині чимало банківських установ перебувають у стані ліквідації. На січень 2006 р. із 186 банків, включених до Державного реєстру, в такому стані перебували – 20 [137, с.56-67]. Банкрутство банків само по собі негативне явище – воно збурює фінансовий ринок і підриває довіру населення до банківських установ. Тому особливої уваги потребує чітка правова регламентація порядку ліквідації комерційних банків та здійснення дієвого контролю НБУ за їх діяльністю.

Закон України "Про банки і банківську діяльність", прийнятий 7 грудня 2000 р. врегулював процеси реорганізації та реструктуризації банків досить чітко.

Початок об’єднань банків було покладено кременчуцьким "Автокразбанком", який приєднав до себе "Універсалбанк", і банком "Столичний", який поглинув одеський банк "Арманд". Потім було приєднання "Укрнафтогазбанку" до "Укргазбанку", сумського банку "Слобожанщина" до столичного банку "Надра". В цей час відбулися і деякі й інші об’єднання банків. Але широкого поширення процес злиття та поглинення банків в Україні не набув. Хоча злиття, як і поглинення банків – досить поширене явище у сучасному світі. Тільки, наприклад, в США за післявоєнний період відбулося поглинення більш як 4 тисяч банків [196, с.543-544]. До процесів злиття чи об’єднання долучались банки Німеччини, Франції, Великобританії, Японії та інших країн.

В даний час в Україні більш поширеною є тенденція до зменшення комерційних банків шляхом їх ліквідації. З 1991 по 2006 роки в Україні було ліквідовано, чи у певний спосіб реорганізовано 112 комерційних банків [13, с.69-70].

Отже, як видно з наведених даних за указані роки було ліквідовано більше сотні банків. Ці дані підтверджують тенденцію до зменшення кількості комерційних банків в результаті їх ліквідації, що обумовлено низьким рівним їх капіталізації, ліквідності та платоспроможності. Але як показує досвід банківської практики в Україні банкрутами стають не тільки малі, а й великі комерційні банки, і не лише із-за платоспроможності. Досить згадати, що такі банки як: "Градобанк", "Слов’янський", "Україна" та нещодавно банк "Алонж", "Прем’єр-банк"[99, 2005. – 19 квіт.] збанкрутили не від нестачі капіталу, а в наслідок свідомих зловживань з боку посадових осіб цих банків. Фахівці з банківської справи зазначають, що від банкрутства не застрахований жоден банк не залежно від обсягів капіталу, організаційної структури чи належності до певної сфери економіки [191]. Про це свідчить банкрутство столичних банків, зокрема, АКБ "ОЛ Банк", "Гарант", "Інтерконтинентбанк", ТОВ "Київський універсальний банк", що сталися у першому кварталі 2006р. [94, 2006. – 17 бер.]. Ліквідація як банкрута навіть одного банку суттєво впливає на загальну політичну ситуацію та на стан фінансового ринку країни. Це й обумовлює винятковість процедури ліквідації банків та необхідність виваженого підходу в кожному окремому випадку до їх ліквідації.

В цілому у подальшому можна прогнозувати посилення тенденції до злиття й поглинення серед вітчизняних банків через посилення вимог до капіталізації, рівня стабільності банківської системи, довіри, у зв’язку з об’єктивними процесами розвитку конкуренції у банківській сфері тощо.

2.5. Організаційно-правові засади банківського нагляду за діяльністю комерційних банків

Банківський нагляд – один із найважливіших елементів захисту прав людини і громадянина суспільних інтересів у банківській сфері. Він спрямований на створення та зміцнення надійності банківської діяльності і значною мірою впливає на стабільність національної валюти.

Здійснення банківського нагляду покладено на Національний банк України, який згідно п.8 ст.6 Закону "Про Національний банк України" здійснює банківське регулювання та нагляд. З цього випливає, що поняття "банківське регулювання" та "банківський нагляд" взаємопов’язані між собою. Проте ні в чинному законодавстві, ні в юридичній літературі немає чіткого визначення цих понять.

Поряд з названими термінами вживається ще і термін "банківський контроль". Нерідко всі ці терміни вживаються як тотожні. А окремі автори зміщують акценти на користь того чи іншого поняття. Так, Ж. Матук узагальнює поняття "банківський контроль", включаючи до нього як видання нормативно-правових актів, так і процес відстеження діяльності банків та адміністративно-вольовий вплив на їх діяльність [119, с.283-294]. Навпаки В.П. Поляков в якості узагальнюючого бере поняття "банківське регулювання", яке визначає як систему заходів за допомогою яких держава через центральний банк забезпечує стабільне та безпечне функціонування банківської системи [148, с.139].

В.В. Пасічник розмежовує згадувані поняття і зазначає, що під банківським регулюванням розуміють розробку та видання уповноваженими органами на підставі законів нормативно-правових актів, які регламентують види і способи банківської діяльності. А під контролем за діяльністю банків він має на увазі цілісне й безперервне відстеження здійснення банками їх діяльності згідно із нормативно-правовими актами [139, с.238].

На нетотожності термінів "банківське регулювання" і "банківський нагляд" наголошує О.П. Орлюк, оскільки відносить їх до різних (хоча взаємодоповнюючих) видів діяльності. Регулювання, на її думку, включає в себе розробку й видання уповноваженими установами конкретних правил, інструкцій, методологічних матеріалів, що базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Контроль за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності і стійкості. Він передбачає цілісний і безперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності у відповідності з чинним законодавством [127, с.162].

В цьому контексті заслуговує на увагу визначення цих понять, що подані у Енциклопедії банківської справи України, а саме:

- банківське регулювання – одна із функцій держави, яка полягає у створенні системи норм, що регламентують і регулюють діяльність банків, визначають її загальні принципи, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства [65, с.454].

- банківський нагляд – особливий вид відомчого контролю системи моніторингу та активних упорядкованих дій, здійснюваних державою (в особі центрального банку чи уповноважених наглядових органів) з метою забезпечення дотримання комерційними банками та іншими фінансово–кредитними установами законодавства та обов’язкових економічних нормативів [65, с.68]. Як бачимо з наведеного у довідково-енциклопедичній літературі ці поняття розрізняються.

Суттєве значення для розуміння поняття "банківське регулювання" та його відмежування від поняття "банківський нагляд" має їх законодавче закріплення в Законі "Про Національний банк України". Стаття 1 цього Закону визначає банківський нагляд як систему контролю та активних впорядкованих дій Національного банку, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Банківське регулювання визначається як одна з функцій Національного банку, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства [175].

Разом з тим аналіз змісту Закону про Національний банк дозволяє стверджувати, що законодавець не завжди послідовний щодо свого розуміння даних понять. Так, у п.8 ст.7 Закону про Національний банк банківське регулювання та нагляд розглядаються як єдина самостійна функція Національного банку, а в ч.2 ст. 55 йдеться про те, що Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду, тобто як дві окремі функції.

Традиційно юридична наука, зокрема, наука адміністративного права виходить з того, що терміни "нагляд", "контроль" це різні поняття і розрізняються вони між собою за низкою ознак.

Насамперед необхідно зазначити, що нагляд – це здійснення спеціальними державними органами постійного спостереження за діяльністю непідпорядкованих їм органів або осіб з метою виявлення порушень законності, тоді як контроль характеризується наступним: між контролюючим і, контрольним, якщо здійснюється відомчий контроль, існують відношення підпорядкованості; об’єктами контролю є як законність, так і доцільність діяльності контролюємого; у відповідних випадках контролюючий орган вправі застосовувати заходи впливу до підконтрольного за допущені порушення [5, с.454-458].

Юридична наука виходить з того, що різниця між вищезгаданими термінами обумовлена в основному тими заходами, котрі можуть застосовувати органи нагляду і органи контролю при виявленні порушень. Наглядові органи не вправі ні відмінити незаконний акт, ні накласти стягнення на порушника.

Завданнями нагляду є ознайомлення з діяльністю певного об’єкта, висловлення думки про неї, констатація закономірності дій чи помилок, а також виявлення умов, що сприяють їх виникненню.

Контролюючий орган у більшості випадків наділяється більш дієвими засобами впливу, і, перш за все, правом відміняти незаконні акти, саме це є характерною рисою контролю порівняно з наглядом.

Отже вважаємо, що поняття контроль і нагляд є самостійними функціями, які визначають діяльність державних органів та їх компетенцію і спрямовані на досягнення поставлених перед відповідними органами мети і виконання завдань.

Дещо відмінну позицію щодо понять, які аналізуються займав у свій час (70-роки минулого століття) В.М. Горшеньов, який об’єднував контроль і нагляд в єдину наглядову діяльність, призначення якої вважав виявлення, попередження та визначення заходів щодо усунення порушень [52, с.182].

На наш погляд, для Національного банку України характерна наглядово-контрольна діяльність, оскільки він одночасно здійснює нагляд і контроль.

У спеціальній літературі деякими фахівцями вживається подібна термінологія. Так, В.Л. Кротюк один із параграфів своєї праці озаглавив так "Правові питання контрольно-наглядової діяльності НБУ", [103, с.128], а О.П. Орлюк відповідно "Принципи та методи наглядово-контрольної діяльності НБУ" [127, с.193].

Управління комерційними банками з боку державних органів здійснюється в формах регулювання та нагляду. Банківське регулювання як одна з форм державного управління являє собою систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне та безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківській системі. Регулювання включає в себе розробку та видання уповноваженими органами нормативних актів, положень, інструкцій, методологічних матеріалів, які базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності.

За своїми цілями ці акти поділяються на акти так званого пруденційного (або інакше "розумного") регулювання та акти економічного регулювання. До пруденційного регулювання відносять видання правових актів, метою яких є мінімізація можливих ризиків банківських установ і забезпечення стійкості та здоров'я як окремого банку, так і банківської системи в цілому [66, с.48].

До економічного регулювання відносять регулювання, спрямоване на досягнення економічних цілей. З метою захисту інтересів вкладників і кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків НБУ відповідно до визначеного ним порядку встановлює для них обов’язкові економічні нормативи. Фахівці розрізняють три основних види економічних методів регулювання: податкові, нормативні та коригуючі [95, с.13-15].

Відповідно до ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Державне регулювання діяльності банків може здійснюватися НБУ у формі адміністративного або індикативного регулювання. До першої форми можна віднести реєстрацію банків, ліцензування їх діяльності, застосування адміністративних і фінансових санкцій, нагляд та надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Індикативне регулювання має базуватися на використанні та контролі за дотриманням обов’язкових економічних нормативів, визначення норм обов'язкових резервів, норм відрахування до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій, визначенні відсоткової політики, порядку рефінансування банків і встановлення кореспондентських відносин, контролю за певними видами банківських операцій тощо.

У правовій літературі цілком слушно підкреслюється, що державне регулювання покликане сприяти забезпеченню: стійкості роботи та зміцненню фінансового стану банківської установи; орієнтації та стимулюванню діяльності банку в галузі кредитування на виконання пріоритетних завдань розвитку економіки та підвищення добробуту суспільства; наукової організації грошового обігу в народному господарстві; створенню системи гарантій захисту інтересів вкладників, в першу чергу фізичних осіб [127, с.162].

Що стосується банківського нагляду, то в широкому розумінні – це система заходів, які використовуються державою для гарантування стабільності фінансової системи країни, її безпеку.

Необхідність банківського нагляду з боку держави визначається соціальною природою комерційних банків, які функціонують в основному як недержавні структури, метою яких є отримання прибутку. Одночасно вони виконують спектр суспільно корисних та необхідних функцій (розрахунково-касове обслуговування підприємств, бізнес-структур та населення, збереження грошових заощаджень суспільства та ін.), що й робить регулювання їх діяльності та нагляд обґрунтованим та необхідним завданням держави.

Відомі фахівці з банківської справи О.С. Любунь, К.Є. Раєвський, зазначають, що банківський нагляд на сучасному етапі – це моніторинг усіх видів ризику притаманних банківській діяльності, з метою зведення до мінімуму, насамперед, системного ризику, тобто запобігання ланцюговій реакції, за якої крах одного або кількох банків може спричинити кризу всієї банківської системи [237, с.4].

До основних завдань банківського нагляду можна віднести: забезпечення стабільності та надійності банківської системи; захист інтересів вкладників, що розміщують свої вклади в банках, від неефективного управління банками і від шахрайства; створення конкурентного середовища у банківському секторі; забезпечення прозорості політики діяльності банківського сектора в цілому і кожного банку окремо; забезпечення ефективної діяльності банків, підтримка необхідного рівня стандартизації та професіоналізму у банківській сфері.

В країнах зі сталою ринковою економікою банківський нагляд існує в різних формах вже більше ста років, особливого значення він набув в США і країнах Західної Європи. У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Науковці з банківської справи з інституційної точки зору виділяють три групи країн, що відрізняються способами організації побудови органів нагляду, місцем та роллю центрального банку в цих структурах [145, с.4]. По-перше, це країни, у яких нагляд здійснюється виключно центральними банками (Великобританія, Італія, Іспанія, Нідерланди, Греція, Португалія) [148, с.140]. По-друге, країни, у яких нагляд здійснюється центральним банком разом з іншими органами (США, Франція, Німеччина) [11, с.82-87]. По-третє, країни, у яких нагляд здійснюється не центральним банком, а іншими органами відокремленим від центрального банку (Швеція, Норвегія, Данія, Австрія, Канада) [3, с.175].

Таким чином, у різних країнах використовують різноманітні способи створення структур, що виконують функцію банківського нагляду. Система органів нагляду у тій чи іншій країні відображає специфічні особливості історичного та політично-економічного розвитку країни, її традиції тощо.

У процесі створення банківської системи в Україні функції банківського нагляду було покладено на Національний банк, одним із основних завдань і однією з основних функцій якого є нагляд за діяльністю комерційних банків. Запровадження банківського нагляду в Україні, як зазначає фахівець з банківської справи В.Л. Кротюк, має свою історію [104, с.2]. У 1992 р. В складі НБУ було організовано управління банківського нагляду, яке й розпочало роботу над створенням нормативної бази для нагляду за комерційними банками. Серед перших нормативних актів, розроблених цим управлінням, були тимчасове положення "Про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення нагляду за їх діяльністю, затверджене постановою Правління НБУ від 17.07.1992р.; Положення про економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків, затверджене постановою Правління НБУ від 21.12.1993р. Статус, функції та завдання служби банківського нагляду НБУ було визначено Положенням "Про службу банківського нагляду НБУ", затверджене наказом Голови Правління НБУ від 12.07.1994р. Відповідно до цього Положення діяльність служби банківського нагляду була спрямована на забезпечення дотримання банками економічних нормативів, аналізу даних балансу, інспектування безпосередньо на місцях.

Діяльність комерційних банків в цей час засвідчила, що в їх роботі було чимало недоліків і зловживань. Для забезпечення більш поглибленого нагляду за їх діяльністю Правління НБУ прийняло ще низку документів. Серед них – Інструкція "Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків" від 30.12.1996р. [187]. Методичні вказівки з інспектування комерційних банків та банківських установ в Україні, затверджені постановою Правління НБУ від 30.12.1996р.

Суттєві зміни у структурі банківського нагляду відбулися у 1997р., після затвердження Правлінням НБУ Положення "Про структуру системи банківського нагляду та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності банків" від 17.11.1997р. Згідно з цим актом НБУ система банківського нагляду скоординована за вертикаллю і діє як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. Вона має такі рівні: відділ банківського нагляду територіального управління: Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальному управлінні НБУ; відповідні департаменти банківського нагляду НБУ; заступник Голови Правління НБУ; Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ.

Найвищою інстанцією системи банківського нагляду є Правління НБУ, до компетенції якого відноситься прийняття найважливіших рішень щодо банківського нагляду, видання нормативно-правових актів, вирішення питань відносно відсторонення керівників банку, призначення тимчасової адміністрації банку та припинення його діяльності.

Важливим кроком до побудови ефективної системи банківського нагляду і наближення його до вимог світових стандартів було прийняття 30.10.2000 р. Правлінням НБУ постанови про реорганізацію банківського нагляду. Відповідно до цієї постанови на рівні центрального апарату НБУ, структура органів банківського нагляду представлена Генеральним департаментом банківського нагляду, до якого входять: департамент реєстрації та ліцензування банків; департамент безвиїзного нагляду; департамент інспектування банків; департамент з питань роботи з проблемними банками; управління координації з питань банківського нагляду. Нова організаційна структура зорієнтована на підвищення самостійності та ефективності банківського нагляду, передбачає більш чіткий розподіл функцій, зосередження їх в одному структурному підрозділі з метою недопущення дублювання та розпорошення.

Банківський нагляд на рівні регіональних управлінь НБУ виконують відділи банківського нагляду за діяльністю комерційних банків створені в цих управліннях. До основних їх напрямків діяльності відноситься: підготовка висновків щодо можливості реєстрації новостворених банків, а також надання банкам ліцензій на здійснення банківських операцій; надання дозволів на відкриття банківських установ і на здійснення ними банківських операцій; інспектування банків і банківських установ; обробка економічної інформації; здійснення нагляду за банками, які отримали сукупний рейтинг "сильний" (1), "задовільний" (2) та посередній (3).

Наглядова діяльність НБУ, як передбачено ч.2 ст. 67 Закону України "Про банки і банківську діяльність", охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків та території України та закордоном, установи іноземних банків в Україні, філій та представництва іноземних банків на території України, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині здійснення банківської діяльності.

Згаданий вище Закон визначає і осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, зокрема: власник істотної участі у банку, якщо НБУ вважає, що він не відповідає вимогам, встановленим цим Законом щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку; особа, що придбала істотну участь у банку без письмового дозволу НБУ.

Об’єктом перевірки НБУ може бути також особа, щодо якої є достовірна інформація про здійснення цією особою банківської діяльності без банківської ліцензії.

Як уже йшлося вище Україна, організуючи власну банківську систему банківського нагляду, пішла шляхом країн Західної та Східної Європи, в яких банківський нагляд здебільшого здійснюється виключно центральними банками.

Від часу створення банківського нагляду в структурі НБУ, серед науковців і фахівців банківської справи йде дискусія відносно того, де нагляд повинен функціонувати: в складі НБУ чи бути відокремленим від нього.

Керівники НБУ виходять з того, що нагляд за банками повинен функціонувати як складова структура НБУ [214, с.25; 44, с.31]. Зокрема, В.Л. Кротюк зазначає, що центральний банк є ядром фінансової системи і банківський нагляд є його прямою і цілком природною функцією, а тому на його погляд, в Україні нагляд має здійснювати НБУ [103, с.131].

В той же час деякі науковці, зокрема В.В. Салтинський вважає, що відокремлення нагляду від НБУ сприятиме суттєвому покращенню роботи щодо банківського нагляду та контролю за діяльністю комерційних банків [200, с.194].

Про створення наглядового органа держави за діяльністю банків відокремленого від НБУ наголошувалося в Указі Президента України "Про заходи щодо зміцнення банківської системи та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень" від 14.07.2000 р. [172].

Але це питання залишається не вирішеним. З цього приводу є декілька міркувань. По-перше, як зазначає О.П. Орлюк, на сучасному етапі розвитку банківського сектора та функціонування центробанку в Україні немає наявних підстав говорити про неефективність діючої системи банківського нагляду [127, с.193]. По-друге, відсутні дослідження в яких би було доведено: який наглядовий орган здійснює свої повноваження краще, той що знаходиться в структурі центрального банку, чи той, що відокремлений від нього. Те що банківський нагляд може діяти ефективно, оперативно будучи в складі центрального банку (як це зараз в Україні) відомо давно, оскільки в багатьох країнах світу саме центральні банки на протязі десятків років здійснюють наглядову функцію.

Відносно цього питання заслуговує на увагу думка А.Ф. Бурдюгова, який вважає, що в тих країнах, де наглядові органи діють як відокремлені від центрального банку, то це скоріш історична особливість, а не правомірна доцільність [29, с.138].

На наш погляд, незалежно від того як інституціонально організований банківський нагляд, орган, що здійснює його повинен мати всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ним завдань.

Нагляд за комерційними банками НБУ традиційно здійснює двома методами: безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд; виїзне інспектування банків.

Безвиїзний нагляд – це дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому, що здійснюється на основі документів, які подаються самими банками.

Безвиїзний нагляд ґрунтується на аналізі звітності (балансовий звіт, звіт про прибутки (збитки та інші супутні форми)), що подаються органами банківського нагляду на регулярній основі і дає можливість постійно поновлювати інформацію про фінансовий стан банків.

Безвиїзний нагляд використовується як система раннього застереження яка дозволяє виявити проблеми у діяльності комерційних банків, що дає змогу обмежити їх надмірні ризики та попередити їх банкрутство. При цьому слід зазначити, що безвиїзний нагляд може бути ефективним лише за умови, що він проводиться на основі достовірної звітності, отриманої від банків, та уразі дотримання ними певних стандартів обліку, звітності, високого рівня комп'ютеризації банківської діяльності. Дані звітності комерційних банків аналізуються і зводяться у статистичні звіти, за якими розраховуються різноманітні стандартні показники. Такі звіти дають змогу виявити, чи дотримуються банками економічні нормативи; досліджуються тенденції в діяльності банків за певний період; проводити порівняльний аналіз за групами банків.

На основі різних аспектів діяльності комерційного банку органи безвиїзного банківського нагляду роблять загальний висновок про фінансовий стан банку, формулюють рекомендації про необхідність здійснення відповідних заходів щодо покращення його фінансового стану.

Для оцінки фінансового стану та визначення рейтингової оцінки банківських установ НБУ використовує міжнародну стандартизовану оціночну систему CAMEL. В Україні на її основі Правління НБУ прийняло Положення про порядок визначення та застосування комплексної рейтингової оцінки комерційних банків за системою CAMELвід 25.06.1998 р.

Рейтинг банків – це система оцінки їх діяльності, що базується на фінансових показниках роботи і даних балансу банку. Рейтинг за системою CAMEL, досить точно відображає фінансовий стан комерційного банку та визначає необхідність прийняття органами нагляду відповідних заходів щодо діяльності банку. Рейтинг здійснюється за п’ятибальною шкалою, в якій найвища оцінка – "1", а найнижча – "5". Банки, які хронічно отримують за системою CAMELчетвірку – п’ятірку, відносяться до проблемних і переводяться в режим фінансового оздоровлення. Ті, які мають "трійку", можуть бути визнані НБУ проблемними, а можуть бути залишені в загальному режимі діяльності.

Ступінь достовірності фінансової інформації, що надається органам нагляду, формування комплексної та точної уяви про стан фінансової діяльності банківської установи, професійний рівень її керівництва органи банківського нагляду можуть отримати лише шляхом виїзних інспекційних перевірок комерційних банків на місцях [70, с.3-5]. У ст. 71 Закону України "Про банки і банківську діяльність" містяться норми, які визначають мету та порядок проведення інспекційних перевірок. Зокрема, перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність та нормативно-правових актів НБУ.

Порівняно з безвиїзним наглядом виїзні інспекційні перевірки надають наглядовим органам більше можливостей щодо виявлення реальної якості банківських активів, якості управління банком і взагалі реального фінансового стану банку.

Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюючими.

Крім державного нагляду, що здійснює НБУ до системи наглядово-контрольної діяльності відноситься і банківський аудит. Банківський аудит існує у двох формах: внутрішній, що проводиться відповідною службою банку та зовнішній, - що проводиться незалежними аудиторськими фірмами [26, с.60-61].

Внутрішній аудит є невід'ємною частиною діяльності комерційного банку. Він спрямований на перевірку та оцінку адекватності й ефективності системи внутрішнього контролю і якості виконання співробітниками банку своїх обов’язків [32, с.51-53].

Організаційно внутрішній аудит це структурний підрозділ банку, який створюється за рішенням вищого органу банку і підпорядковується безпосередньо спостереженій раді банку, як це передбачено ст. 45 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Такий організаційний статус забезпечує аудиторам незалежність і дає змогу бути об’єктивними у своїх висновках.

Обов’язковість внутрішніх аудиторських перевірок передбачено Положенням "Про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України", затвердженим постановою Правління НБУ від 20.03.1998 р. [177]. Діяльність внутрішнього аудиту банку може здійснюватися як на підставі раніше складеного плану, так і на вимогу керівництва банку.

Щодо зовнішнього аудиту, то фінансова звітність банків, що подається до НБУ, має бути щорічно перевірена незалежним аудитором. Зовнішній аудит означає незалежну експертизу і аналіз фінансової звітності і фінансового стану банку в інтересах його акціонерів, вкладників і держави в цілому. Обов'язковість зовнішніх аудиторських перевірок обумовлена ст. 10 Закону України "Про аудиторську діяльність" [160, №23. – ст. 243].

Згідно Закону аудит є перевіркою публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансової діяльності банків з метою визначення їхньої достовірності. Повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.

Крім закону про аудит в даний час діє Положення про порядок надання до НБУ аудиторських звітів (аудиторських висновків) за результатами перевірки річної фінансової звітності банку, затверджене постановою Правління НБУ від 29.09.2003 р. [183], згідно якого на банки покладено обов’язок подання до НБУ та його територіального управління за місцем знаходження банку аудиторського звіту та висновків за результатом проведення аудиту не пізніше ніж 30 квітня року наступного за ним.

Отже нагляд за банками складається з декількох видів і передбачає не тільки виконання своїх завдань центральним банком, а й обов’язкову участь у контрольному процесі аудиторів. Безумовно внутрішній та зовнішній аудит банківських установ відіграє значну роль, оскільки є необхідним доповненням до офіційного банківського нагляду. Завдяки регулярній публікації балансів, звітів про прибутки й збитки, аудиторських висновків тощо забезпечується прозорість діяльності банків, що забезпечує зростання довіри клієнтів, громадськості до банківських установ.

Треба зауважити, що модель банківського нагляду в Україні базується на міжнародних стандартах його здійснення. В останні десятиріччя у світовій практиці спостерігається тенденція до поступової уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Певною мірою ця тенденція пов’язана з діяльністю Міжнародного комітету з банківського нагляду, який часто називається Базельським (за місцем його знаходження у Швейцарії у м. Базель). Базельський комітет є найавторитетнішою організацією у світі щодо визначення політики в галузі банківського регулювання та нагляду. До комітету входять представники центральних банків і органів банківського нагляду дев'яти європейських країн, а також США, Канади та Японії. Комітет було створено в 1974 р. У зв'язку з глобалізацією світової банківської системи. Мета його діяльності - надати можливість кожній країні користуватися його досвідом і рекомендаціями в галузі банківського регулювання та нагляду з урахуванням особливостей національної економіки.

Міжнародні стандарти банківського нагляду, сформульовані в Загальних принципах ефективного банківського нагляду і опубліковані у 1987 р. Згодом до них були внесені деякі доповнення, а у жовтні 1997 р. Міжнародний валютний фонд та Світовий банк на своїх зборах затвердили Базельські принципи і близько 150 країн світу, в тому числі Україна, заявили про готовність застосовувати їх у своїй практичній діяльності.

Об’єктивні рамки обсягу роботи не дозволяють зупинитися на характеристиці Загальних принципів ефективного банківського нагляду оскільки їх значна кількість, тільки основних – 25 [25, с.256-263]. Але варто зазначити, що Закон України "Про банки і банківську діяльність" дає змогу досягти певної відповідності вітчизняного банківського нагляду Базельським принципам. В результаті їх реалізації значно ефективнішим став нагляд за банківськими установами. Передусім це стосується проведення безвиїзного та виїзного нагляду, який значно наблизився до інтеграції, удосконалено принцип збору та оцінки фінансових звітів і статистичної інформації, посилено спроможність органів нагляду оцінювати наглядову інформацію за допомогою виїзних перевірок та зовнішніх аудиторів.

Базельські принципи значну увагу приділяють тому, щоб засновники, головні акціонери та керівництво банку були "належними особами", котрі відповідали б високим критеріям чесності та порядності.

У Законі України "Про банки і банківську діяльність" в п. 13, ст. 2 замість терміну "належні особи" запроваджено термін "ділова репутація", під яким розуміють "сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок, про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону". На наш погляд, таке визначення є більш чітким ніж "належна особа" чи "професійна чесність", що дозволяє органам банківського нагляду користуватися більш ґрунтовними критеріями. Як видно із наведеного вище визначення, Закон України не просто дублює Базельський принцип, а творчо відтворює його, пристосовуючи його до українських умов.

У зв’язку з запровадженням Базильських принципів постає питання відсторонення керівників від управління банком. На нашу думку, до категорії осіб, які підлягають відстороненню, необхідно включати не лише голову правління та головного бухгалтера (як це зараз передбачено в законодавстві України), а й будь-яку посадову особу, члена ради банку, чи головного акціонера, що володіє більше ніж 10% акцій. Але для відсторонення керівників від керівництва банком повинні бути чітко визначені підстави в законі, проте й до сьогодні вони не визначені.

На нашу думку, такими підставами мають бути: факти грубих чи систематичних порушень банківського законодавства України будь-якими посадовими особами за час роботи в банківських установах або висновки аудиторських фірм за підсумками проведеної перевірки фінансової діяльності банків.

Слід наголосити, що Україна, поставила перед собою задачу входження в ЄС, намагається враховувати вимоги Базельського комітету і приводить своє законодавство про банки і банківську діяльність у відповідності з його документами. Зокрема, в даний час зазначає заступник Голови НБУ В. Кротюк, виконано – 23 Базельських принципів із – 30 [197, с.33-34].

Враховуючи проблеми, що існують у цей час в діяльності банків, пріоритетними завданнями вдосконалення банківського нагляду (з урахуванням Базельських принципів банківського нагляду), на наш погляд, є такі: удосконалення критеріїв оцінки фінансового стану банків; запровадження ефективного моніторингу та системи оперативної діагностики і своєчасного реагування щодо можливих проблем у діяльності банків; забезпечення повної інтеграції процесів виїзного нагляду, безвиїзного контролю і системного аналізу з одночасним вдосконаленням методів їх здійснення; запровадження більш ефективного застосування процедур реорганізації, реструктуризації та ліквідації фінансово нестійких банків.

Підсумовуючи викладене слід зазначити, що ефективний банківський нагляд є ключовим елементом стабільного економічного середовища, в якому банківська система відіграє основну роль у здійсненні платежів, кредитуванні господарюючих суб’єктів та населення, одним із основних інструментів за допомогою яких створюється і підтримується фінансова стабільність у державі. Тому удосконалення банківського нагляду має стати одним із пріоритетних у державному будівництві банківської справи в Україні.

2.6. Правові засади застосування заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства

Велике значення у підтримці та зміцненні законності у банківській сфері належить правовим заходам впливу, які можуть застосовуватися до порушників. Правові заходи впливу здійснюються в інтересах суспільства і правопорушника, оскільки сприяють запобіганню нових правопорушень.

Національний банк України, з метою захисту інтересів вкладників чи інших кредиторів, здійснює систематичний нагляд за діяльністю комерційних банків, дотримання ними норм і вимог чинного банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ. У разі порушення банками або іншими особами, які є об’єктом перевірки НБУ вимог банківського законодавства, Національний банк застосовує заходи впливу адекватно допущеним порушенням.

Правовою підставою застосування заходів впливу до банківських установ є Закони України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства". Найбільш детальні приписи відносно застосування заходів впливу до банків містяться в Положенні про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затверджене постановою Правління НБУ 28.08.2001 р. [171].

Згідно із зазначеними правовими актами Національний банк має право застосовувати до банків заходи впливу, як відзначають науковці та фахівці двох типів: непримусові та примусові [19, с.249; 103, с.138; 127, с.233].

Непримусові заходи впливу застосовуються НБУ у разі, коли недоліки в діяльності банку не загрожують інтересам його кредиторів і вкладників, і при умові відповідального, конструктивного підходу керівників банку до усунення недоліків в його діяльності. Дані заходи впливу можуть застосовуватися головним чином на ранніх стадіях виникнення недостатків, зокрема при погіршенні показників діяльності банку, при незначному рівні підвищеного ризику його діяльності, тобто коли відсутні процеси, які загрожують фінансовому стану банку.

Примусові заходи впливу застосовуються НБУ у разі, коли це витікає із характеру допущених банком порушень або в тому випадку, коли застосування одних не примусових заходів не може забезпечити належну коректировку його діяльності.

Відповідно до Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства підставами для застосування НБУ і його територіальними управліннями заходів впливу можуть бути: результати здійснених НБУ та відповідними рівнями системи банківського нагляду інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій; результати аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо; результати перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення; пропозиція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі порушення банком норм Закону України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб"; результати перевірок дотримання банками валютного законодавства, здійснених уповноваженими працівниками Національного банку, що містять виявлені порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку [190].

Крім зазначених, в окремих випадках, підставою можуть бути матеріали правоохоронних органів, місцевих державних податкових адміністрацій (інспекцій) та інших органів, що характеризують дотримання банками та їх відокремленими підрозділами законодавчих актів з питань банківської діяльності.

НБУ може застосовувати заходи впливу і до банківських установ, що ведуть банківську діяльність в інших державах. При цьому Національний банк співпрацює з відповідними органами цих держав і можливе це тільки в двох випадках: коли перевіряється ліцензія установи на право ведення діяльності або коли перевіряються права на здійснення банківської діяльності.

Вибір адекватних заходів впливу, які застосовуються до комерційних банків відповідно до банківського законодавства має здійснюватися з урахуванням характеру допущених банком порушень і причин, що зумовили їх виникнення, а також загального фінансового стану, рівня достатності капіталу і розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і вкладників.

Органи банківського нагляду мають право застосовувати до банків та їх керівників різноманітні заходи впливу, що передбачені ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" і главою 1 п.1.2, 1.3 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства. Заходи впливу, які містяться в названих нормативних актах за змістом неоднорідні. Одні із них, як свідчить їх аналіз, носять непримусовий, другі примусовий характер. Проте в згаданих актах такий поділ заходів впливу відсутній, а він, на наш погляд, повинен мати місце.

До непримусових заходів впливу можна віднести слідуючі: письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправдених витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчудження неефективних інвестицій; скликання загальних зборів, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення або плану реорганізації банку; укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов’язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо.

До примусових заходів впливу відносяться розпорядження щодо: зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі; встановлення для банку підвищених економічних нормативів; підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами; обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику; заборони надавати бланкові кредити; накладання штрафів: керівників банків до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян, банки в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду; тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку, використовувати право голосу придбання акцій (часток/паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку; тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку; примусової реорганізації банку; призначення тимчасової адміністрації.

Якщо порушення банківського законодавства спричинило значну втрату активів або доходів і настання ознак неплатоспроможності банку, НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.

Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника юридичної особи – власника істотної участі, якій пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог закону або нормативно-правових актів НБУ, або якщо таку особу визнано винною у вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі, НБУ має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв). Особу, яка на підставі розпорядження НБУ було відсторонено від посади або якій тимчасово заборонено користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв), може бути поновлено на посаді або відновлено у використанні права голосу придбаних акцій (паїв) лише на підставі попереднього дозволу НБУ.

Окрім зазначених заходів впливу до банків можуть застосовуватися і додаткові заходи у тому випадку, коли відносно них встановлюється особий режим контролю за їх діяльністю. Особливий режим контролю є додатковим інструментом банківського нагляду, що використовується, як правило, одночасно з заходами впливу у разі виникнення в банку некерованої ситуації, а саме: невиконання керівниками банку вимог НБУ щодо усунення виявлених порушень; відсторонення керівників банків від посади.

Рішення про встановлення особливого режиму контролю приймається Комісією НБУ з питань нагляду та регулювання діяльності банків або заступником голови Національного банку, а у виняткових випадках на строк до одного місяця – Комісією при територіальному управлінні Національного банку з питань регулювання діяльності банків [171].

Вищезазначені заходи впливу свідчать, що Національний банк має досить широкі повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності банків. Так, протягом 2005 р. НБУ накладено на банки – 618 штрафних санкцій на загальну суму 1,3 млн. грн. Серед інших заходів впливу що застосовувалися до банків: письмове застереження – 380 одиниць; розпорядження щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банками операцій з високим рівнем ризику – 43 одиниці [85, с.8].

Чинне банківське законодавство про банки встановлює не тільки заходи впливу, що можуть застосовуватися до банків, а також і право їх оскаржувати рішення про застосування заходів впливу в судовому порядку. Але при цьому до прийняття відповідного рішення судом дія застосованих заходів впливу не зупиняється [162].

Крім того, Положення про застосування НБУ заходів впливу передбачає, що у разі виконання банком прийнятих зобов’язань та покращення показників діяльності банку Національний банк може достроково відмінити застосовані заходи впливу (частково або зовсім).

Застосування НБУ заходів впливу до конкретних банків та їх керівників відбуваються за поданням Генерального департаменту банківського нагляду та підрозділів банківського нагляду територіальних управлінь центробанку або за погодженням з ним відповідно до Регламенту застосування заходів впливу. Виняток становить письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправдених високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій, що видаються банкам за пропозиціями самостійних структурних підрозділів центрального апарату Національного банку та інших, крім банківського нагляду, структурних управлінь НБУ.

В залежності від діяння (дії або бездіяльності), що порушує встановлений законами та іншими правовими актами порядок банківської діяльності, керівники банківських установ, або банк в цілому як юридична особа можуть бути притягненні до різних видів відповідальності: адміністративної, дисциплінарної, кримінальної, чи цивільно-правової.

Залежно від змісту порушення фінансової дисципліни, наслідків для банківської системи та суспільства в цілому орган банківського нагляду вирішує питання про притягнення порушників до того чи іншого виду юридичної відповідальності.

Як свідчить практика діяльності органів банківського нагляду за порушення виявлені в банківській сфері, винні, головним чином, притягаються до адміністративної відповідальності. Зокрема, Національний банк вживає заходів щодо притягнення до адміністративної відповідальності за порушення таких порушень: банківського законодавства; нормативно-правових актів Національного банку; у разі здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку; порядку подання фінансової звітності, ліквідаційного балансу та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації банку; створення перешкод будь-якою особою для доступу тимчасового адміністратора або ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів; вимог щодо ідентифікації особи, яка здійснює фінансову операцію; порядку реєстрації фінансових операцій, що підлягають первинному фінансовому моніторингу; неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що підлягають первинному фінансовому моніторингу спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу; у разі невиконання вимог щодо зберігання документів, що стосуються ідентифікації осіб, які здійснюють фінансові операції, та документації щодо проведених ними фінансових операцій; у разі розголошення інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу або факту надання такої інформації; у разі порушення порядку видачі документа дозвільного характеру [146].

Штрафи за зазначені вище правопорушення накладаються: на керівників банків, філії банку; посадових осіб банків; власника істотної участі в банку, якщо він не відповідає вимогам установленим законом щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку; осіб, які придбали істотну участь у банку без письмового дозволу НБУ; особу, яка здійснює банківську діяльність без банківської ліцензії.

Відповідно до ч.4 ст. 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" НБУ має право накладати штрафи на керівників банків у розмірі до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а на банки в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного капіталу.

Від імені НБУ розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати стягнення (відповідно до ст. 234-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення [89] (далі КУпАП) мають право Голова НБУ та його заступники, керівники територіальних управлінь Національного банку.

Зазначені посадові особи НБУ, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 166-5, 166-6 КУпАП, зокрема за порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників, чи інших кредиторів банку (ст. 166-5), за порушення порядку надання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 166-6) можуть накладати стягнення у межах своїх повноважень.

За результатами розгляду цих справ посадова особа виносить постанову за справою. Справа про адміністративне правопорушення (за деяким виключенням) розглядається в присутності особи, яка притягається до відповідальності.

Постанову за справою про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено до вищестоящої посадової особи або до місцевого суду, рішення якого є остаточним.

Правопорушення передбачені статтями 166-7-166-10 КУпАП, зокрема ст. 166-7 (протидія тимчасовій адміністрації або ліквідації банку, створення перешкод будь-якою особою для доступу тимчасового адміністратора або ліквідатора до банку, його активів, книг, запасів, документів); ст. 166-8 (здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії); ст. 166-9 (порушення вимог щодо ідентифікації особи, яка здійснює фінансову операцію, порушення порядку реєстрації фінансових операцій, що підлягають первинному фінансовому моніторингу, неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, або факту неподання такої інформації); ст. 166-10 (неповідомлення або несвоєчасне повідомлення дозвільним органом або адміністратором суб’єкта господарювання про прийняття рішення про відмову у видачі такого документа у срок, встановлений законом, відповідно до ст. 221 КУпАП) розглядаються судами місцевих судів на підставі протоколів, складених уповноваженими особами НБУ.

Постанова судді у справі про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 166-7 – 166-10 згідно із ст. 294 КУпАП, може бути скасована або змінена за поданням прокурора, самим суддею, а також незалежно від наявності подання прокурора – головою вищестоящого суду.

Розглядаючи питання про відповідальність банківських установ та їх керівників необхідно звернути увагу на особливості порядку застосування заходів впливу до них за порушення валютного законодавства. Основним законодавчим актом, яким установлена відповідальність за порушення валютного законодавства є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р.[179], а також нормативно-правові акти НБУ, зокрема, Положення про валютний контроль, затверджене постановою Правління НБУ 08.02.2000 р. [163] та Положення про порядок проведення виїзних перевірок щодо дотримання банками та фінансовими установами вимог валютного законодавства України, затверджене постановою Правління НБУ 20.09.2002 р. [184].

Валютний контроль спрямований на додержання встановленого порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями.

НБУ є головним органом валютного контролю за виконанням правил здійснення валютних операцій на території України. Функції валютного контролю покладено також на уповноважені банки, які контролюють валютні операції, що здійснюються резидентами і нерезидентами через ці банки.

Порушення положень вищезгаданого Декрету і інших нормативно-правових актів валютного законодавства тягне за собою адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність.

Згідно з Положенням про валютний контроль підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями можуть бути: матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками центрального апарату та територіальних управлінь НБУ; матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних органів валютного контролю; матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних контролюючих і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю.

Матеріали про порушення валютного законодавства залежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій – до 10 тис. доларів США – начальники територіальних управлінь НБУ; - до 50 тис. доларів США – директор Департаменту валютного контролю та ліцензування НБУ; - до 100 тис. доларів США – Голова НБУ та його заступники. Сума штрафу має бути перерахована до Державного бюджету України.

Однією із особливостей відповідальності за порушення валютного законодавства є великі суми штрафів, що накладаються на порушників (еквівалентну 100 тис. доларів США, перераховану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день виявлення порушення). Але з другого боку, такі суворі штрафні санкції у цій сфері банківської діяльності є виправданими, так як стримують суб’єктів від необдуманих кроків.

Ще одним моментом, на якому варто акцентувати увагу, є те, що до порушників валютного законодавства застосовуються фінансові санкції. Однак при цьому виникає питання: мірою якого виду юридичної відповідальності є фінансові санкції, які згідно з чинним законодавством застосовує НБУ як контролюючий орган.

Загальновідомо, що сучасна правова наука традиційно визнає чотири види юридичної відповідальності: цивільну, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну, що визначено в п.22 ч.1 ст. 92 Конституції України.

Фінансова відповідальність, на думку більшості вчених, не є самостійним видом юридичної відповідальності, а належить до адміністративної або до цивільно-правової відповідальності [105, с.29-33].

У разі застосування НБУ фінансових санкцій мають місце відносини публічно-правового характеру, оскільки однією зі сторін цих відносин є відповідний контролюючий та наглядовий державний орган, який від імені держави має право (відповідно до статей 73, 74 Закону України "Про банки і банківську діяльність") застосовувати певні заходи впливу тому їх характер можна визначити як адміністративно-правовий.

Думається цілком правий В.Л. Кротюк, коли він пише, що віднесення фінансових санкцій до цивільно-правової відповідальності не витримує ніякої критики, оскільки при цьому відсутня диспозитивність сторін, яка є обов'язковою характерною рисою норм цивільного права [103, с.159-160].

Таким чином застосування НБУ штрафних санкцій до комерційних банків не ґрунтується на цивільно-правових відносинах і ніяким чином не пов’язане із захистом будь-яких прав власне НБУ. У цих відносинах НБУ виступає як орган, який здійснює виконавчо–розпорядчу діяльність, в процесі якої виникають управлінські відносини.

Цивільно-правові ж відносини характеризуються диспозитивністю, рівністю її учасників, судовим порядком вирішення спорів, майновими санкціями, які носять еквівалентно-відновлювальний характер.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок про те, що за своїм змістом фінансові санкції мають місце в адміністративних відносинах, а тому вони є санкціями адміністративної відповідальності. Однак при цьому, тобто у разі визнання фінансових санкцій видом і мірою адміністративної відповідальності виникають проблеми із застосуванням норм Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо юридичних осіб, оскільки його норми стосуються лише до фізичних осіб, а відносно юридичних осіб в ньому не йде мова. Проте відсутність юридичних осіб серед суб’єктів адміністративної відповідальності, ще не свідчить про їх неможливість бути такими. У даний час така відповідальність існує, вона передбачена більш як 30 законами України. Серед юридичних осіб, на які можуть бути накладені штрафні санкції, відповідно до чинного законодавства, є і комерційні банки.

Адміністративна відповідальність юридичних осіб в наш час набула поширення у зв’язку з переходом до ринкових відносин, урівнянням правового статусу всіх форм власності. Необхідність існування адміністративної відповідальності юридичних осіб зумовлена тим, зазначає О.Т. Зима, що останні є не лише учасниками суспільних та правових відносин. Вони також виступають одним з об’єктів державного управління, [69, с.10]а органи державного управління мають вчиняти на них певний вплив, застосовувати управлінські (регулятивні) методи. На цю обставину звернув увагу Конституційний Суд України [212].

Хоча дехто з науковців стверджує, що юридична особа – цивільно-правова категорія і застосування її для регулювання інших суспільних відносин не виправдене ні теоретично, ні практично [100, с.77]. Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Отже, виходячи з цього юридична особа є потенційно деліктоздатною, тобто здатна нести відповідальність не тільки цивільно-правову, а й адміністративну. Цивільно-правова відповідальність використовує лише один напрям впливу на юридичних осіб, виключно через майно. Адміністративна ж охоплює всі можливі напрями впливу до юридичних осіб, що скоїли ті чи інші правопорушення.

Найбільш послідовно позицію щодо визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності відстоюють відомі вчені Ю.П. Битяк [23, с.173-176], Є.В. Додін [59, с.270] та деякі інші. У проекті нового Кодексу України про адміністративні проступки передбачено адміністративну відповідальність не тільки фізичних, а і юридичних осіб [215]. А в Російській Федерації з першого липня 2002 р. набрав чинності новий Кодекс про адміністративні правопорушення, який містить норми, що передбачають адміністративну відповідальність юридичних осіб.

Отже, питання про визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності є надзвичайно актуальним. Вирішення його сприятиме впорядкуванню господарських відносин в Україні.

Штрафні санкції, які має накладати НБУ на уповноважені банки в разі допущення ними порушень банківського законодавства є одним із важелів управління банківською системою та контролю за діяльністю банків. Банк, на який рішенням НБУ накладено штраф (відповідно до ст. 99 Закону "Про банки і банківську діяльність"), має право оскаржити його в суді. Тим самим для захисту своїх прав банки мають суттєві гарантії.

Чинний порядок накладення штрафів НБУ на уповноважені банки дозволяє оперативно і досить ефективно реагувати на порушення в банківській сфері.

Розглядаючи практику діяльності управлінь НБУ щодо притягнення порушників банківського законодавства до адміністративної відповідальності необхідно зазначити, що нерідко ці управління захоплюються накладенням штрафів безпосередньо на банківські установи, а не на їх керівників, які допустили порушення. Про що свідчать матеріали перевірки прокуратури Харківської області. В січні 2003 р. ця прокуратура установила, що в результаті перевірки комерційних банків, яка проводилась управлінням НБУ в Харківській області було виявлено – 38 фактів порушень банківського законодавства, але управління ні одного разу не накладало штрафи на конкретних, винних керівників банків. Кожний раз штраф накладався на банк і відшкодування його відбувалось за рахунок відповідного банку.

За результатом перевірки прокуратура внесла начальнику управління НБУ у Харківській області подання з вимогою усунення порушень, які допускались управлінням при перевірці банків [159].

Слід зазначити, що в подальшому управління НБУ в Харківській області стало застосовувати до порушників банківського законодавства різноманітні заходи впливу. Серед яких письмові застереження, письмові угоди, штрафи як на банківські установи, так і на їх посадови осіб [84, с.9].

Таким чином, як свідчить практика найбільш поширенішою відповідальністю, що застосовується за порушення виявлені в сфері банківської діяльності є адміністративна.

Крім того, за порушення в сфері банківської діяльності чинним законодавством передбачена дисциплінарна, кримінальна та цивільно-правова відповідальність. Залежно від змісту правопорушення і вирішується питання про притягнення порушників (юридичних або фізичних осіб) до того чи іншого виду відповідальності.

За роки існування банківської системи України створювалося і удосконалювалося законодавство про відповідальність банківських установ та їх керівників. В даний час діє низка законів та інших нормативно-правових актів, які передбачають застосування різноманітних заходів впливу до порушників.

Взагалі чинне банківське законодавство України відображає вимоги європейського співтовариства відносно боротьби з правопорушеннями, які допускаються у банківській сфері, воно багато в чому адаптоване до європейських стандартів.

Висновки до розділу ІІ

Виходячи з викладеного в даній частині дослідження можна зробити наступні висновки:

1. Комерційні банки створюються на основі різних форм власності, зокрема, державній, колективній, кооперативній та змішаній є основною ланкою банківської системи України. Вони безпосередньо виконують функції кредитно-розрахункового обслуговування юридичних та фізичних осіб на комерційних засадах, істотно впливають на розвиток всіх галузей і сфер економіки, кредитуючи суб’єктів господарювання. Саме банки в умовах ринкової економіки активно впливають на економічні та соціальні процеси. Від ефективного їх функціонування вирішальною мірою залежить соціально-економічний розвиток країни загалом.

2. За спектром послуг, що надаються, банки в Україні функціонують як універсальні чи як спеціалізовані. Проте банківська практика свідчить, що за набором операцій та послуг переважна більшість вітчизняних банків діють як універсальні, хоча багато з них не можуть надавати повний набір банківських послуг, оскільки не мають достатнього рівня капіталізації. У зв’язку з чим виникають фінансові проблеми, а відтак – загроза банкрутства.

3. За організаційно-правовою формою комерційні банки в Україні в даний час створюються лише у формі відкритого акціонерного товариства. Банки, які раніше були створені у інших організаційно-правових формах, зобов’язані протягом трьох років привести свою форму у відповідність з чинним законодавством.

Ефективність діяльності комерційних банків залежить від організаційної структури управління, яка має відповідати як меті банку, так і асортименту банківських операцій та послуг, реалізуючи які банк зміг би забезпечити досягнення своїх стратегічних цілей. В даний час організаційна структура банків значною мірою уже визначилась, але вони продовжують пошук оптимальної структури, яка б відповідала змісту їх діяльності.

4. Розташування діючих банків по регіонах вкрай нерівномірне. У одному м. Києві, наприклад, зосереджено більше 50 відсотків від загальної кількості банків України. Водночас у десяти обласних центрах банків – юридичних осіб немає взагалі. Відсутність банків – юридичних осіб у більш як третини областей свідчить про значні диспропорції в розвитку вітчизняної банківської системи в територіальному аспекті. А тому перед НБУ постає завдання – усунення територіальної диспропорції.

5. Суттєве значення для діяльності банків мають принципи, на підставі яких ґрунтується їх робота, оскільки вони безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, що виникають у банківській сфері. Проте в чинному законодавстві вони чітко не визначені. Тому є нагальна потреба закріпити їх у Законі України "Про банки і банківські діяльність" шляхом відповідного доповнення.

6. Зміст діяльності комерційних банків виявляється через функції які вони виконують. Але у Законі України "Про банки і банківську діяльність" відсутній їх перелік, тому пропонується дати такий перелік у окремій статті цього Закону.

7. Порядок утворення та функціонування банків визначається чинним законодавством. Рішення про створення банку приймають засновники, ними можуть бути юридичні й фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Функціонувати банк розпочинає лише після того, як буде зареєстрований у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Особливістю комерційного банку як юридичної особи є те, що його правоздатність і дієздатність не наступає одночасно, оскільки між реєстрацією банку і одержанням ліцензії НБУ на здійснення банківських операцій проходить значний час.

8. Важливу роль у стабільному функціонуванні банків і банківської системи України відіграє банківський нагляд, спрямований на зміцнення надійності банківської діяльності, на попередження банкрутств банків. Банки, що перебувають у стані фінансової скрути за ініціативою НБУ або за заявою кредиторів можуть бути ліквідовані.

9. У підтримці та зміцненні законності у банківській сфері значна роль належить правовим заходам впливу. Відповідні державні органи, перш за все НБУ, постійно контролюють ті види діяльності банківських установ, в результаті здійснення яких можуть бути завдані збитки банківській системі, інтересам вкладників чи кредиторам банку, а також безпосередньо інтересам держави. При виявлені правопорушень до порушників (банків та їх посадових осіб) застосовуються адміністративні, дисциплінарні, кримінальні чи цивільно-правові заходи впливу.

Висновки

У дисертації здійснена комплексна розробка теоретичних та практичних проблем організаційно-правових засад діяльності комерційних банків, результатом якого стало вироблення та обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення їх правового статусу, вирішення яких може сприяти підвищенню ефективності функціонування банківських установ.

Головними науковими і практичними результатами роботи є наступні висновки:

- банківська справа на теренах України виникла й розвивалася як складова частина російської, що робило її несамостійною й цілковито залежною від економічних процесів у царській Росії. Як у складі Російської імперії, так і за радянських часів Україна не мала самостійної банківської системи;

- сучасна банківська система України сформувалась після розпаду СРСР і проголошення в 1991р. державної незалежності країни. На зразок банківських систем розвинених країн світу банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку (верхній рівень) і комерційних банків різних форм власності (нижній рівень). За нетривалий час свого існування в Україні склалася й діє достатньо ефективна банківська система, яка перебуває у стані подальшого розвитку;

- категорію "банківська система", на думку дослідника, слід розглядати у вузькому й широкому розумінні. У роботі запропоновано авторське визначення цих понять;

- для здійснення банківської справи на належному рівні ще бракує законодавчої бази, яка відповідала б сьогоднішнім реаліям функціонування банківської системи. У зв’язку з цим пропонується прийняти ще низку законів. Подальший розвиток банківської системи значною мірою залежить від удосконалення банківського законодавства шляхом його кодифікації, та прийняття на цій основі Банківського кодексу України;

- комерційні банки, незважаючи на їх поширеність у світі, є новим явищем для України. У даний час ці банки є основною ланкою банківської системи в державі. Вони виконують безпосередньо функції кредитно-розрахункового обслуговування юридичних і фізичних осіб на комерційних засадах, істотно впливають на розвиток усіх галузей і сфер економіки, кредитуючи суб’єктів господарювання. Від ефективного їх функціонування вирішальною мірою залежить соціально-економічний розвиток країни загалом;

- за організаційно-правовою формою комерційні банки, до недавнього часу, створювалися як відкриті або закриті акціонерні товариства, а також як товариства з обмеженою відповідальністю. Однак в подальшому, згідно із змінами внесеними в Закон "Про банки і банківську діяльність" від 14.09.2006р., банки можуть створюватися лише як відкриті акціонерні товариства. Банки, які раніше були створені у інших організаційно-правових формах зобов’язані протягом 3-х років привести свою форму у відповідність з вимогами цього Закону;

- організаційна структура є важливою складовою успішного функціонування будь-якого комерційного банку, проте законодавство її не визначає. В даний час організаційна структура банків значною мірою визначилась, але вони продовжують пошук оптимальної структури, яка б могла забезпечити досягнення їх стратегічних цілей;

- суттєве значення для діяльності комерційних банків мають принципи, на яких базується їх робота, оскільки останні безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правовідносин, що виникають у банківській сфері. Проте в законодавстві принципи діяльності банківських установ чітко не визначені. Тому є нагальна потреба закріпити їх у Законі України "Про банки і банківську діяльність" шляхом відповідного доповнення;

- у розкритті сутності комерційних банків важливе значення мають функції, так як вони визначають основні напрямки, предмет і зміст їхньої діяльності. Але в Законі України "Про банки і банківську діяльність" відсутній їх перелік, тому пропонується дати такий перелік у окремій статті названого Закону;

- особливістю комерційних банків як юридичної особи є те, що його правоздатність і дієздатність не наступає одночасно, оскільки між реєстрацією банку і одержанням ліцензії НБУ на здійснення банківських операцій проходить значний час;

- у стабільному функціонуванні банків і банківської системи України важливу роль відіграє банківський нагляд, спрямований на зміцнення надійності банківської діяльності й попередження банкрутств банків. Банки, що перебувають у стані фінансової скрути за ініціативою НБУ або за заявою кредиторів можуть бути ліквідовані. Практика банківського нагляду показує, що здебільшого ліквідація банків відбувається за ініціативою НБУ;

- у підтримці та зміцненні законності в банківській сфері значна роль належить правовим заходам впливу. Залежно від конкретного виду скоєного правопорушення порушники притягаються до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності, але найчастіше до адміністративної.

Список використаних джерел

  1. Аверьянов А.Н. Системное познание мира: методологические проблемы. – М.: Политиздат, 1985. – 263с.
  2. Аверьянов А.Н. Система: философская категория и реальность. – М.: Политиздат, 1976. – 188с.
  3. Адамик Б.П. Національний банк і грошово-кредитна політика: Навч. посіб. – Тернопіль, Карт-бланш, 2002. – 278с.
  4. Адміністративне право: Підручник /За ред. проф. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2001. – 528с.
  5. Административное право: Учебник /Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристь, 1999. – 623с.
  6. Александров Н.Г., Александрова Н.А. Банки и банковская деятельность для клиентов. – СПб: Питер, 2002. – 224с.
  7. Ананьич Б.В. Банкирские дома в России 1860-1914 г.г. Очерки истории частного предпринимательства. – Л.: 1991. – 293с.
  8. Аристов Н. Промышленность Древней Руси. – СПб.: Типография Королькова, 1866. – 392с.
  9. Архів ВАТ "Мегабанку".
  10. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. – Политиздат, 1973. – 125с.
  11. Банки и банковские операции: Учебник / Под ред. проф. Е. Ф. Жукова. – М.: ЮНИТИ, 1997. – 461с.
  12. Банки, вилучені з Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ (1991-2000 р.р.) //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - №5. – с.32-33.
  13. Банки, вилучені з Державного реєстру банків України (24.06.1992р.-01.01.2006р.) //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №2. – с.69-70.
  14. Банковское дело: Учебник /Под ред. проф. В.И. Колесникова, Л.П. Кроливецкой. – М.: Финансы и статистика, 1999. – 460с.
  15. Банковское дело: Учебник /Под ред. проф. Лаврушина. – М.: Финансы и статистика. – 1999. – 576с.
  16. Банковское дело: управление и технологии: Учеб. пособ. /Под ред. проф. А.М. Тавасиева. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2001. – 838с.
  17. Банки и банковское дело: Учеб. пособ. /Под ред. проф. И.Т. Балабанова. – СПб: Питер, 2002. – 304с.
  18. Банківське право: Навч. посіб. /Упорядник проф. М.П. Кучерявенко/. -Харків, 1999. – 784с.
  19. Банківське право України: Навч. посіб. /За заг. ред. проф. А.О. Селіванова. – К.: Ін Юре, 2000. – 384с.
  20. Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти /За ред. В.А. Ющенко/. – К., 1998. – Т. I-IV.
  21. Балабанов И.Т., Гончарук О.В., Словинская Н.А. Деньги и финансовые институты: Учеб. пособ. – СПб.: 2000. – 224с.
  22. Береславська О. Курсова стабільність і макроекономічні досягнення в Україні // Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №2. – с.18-21.
  23. Битяк Ю.П. Адміністративна відповідальність юридичних осіб. Адміністративне право України: Підручник / За ред. проф. Ю.П. Битяка. Х: право, 2001. – 528с.
  24. Бицька Н.З. Кризові явища в банківській системі та шляхи їх подолання //Фінанси України. – 1996. - №9. – с. 83-85.
  25. Біленчук П.Д., Диннік О.Г., Лютий І.О., Скороход О.В. Банківське право: українське та європейське /За ред. П.Д. Біленчука. Навч. посіб. – К.: Атіка, 1999. – 400с.
  26. Білокінь Г. Роль аудиту в діяльності комерційних банків //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - №9. – с.60-61.
  27. Большая Энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знаний /Под ред. С.Н. Южакова и проф. П.Н. Милюкова. – СПб.: 1900. – Т.2. – 754с.
  28. Бор М.З. История мировой экономики. – М.: Дело и Сервис, 1998. – 427с.
  29. Бордюгов А.Ф. Особенности организации банковского надзора //Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наук. праць. – Т.3. – Суми: Ініціатива, 2000. – с.132-138.
  30. Братко А.Г. Банковское право (теория и практика). Учеб. пособ. – М.: изд-во ПРИОР, 2000. – 320с.
  31. Бугров А. Коммерческие портовые банки //Банк. – 1998. - №15. – с.46-51.
  32. Бурлака Є. Правові аспекти внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту комерційного банку// Вісн. Нац. банку України. 2001. - №4. – с.51-53.
  33. Васюренко О.В. Банківський менеджмент: Посіб. – К.: Видав. центр Академія, 2001. – 320с.
  34. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1988. - №22. – Ст. 335.
  35. Ведомости Съезда народных депутатов и Верховного Совета СССР. – 1990. - №52. – Ст. 1154.
  36. Ведомости Съезда народных депутатов и Верховного Совета СССР. – 1990. - №52. – Ст. 1155.
  37. Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережній Україні у другій половині XIXстоліття. – К., 1997. – 229с.
  38. Вітченко О., Скоробагатько І. Конфіденційність: реальність та міф //Економіка, фінанси, право. – 2002. - №1.- с.25-26.
  39. Вовчак О.Д. Роль банків в економіці України //Фінанси України. – 1999. - №10. – с.100-108.
  40. Вступ до банківської справи //Під ред. проф. М.І. Савлука. – К.: Лібра.- 1998. – 344с.
  41. Вступ України до Світової організації торгівлі та розширення Європейського Союзу: наслідки для банківської системи //Вісн. Нац. банку України. – 2003. - №10. – с.48-53.
  42. Гай-Нижник П. Український державний банк //Вісн. Нац. банку України. – 2003. - №2. – с.70-71.
  43. Герасименко Ю. Великим банкам – державну підтримку // Вісн. Нац. банку України. – 2001. - №1. – с.4-6.
  44. Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний банк – центр банківської системи. – К., 1997. – 36с.
  45. Гиндин И.Ф. Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861-1892 годы). – М.: Госфиниздат, 1960. – 431с.
  46. Гладких Д. Типова структура та основні функції підрозділів банківської установи // Вісн. Нац. банку України. – 2000. - №11. – с.20-22.
  47. Гладких Д. Структура банківських кредитів і залучення коштів як зеркало економічного здоров'я держави // Вісн. Нац. банку України. – 2005. - №11. – с.26-33.
  48. Головацька Н. Історія банківської системи України у XVIII-XXстоліттях // Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №5. – с.116-123.
  49. Голубев С.А. Роль Центрального банка Российской Федерации в регулировании банковской системы страны. – М.: Юстицинформ, 2000. – 192с.
  50. Голубович А.Д., Ситнин А.В., Хенкин Б.Л., Самоукина Н.В. Управление банком: организационные структуры, персонал и внутренние коммуникации. – М.: МЕНАТЕП-ИНФОРМ, 1995. – 208с.
  51. Гончарук Т.І., Корогод Г.І. Становлення і розвиток банківської системи на сумщині // Фінанси України. – 1998. - №10. – с.112-116.
  52. Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1972. – 258с.
  53. Гриценко Р. Структуризація та консолідація банківського сектору України //Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №4. – с.4-8.
  54. Гудзевич Я., Гудзевич У. Розвиток і функціонування малих та середніх банків в Україні у контексті глобалізації євроінтеграційних процесів //Вісн. Нац. банку України. – 2005. - №6. – с.35-37.
  55. Гурьев А.Н. Очерки развития кредитных учреждений в России. СПб., 1904. – 189с.
  56. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1990. - №31. – Ст.429.
  57. Деньги, кредит, банки: Учебник / Под ред. проф. О.И. Лаврушина. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 672с.
  58. Джунь В.В. Стан та проблеми застосування законодавства про ліквідацію банків у зв’язку з їх неплатиспроможністю, напрями його подальшого вдосконалення // Вісн. господарського судочинства. – 2001. - №4. – с.152-158.
  59. Додін Є.В. Державне управління: теорія і практика / За ред. В.Б. Авер'янова. – К., 1988. – 432с.
  60. Домбровський М., Ковальов П., Лепетюк В., Макарович М. Причини фінансової кризи в Україні і можливі методи її подолання // Вісн. Нац. банку України. – 1998. - №12. – с. 6-9.
  61. Доновар-Запольский М.В. История русского народного хозяйства. Т.1. – К., 1911. – 351с.
  62. Донченко Л. Штрихи до історії розвитку кредитної системи Російської імперії // Вісн. Нац. банку України. – 2001. - №8. – с.49-53.
  63. Другов О. Регіональні аспекти функціонування банківської системи України // Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №10. – с.42-45.
  64. Елютина Е.В. Правовая регламентация сохранения тайны //Госуд. и право. – 2002. - №8. – с.16-23.
  65. Енциклопедія банківської справи України. - К.: Ін Юре, 2001. – 680с.
  66. Ерпылева Н.Ю. Международное банковское право: Учеб. пособ. – М.: Форум – ИНФРА-М, 1998. – 264с.
  67. Ефимова Л. Правовые последствия отзыва лицензии у коммерческого банка //Хозяйство и право. – 1995. - №7. – с.82-89.
  68. Жарковская Е.П. Банковское дело: Учебник. – М.: Омега-Л, 2003. – 440с.
  69. Зима О.Т. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Х., 2001. – с.17.
  70. Зінченко В. Виїзне інспектування банків – метод поточного контролю за діяльністю банківської системи в Україні // Вісн. Нац. банку України. – 1998. - №7. – с.3-5.
  71. История России: Кредитная система / Репринт. воспроизведения). Отв. ред. Аленичев В.В. – М.: Изд-во ЮКИС, 1995. – 336с.
  72. Інструкція із бухгалтерського обліку основних засобів й нематеріальних активів комерційних банків України: затверджена постановою Правління НБУ від 11.12.2000 р. //Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. Додаток до журналу "Вісн. Нац. банку України". – Вип.1. – К., 2001.
  73. Історія народного господарства Української РСР. – К., 1983. – Т.1. – 463с.
  74. Калина А.В., Кощеев А.А. Работа современного коммерческого банка: Учеб. – метод. пособие. – К.: МАУП, 1997. – 224с.
  75. Калинина Н.Н. Становление и развитие банковского дела в России //Экономика и право. – 2002. - №2. – с.97-104.
  76. Кальницький М.Б. Перший київський банк – породження і жертва інфляції (Вісн. Нац. банку України. – 1996. - №2. – с.74-75.
  77. Канценеленбаум З.С. Учения о деньгах и кредите. – М.: Экономическая жизнь. – 1927. – 391с.
  78. Карманов Є.В. Банківське право України: Навч. посібник. – Х.: Консум, 2000. – 463с.
  79. Карманов Є. Правові аспекти реструктуризації банківської системи України. – 2001. - №4. – с.28-33.
  80. Карманов Є. Банк як суб’єкт банківського права //Право України. – 2002. - №9. – с.51-56.
  81. Карманов Є. Банківська таємниця як об’єкт цивільно-правового регулювання //Право України. 2001. - №12. – с.110-113.
  82. Карманов Є. Банківський кодекс України – об’єктивна необхідність //Вісн. Нац. банку України. – 2005. - №11. – с.44-46.
  83. Качан О.О. Банківське право: Навч. посібник. – К.: Юринком Інтер. – 2000. – 288с.
  84. Качук В. Банківська система Харківської області – важлива складова економічного потенціалу регіону //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №1. – с.2-9.
  85. Кірєєв І., Любунь О.С., Кравець М.П. та ін.. Внутрішній аудит в банку: Навч. посіб. – К.: Центр навч. літер., 2006. – 220с.
  86. Киселев В.В. Коммерческие банки в России: Настоящее и будущее. – М.: Финстатинформ, 1998. – 400с.
  87. Ключевский В.О. соч. – М., 1988. – Т.3. – 482с.
  88. Коваленко А., Цушко В. //Право України. – 1998. - №11. – с.172-173.
  89. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від 18 грудня 1984р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1984, додаток до №51. – ст. 1122 (із наступними змінами та доповненнями).
  90. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р.// Офіц. вісн. України. – 2005. - №32. – ст. 1918 / із наступними змінами та доповненнями/.
  91. Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. – М., 2001. – 284с.
  92. Комаринська З. Банки та банківська справа в Західній Україні //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - №11. – с.58-61.
  93. Комаринська З. Банківська система України періоду державності 1917-1920 р.р.: становлення та реалії функціонування //Вісн. Нац. банку України. – 2002. - №2. – с.56-59.
  94. Комерційний ризик, що схожий на аферу. – Голос України. – 2006. – 17 бер.
  95. Конопатська Л., Горячек І. Регулювання діяльності комерційних банків //Вісн. Нац. банку України. – 1998. - №7. – с.13-15.
  96. Коропецький І. Дещо про минуле, недавне минуле та сучасне української економіки. - К.: Либідь, 1995. – 258с.
  97. Костюченко О.А. Банківське право України: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Вид-во А.С.К., 2003. – 928с.
  98. Костюченко О.А. Банківське право: Навч. посібник. – 2-ге вид. – К.: А.С.К., 2001. – 576с.
  99. Кравченко С. "Прем’єрний" дефолт, або Кому потрібні такі банки? Голос України. – 2005. – 19 квіт.
  100. Кравчук В. Визначення сфери застосування інституту юридичної особи // Право України. – 1988. - № 4. – с. 77-81.
  101. Кривошеєва Н. Банківське законодавство: актуальні питання //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - №5. – с.46-47.
  102. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - №25-26. – Ст. 131.
  103. Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. – К.: Ін Юре, 2000. – 248с.
  104. Кротюк В. Становлення і перспективи розвитку банківського нагляду в Україні //Вісн. Нац. банку України. – 2001. - №7. – с.2-5.
  105. Кротюк В., Іоффе А., Лук’янець Д. Фінансові санкції та адміністративна відповідальність //Право України. – 2000. - №5. – с.29-33.
  106. Крохмалюк Д. Банківська справа в Україні у складі Російської імперії (друга половина XIXст. – 1917р.) //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - №9. – с.58-63.
  107. Кубив С. Что сказано, то сказано о банковской системе и себе //Мир денег. – 2004. - №4. – с.16-19.
  108. Кубів С. Банківська система України в умовах глобалізації: чи є альтернатива західному капіталу //Вісн. Нац. банку України. – 2003. - №10. – с.38-39.
  109. Кубляк О. Банківська система Буковини на перехрестях століть: історія і сучасність //Вісн. Нац. банку України. – 2001. - №7. – с.46-48.
  110. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства: Україна і світ. – К., 1995. – 467с.
  111. Ларцев В. Основні етапи роздержавлення банківської системи в Україні //Економіка України. – 2002. - №5. – с.24-28.
  112. Лескис В. Кредиты и банки. – М.: Перспектива, 1994. – 258с.
  113. Лобанова Н.Т. Банки: организация и персонал: Учеб. – практ. пособие. – М.: изд-во Городец, 2000. – 400с.
  114. Лочман Я. Перспективи кодифікації банківського законодавства України //Вісн. Нац. банку України. – 2001. - №1. – с.43-45.
  115. Макаренко М.І., Ковдик В.В. Банківські установи доби Російської імперії //Вісн. Укр. акад. банк. справи. – 1999. - №2. – с.64-68.
  116. Манилич М.І., Галушка Є.О. Кредитна спілка: банк чи каса взаємодопомоги? //Фінанси України. – 2002. - №6. – с.95-98.
  117. Мартемьянов В.С. Хозяйственное право. – Т.1. Общие положения. Курс лекций. – М., 1994. – 352с.
  118. Масленников В.В. Зарубежные финансовые системы: Науч. изд. – М.: ТД "Элит-2000", 2001. – 392с.
  119. Матук Ж. Финансовые системы Франции и др. стран. – Т.1. Банки. Книга 1. – 1994. – 516с.
  120. Мейер Э. Экономическое развитие древнего мира. – М.: Труд, 1910. – 253с.
  121. Міщенко В.І., Шаповалов А.В., Салтинський В.В., Вядрова І.М. Реорганізація та реструктуризація комерційних банків: Навч. посібник. – 2002. – К.: Знання. – 215с.
  122. Мусієць Т. Діяльність зарубіжних банків в Україні: досвід і проблеми //Банківська справа. – 1997. - №1. – с.31-37.
  123. Никитина Т.В. Банковский менеджмент: Учеб. пособие. – СПб: Питер, 2001. – 160с.
  124. Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах, Т.3:/Укладачі В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2000. – 928с.
  125. Ожегов С.И. Словарь русского языка /Под ред. Н.Ю. Шведовой, изд-е 23-е. – М.: Рус. яз., 1991. – 846с.
  126. Олейник О.М. Основы банковского права: Курс лекций. – М.: Юристь, 1997. – 423с.
  127. Орлюк О.П. Банківська система України: Правові засади організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 240с.
  128. Орлюк О.П. Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України. Автореф. дис. на здоб. наук. ст. докт. юрид. наук. – Х., 2003. – 39с.
  129. Орлюк О.П. Становлення банківської системи України у XVIII-XXст.ст. //Вісн. Нац. Чернівец. ун-ту. – 2002. – Вип. 154, правознавство. – с.32-36.
  130. Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 104с.
  131. Оголошення про позачергові загальні збори акціонерів банку "Ажіо". Голос України. – 2004. – 28грд.
  132. Основні показники діяльності банків України на 1 січня 2006р. //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №2. – с.49.
  133. Основы банковского дела /Под ред. Мороза А.Н. – К., 1994. – 330с.
  134. Основы законодательства капиталистических стран о банковской системе. – М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения при ВСРФ. – 1992. – с.321.
  135. Остапишин Т.П. Основи банківської справи: Курс лекцій. – К.: МАУП, 1999. – 112с.
  136. Остапишин Т., Штейн О. Стратегічний підхід в управлінні комерційним банком //Підприємництво, господарство і право. – 2001. – с.81-84.
  137. Офіційний список банків України, включених до Державного реєстру банків //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №2. – с.56-67.
  138. Памфилов С.Ф. Акционерные коммерческие банки в прошлом и настоящем /Под ред. Н. Кислицина/ Н. Новгород: тип. Нижрайсоюза. – 1924. – 144с.
  139. Пасічник В.В. Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення. Банківське право: Навч. посібник /За заг. ред. проф. А.О. Селіванова. – К.: Ін Юре, 2000. – 384с.
  140. Патрікац Л., Крохмалюк Д. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України //Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №1. – с.38-43.
  141. Патрікац Л. Робоча поїздка С.Л. Тігіпка на Рівненщину //Вісн. Нац. банку України. – 2003. - №10. – с.54-55.
  142. Печерин Я.И. Исторический обзор правительственных, общественных и частных кредитных установлений в России. СПб., 1904. – 334с.
  143. Перші комерційні банки України //Вісн. Нац. банку України. – 2000(спецвипуск, червень). – с.38-39.
  144. Писарська В. Дивна борьба з кризою. – Голос України. – 2006. – 6 вер.
  145. Полицато В.П. Разумное регулирование и банковский надзор. Создание институциональных рамок для банков. – Вашингтон, 1992. – 68с.
  146. Положення про накладання адміністративних штрафів, затверджене постановою Правління НБУ від 29 грудня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2002. - №5. – Ст.199.
  147. Полфреман Дэвид, Форд Филип. Основы банковского дела. – М.: ИНФРА – М, 1996. – 624с.
  148. Поляков В.П., Московкина Л.А. Структура и функции центральных банков: Зарубежный опыт. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 192с.
  149. Порядок денний ВАТ "Мегабанк". Бюлетень "Цінні папери України". - №25-26. – 4 лют. – 2005р.
  150. Порядок денний "Об’єднаного комерційного банку". – Голос України. – 2005. – 24 вер.
  151. Посікіра Р. Банківське законодавство: поняття, стан, перспективи //Право України. – 1998. - №7. – с.76-79.
  152. Посікіра Р.Р. Відносини у банківській сфері як об’єкт фінансово-правового регулювання: Зб. наук. праць. – Суми: Ініціатива, 2000. – с.211-213.
  153. Правила бухгалтерського обліку уповноваженими банками України обмінних операцій, затверджені постановою Правління НБУ від 16 грудня 1998р. //Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. Додаток до журналу "Вісн. Нац. банку України". – Вип. 1. – К., 2001.
  154. Прилуцький О.В. До питання про виникнення і становлення банківської справи: історико-правовий аспект //Проблеми законності. Респ. міжвідом. наук. зб. /Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 59. – с.99-104.
  155. Прилуцький О.В. Актуальні питання розвитку банківської системи України на сучасному етапі //Державне будівництво та місцеве самоврядування: Зб. наук. праць. – Вип. 6, Х.: Право, 2003. – с.176-183.
  156. Прилуцький О.В. Дотримання вимог банківського законодавства – основа діяльності комерційних банків. /Злочини у сфері кредитно-фінансової та банківської діяльності: Зб. матер. міждунар. наук. – прак. конференції (Харків). (Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін.). – Харків: ПФ Поіск, 2002. – с.98-100.
  157. Прилуцький О.В. Щодо гарантій для фізичних осіб, які мають вклади в комерційних банках України //Проблеми законності. Респ. міжвідом. наук. зб. /Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 54. – с.142-146.
  158. Прилуцкий А.В. Национальный банк как субъект законодательного процесса в Украине //Дев'яті Харківські політологічні читання "Соціально-політичний механізм правотворчості": Зб. наук. статей. – Х., 1999. – с.58-59.
  159. Прокуратура Харьковской области провела проверку облуправления Национального банка. – STATUSQUO", 18.06.2003. – Харьков.
  160. Про аудиторську діяльність: Закон України від 22 квітня 1993р. //Відом. Верхов. Ради України. – 1993. - № 23. – Ст.243 (із наступними змінами та доповненнями).
  161. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 20 березня 1991р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. - № 25. – Ст.281.
  162. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2001. - № 5-6. – Ст.30 (із наступними змінами та доповненнями).
  163. Про валютний контроль: Положення, затверджене постановою Правління НБУ 8 лютого 2000р. //Офіц. вісн. України. – 2000. - № 14. – Ст.573.
  164. Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкротом: Закон України від 30 червня 1999р. //Відом. Верхов. Ради України. – 1999. - № 42-43. – Ст.378 (із наступними змінами та доповненнями).
  165. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять банківську таємницю, та розголошення банківської таємниці: Закон України від 16 грудня 2004р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2005. - № 5. – Ст.119.
  166. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. - № 49. – Ст.682 (із наступними змінами та доповненнями).
  167. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців: Закон України від 15 травня 2003р. //Відом. Верхов. Ради України. – 2003. - № 31-32. – Ст.263 (із наступними змінами та доповненнями).
  168. Про економічну самостійність України: Закон України від 3 серпня 1990р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. –1990. - № 34. – Ст.499.
  169. Про Єдиний державний реєстр нормативних актів: Указ Президента України від 27 червня 1996р. //Офіц. вісн. України. – 1997. - № 1-3. – Ст.5.
  170. Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до Європейського Союзу: : Закон України від 18 березня 2004р. //Відом. Верхов. Ради України. –2004. - № 29. – Ст.367.
  171. Про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства: Положення затверджене постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 41. – Ст.1864.
  172. Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень: Указ Президента України від 14 липня 2000р. //Офіц. вісн. України. – 2000. - № 29. – Ст.1205.
  173. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо форми створення банків та розміру статутного капіталу: Закон України від 14 вересня 2006 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. - №43. – Ст. 414.
  174. Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999-2000р.: Указ Президента України від 23 січня 1999р. //Урядовий кур’єр. -1999. – 18 бер.
  175. Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999р. //Відом. Верхов. Ради України. –1999. - № 29. – Ст.238.
  176. Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені: Указ Президента України від 13 грудня 1996р. //Офіц. вісн. України. – 1997 (презентаційний номер). – с.3.
  177. Про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України: Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 20 березня 1998р. //Офіц. вісн. України. – 1998. - № 21. – Ст.775.
  178. Про пріоритетні напрями використання іноземних кредитів: Постанова Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1995р. із наступними змінами від 8 грудня 1999р. //Офіц. вісн. України. – 1999. - № 49. – Ст.2410.
  179. Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Закон України від 19 лютого 1993р. //Відом. Верхов. Ради України. –1993. - № 17. – Ст.184 (із наступними змінами та доповненнями).
  180. Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність: Постанова Верховної Ради України від 20 березня 1991р. //Відом. Верхов. Ради УРСР. –1991. - № 25. – Ст.282.
  181. Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 17 липня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 34. – Ст.1601.
  182. Про порядок внесення комерційними банками плати за користування тимчасово вільними залишками бюджетних коштів і коштів державних позабюджетних фондів: Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 30 жовтня 1998р. //Офіц. вісн. України. – 1998. - № 44. – Ст.1621.
  183. Про порядок надання НБУ аудиторських звітів (аудиторських висновків) за результатами річної фінансової звітності банку: Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 29.03.2003р. //Офіц. вісн. України. – 2003. - № 40. – Ст.2115.
  184. Про порядок проведення виїзних перевірок щодо дотримання банками та фінансовими установами вимог валютного законодавства України: Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 20 вересня 2002р. //Офіц. вісн. України. – 2002. - № 41. – Ст.1910.
  185. Про порядок проведення державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та включення їх до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів: Затверджено наказом Міністерства юстиції України 25 листопада 2002р. //Офіц. вісн. України. – 2002. - № 48. – Ст.2194.
  186. Про порядок створення нормативно-правових актів НБУ: Інструкція про порядок їх підготовки, видання, реєстрації, надсилання та систематизації, затверджена постановою Правління НБУ 10 лютого 1997р. //Офіц. вісн. України. – 1997. - № 9. – Ст.67.
  187. Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків: Інструкція затверджена постановою Правління НБУ 30 грудня 1996р. Ця інструкція прийнята в новій редакції, затверджена постановою Правління НБУ 28 серпня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 40. – Ст.1813.
  188. Про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків: Методичні рекомендації, затверджені постановою Правління НБУ 9 жовтня 2000р. //Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. Додаток до журналу "Вісн. Нац. банку України". – Вип. 11. – К., 2000.
  189. Про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень: Положення, затверджене постановою Правління НБУ 31 серпня 2001р. //Офіц. вісн. України. – 2001. - № 44. – Ст.1919.
  190. Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб // Офіц. вісн. України. – 2001. - №41. – Ст. 1864.
  191. Раєвський К., Зубок М. Ліквідація банків. Організація процедури // Вісн. Нац. банку України. – 2003. - №4. – с.11-14.
  192. Репешко П.И. Вопросы защиты банковской тайны в законодательстве Украины и в правоменительной практике //Банковское право. – 2003. -№1. – с.59-63.
  193. Рид Э., Коттер Р., Гилл Э., Смит Р. Коммерческие банки. Перевод с англ. /Под общей ред. В.М. Усокина. – М.: Прогресс, 1983. – 437с.
  194. Российская банковская энциклопедия /Гл. ред. О.И. Лаврушин. - М., 1995. – 612с.
  195. Российская юридическая энциклопедия. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 1272с.
  196. Роуз Питер С. Банковский менеджмент: Пер. с англ. – М.: Дело ЛТД, 1995. – 768с.
  197. Рудко І. Законодавство – основа стабільності фінансового сектору //Вісн. Нац. банку України. – 2005. - №7. – с.33-34.
  198. Русско-Азиатский Банк //Финансово-кредитный словарь. – М., 1994, Т.3. – 472с.
  199. Савлук М., Мороз А. Шлях розвитку довжиною десять років //Вісн. Нац. банку України. – 2000 (спецвипуск, червень). – с.22-24.
  200. Салтинський В.В. Вдосконалення банківського нагляду за діяльністю комерційного банку. //Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наук. праць. – Т.3. – Суми: Ініціатива, 2000. – с.191-194.
  201. Селиванов А.А. Проблемы и перспективы развития банковского законодательства (Лекция). – К., 2003. – 28с.
  202. Скржинська М. Найдавніші грошово-кредитні операції на території України //Вісн. Нац. банку України. – 1998. – №7. - с.61-64.
  203. Скрябін Б. АК "Полтава-банк": стабільність, вивірена часом //Вісн. Нац. банку України. – 2000 (спецвипуск, червень). – с.41.
  204. Слав'янська Н.Г., Криклій О.А. Деякі аспекти розвитку філіальної мережі комерційних банків України //Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Зб. наук. праць. – Т.4. – Суми: Ініціатива, 2000. – с.43-47.
  205. Слобідський край. – 2005. – 3лют.
  206. Словарь иностранных слов. – изд-е 18-е, стереотипное. – М.: Рус.яз., 1989. – 624с.
  207. Словник іншомовних слів та термінологічних сполучень: /Укладачі Л.О. Пустовіт та ін. – К.: Довіра, 2000. – 1018с.
  208. Сохань П. Становлення банківської системи України (1991-1994р.р.). //Банківська справа. – 1996. - № 3. – с.34-46.
  209. СЗ СССР. – 1929. - №38. – Ст. 333.
  210. СП СССР. – 1987. - №37. – Ст. 121.
  211. СП СССР. – 1988, Iотд. - № 32. – Ст. 91.
  212. Справа про відповідальність юридичних осіб // Вісн. Конст. Суду України. – 2001. - № 3.
  213. Степаненко А. Найбільше в Україні управління //Вісн. Нац. банку України. – 2004. - №5. – с.36-64.
  214. Степаненко А., Ковальчук Т. Про деякі аспекти діяльності комерційних банків //Банківська справа. – 1995. - №1. – с.25-34.
  215. Стефаник В. Проблеми створення проекту Кодексу про адміністративні проступки // право України. – 1993. - № 9-10. с.7-9.
  216. Структура активів банків України за станом на 01.01.2006 р. //Вісн. Нац. банку України. – 2006. - №3. – с.46-51.
  217. Сугоняко О., Кампо В., Жуков А. Конституція України і розвиток банківської діяльності: актуальні правові проблеми //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - № 6. – с.26-28.
  218. Сугоняко О. АУБ: практика втілення місії // Вісн. Нац. банку України. – 2004. - № 5. – с.112.
  219. Ткаченко А. Нормативно-правове регулювання діяльності міських громадських банків у другій половині XIXстоліття //Підприємництво, господарство і право. – 2001. - № 8. – с.92-94.
  220. "Укрінбанк" – це енергія змін //Вісн. Нац. банку України. – 2000 (спецвипуск, червень). – с.40.
  221. Усокин В.М. Современный коммерческий банк. Управление и операции. – М.: Антидор, 1998. – 318с.
  222. Федеральный Закон "О банках и банковской деятельности" (в редакции Федерального Закона "О внесении изменений и дополнений в закон РСФСР "О банках и банковской деятельности в РСФСР"). Введение. Текст. Комментарии. – М.: Изд. Дом "Банковское дело", 2000. – 320с.
  223. Финансы Российского государства в правлении императрицы Елизаветы Петровны //Финансы. – 1997. - № 2. – с.54-59.
  224. Фінансово-кредитна система України –Росії (XVIII-XXст.)В.С. Стельмах, І.І. Д'яконова, І.В. Сало, П.М. Сенищ, Т.І. Соколенко / За ред. проф. І.В. Сала. – Суми: Вид-во "Слобожанщина", 2000. – 462с.
  225. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб повідомляє. – Голос України. – 2007. – 11 верес.
  226. Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР. - Т.1. – 1917-1941р.р. – К.: Держполітвидав України, 1963. – 771с.
  227. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003р. //Відом. Верхов. Ради України. –2003. - № 40-44. – Ст.356 (із наступними змінами та доповненнями).
  228. Чухась А. Бобер Г. Селянський поземельний банк Російської імперії //Вісн. Нац. банку України. – 2002. - №4. – с.60-61.
  229. Шамрай І. Інститут банківської таємниці в Україні //Вісн. Прокуратури. – 2002. - № 5. – с.83-88.
  230. Шлапак О., Пушкарьов В., Карчева Г. Основні тенденції і проблеми в діяльності банків України: регіональний аспект розвитку банківської системи // Вісн. Нац. банку України. – 2003. - № 6. – с.2-5.
  231. Эвелин Кленгель-Бандт. Путешествие в Древней Вавилон. – М.: Наука, 1979. – 283с.
  232. Юридична енциклопедія: В 6-ти Т. /Голова редкол. Ю.С. Шемшученко. – К.: Укр. енцикл. 1998. – Т.1, А-Г. – 744с.
  233. Юридичний словник /За ред. Б.М. Бабія та ін., вид. 2-ге. – К.: УРЕ, 1983. – 872с.
  234. Яременко Ю. Чи потрібні Україні невеликі банки? //Вісн. Нац. банку України. – 2000. - № 12. – с.30.
  235. Яременко Н. Як стати лідером. Спочатку – в регіоні. – Голос України. – 2005. – 19 лист.
  236. Яснопольский Л.Н. Зачатки коммерческого банковского кредита в России. Банковская энциклопедия /Под ред. Л.Н. Яснопольского. – К., 1914. – Т.1. – 461с.
  237. Любунь О.С., Раєвський К.Є. Банківський нагляд: Підручник. – К.: Центр навч. літер., 2005. – 410с.

Схожі роботи

Вкрай низькими і нестабільними є показники практики застосування норм, які закріплюють адміністративну відповідальність за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Протягом останніх 10 років органи Антимонопольного комітету України порушили лише 134 справи за ознаками адміністративного проступку, передбаченого ст. 166-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення 

Сутність кадрової політики в органах досудового слідства МВС України. Система роботи з персоналом в органах досудового слідства МВС. Правове регулювання роботи з персоналом в органах досудового слідства МВС України

Активний розвиток електронної комерції, що для вітчизняного права є новою сферою суспільних відносин, зумовлює необхідність визначення норм поведінки, тобто особливих правових норм, що регулюють і закріплюють права, обов’язки, гарантії та відповідальність учасників цихвідносин

З часу проголошення Декларації про державний суверенітет України (16.07.1990 р.) у державі відбулися широкомасштабні зміни, як в системі органів публічної влади, так і в механізмі правового регулювання їх діяльності. 

Адміністративне право – це класичний зразок фундаментальної галузі публічного права. Як і конституційне право, право адміністративне опосередковує функції публічної влади в державі