Дисертації » Право

Правові основи реалізації грошово - кредитної політики національного банку України

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2011-04-06       112 ст.



Вступ

РОЗДІЛ 1. Грошово-кредитна політика та її організаційно-правові інституційні основи

1. 1. Поняття грошово-кредитної політики та її правових основ

1. 2. національний банкяк головнийсуб’єкт державної грошово-кредитної політики України

1. 3. Правовий механізм грошово-кредитної політики і проблеми його вдосконалення

Висновкидо1 розділу

РОЗДІЛ 2. Правові основи монетарного механізму реалізації грошово-кредитної політики в Україні

2. 1. Грошова система України як об’єкт монетарної політики (правові питання)

2. 2. Загальна характеристика системи правових методів і засобів (інструментів) грошово-кредитної політики

2. 3. Політика Обов'язкового резервування

2. 4. Процентна політика Національного банку України

2. 5. Управління золотовалютними резервами

2. 6. Операції з цінними паперами навідкритому ринку

2. 7. Регулювання імпорту та експорту капіталу

Висновки до 2 розділу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Інтернаціоналізація господарської діяльності, зростання обсягів міжнародної торгівлі зумовили потребу суб’єктів господарювання у постійно зростаючій масі фінансових та кредитних ресурсів. Серед значного розмаїття механізмів та інструментів, що існують в інституційно-економічному середовищі, прямий вплив на вищезазначені процеси здійснюється за допомогою декількох основних важелів, серед яких одне із центральних місць займає грошово-кредитна політика. Її конструктивна роль повною мірою виявляється в регулюванні процентної ставки, обсягу грошової маси та обмінного курсу, які справляють відчутний вплив на сукупний попит, а відтак і на головний макроекономічний показник - валовий внутрішній продукт. На нинішньому етапі розбудови суверенної України у грошово-кредитній сфері пріоритетним напрямом є утримання стабільності національної валюти та цін, нормативів бюджетного дефіциту та забезпечення керованості інфляцією, стабільності національної валюти, створення досконалої банківської системи, використання кредитних засобів стимулювання виробництва, активізація інвестиційного процесу, всебічний розвиток підприємництва, демонополізація виробництва.

Актуальність теми про правові основи грошово-кредитної політики визначається соціально-економічним значенням грошово-кредитної системи країни, яка приводить в дію і забезпечує функціонування виробництва, сфери обміну і споживання, що дало підставу Ж. Бодену назвати гроші "нервами економіки". Випустивши гроші в обіг, центральний банк мусить проводити певну політику щодо регулювання її кількості (грошової маси) як в цілому, так і у її складових частинах – готівковій і безготівковій, - контролює її обсяги за іншими параметрами. Грошово-кредитна політика покликана узгоджувати грошову систему з усіма секторами економіки і соціального життя, формувати попит і пропозицію коштів, передбачати антиінфляційні засоби та ін., тобто давати певний суспільний ефект. Результати здійснення грошово-кредитної політики в концентрованому вигляді показано, наприклад, у інформації Міністерства фінансів України: ²Швидко зростали заощадження населення, що свідчить про зростання інвестиційного потенціалу в економіці. Обсяг депозитів фізичних осіб збільшився на 76 відсотків, кредитування економіки зросло на 62 відсотка, населення – у 2, 3 рази. Міжнародні резерви Національного банку України зросли у два рази або на 10 млрд. дол. США, до 19,4 млрд. дол. США² [140].

Таким чином, задача грошово-кредитної політики полягає в забезпеченні суспільства необхідними засобами обігу та інструментами соціально-економічних перетворень, однак саме в останній із якостей виявляють себе назовні ряд протиріч, корені яких криються в невідповідності між вимогами суспільства, з однієї сторони, і станом грошово-кредитної системи, з іншої. Мова йде про кредитування господарюючих суб’єктів і населення, антиінфляційні заходи, стан грошової маси в обігу, забезпечення зовнішньоекономічної діяльності та ін., які не відіграють належної ролі в економіці і задоволенні потреб населення, але є предметом постійної уваги органів, що розробляють і проводять грошово-кредитну політику

Важливе соціально-економічне значення, якого набула грошово-кредитна політика за часів незалежної України, обумовило її відображення в актах чинного законодавства. Конституція України встановила, що грошовою одиницею України є гривня і забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України; Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Більш детальна регламентація відносин у грошово-кредитній сфері здійснюється Національним банком України. В результаті ці норми разом із численними актами НБУ, якому передане право розробки і здійснення грошово-кредитної політики, утворюють складне за юридичною природою нормативне утворення – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері вироблення і реалізації грошово-кредитної політики.

Завдання правового регулювання грошово-кредитної політики визначаються соціально-економічними проблемами життя суспільства і особливостями права, яке являє собою юридичну форму закріплення і вияву економічних відносин і в змозі регулювати тільки вольові відносини. В процесі регламентації цих відносин постають ряд проблем і протиріч, які вимагають гнучкого врегулювання: протиріччя між незалежністю НБУ і необхідністю проведення єдиної державної монетарної і фінансової політики, проблема розподілу завдань, функцій і повноважень між різними ланками державного апарату з метою досягнення якнайвищого економічного ефекту і забезпечення необхідного ступеня демократизму в управлінні грошово-кредитною системою, проблема вибору належних організаційно-правових форм грошово-кредитної політики, її інструментів та ін. В часовому вимірі це означає створення стабільної системи правових норм, яка б забезпечувала принаймні основні вимоги держави і суспільства в даній сфері відносин. Грошово-кредитна політика не може залишатися незмінною протягом тривалого часу, вона вимагає постійного коригування зі сторони НБУ і держави (наприклад, в щорічних Основних засадах грошово-кредитної політики). Крім того, вона має відповідати вимогам правового поля України.

Голова Національного банку України В. С. Стельмах, розглядаючи питання грошово-кредитної політики і характеризуючи її стан, стверджує, що "за роки незалежності вона практично сформована і в цілому відповідає потребам перехідного періоду, а грошово-кредитна політика, яку реалізує Національний банк України, є достатньо дієвою і значною мірою стимулює розвиток нових економічних відносин. При цьому слід зазначити, що характер грошово-кредитної політики, її завдання та умови реалізації визначаються рівнем економічного розвитку держави, станом банківської системи і грошового ринку, рівнем довіри суб’єктів господарювання до економічної політики держави та фінансово-кредитних інституцій" [130, с. 1], а також підкреслює, що "забезпечення стабільності банківської системи України вимагає упорядкування не тільки законодавчої, а й нормативної бази з метою вдосконалення системи банківського нагляду, управління капіталом комерційних банків, підвищення рівня ліквідності та надійності банківської системи, зниження рівня ризикованості банківських операцій та посилення довіри населення до національної грошово-кредитної системи та національних грошей" [130, с. 13].

Коло проблем правового регулювання відносин у сфері грошово-кредитної політики не вичерпується лише тими, які окреслені вище. В суто науковому плані ще необхідне подальше ствердження грошово-кредитної політики як правового інституту, формування поняття і змісту цієї правової категорії, її зв’язків з іншими аспектами діяльності Національного банку України, вдосконалення законодавчих основ розроблення і реалізації грошово-кредитної політики, а також її організаційно-правових форм.

Ступінь наукового дослідження теми. В економічній науці питання грошово-кредитної політики в достатній мірі досліджені, хоча коло питань актуальних проблем у цій сфері практично безмежне, про що свідчать роботи великих вчених-економістів – Дж. М. Кейнса, М. Фрідмена, Дж. Б’юкенена, Р. Лукаса, Ф. Хайєка та ін. В сучасній Україні (за радянських часів питанням грошово-кредитної політики практично не приділялось уваги) коло наукових джерел складають роботи вчених-економістів (представників фінансової науки). Сюди можна віднести цілий ряд робіт різних авторів та авторських колективів (Гальчинський А. С., Лютий І. О., Мороз А. М., Савлук М. І., Дзюблюк О. В., Костіна Н. І. та ін.). В юридичній літературі інтерес до питань грошових відносин започаткувались ще в роботах Г. Ф. Шершеневича, Агаркова М. М., Лоєвецького Д. А., Лунца Л. А. (його робота „Деньги и денежные обязательства в гражданском праве” [91] і на сьогоднішній день є класичною) та ін. В сфері науки фінансового права концептуальні, методологічні начала дослідження грошово-кредитних відносин в Україні започаткування академік Воронова Л.К., цілий ряд робіт якої відносяться до сфери банківського права. На сьогодні велике значення у дослідженні банківських відносин мають роботи Є. О. Алісова, Заверухи І. Б., О. П. Орлюк, Ващенко Ю. В., Є. Карманова, Качана О. О., Костюченка О. А. та інших дослідників.

Грошово-кредитна політика являє собою комплекс заходів, які проводить держава в особі Національного банку України, у сфері грошового обігу і кредиту. Основи цих відносин врегульовано Конституцією та законодавством України (зокрема, це розділ ΙУ Закону України "Про Національний банк України", ст. 24 - 31). Нормативно-правова база грошово-кредитної політики утворила підгрунтя для наукових досліджень і висвітлення її питань в літературних джерелах, але практично всі підручники, навчальні посібники, монографічні дослідження та ін. з фінансового права обходять стороною питання грошово-кредитної політики і практично його лише треба з¢ясовувати. В роботах з банківського права ці питання розглядались лише в роботах Орлюк О. П. [106, с. 133 - 152] і досить коротко - в роботах Заверухи І. Б. [70, с. 63 - 65], а з питань правового регулювання грошових відносин Лукашевим О. А. захищена кандидатська дисертація [90]. Тим часом правове регулювання відносин у сфері грошово-кредитної політики виявилась на перехресті декількох галузей права – господарського, адміністративного, фінансового і водночас у жодній з них воно не знайшла собі належного місця в їх системі. Водночас грошово-кредитна політика, яка за змістом є економічною категорією, закріплена в ряді правових актів, ставши правовою категорією, що вимагає дослідження питань про предмет правового регулювання, місце сукупності норм, що регламентують відносини із формування і реалізації грошово-кредитної політики, в системі права і системі законодавства та ін.

Відтак можна дійти до висновку, що об’єктивно існує необхідність у подальшому вивченні та дослідженні проблем грошово-кредитної політики і саме цим зумовлене обрання теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою науково-дослідної держбюджетної теми, яка розробляється колективом кафедри конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема дисертації затверджена Вченою радою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка 21 лютого 2005 року (протокол засідання Вченої ради юридичного факультету № 5). Робота виконана в рамках планів досліджень юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка на 2006 – 2010 р.р. та спеціальної науково-дослідної теми «Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу" (номер державної реєстрації 06 БФ 042-01).

Об’єкт дослідження. Об’єктомє правові відносини, що виникають в процесі формування і реалізації грошово-кредитної політики.

Предмет дослідження становлять правові норми, що регламентують організаційно-правові форми грошово-кредитної політики, засоби та методи її реалізації. Аналіз їх, звичайно, супроводжується узагальненням найважливіших питань правового регулювання розглядуваних відносин. Але вони складають лише ядро об’єкта, а до кола уваги входять також ряд норм, що регулюють відносини в сфері державного, соціального і економічного життя суспільства і, відповідно, входять до інших галузей права, але розглядаються з приводу відносин, пов’язаних із грошово-кредитною політикою. Висновки економічної науки використовуються в роботі для обґрунтування змісту правового регулювання.

Мета дисертаційного дослідження полягає у вивченні та узагальненні основних правових питань грошово-кредитної політики з позицій фінансового права та державного управління сферою грошово-кредитних відносин, формуванні фінансово-правової парадигми цього інституту. Для досягнення поставленої мети передбачено вирішення таких основних завдань дослідження:

- дослідити законодавчу базу, що регулює відносини у сфері грошово-кредитної політики;

- дослідити теоретичні засади грошово-кредитної політики і її правового закріплення;

- сформулювати і обгрунтувати визначення поняття грошово-кредитної політики, а також її основні правові елементи;

- дослідити основні організаційно-правові форми грошово-кредитної політики, механізм та ступінь їх ефективності;

- вивчити іноземний досвід реалізації грошово-кредитної політики, визначити закономірності їх розвитку та можливості щодо їх застосування в Україні, здійснивши порівняльний аналіз;

- подати практичні рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства з питань грошово-кредитної політики.

Інформаційну базу дослідження складають законодавчі та прийняті на їх основі нормативні акти з питань грошово-кредитної політики, центральне місце серед яких займають акти Національного банку України.. Коло наукових джерел складають праці вчених в галузі фінансового та банківського права України та іноземних країн, а також роботи в галузі економіки (макроекономіка) та інші джерела, в яких висвітлюються питання грошово-кредитної політики.

Методи дослідження. Методологічною й теоретичною основою дослідження є наукове і творче осмислення досягнень зарубіжних і вітчизняних вчених у галузі теорії і практики грошово-кредитної політики. У роботі використані такі методи дослідження, як аналіз та узагальнення теоретичних джерел, загальнонаукові прийоми аналізу та спеціальні методи наукового юридичного дослідження.

Методологічну основу дослідження складає діалектичний метод пізнання об’єктивної дійсності, заснований на зв’язку теорії і практики, детермінованості, обумовленості явищ, взаємодії об’єктивного і суб’єктивного, суперечності між суттю і явищем, змістом і формою, об’єктивності, єдності і боротьбі протиріч, відносності та ін. Грошово-кредитна політика здійснюється в складному середовищі, яке характеризується різноманітністю інтересів, що часто суперечать один одному, необхідністю проведення єдиної цілеспрямованої політики, заснованій не на боротьбі інтересів, а на пізнанні об’єктивних закономірностей кругообігу грошей в суспільстві, підпорядкуванні цим закономірностям як усіх приватних, так і державних інтересів, врахуванні впливу зовнішнього по відношенню до банківської сфери середовища (світового валютного ринку, економічних процесів та ін.) т. п. Роль постійнодіючих правових норм у такому середовищі зводиться до закріплення стабільних елементів і надані можливості проведення гнучкої політики, що передбачає різні види норм (імперативні, владні, дозволяючі, забороняючі, уповноважуючі), різних методів регулювання грошових відносин (ринкових і адміністративних).

В цілому методологію даного наукового дослідження складає сукупність методів, способів, прийомів, категорій і принципів наукового пізнання, які об’єднуються в загальнонаукові та філософські, а також конкретно-юридичні спеціальні методи, головними із яких можна назвати: метод системного аналізу, структурно-функціональний, історичний, статистичний, а також формально-догматичний, логічний, та інші методи.

Системний метод і метод структурно-функціонального аналізу дає можливість оцінити в цілому грошово-кредитну політику в системі суспільних інституцій. Проблема в науці зводиться до вибору певної системи як об’єкта дослідження. Правовий аналіз грошово-кредитної політики зумовлює її розгляд в системі "держава – право - Національний банк України – система банків – система грошового обігу"; при цьому кожний з елементів цієї системи становить складну підсистему, яка має власні закономірності і відрізняється цілісною внутрішньою структурою і особливими зв’язками із зовнішнім середовищем. Особливе значення має системно - діяльнісний підхід, який дозволяє розглядати явища у вимірі людської діяльності, співвідношення суб’єкта і об’єкта, потреб, процесів, умов і результатів діяльності суб’єктів.

Систему конкретно-наукових методів утворюють висновки ряду наук, таких, як конституційне право, наука державного управління, адміністративне право, фінансове право, економічна теорія та ін., а також застосовуваних у правовій науці методів дослідження. Так, формально-догматичний метод дозволяє осягнути нормативно-правову основу грошово-кредитної політики. Особливістю відносин в сфері її здійснення є те, що деякі з її інструментів (наприклад, обов’язкове резервування та ін.) передбачають цілком конкретне ситуативне регулювання, а не загальнополітичний підхід, що передбачає застосування конкретних категорій правового регулювання (тлумачення норм, відповідальність суб’єктів, правовідносини та ін.).

В процесі дослідження використовувались і інші методи (факторний аналіз, абстрагування, аналіз і синтез, формалізація та ін.).

Наукова новизна дослідження полягає в постановці питання про грошово-кредитну політику як інститут фінансового права, розробці ряду висновків і положень, які в сукупності дають можливість розв’язання проблем важливої наукової теми – правових основ грошово-кредитної політики.

В результаті проведених наукових досліджень:

вперше одержано

- поставлене питання про правові основи грошово-кредитної політики як одного із найважливіших інститутів фінансового права;

- сформульовано власне визначення грошово-кредитної політики, всебічно проаналізовано її поняття і зміст, структуру і цілі;

- розглянуто правовий механізм грошово-кредитної політики, внесено пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, зокрема, регламентації порядку розробки і прийняття, а також змісту найважливішого акту у цій сфері – Основних засад грошово-кредитної політики;

- поставлено питання про законодавче закріплення принципів грошово-кредитної політики і у якості ініціативної пропозиції запропоновано ряд принципів;

- розроблено ряд аспектів правового регулювання засобів і методів грошово-кредитної політики;

- внесено пропозиції, щодо вдосконалення правового регулювання управління золотовалютними резервами та ін.;

набули подальшого розвитку і удосконалені:

- положення про грошово-кредитну політику як політику держави, її тісний зв’язок із економічною та фінансовою політикою держави, співвідношення з іншими напрямками державної політики, пов’язаними із грошово-кредитною політикою;

- питання про незалежність Національного банку України в проведенні грошово-кредитної політики і ряд суміжних питань, які впливають на самостійне проведення монетарної політики центральним банком;

- питання правового статусу Ради Національного банку України як центрального органу, який розробляє і здійснює контроль за проведенням грошово-кредитної політики, а також Правління Національного банку України, яке в своїй діяльності реалізовує грошово-кредитну політику; внесено пропозиції щодо формування складу Ради НБУ;

- питання про обов’язкове резервування коштів і внесено пропозиції щодо його вдосконалення та ін.

Теоретичне і практичне значення роботи, отриманих результатів дослідження полягає:

- в сфері наукових досліджень – в можливості подальшого дослідження виділеної в єдиний інститут сукупності правових норм, що регулюють порядок розробки і здійснення заходів грошово-кредитної політики, а також правовідносин, що виникають в процесі її реалізації; використанні висновків і положень дисертаційного дослідження при проведенні наукових досліджень в сфері фінансового і банківського права;

- в сфері практичної діяльності – використання висновків і положень дисертаційного дослідження в процесі практичної роботи по розробці і здійсненню заходів грошово-кредитної політики; поставлені питання можуть стати предметом розгляду вищим представницьким органом України питань грошово-кредитної політики; більш широкому врахуванні правових питань

- в сфері правотворчості – використання результатів дослідження в процесі розробки і вдосконалення чинного законодавства України;

- в навчальній роботі – в можливості практичного застосування висновків, узагальнень, окремих положень в навчальному процесі, виділенні питань грошово-кредитної політики в окремі структурні підрозділи навчальних планів і програм з курсів конституційного, фінансового, банківського права;

- в правовиховній сфері – більш широке застосування принципу прозорості грошово-кредитної політики, доведенні положень монетарної політики до відома населення, широке обговорення правових та економічних питань монетарної політики зацікавленими колами, використання висновків правових досліджень у цій сфері.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є завершеним науковим дослідженням і містить авторські розробки щодо правового регулювання відносин у сфері грошово-кредитної політики України. Наукові дослідження, висновки і рекомендації, які виносяться на захист, одержані дисертантом самостійно.

Апробація, реалізація і публікація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення й результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні теоретичні, методологічні та методичні положення й результати дисертаційної роботи доповідалися дисертантом та отримали позитивну оцінку на міжнародних та національних науково-практичних конференціях, а саме: Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів Київського національного університету імені Тараса Шевченка 20 – 21 квітня 2006 р. («Суб’єкти грошово-кредитної політики за Конституцією та законодавством України»), Днях науки філософського факультету – 2007, Міжнародній науковій конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ) 18 – 19 квітня 2007 р. («Правовий статус Ради Національного банку України»), Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ) 19 – 20 квітня 2007 р. («Правові питання управління Національним банком України»).

Наукові публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано чотири наукові статті у фахових виданнях, а також тези виступів на науково-практичних конференціях.

РОЗДІЛ 1. Грошово-кредитна політика та її організаційно-правові інституційні основи

1.1. Поняття грошово-кредитної політики та її правових основ

Нормативно-правове закріплення грошово-кредитної політики в українському законодавстві з¢явилось не відразу з набуттям Україною незалежності, а в процесі формування власного законодавства і самої грошово-кредитної політики, яка в умовах Радянського Союзу так і не сформувалась в єдиний напрямок діяльності і наукову категорію. Практично вперше на конституційному рівні вона була закріплена в Конституційному Договорі між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, ст. 34 якого встановлювала, що "у питаннях, пов’язаних із проведенням грошової кредитної політики Кабінет Міністрів України погоджує свої дії з Національним банком України, на який покладаються функції визначення і проведення цієї політики" [153].

В подальшому основні положення щодо грошово-кредитної політики визначено у Конституції України та розділі ΙУ Закону України "Про Національний банк України" (ст. 24 – 31), конкретизовано і розвинуто в ряді актів чинного законодавства. Головний зміст конституційних і законодавчих норм становлять визначення грошово-кредитної політики, системне закріплення її засобів і методів та інші важливі положення. Разом з появою Закону України "Про Національний банк України" в законодавстві України вперше з’явилось нормативно-правове визначення грошово-кредитної політики - ²комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу² [158, ст. 1].

Згідно визначення Господарського кодексу України ²грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки² [156, ст. 10].

У своїх визначеннях Закон України "Про Національний банк України" і Господарський кодекс України здебільшого вказують на суспільні цілі грошово-кредитної політики (стабільність національної грошової одиниці, антиінфляційна спрямованість монетарної політики та ін.), що скоріше являє собою зовнішню сторону цього поняття, але не зовсім повно розкриває її внутрішній зміст, складові частини та ін. Включення до цих визначень програмних цілей теж викликає запитання. Наприклад, формулювання Законом такої цілі як ²регулювання економічного зростання² містить в собі логічне протиріччя – регулювання зростання включає в себе стримування, а регулювати зростання навряд чи потрібно взагалі. Однак у монетарній політиці має місце в залежності від економічної ситуації як сприяння розвитку, так і стримування розвитку економіки. Залишає простір для роздумів і положення про ²вирівнювання платіжного балансу² - в яку сторону його треба вирівнювати?

Орлюк О. П. визначає грошово-кредитну політику як "визначену сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного зростання, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни" [107, с. 453]. Близьке за змістом визначення дає і І. Б. Заверуха [70, с. 63].

Питання про поняття грошово-кредитної політики має методологічне значення і в практиці та економічній науці є доволі дискусійним. В економічній літературі, зокрема, в працях ²Гроші і кредит² [52, с. 187] та в роботі Адамика Б. П. [1, с. 39] розглядається два підходи до розуміння грошово-кредитної політики, обсягу цього поняття. В цих роботах відмічається занадто вузьке трактування грошово-кредитної політики, яке дають деякі американські вчені [63, с. 19], які розглядають грошово-кредитну політику лише як засоби впливу на кількість грошей в обороті. В той же час представники іншої точки зору [151, с. 24] визначають її розширено – як один із секторів економічної політики вищих органів державної влади, - і включають до грошово-кредитної політики всі заходи держави політичного характеру, які стосуються монетарної сфери. При такому підході до грошово-кредитної політики входять навіть питання про ставки податків і зборів, рівень і структуру бюджетних видатків, дефіциту державного бюджету та ін. Мабуть, це занадто розширене поняття, яке включає до грошово-кредитної політики не тільки регулювання грошового обігу, але і всі відносини, які на нього впливають, навіть якщо вони не входять до числа грошових, банківських і не управляються Національним банком. Такий підхід лише шкодить головному – виділенню в окремий об’єкт певної системи грошових і кредитних відносин, щодо яких здійснюються всі заходи впливу, методи і засоби грошово-кредитної політики, передбачені Законом України ²Про Національний банк України". Іноді поняття грошово-кредитної політики занадто звужується і можна зустріти такі його тлумачення як тільки регулювання валютного курсу чи процентних ставок за кредитами. Це вже занадто звужує розуміння монетарної політики, а в юридичному плані просто не відповідає змісту всього розділу ΙУ Закону України ²Про Національний банк України", який вказує на регулювання обсягу грошової маси, а серед методів і засобів навіть не згадує регулювання валютного курсу.

Як власний варіант розуміння суті грошово-кредитної політики автори підручника ²Гроші і кредит² [52, с. 187] пропонують її визначення ²як комплексу взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк". Як випливає з цього визначення, монетарній політиці властиві комплексність, різноваріантність регулятивних заходів; спрямованість їх на досягнення певних, заздалегідь визначених суспільних цілей; заходи ці реалізуються центральним банком через механізм грошового ринку. При такому підході монетарна політика набуває чітких, економічно обумовлених обрисів. Вона має внутрішньо єдину інституційну основу — грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні монетарна політика являє собою організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічному регулюванні² [52, с. 187]. Таким чином, до грошово-кредитної політики слід відносити всі заходи, методи, інструменти, дії регулятивного характеру, що здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його участю та реалізуються через грошовий ринок у всіх його різновидах [1, с. 39].

Проф. Лютий І. О. визначає грошово-кредитну політику як ²сукупність заходів і інструментів впливу, спрямованих на регулювання грошової пропозиції, рівня процентних ставок, об’ємів кредитів, що в цілому призводить до змін макроекономічних показників² [92, с. 149]. Дане визначення, очевидно, є одним із найбільш прийнятних, оскільки в ньому зосереджено найбільш суттєві моменти щодо грошово-кредитної політики і проведено її зв’язок із макроекономічними показниками.

В найбільш широкому розумінні грошово-кредитна політика як один із напрямків економічної політики виступає здебільшого в процесі розгляду вищими ешелонами влади всіх питань грошового характеру, банківської системи та ін. Зокрема, так вони постали в процесі парламентських слухань ²Фінанси і банківська діяльність: сучасний стан та перспективи розвитку² 2003 р. [165], коли рекомендаційні заходи охоплювали мало не всі банківські, грошово-кредитні відносини. Водночас слід розрізняти заходи, які створюють умови для обігу грошей, і фактори, які прямо цей обіг визначають – ними є, наприклад, заходи з регулювання пропозиції (кількості, маси) грошей, процентна ставка, валютний курс, швидкість обігу грошей, фактори їх мультиплікації, структура грошової маси, співвідношення готівкового і безготівкового обігу та ін. Однак такі заходи, як реєстрація банків, розміри їх статутного капіталу і т. п. лише мають відношення до регулювання грошового обігу, але не складають суть цього регулювання.

Співставлення всіх цих визначень дозволяє провести між ними різницю і сформулювати деякі висновки.

1. Якщо взяти грошово-кредитну політику за систему, то можна побачити, що ядром цієї системи є регулювання кількості грошей в обігу, яке за суттю складає основу грошової пропозиції. Тому визначення американських вчених, про яке йшла мова вище, виділяє лише ядро системи, але не визначає саму систему.

2. Занадто широке тлумачення грошово-кредитної політики не розкриває її суть і зміст. В ньому поєднуються елементи як самої грошово-кредитної політики, так і всі фактори, які на неї впливають і відображаються на кількості грошей в обігу.

3. Визначення, яке дають автори підручника ²Гроші і кредит² [52, с. 187] та Б. П. Адамик ставить в центр не саму грошово-кредитну політику, а засоби її здійснення; до того ж, в ньому не містить вказівка на загальнодержавний характер грошово-кредитної політики, а за критерій обираються те, що заходи з її здійснення проводяться через Національний банк України.

4. Визначення Лютого І. О. в цілому є одним із найбільш прийнятних, хоча воно дещо виходить за межі прийнятої в Україні монетаристської концепції.

5. Позитивним моментом у визначенні грошово-кредитної політики в Законі України "Про Національний банк України" є те, що в ньому чітко окреслюються економічні орієнтири грошово-кредитної політики - економічне зростання, стримування інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення, вирівнювання платіжного балансу. Тим самим проводиться зв’язок грошово-кредитної політики і суспільного розвитку. Але варто зауважити, що ця сторона грошово-кредитної політики виступає як її зовнішній аспект, а внутрішній складає комплекс монетарних заходів, необхідних для досягнення суспільних результатів (хоча всі вказані суспільні наслідки наступають в результаті діяльності не лише НБУ, а і всієї системи органів державної виконавчої влади).

6. Визначення Господарського кодексу України, який розглядає грошово-кредитну політику як частину економічної політики, очевидно, є неповним, оскільки воно приймає за основу лише сферу господарювання, в той час, як монетарна політика в рівній мірі відноситься і до соціальної сфери, до державних фінансів (наприклад, обслуговування державного боргу).

В результаті цього короткого розгляду можна прийти до висновку, що існує два значення грошово-кредитної політики: 1) суто наукове, спеціальне (воно вживається тільки в банківській сфері, в колах спеціалістів), вузьке значення, яке відображає суть грошово-кредитної політики; 2) широке, яке частіше вживається на практиці і має на увазі цілий комплекс усіх заходів держави у грошово-кредитній сфері.

Виходячи з розглянутих вище положень можна запропонувати таке визначення: грошово-кредитна політика – це система заходів із регулювання грошової пропозиції за її кількістю, структурою, рівнем процентних ставок, ціною і обсягами кредитів, спрямованих на економічне зростання, стримування інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення, регулювання платіжного балансу з метою задоволення суспільного попиту на гроші.

Грошово-кредитна політика своєрідно поєднується із державним управлінням і регулюванням у грошово-кредитній сфері, що являє собою відносно відокремлену систему суспільних економічних відносин, яка в той же час міцно пов’язана із усіма галузями економіки і соціальної сфери. Цільовими орієнтирами грошово-кредитної системи є забезпечення всіх галузей господарювання і соціальної сфери необхідними грошовими коштами. Закріплені в Основних засадах грошово-кредитної політики положення сприймаються як владні веління, які мусять бути реалізованими в процесі управлінської діяльності, яка, в свою чергу, передбачає регулювання як найважливіший засіб і складову частину здійснення державного управління. Ю. О. Тихомиров, наприклад, визначає державне управління як "організований процес керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком сфер економіки і культури, інших сфер життя" [132, с. 102; пер. авт. - І. В.]. Тим самим він виділяє найголовніші частини державного управління – керівництво, регулювання і контроль, які в сфері грошово-кредитної політики практично здійснюються в рамках однієї структури - Національного банку України. Таким чином, з точки зору системного підходу грошово-кредитна політика являє собою політику, яка визначає зміст і спрямованість державного регулювання і управління грошово-кредитними відносинами, і включає в себе суб’єкт управління, його об’єкт і управлінський вплив. Варто лише відзначити двозначність терміну "регулювання", яке вживається для позначення суто правового регулювання і у даній сфері для регулювання кількості грошей в обігу, що наповнює його іншим змістом і виходить за межі суто правового тлумачення.

Україна стала на шлях розвитку ринкової економіки, яким ідуть більшість країн світу і які вже накопичили у цій справі певний досвід. Ринкова економіка несе в собі механізм її саморегулювання, в основу якого покладено грошові механізми, і це створює ефект досконалості цього методу ведення господарства. Однак подальший розвиток економічних відносин, передусім, поглиблення процесів спеціалізації виробництва, внаслідок чого виникла розгалуджена мережа банків, інших фінансово-кредитних інститутів, значно ускладнили структуру економічних і фінансових відносин, викликали циклічність у розвитку економіки та ін. Все це стало передумовою для державного втручання шляхом регулювання ринкових економічних відносин. Як результат цього з¢явилась ідея, а пізніше і розгорнуті теорії державного регулювання економіки і ринку. На необхідність посилення державного управління і регулювання економікою вказувалось в наукових роботах економістів, управлінців [наприклад, 86, с. 14] та представників інших наук. Держава здійснює регулювання ринку за допомогою грошово-кредитних методів, водночас використовуючи цей механізм для досягнення своїх інших цілей – політичних, соціально-економічних та інших, використовуючи, в першу чергу, правовий механізм. В процесі здійснення законодавчого регулювання грошово-кредитних відносин держава регулює тим самим і ринкові економічні відносини. Цілі, які ставить перед собою держава, випливають із її загальної макроекономічної політики, визначаються її пріоритетами.

В управлінні і функціонуванні грошово-кредитної системи України органічно поєднуються свідомі процеси регулювання процесів функціонування і розвитку цієї системи із стихійними ринковими елементами. Суть полягає не лише у використанні Національним банком адміністративних і ринкових інструментів управління, а, передусім, у стихійності розвитку об’єкта управління, яким є грошовий ринок, а також банківська система, заснована на недержавній формі власності. В цих умовах регулюючий і управляючий вплив центрального банку на його найвищому рівні можна визначити як політику. Її відмінність від політики у загальновизнаному розумінні полягає в тому, що відносини класових, політичних сил не складають тут суть політики. Політикою грошово-кредитна діяльність є тому, що вона здійснюється в сфері ринкових відносин або не повністю передбачуваного грошового ринку і ринку кредитів, де панують попит і пропозиція, що викликає необхідність проведення єдиної цілеспрямованої державної політики з тим, щоб спрямувати грошово-кредитні відносини у потрібне для держави русло. Крім того, слід відрізняти політику від факторів суто екзистенціального порядку. Наприклад, правове регулювання грошової системи України є об’єктивною необхідністю і виражається у приведенні відповідних відносин у певний правовий порядок, але політика у цій сфері відрізняється не цим, а тим, що вона виражає інтереси держави з певних питань, підпорядкування їх державній волі.

Питання про саморегулювання і централізоване регулювання (управління) відноситься до числа мало не одвічних питань і періодично викликає дискусії з цього приводу. Романтичні теорії саморегулювання були розвіяні ще вченням Дж. М. Кейнса і вже сьогодні для абсолютної більшості зрозуміло, що без централізованого державного регулювання ринок грошей не зможе виконувати задачу поступального, цілеспрямованого розвитку економіки. В. Сміт розглядає централізовану і децентралізовану банківські системи і відмічає, що, "який би вердикт, тим не менше, не було винесено цим двом системам з точки зору їх стабільності, навряд чи проблема цього вибору вже коли-небудь ще набуде практичного змісту. Для переважної більшості втручання держави у банківську сферу стало настільки невід¢ємною частиною загальноприйнятої системи, що пропозиції про відмову від нього викликало б тільки насмішки" [127, с. 275]. Цей автор у своїй загальновідомій роботі привела ряд аргументів на користь централізованої системи, найбільш значними з яких є велика ймовірність криз у некерованій системі, і практично довела, що "автоматичний механізм монетарної політики" практично неможливий і скрізь замінюється на "наукове керування" [там же, с. 272]. Це стверджується і в сучасній літературі з питань банківської діяльності [73, с. 19 – 20; 125, с. 36].

Тим не менше, ідеї саморегулювання банківської системи іноді з¢являються і зараз, однак, як відмічає проф. Я. А. Гейвандов, основний зміст такої дискусії зводиться не стільки до зміни самої централізованої банківської системи в Росії, скільки до зміни порядку її державного регулювання [39, с. 12]. Цей же автор відкидає будь-яку ідею делегування повноважень від центрального банку держави недержавним організаціям (асоціаціям, спілкам та ін.) [там же, с. 13] і відстоює ідею державного регулювання ринку, відмічаючи, що ідея відмови держави від цього права може бути сприйнята як порушення конституційних прав громадян, які гарантує держава [там же, с. 14]. Разом з тим в літературі з банківського права відмічається, що під впливом тенденцій, характеру економіки, політичної системи, навіть теоретичних уявлень складаються банківські системи, які сполучають жорстку централізацію по одних сферах і децентралізацію по інших [120, с. 2]. Цікаву думку з приводу меж втручання держави у ринкові відносини висловлює Б. К. Іришев: "використання стабільної грошово-кредитної системи є основною задачею державних органів у тій мірі, в якій ринок, наданий сам собі, не може призвести до такої структури" [73, с. 58].

Сфера грошово-кредитної політики саме є однією із тих сфер, де чітко проявляється регулююча роль держави у розвитку дворівневої банківської системи зі сторони її вищого рівня - Національного банку України. Закони України "Про Національний банк України" та "Про банки і банківську діяльність" містять в собі положення про застосування як адміністративних, так і ринкових методів реалізації грошово-кредитної політики. Серед засобів і методів грошово-кредитної політики, визначених ст. 25 Закону України "Про Національний банк України" [158], є засоби адміністративно-правового типу регулювання, але є і засоби, що передбачають виникнення відносин цивільно-правового характеру. Однак варто розглянути їх суть і зміст, щоб зрозуміти, що вони підкріплюються засобами економічного характеру, що не означає юридичний обов’язок, але свідчить про те, що для банків виникає необхідність економічного порядку здійснення певних дій, тобто вимушеної поведінки (мова йде, наприклад, про політику рефінансування комерційних банків, про валютні інтервенції та ін.).

Грошово-кредитну політику здійснює, в першу чергу, Національний банк України, і це дає підстави для частого вживання терміну ²грошово-кредитна політика Національного банку України². Саме під такою назвою з’явилось ряд монографій в економічній літературі [1;78 та ін.]. Слід, однак, мати на увазі, що Конституція України в ст. 85 відносить до повноважень Верховної Ради України "5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики". З цього приводу в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України" (справа про комунальні послуги) N 2-рп/99 від 2 березня 1999 р., яке містить такі положення: "згідно з пунктом 5 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить "визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики". Під державною політикою розуміються стратегічні напрями діяльності держави в економічній, соціальній, гуманітарній, екологічній, правовій та інших сферах її внутрішнього життя, а також у сфері відносин з іншими державами на певну історичну перспективу. Засади внутрішньої і зовнішньої політики - це відправні ідеї, основні принципи стратегічної лінії діяльності держави у названих сферах. Вони є базою для проведення політики органами виконавчої влади, зокрема Кабінетом Міністрів України." [197].

Ст. 100 Основного Закону закріплює положення про те, що "Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням", а її правовий статус визначається законом (положення про розробку основних засад грошово-кредитної політики Радою НБУ, щоправда, залишає відкритим питання про те, хто їх затверджує). В будь-якому випадку, виходячи з Конституції і чинного законодавства, можна поставити питання – грошово-кредитна політика є політикою держави чи політикою Національного банку України?

Приведемо висловлювання із роботи відомих українських економістів, у якій відмічається головна риса грошово-кредитної політики: ²Коли ми говоримо про грошово-кредитну політику, то повинні чітко усвідомлювати, що це форма державного контролю за діяльністю суб’єктів грошового ринку з метою забезпечення економічної стабільності, максимального рівня виробництва, зайнятості та мінімально можливих темпів інфляції. Тому грошово-кредитну політику слід розглядати як похідну від загальної економічної політики держави, реалізація якої є стратегічною метою грошово-кредитної політики² [129, с. 14]. Цей же висновок можна зробити і із змісту ст. 10 Господарського кодексу України, який визначає ²основні напрями економічної політики держави і серед них вказує на грошово-кредитну політику. В інших роботах теж стверджується, що ²суб’єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої представницькі органи – центральний банк і відповідні урядові структури – міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції щодо страхування депозитів, а також інші установи² [1, с. 39]; ²грошово-кредитна політика - комплекс взаємопов'язаних, спрямованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, що їх проводить держава через свій центральний банк² [121, с. 458]. До цього можна додати, що у визначенні грошово-кредитної політики, яке дає Закон України "Про Національний банк України", відсутня вказівка на те, що це є політика Національного банку України.

Специфіка відносин в грошово-кредитній сфері вимагає спеціального, професіонального управління і особливої політики, які може здійснювати лише центральний банк країни - Національний банк України. Тому, на нашу думку, в правовому аспекті передача Національному банку України функцій організації і здійснення грошово-кредитної політики виглядає як делегування повноважень зі сторони Верховної Ради України, передбачене Конституцією і Законом України ²Про Національний банк України". При цьому здійснення (реалізація) грошово-кредитної політики в будь-якому випадку залишається за НБУ, а делегованими є повноваження по розробці самої політики і прийняттю Основних засад грошово-кредитної політики на наступний рік. Цю ж думку стверджує і В. Л. Кротюк: "Національний банк України є органом держави із спеціальним статусом, якому закон делегував владні повноваження і який не входить до будь-якої з гілок державної влади" [85, с. 37]. Таким чином, грошово-кредитна політика є політикою держави, а в практичному плані здійснення її є прерогативою Національного банку України.

Таке своєрідне ²делегування² цілої сфери політики не означає зменшення уваги до неї зі сторони Верховної Ради України, Президента України, які можуть розглядати дані питання і приймати рішення політичного характеру. Національний банк підзвітний Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Він щорічно інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, яка розроблена НБУ на наступний рік і на більш тривалий період (ст. 24 та ст. 9 Закону України ²Про Національний банк України"). Згідно ст. 51 Закону (п. 5) НБУ надає інформацію Президенту України та Верховній Раді України про стан грошово-кредитного ринку. Щоправда, в юридичній науці, зокрема, в науці конституційного права розроблено питання про делегування повноважень і одним із його елементів є не лише інформування, але і звітність з питань виконання делегованих повноважень, чого в практиці відносин вищих органів влади і НБУ практично немає. Кабінет Міністрів України прямо не приймає участі у здійсненні грошово-кредитної політики, однак зв’язаний з нею цілою низкою економічних інтересів та рядом організаційно-правових форм (як безпосередньо, так і через найбільш зацікавлені міністерства і відомства - Міністерство економіки, Міністерство фінансів та інші). Основи відносин із Кабінетом Міністрів України визначено ст. 52 Закону України "Про Національний банк України": Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку; Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів; Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку надають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу; Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України; Голова Національного банку або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу; у засіданнях Правління Національного банку можуть брати участь члени Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу; Національний банк України має право подавати Кабінету Міністрів України у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України.

Ці норми закріплюють організаційно-правові форми відносин КМУ і НБУ, але не в повній мірі акцентують увагу на здійсненні узгоджених дій. Наприклад, право присутності на засіданнях з правом дорадчого голосу, безумовно, має велике значення, але, на наш погляд, за прикладом деяких західних країн, повинно доповнюватись правом постановки перед відповідним органом питань, які мають бути ним розглянуті. Слід також передбачити правові форми розгляду питань, які є невідкладними. Однак ці положення закону ніяк не відображено у Законі України "Про Кабінет Міністрів України", який не згадує про грошово-кредитну політику, обмежуючись тим, що у ст. 41 встановлює, що Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України взаємодіє з Національним банком України з питань, що належать до його компетенції [163].

Висновок із цього полягає в тому, що грошово-кредитна політика є різновидом загальнодержавної політики, а це вимагає закріплення в законодавстві відповідних організаційно-правових форм. В ще більшій мірі загальнодержавний характер грошово-кредитної політики проявляє себе при розгляді питань співвідношення її із іншими напрямками політики.

Грошово-кредитна політика тісно пов’язана з іншими напрямками державної політики, перш за все, з економічною. Господарський кодекс України розглядає грошово-кредитну політику як складову частину економічної політики (ст. 10) і визначає її основні напрями – структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна політика, політика інституційних перетворень, цінова, антимонопольно-конкурентна, бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна, зовнішньоекономічна, екологічна політика, а також політика у соціально-економічній сфері.Відслідкування зв’язків у цій сфері дозволяє зробити висновок, що грошово-кредитна політика виявляє відчутний вплив на економічні та соціальні процеси, але водночас і багато факторів економічного і соціального життя виявляють суттєвий вплив на ефективність грошово-кредитної політики. Одним із висновків із економічного розвитку в 1991 – 1993 р. про те, що одностороннє підпорядкування грошових процесів економічним врешті-решт справляє негативний вплив як на економіку, так і на грошову систему. Таке ж негативне, руйнуюче значення для грошово-кредитної політики можуть мати і певні фактори фінансової політики - бюджетний дефіцит, ріст державного боргу, необгрунтована податкова система та ін. Звідси випливає необхідність узгодження грошово-кредитної і економічної політики і вироблення для цього необхідних організаційно-правових форм.

ГКУ не регулює відносини, які складають внутрішню природу грошово-кредитної політики (методи, засоби та ін.). Однак в закріпленні грошово-кредитної політики в ГКУ, на наш погляд, є непослідовні моменти. Глава 35 Кодексу – "Особливості правового регулювання фінансової діяльності", - підходить до банківської системи як до системи фінансового посередництва. Наприклад, у ч. 2 ст. 233 ГКУ визначається, що "фінансова діяльність суб’єктів господарювання включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування", а ч. 3 цієї ж статті відзначає, що "фінансовим посередництвом є діяльність, пов’язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів" [156]. При цьому, як випливає із змісту ст. 334 ГКУ, до числа таких посередників потрапляє і Національний банк України. В банківському, як і у фінансовому праві, регламентуються відносини, які виникають в процесі державного управління фінансами і грошово-кредитною системою, але ці відносини ніяк не можуть бути фінансовим посередництвом, як не може бути ним і державна грошово-кредитна політика. Тому регулювання грошово-кредитної політики Господарським кодексом України передбачає певні функції монетарної політики щодо інших видів економічної політики, але не стосується внутрішнього змісту правового регулювання відносин, які виникають у сфері реалізації цієї політики. Крім того, всі норми ГКУ щодо банківських відносин стосуються лише сфери економіки в той час, як в повному обсязі вони в такій же мірі повинні відноситись і до соціальної сфери. Тому регулювання банківських відносин Господарським кодексом України не можна віднести до системного врегулювання банківських відносин.

В Господарському кодексі України відсутнє поняття "фінансова політика" держави, натомість вживаються два терміни "бюджетна" та "податкова" політика (в економічній літературі вона частіше всього називається фіскальною, маючи на увазі, що слово ²fisc² означає ²казна²). Загальновідомо, що сукупність окремих частин цілого не є просто їх сумою, а являє собою якісно нове явище, категорію, поняття та ін. Податки існують тільки як складова частина бюджету, а податкова політика має випливати із бюджетної політики, в усякому разі, не суперечити їй, тобто і в цьому випадку (як і у випадку співвідношення грошово-кредитної і валютної політики) має місце їх певна субординація. В економічній літературі відзначається, що пожвавлення кон’юнктури ринку супроводжується зниженням облікової ставки та збільшенням пропозиції грошей, але водночас – скороченням податків і зростанням бюджетних видатків (навіть відносно, а не в абсолютних цифрах). І навпаки – стимулювання кон’юнктури ринку викликає зворотні процеси. Проф. Лютий І. О. відмічає, що ²більшість економістів розглядають грошово-кредитну політику як складову економічної політики держави, і що порівняно із фіскальною політикою вона має ряд переваг: а) швидкість і гнучкість; б ) слабка залежність від політичного впливу; в) економічне вчення монетаристів ґрунтується на позиції, що зміна грошової пропозиції чи кількості грошей в обігу є ключовим чинником, який визначає рівень економічної активності, а фіскальна політика діє малоефективно та повільно² [92, с. 151].

Грошово-кредитна і фінансова політика зв’язані між собою багатьма нитями, які є часто невидимі, і зміни в якій із складових частин кожної з них можуть викликати позитивну чи негативну реакцію в іншій частині економічної політики. Так, наприклад, концентрація коштів на Єдиному казначейському рахунку (ЄКР) потягнула за собою значне зниження залишків на кореспондентських рахунках комерційних банків [59]. Вже не кажучи про те, що ці кошти є законсервованими, тобто виключеними з обороту, про негативні наслідки для банківської системи, це явище потягнуло за собою і інші наслідки. Зниження залишків на кореспондентських рахунках змусило комерційні банки шукати джерела забезпечення власної ліквідності. В умовах тимчасової недостатності коштів рефінансування зі сторони НБУ комерційні банки були вимушені вдатися до послуг міжбанківського кредитного ринку. Це, в свою чергу, потягнуло інші наслідки – непередбачуваність кредитних ресурсів міжбанківського ринку, неповернення ряду кредитів і, як наслідок, - ланцюговою реакцією у вигляді зниження ліквідності цілого ряду банків внаслідок подорожчання кредитів, що було усунуто лише активними діями НБУ. Такого роду ситуації непоодинокі і свідчать про необхідність постійного узгодження грошово-кредитної та фінансової політики як на рівні стратегії, так і на рівні вирішення поточних завдань.

За проведення економічної і фінансової політики в державі в цілому відповідає Кабінет Міністрів України. В Росії з цією метою – проведення єдиної (термін "єдиної" в російському законодавстві відображає єдність здійснення політики всіма суб’єктами федерації і державою в цілому) грошової політики була створена Урядова Комісія з питань грошової політики, яка, згідно постанови Уряду РФ від 13 грудня 1994 р. № 1375 була перетворена в Урядову Комісію з питань фінансової і грошово-кредитної політики [225]. У США в 1951 р. Федеральна резервна система уклала договір з Міністерством фінансів цієї країни про незалежність своєї політики від Міністерства, де певною мірою передбачено і координацію їх дій. В Англії в практику введено традиційні зустрічі Міністра фінансів і Керуючого Банком Англії. Очевидно, з метою координації дій Уряду і НБУ слід законодавчо передбачити певні організаційно-правові форми їх взаємодії.

Грошово-кредитна політика тісно пов’язана із валютною політикою. Вони складають нерозривну єдність: грошово-кредитна політика спрямована на регулювання і управління внутрішньою грошовою системою, а валютна – на координацію її зовнішніх зв’язків із міжнародним валютними відносинами та економічними відносинами з іноземними країнами. Іноземна валюта не визначає кількість грошей в обігу, але валютний курс прямо впливає на якість національної грошової валюти. Валютний ринок є чи не найголовнішим джерелом емісії. Отримання українськими резидентами коштів за поставлені товари, роботи, послуги в іноземній валюті тягне за собою обов’язковий продаж її в розмірі 50 відсотків. Купуючи цю валюту, Національний банк тим самим випускає гривню, за яку купується іноземна валюта, в обіг. Суми ці досить значні. Так, за січень-серпень 2005 року обсяг чистої емісії, спрямованої на купівлю валюти, становив понад 26,4 млрд. гривень [170]. В свою чергу, це тягне за собою необхідність для Національного банку України вилучати зайву готівку з обігу через інші засоби і методи грошово-кредитної політики.

Господарський кодекс України розглядає валютну політику як окремий напрямок економічної політики. Такий же підхід можна зустріти і в банківському законодавстві. Так, ст. 24 Закону України "Про Національний банк України", присвячена Основним засадам грошово-кредитної політики, встановлює, що Національний банк щорічно інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, тобто вони розглядаються окремо. Таку ж точку зору, по суті, висловлено і в науковій літературі [1, с. 141]. Однак науковцями висловлено й інші точки зору. Так, проф. Лютий І. О. зазначає, що ²грошово-кредитна політика НБУ, її реалізація в механізмі діяльності всієї банківської системи заключає в собі грошову, кредитну, валютну політику, створення правової інфраструктури регулювання кредитно-банківської системи в цілому. Дані структурні напрямки грошово-кредитної політики, хоч і є відносно самостійними, тобто реалізують конкретно визначену мету, але не можуть здійснюватись автономно, без взаємозв’язку з іншими структурними елементами в рамках грошово-кредитної системи² [92, с. 152]. Це ж стверджують і інші автори, наприклад: "…валютно-курсова політика виступає на національному рівні органічною складовою монетарної (грошово-кредитної) політики і використовує методи та інструменти як безпосередньо валютної, так і монетарної політики" [111, с. 13]. Але цей же автор розглядає валютно-курсову політику як комплекс нормативно-правових, прогнозних, регулюючих та контрольних заходів центрального банку щодо управління валютним курсом з метою досягнення цілей економічної політики держави [там же, с. 13 - 14]. В результаті можна дійти до висновків про те, що валютна політика, скоріше всього, є особливою складовою частиною грошово-кредитної політики. О. П. Орлюк з цього приводу відмічає, що "ринкове і державне валютне регулювання доповнюють один одного: при цьому ринкове регулювання засноване на конкуренції і породжує стимули розвитку; відповідно валютне регулювання спрямоване на визначення негативних наслідків ринкового регулювання валютних відносин" [106, с. 150].

Сьогодні Україна прямує до повноправного входження у європейське та світове співтовариство. В мережі ЄС функціонує Європейська система центральних банків (ЄСЦБ), яка складається із Європейського центрального банку і національних центральних банків країн-учасниць ЄС. Основними нормативними актами, які регламентують їх діяльність, є Угода про заснування Європейського співтовариства та Статут Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку (Статут ЄСЦБ). Однак центральні банки країн, які не прийняли єдиної валюти, не включаються у проведення єдиної монетарної політики, а зберігають свою самостійність всередині країни. Найважливішою метою ЄСЦБ є підтримання цінової стабільності, а до числа основних операцій відносяться операції на відкритому ринку, основні операції з рефінансування та з рефінансування на довгий термін, операції точної настройки та структурні операції; крім того, застосовуються також постійні механізми рефінансування (механізм маргінальних (граничних) позик та депозитний механізм).

1.2. Національний банк як головний суб’єкт державної грошово-кредитної політики України

Центральне місце у здійсненні грошово-кредитної політики займає Національний банк України, який, згідно ст. 2 Закону України ²Про Національний банк України² є ²центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України² [158, ст. 2]. Національний банк є установою, яка входить до системи органів управління, але не виконавчої влади. В літературі виділяють такі основні елементи правового статусу Національного банку України: "організаційно-правовий рівень системи управління, цілі і завдання, функції, права і обов’язки (повноваження), особливий обов’язок щодо юридичної відповідальності у передбачених законом випадках" [85, с. 35]. Особливістю правового статусу НБУ, як відмічає В. Л. Кротюк, є те, що він має комплексний характер і складається із конституційної правосуб’єктності та галузевих статусів (адміністративно-правовий, цивільно-правовий) [82, с. 35].

В літературних джерелах неодноразово відмічалась подвійна юридична природа Національного банку України [наприклад – 136, с. 11 – 12; 85, с. 34 – 36; 28, с. 88 - 89 та ін.], яка, як відмічає, наприклад, О. П. Орлюк, проявляє себе в тому, що НБУ є, з одного боку, органом державного управління в сфері банківської діяльності, а з іншого – займається господарською діяльністю [106, с. 80]. З фінансово-правової точки зору слід підкреслити публічно-правову сторону правового статусу НБУ: здійснення фінансових операцій Національним банком України обумовлюється його природою як органу публічної влади. НБУ не веде рахунки юридичних і фізичних осіб і як банк не здійснює з ними ніяких операцій. Свої операції, згідно ст. 42 Закону України ²Про Національний банк України" він здійснює лише ²для забезпечення виконання покладених на нього функцій…² [158]. Таким чином, НБУ має владно-розпорядчі повноваження і водночас може виступати учасником цивільно-правових відносин, але його правосуб’єктність має публічний характер.

Головне місце у правовому статусі НБУ відводиться його компетенції і функціям, які в літературних джерелах розглядаються за різними ознаками. В узагальненому вигляді функції, наприклад, викладено О. П. Орлюк, яка відмічає, що ²центральні банки в більшості ринкових економік мають виконувати такі головні функції: а) втілювати монетарну політику; б) регулювати національну валюту і бути єдиним емісійним центром; в) захищати національні та міжнародні резерви й управляти ними; г) діяти як фінансові консультанти уряду і парламенту; д) регулювати процентні ставки в межах здійснюваної грошово-кредитної політики; е) здійснювати банківське регулювання та нагляд за банківською системою і процесом клірингу. [106, с. 87].

Н. І. Костіна розглядає функції НБУ в залежності від їх фінансової ролі: 1) емісійний центр держави; 2) банк банків, який здійснює свої операції не з клієнтами, а з комерційними банками; 3) банк уряду, який підтримує державні економічні програми, зберігає золотовалютні офіційні резерви та ін.; 4) розрахунковий центр держави; 5) регулює економіку за допомогою грошово-кредитних механізмів [81, с. 206]. Костіна Н. І. називає три основні функції центрального банку – регулятивну, контрольну та інформаційно-дослідницьку [там же, с. 206]. Остання, на її думку, полягає в наданні уряду рекомендацій щодо грошово-кредитної політики, інформацію про стан кредитної системи країни та ін.

Проф. І. О. Лютий відмічає, що ²виконання НБУ своїх функцій є за своєю сутністю реалізацією грошово-кредитної політики в грошово-фінансовій сфері країни² [92, с. 145].

Основна функція НБУ як центрального банку держави визначена ст. 99 Конституції України - забезпечення стабільності грошової одиниці. Високий рівень конституційного закріплення питань грошово-кредитної політики в ст. 100 Основного Закону також є свідченням того, що її здійснення є однією із основних функцій НБУ. Відтворивши це конституційне положення Закон України "Про Національний банк України" встановлює, що на виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності. Він також виконує інші функції, передбачені Законом України ²Про Національний банк України" (ст. 7), з яких до питань грошово-кредитної політики безпосередньо відносяться:1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику; 2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг; 3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування; 8) здійснює банківське регулювання та нагляд; 12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин.

На наш погляд, правовий статус Національного банку України може бути вдосконалено шляхом закріплення цілей діяльності НБУ, зокрема, у сфері грошово-кредитної політики. Так, Закон "Про Банк Англії" (діє з 1 червня 1998 р. після отримання королівської санкції 23 квітня цього ж року) визначає цілі цього банку: 1) підтримка купівельної спроможності національної валюти; 2) підтримка стабільності фінансової системи; 3) забезпечення та гарантія ефективної діяльності фінансових служб [71, с. 55; 142, с. 3 - 4]. Аналіз економічної та юридичної літератури дозволяє зробити висновок, що в українському законодавстві можна закріпити такі цілі діяльності НБУ: 1) підтримання стабільності національної грошової одиниці; 2) забезпечення цінової стабільності; 3) сприяння економічному росту; 4) сприяння зайнятості. Крім того, в Законі України прямо не відмічається необхідність контролювання інфляції, хоча це мається на увазі в цілому ряді положень Закону. Ще одним плюсом правового регулювання могло б стати чітке визначення принципів організації і діяльності НБУ.

До числа питань про характер відносин Національного банку України і вищих органів влади відноситься і проблема незалежності центрального банку, яка знаходить свій особливий прояв у грошово-кредитній політиці.

У світі розрізняють дві основні моделі системи відносин вищих органів влади і центрального банку з питань грошово-кредитної політики: а) коли грошово-кредитна політика центробанку розглядається як інструмент для регулювання економіки країни органами влади; іноді в цій моделі центробанк вводиться до системи Мінфіну чи Мінекономіки (Японія, Франція, Велика Британія); б) коли перед центробанком ставиться мета підтримання стабільності цін в процесі здійснення грошово-кредитної політики, а центральна влада не здійснює на неї тиск (Німеччина, Нідерланди) [116, с. 15]. Україна у цьому питанні скоріше обрала другу модель, визначивши незалежність одним із корінних принципів організації і діяльності центрального банку, але це питання все ще залишається проблемним і постійно аналізується як практиками, так і теоретиками, які відмічають необхідність перетворень у напрямку надання НБУ більшої незалежності.

Незалежність центрального банку може розглядатися в двох аспектах – як політична [наприклад, 71, с. 54], (це є автономія при встановленні цільових орієнтирів грошової маси), так і як економічна (охоплює питання вибору інструментів грошово-кредитної політики, надання кредитів уряду та ін.). Крім того, в науковій літературі називаються і більш конкретні фактори незалежності центрального банку, наприклад, інституціональна, особиста, функціональна та фінансова незалежність [131, с. 18]. У всіх випадках мова йде здебільшого про відносини з урядом. Центральним питанням, у якому ця незалежність порушується, є ті питання грошово-кредитної політики, які перш за все пов’язані з дефіцитом державного бюджету, участю центрального банку в обслуговуванні державного боргу, а також використання золотовалютних резервів. Крім того, особливе значення мають питання боротьби з інфляцією (тут найчастіше в літератур приводяться приклади, коли надання більшої незалежності центральному банку має наслідком зменшення рівня інфляції, але причини цього найчастіше не розкриваються).

Найбільш негативним, деструктивним фактором щодо незалежності Національного банку України є необхідність фінансування боргів уряду або навіть, як відмічалось в публікаціях з приводу правового статусу НБУ, окремих його керівників за сферами управління, які за ними закріплені [124, с. 60]. Ст. 15 Бюджетного кодексу України встановлює, що емісійні кошти Національного банку не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України. Ст. 53 і 54 Закону України "Про Національний банк України" встановлюють, що не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом; Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України. Тому запропонувати якісь додаткові заходи з вирішення цього питання навряд чи можливо – мова може йти тільки про дотримання чинного законодавства.

В плані політичної незалежності центробанків в ряді іноземних країн їх керівники (наприклад, Ейнарс Репше у Латвії) та відомі економісти (наприклад, Марек Домбровський у Польщі) неодноразово підкреслювали роль центрального банку країни, яка в умовах ринкової економіки не повинна зводитись до стимулювання економічного зростання чи вимагання виконання від нього інших невластивих функцій, роль центробанку має обмежитись прагненням знизити інфляцію і забезпечувати стабільність цін. М. Домбровський виклав основні принципи незалежності центрального банку: "По-перше, програма грошової політики приймається лише органами центрального банку - правлінням або спеціально створеною Радою грошової політики (Франція, Польща) в залежності від внутрішньої структури банку. Центральний банк, звичайно, зобов'язаний доводити грошову програму до відома уряду і парламенту, але винятково з інформаційною метою. По-друге, всі рішення, що стосуються обсягів кредитної емісії, відсоткових ставок і поточного валютного курсу приймаються лише органами банку. По-третє, керівництво банку призначається на певний термін (як правило, не менше п'яти років) без можливості дострокового звільнення (за винятком чітко визначених законом ситуацій, таких як тривала хвороба або карний злочин, доведений судом). У разі колегіального органу управління (наприклад, Рада грошової політики у Польщі), він обов'язково має бути частиною системи управління центрального банку, а не працювати поза ним як спостережна рада. По-четверте, до членів керівних органів центрального банку, тобто голови, членів правління і Ради грошової політики (якщо така існує) ставляться високі професійні вимоги, а також і вимоги політичного нейтралітету. Не можна поєднувати посаду в центрального банку з будь-якою іншою державною, партійною або профспілковою діяльністю. Недопустимим є делегування членів уряду, урядових чиновників, депутатів парламенту тощо до колективних органів управління центральним банком. І, нарешті, по-п'яте, центральний банк не може бути засобом застави, як і сам не має права надавати кредити уряду і купувати державні цінні папери на первинному ринку."[62].

З приводу питання про незалежність центрального банку О. П. Орлюк відмічає, що ²незалежність центрального банку означає, по-перше, що банк може вільно реалізовувати свої функції для забезпечення власних цілей, а, по-друге, що його рішення не можуть переглядатися будь-якими іншими структурами влади та управління² ([106, с. 81].

Російські автори виділяють такі, на їх думку, критерії незалежності центральних банків: 1) тривалий (за загальним правилом – не менше 8 років) строк перебування на посаді голови і членів ради директорів центрального банку; 2) обмежені можливості уряду чи парламенту призначати на посади або усувати від посади голову і членів ради директорів центрального банку; 3) чітке закріплення пріоритетів центрального банку, неможливість покладення на центральний банк обов’язків, несумісних із задачею підтримання стабільності національної валюти; 4) виключні права центрального банку на здійснення грошової емісії і управління грошово-кредитною політикою; 5) жорсткі обмеження по кредитуванню уряду і державного сектора; 6) можливість центрального банку діяти в якості юридичної особи; 7) закріплення майна у власності центрального банку; 8) самостійне фінансування апарату і діяльності центрального банку; 9) недоторканість резервів центрального банку; 10) здійснення функцій банківського контролю [80, 53].

З питань незалежності центрального банку при проведенні грошово-кредитної політики іноземними країнами вже накопичено чималий досвід, дослідження кого дозволяє зробити висновки щодо організації цих відносин в структурі вищих органів влади.

Велика Британія є країною з сильно розвинутим впливом традицій, які визначають багато елементів побудови вищих органів влади і відносин між ним і з центральним банком. Банк Англії є незалежним від Уряду, хоча він працює під керівництвом Міністерства фінансів. В результаті Банк Англії не може діяти незалежно ні від Уряду, ні від Міністерства фінансів, ні від Казначейства, яке може давати прямі вказівки щодо здійснення монетарної політики. Остаточне рішення щодо рівня процентних ставок приймає Міністр фінансів. Оскільки головними питаннями грошово-кредитної політики в Англії є процентна політика і інфляція, то з цього приводу традиційно відбувається зустріч Міністра фінансів і Керуючого Банком Англії, протокол якої публікується для загального відома, як і щоквартальний звіт про рівень інфляції. Але після прийняття всіх рішень з приводу грошово-кредитної політики Банк Англії застосовує традиційні, класичні інструменти регулювання грошового ринку.

Банк Франції до 1992 р. підпорядковувався міністерству фінансів та економіки, а після прийняття 4 серпня 1993 р. Закону Франції "Про Статут Банку Франції" отримав повну незалежність у здійсненні монетарної політики з метою підтримання стабільності цін. Рада Банку Франції розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і контролює її здійснення Радою директорів Банку. Керує Банком Франції Генеральна Рада, до складу якої входить Рада з грошової політики, яка була створена у 1993 р. згідно з Законом про Статут Банку Франції. До складу Ради з грошової політики входить Керуючий Банком Франції (він же – керуючий Ради) і шість висококваліфікованих спеціалістів у галузі грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки. Строк повноважень кожного члена Ради визначається жеребкуванням (!): для двох представників цей строк 3 роки, для двох інших – 6 років і ще для двох – 9 років. Члени Ради, які діють 6 і 9 років, не можуть бути обрані повторно на новий строк. Рада з грошової політики збирається один раз на місяць.

Грошово-кредитну політику в Німеччині здійснює Бундесбанк, який має дворівневу систему управління – його керівними органами є Рада центральних банків та Правління (Рада директорів). Рада центральних банків визначає валютно-кредитну політику, загальні напрями операцій і діяльності Правління банку. До складу Ради входять Правління (як виконавчий орган) та президенти земельних банків (яких призначають уряди земель). Правління (Рада директорів) відповідає за реалізацію грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та ін. Членами Правління є Президент, віце-президент та 8 членів Правління, яких призначає на цю посаду Президент ФРН строком на 8 років за поданням Федерального уряду. У структурі вищих органів управління Бундесбанком відчувається федеративний характер держави. Бундесбанк відомий як один із найбільш незалежних від Уряду центральних банків серед країн Європи у проведенні всієї своєї діяльності. У відносинах Дойчебанку з Урядом ФРН їх дії координуються між собою, але закон оберігає цінову політику і з цих питань вказівки уряду банк не зобов’язаний виконувати і навіть більше – з питань цінової політики він може забороняти уряду деякі дії. Крім того, центральний банк Німеччини не підпорядковується ні канцлеру, ні міністру фінансів.

Керівництво Банком Японії згідно Закону 1998 р. здійснює правління, яке складається із 9 осіб. Голова та його заступники призначаються Кабінетом Міністрів Японії за згодою обох палат парламенту. Шість членів правління призначаються Кабінетом Міністрів Японії з числа осіб, що мають досвід і знання у сфері економіки і фінансів. Строк їх повноважень – п’ять років. При необхідності на засіданнях правління Банку Японії можуть бути присутні представники уряду з правом подання своїх пропозицій. Бюджет Банку затверджується Міністром фінансів Японії. Звітує про грошово-кредитну політику Банк Японії двічі на рік перед парламентом через Міністра фінансів.

Сполучені Штати Америки мають чи не найстарішу банківську систему, яка з часу її створення пронесла основні риси, закладені її засновниками. В цілому за проведення монетарної політики відповідає Федеральна резервна система (Federal Reserve System - ФРС, або, як її ще називають – Фед), створена ще у 1913 р. Структура ФРС складається із таких інституцій: Рада керуючих, 12 федеральних резервних банків (ФРБ), банки-члени (це десь 40 відсотків усіх комерційних банків США і національні банки), Федеральний комітет відкритого ринку (FOMC), Федеральна консультативна рада. ФРС функціонує як об’єднаний центральний банк.Рада керуючих складається із 7 осіб (включаючи голову), кожен з яких призначається Президентом США і затверджується Сенатом. Вони призначаються лише на один чотирнадцятирічний строк і обираються від 12 федеральних резервних банків, кожен із керуючих якими є членом FOMC. ФРС підпорядковується безпосередньо Конгресу, однак згідно із законодавством США ні Конгрес, ні Президент США не можуть здійснювати політичний тиск на керівників ФРС. Водночас ФРС має координувати свої дії із Конгресом і Президентською адміністрацією. У 1951 р. ФРС уклала договір з Міністерством фінансів США про незалежність своєї політики від Міністерства.

Федеральні резервні банки залучаються до участі у монетарній політиці – вони встановлюють облікову ставку, вирішують, які банки можуть отримувати дисконтні позички від ФРБ, обирають одного банкіра для служби у Федеральній консультативній раді і мають право голосу у FOMC. Рішення щодо операцій на відкритому ринку приймає Федеральний комітет відкритого ринку (FOMC). До його складу входять 7 членів Ради керуючих ФРС, президента ФРБ Нью-Йорка та президентів чотирьох інших ФРБ. Очолює FOMC Голова Ради керуючих ФРС. Ця установа безпосередньо не здійснює операцій з цінними паперами, а виконує управлінські функції – надсилає директиву до Торгового бюро ФРБ Нью-Йорка.

Монетарну політику, головним чином, контролює Федеральний комітет відкритого ринку. Він збирається на засідання приблизно один раз на 6 тижнів. Засідання Комітету, як правило, розбиваються на 4 частини: а) огляд останніх дій керуючого ФРС; б) обговорення загальної економічної ситуації і в) можливих варіантів монетарної політики; г) прийняття рішення. Комітет доповідає Конгресу про свої рішення, про довгострокові цілі монетарної політики, які формуються двічі на рік. Такий розподіл функцій у ФРС обумовлений вагомим значенням ринку цінних паперів.

У доповіді робочої групи Англійського банку відмічається, що Німеччина, Швейцарія, Нідерланди і великою мірою США є явними винятками у питаннях формування монетарної політики, оскільки вони не мають потреби ані звітувати за свої рішення, ані обговорювати свої дії постфактум [100, с. 30]. Серед всіх країн ця група виділяє чотири способи формування і впровадження монетарної політики:

1. За розсудом центрального банку. Центральний банк самостійно приймає рішення і здійснює його на практиці з мінімальним рівнем контактів з урядом, він сам визначає і проголошує цілі грошової політики та зміни у процентних ставках (Німеччина, США, Швейцарія).

2. Значний ступінь автономії центрального банку. Кінцева відповідальність за грошову політику залишається за урядом, але на практиці центральний банк визначає і оголошує зміни у завданнях та процентних ставках; при цьому передбачаються заходи регулювання конфліктів між урядом і центральним банком.

3. Обмежена автономія. Головні напрями політики визначає уряд за консультаціями з центральним банком, після чого визначає конкретні деталі політики і запроваджує та оголошує зміни банківського проценту (Данія, Бельгія, Ірландія, Нова Зеландія).

4. Без автономії, але з різними ступенями впливу. Грошова політика визначається урядом. Центральний банк має технічний вплив на формування політики і може оголосити зміни банківського проценту, але це спочатку узгоджується з урядом (Франція, Японія, Іспанія, Італія) [100, с. 30].

Україна за правовим статусом центрального банку і його компетенції у сфері грошово-кредитної політики знаходиться в числі країн першої групи, оскільки у відносинах з вищими органами влади країни він щонайбільше лише інформує їх про стан роботи у сфері грошово-кредитної політики, що може викликати запитання – менш ліберальної групи країн у світі не існує, то яка ще більша незалежність може бути надана законодавством?

Які можна зробити висновки із приведеного? Питання про незалежність центрального банку характерне тим, що сам по собі принцип незалежності визнається повсюди, але його законодавче закріплення в різних країнах світу має суттєві відмінності. Країнами, в яких його втілено найповніше, вважаються Німеччина і США, але остання взагалі відрізняється цілим рядом особливостей побудови банківської системи. З питання незалежності центробанку найбільш незалежним є Бундесбанк, а протилежним прикладом є Банк Франції, який знаходиться в повній залежності від уряду.

Статус центрального банку залежить від процесів і стану розвитку економіки, традицій, економічної культури суспільства та ін., а також моделі монетарної політики, прийнятої в країні. Справжня незалежність центрального банку може бути досягнута в економічно високорозвинених країнах, а країни, що розвиваються найчастіше залежать від уряду країни як організаційно, так і за фактичним статусом. Традиційно дуже сильна ступінь залежності центральних банків від уряду у Франції та Італії. З приводу впливу обраної моделі грошово-кредитної політики на незалежність і методи діяльності центральних банків цікава думка висловлена М. В. Старинським: "в епоху кейнсіанства позиції центральних банків зміцнюються, застосування адміністративних методів регулювання розширюється і, навпаки, з посиленням впливу монетарних теорій і зменшення державного втручання в економіку центральні банки переходять переважно до ринкових методів економічного регулювання" [128, с. 105]. В деяких країнах (Велика Британія, Нідерланди, Швеція, Японія) уряду чи міністерству фінансів законодавчо надані правові можливості втручання у грошово-кредитну політику шляхом відміни рішень центрального банку та ін.

В результаті доводиться констатувати, що відносини центральних банків з урядом та іншими вищими органами державної влади в значній мірі будуються під впливом традицій в побудові вищих органів державної влади, форм державного устрою та ін., в т.ч. традиціями. Крім того, відчувається, що у всіх цих відносинах не менше значення має, якщо так можна висловитись, режим відносин, аніж організаційно-структурна побудова.

Органом розробки і контролю за здійсненням грошово-кредитної політики в системі Національного банку України є Рада, а органом її реалізації - Правління. Їх статус закріплено у розділі ΙΙ Закону України ²Про Національний банк України".

Рада Національного банку України з¢явилась в банківській системі України в результаті закріплення в Конституції України, прийнятій в 1996 р., положень про те, що Рада НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням, а її правовий статус визначається законом. Тим самим Основний Закон визначив головний напрямок діяльності цього органу – розробка основних засад грошово-кредитної політики і контроль за її проведенням. За час, що пройшов із моменту створення Ради НБУ (1996 р.), її правовий статус , регламентований у Законі України "Про Національний банк України", але ще і на сьогодні він не набув повної визначеності щодо суті, основного напрямку діяльності і відповідних їм організаційно-правових форм, функції Ради чітко не розмежовані із функціями іншого керівного органу НБУ – його Правлінням.

Основні положення щодо Ради Національного банку України, її завдань і місця в системі органів держави закріплено в Конституції України, ст. 100 якої встановлює, що "Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням" [152]. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом." Надалі статус цього органу було регламентовано в розділі ΙΙ Закону України "Про Національний банк України", ст. 8 якого визначила, що керівними органами Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України. Таким чином, із змісту конституційної норми випливає суть і основний зміст роботи Ради НБУ – розробка грошово-кредитної політики і контроль за її здійсненням. Вже одне це ставить Раду в особливе становище, оскільки, по-перше, грошово-кредитна політика є головним напрямком роботи Національного банку України, по-друге, тільки Рада, але не Правління НБУ, отримала конституційне закріплення. Тому формулювання ст. 8 Закону України "Про Національний банк України" [158], яке визначає Раду і Правління як органи одного горизонтального рівня, між якими просто розподіляються завдання, функції і компетенція, не виглядає як чітке продовження лінії конституційного закріплення. Справа не лише в тому, який із органів є вищим за своїм статусом – Рада НБУ займає ключове місце у питаннях грошово-кредитної політики, коло яких дуже широке і навіть виходить за межі суто банківської діяльності, вимагає узгодження ряду питань із органами управління різними галузями економіки та ін. Тому повноваження Ради по відношенню до повноважень Правління НБУ мають бути більш спеціалізованими, спрямованими на основні питання політики. На нашу думку, суть діяльності Правління НБУ з питань грошово-кредитної політики має полягати в тому, що цей орган наділяється необхідними для реалізації грошово-кредитної політики інструментами, які б давали можливість її ефективного здійснення. Це не виглядає продовженням лінії конституційного закріплення, оскільки в Основному Законі мають місце лише положення про Раду НБУ, що надає цьому органу особливого, конституційного статусу. Однак в подальшому із тексту Закону не випливають якісь відносини субординації, підпорядкованості одного із цих органів іншому, що означає наявність у структурі НБУ двох керівних органів одночасно.

При аналізі Закону України "Про Національний банк України" і співставленні його положень виникає й інше питання:

а) ст. 2 Закону встановлює, що Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом (виділено авт. - І.В.) державного управління…;

б) ст. 8 Закону встановлює, що керівними органами (виділено авт. - І.В.) Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України;

в) ст. 4 Закону встановлює, що Національний банк є економічно самостійним органом…., юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні…; Національний банк, його установи, філії та представництва мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Таким чином, існує така структура: органами є як сам Національний банк, так і дві його внутрішні структури - Рада і Правління, але останні не мають необхідних атрибутів державного органу, зокрема, печатки. Звідси випливає, що у поняття "Національний банк України" фактично включає в себе відразу три органи, два із яких мають внутрішній характер. Крім того, незрозуміло, який саме орган чи посадова особа представляє Національний банк у зовнішніх відносинах та відносинах з іншими державними органами. Очевидно, такий стан законодавчого закріплення вимагає більш точної регламентації.

Зміст роботи Ради Національного банку України дається в Законі України "Про Національний банк України" [158]. Всі вони практично відносяться до питань грошово-кредитної політики, за виключенням таких питань, як затвердження кошторису НБУ та звіту про його виконання, визначення аудиторської організації для перевірки НБУ, рішення про збільшення розміру статутного капіталу НБУ, а також затвердження рішення Правління про участь банку у міжнародних фінансових організаціях.

З питань грошово-кредитної політики до відома Ради Національного банку відноситься:

1) відповідно до загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрів економічного та соціального розвитку України до 15 вересня розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді України для інформування, здійснює контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики;

2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;

…9) вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредитної політики стосовно: методів та форм прогнозування макропоказників економічного і соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики; окремих заходів монетарного і регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політики курсоутворення та валютного регулювання; розвитку банківської системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяльності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених законом до компетенції Ради Національного банку;

10) вносить рекомендації Кабінету Міністрів України стосовно впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України.

Крім того, Рада НБУ дає оцінку діяльності Правління Національного банку щодо виконання Основних засад грошово-кредитної політики та з інших питань, рішення з яких є обов'язковими для Правління Національного банку. У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими згідно з Законом України ²Про Національний банк України² Рада НБУ має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.

Рішення Ради Національного банку щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з деяких інших питань є обов'язковими для виконання Правлінням Національного банку. Ці рішення підлягають оприлюдненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону. В той же час Рада НБУ не має права втручатися в оперативну діяльність Правління Національного банку. Рекомендації Ради НБУ розглядаються Правлінням Національного банку протягом п'яти робочих днів і за результатами такого розгляду Правління зобов'язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь.

Рада Національного банку України в рамках питань грошово-кредитної політики має право застосування відкладального вето щодо рішень Правління Національного банку з питань: а) диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності; б) лімітів позабалансових зобов'язань; в) формування резервів, покриття фінансових ризиків; г) порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України; д) мінімального розміру золотовалютних резервів; е) з інших питань, віднесених до її компетенції. Якщо Рада НБУ застосовує відкладальне вето щодо рішення Правління, то таке рішення набирає чинності лише при його підтвердженні двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п'ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку, воно вважається таким, що не набрало чинності. У разі, коли рішення Правління НБУ набрало чинності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія зупиняється на період розгляду Правлінням відкладального вето.

Такий порядок, втім, залишає відкритим питання про відповідальність Ради чи Правління за проведення грошово-кредитної політики. Очевидно, у випадку, коли Правління НБУ приймає рішення, яким долається вето Ради НБУ, повинно означати, що воно приймає на себе всю відповідальність за проведення грошово-кредитної політики із зазначеного питання на себе. Але основну позитивну відповідальність за реалізацію грошово-кредитної політики, очевидно, має нести Рада НБУ, для чого вона має бути наділена цілим комплексом повноважень, які б дозволяли оперативно реагувати на процеси реалізації грошово-кредитної політики. Відповідальність Правління НБУ, можливо, повинна мати місце, перш за все, за застосування механізмів та інструментів грошово-кредитної політики і ефективність цих інструментів та самої політики.

Рекомендації Ради НБУ розглядаються Правлінням Національного банку протягом п'яти робочих днів і за результатами такого розгляду Правління зобов'язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь.

Характер відносин Ради і Правління НБУ змушує замислитись над питаннями їх подальшого розвитку. Всі функції НБУ можна розподілити на три групи: а) функції із питань грошово-кредитної політики (вони є основними); б) функції з питань управління банківською системою; в) функції з питань управління Національним банком. Але якщо перша група функцій відображає зовнішнє управління діяльністю Правління, її змістом, то друга і третя скоріше є виконанням організаційних, внутрішніх функцій роботи Правління Національного банку України. В будь-якому випадку можна говорити про відносну відокремленість статусу, функцій і повноважень Ради від статусу Правління Національного банку України, що ставить питання про доцільність перебування їх в межах однієї і тієї ж структури - Національного банку України. Це питання стає ще більш колізійним, коли звернути увагу на те, що Верховна Рада України на сьогоднішній день не займає визначального місця у проведенні грошово-кредитної політики (центр її зосереджено в Національному банку України) і було б доцільно посилити її роль.

На сьогоднішній день Рада є структурою НБУ, в складі якого, таким чином, існують два керівні органи – Рада і Правління, - що не додає чіткості в роботі центрального банку. Останнім часом в з¢явилась пропозиція "здійснити подальші кроки у формуванні державних інституцій, які зможуть формувати грошово-кредитну політику як складову загальної економічної стратегії. Такою інституцією може стати Національна координаційна Рада з грошово-фінансових питань, що репрезентуватиме узгоджені фінансово-економічні інтереси Президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Є необхідність створення також Урядової Ради з питань фінансово-кредитної політики, яка узгоджуватиме взаємодію Кабінету Міністрів, Національного банку та фінансових органів в регіонах і на місцях щодо дотримання ними заявленої урядом грошово-кредитної політики та платіжної дисципліни" [24].Ця пропозиція народного депутата України передбачає утворення вже декількох органів, які будуть відати питаннями грошово-кредитної політики, що ускладнює їх структуру і систему відносин. Крім того, не зовсім зрозуміла фраза про заявлену Кабінетом Міністрів України грошово-кредитну політику, яка має бути єдиною в державі, що не передбачає окремої політики уряду. На нашу думку, все це можна узгодити шляхом зміни правового статусу Ради Національного банку України, яка має бути не структурною частиною НБУ, а виведена з його структури і підпорядкована безпосередньо Верховній Раді України, тобто цей орган треба утворити при парламенті. Це дасть змогу зробити суттєвий крок у формуванні єдиної загальнодержавної грошово-кредитної політики, формування її на широкій основі, а не як відомчу політику НБУ та ін. У структурі Верховної Ради з¢явиться орган, який дозволить більш професійно вирішувати питання грошово-кредитної політики. До відома Ради можна було б віднести також формулювання висновків щодо проекту державного бюджету України з питань грошово-кредитної політики. Але не можна підтримати ідею Ради з грошово-фінансових питань – фінансова і грошово-кредитна сфера є різними напрямками діяльності Верховної Ради України, і у складі цього органу просто доведеться створити два сектори, які не будуть пересікатися в своїй роботі, хоча і узгоджуватимуть ряд питань.

В зв’язку з цим можна внести пропозицію про виведення Ради НБУ із складу Національного банку України і підпорядкування її безпосередньо Верховній Раді України, надавши їй статус Ради з питань грошово-кредитної політики. Такий крок означав би посилення ролі Верховної Ради України у здійсненні грошово-кредитної політики, зосередження всіх питань управління в Правлінні НБУ, а сама Рада змогла б більш виважено вирішувати віднесені до її відання питання і сприяти незалежності Національного банку України.

Крім того, з метою розширення сфери впливу Ради на ефективну реалізацію грошово-кредитної політики було б доцільно доповнити її повноваження обов’язком давати щорічно висновок щодо проекту Державного бюджету на наступний рік, а також участь у певних формах у формуванні Основних напрямів бюджетної політики України на кожен рік.

До складу Ради НБУ як його вищого керівного органу входять члени Ради в кількості 14 осіб, які призначаються Президентом України та Верховною Радою України в рівних кількостях. Голову НБУ, який входить до складу Ради за посадою, призначає Верховна Рада України за поданням Президента України. Строк повноважень членів Ради НБУ – сім років. Члени Ради здійснюють свої функції на громадських засадах. Внутрішні питання її роботи регулюються Регламентом, який затверджується самою Радою на її засіданні.

Членом Ради може бути лише громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і при цьому має досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади України або банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою. Слід зауважити, що ці вимоги практично є мінімальними. Так, у Франції до аналогічного органу може бути обрана лише спеціаліст високої кваліфікації у галузі грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки (саму по собі освіту – економічну чи фінансову, - в Україні мають мільйони громадян).

Останнім часом навкруги керівних посад в Національному банку України розгорнулась гостра політична боротьба, що змусило Президента України увійти в порядку здійснення законодавчої ініціативи до Верховної Ради України щодо вдосконалення організації і діяльності як НБУ в цілому, так і його Ради, зокрема. Зміст його зводиться до необхідності встановлення повної аполітичності Голови НБУ, який не повинен входити до жодної з політичних партій (це ж саме стосується і всіх 14 членів Ради), продовження строку його повноважень до 7 років. Крім того, ним запропоновано заборонити заступникам Голови, членам Правління та іншим службовцям НБУ працювати за сумісництвом (крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності, бути народними депутатами чи мати інший представницький мандат, членами Уряду, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, бути акціонерами банків. Голові НБУ, його заступникам та іншим службовцям НБУ згідно з переліком посад, який визначається нормативно-правовими актами НБУ, забороняється отримувати позики, кредити від банків, за винятком позик та кредитів від Національного банку. Законопроектом також передбачено увільнення від виконання обов’язків членів Ради, які здійснюють діяльність, яка не відповідає закону, втратили ділову репутацію і у випадках систематичного ухилення від участі в засіданнях Ради. Крім того, пропонується збільшити кількість заступників Голови Ради з трьох до чотирьох осіб [223]. На нашу думку, не тільки Голова, але і всі члени ради не повинні мати права входити до жодної з політичних партій.

Питання про склад Ради НБУ стало дискусійним ще з одного приводу. В одній із публікацій у засобах масової інформації народного депутата В. Волги і Т. Ковальчука висловлено пропозицію формувати Раду НБУ не за ознакою представництва, а за професійними ознаками [25], що відразу викликало негативну реакцію зі сторони іншого народного депутата – М. В. Оніщука, який у своїй публікації стверджує, що в Україні виключена можливість і доцільність будь-якого лоббі в прямій або непрямій формі (мається на увазі, в сфері управління банківською системою) [104]. Однак справа полягає не у лоббізмі, який не виключається в жодній країні світу в будь-якій ситуації, за будь-яких обставин, а у підвищенні професійного рівня Ради НБУ і представництва у ньому кіл, зацікавлених у здійсненні монетарної політики, а також членів Ради, які б захищали виключно інтереси України.

Слід звернути увагу також на порядок звільнення деяких посадовців Національного банку України. Ст. 10 Закону України "Про Національний банк України" встановлює, що Президент України звільняє членів Ради Національного банку, призначених ним, шляхом прийняття відповідного Указу, але не раніше ніж через один рік з дня призначення; Верховна Рада України звільняє членів Ради Національного банку, призначених нею, шляхом прийняття відповідної постанови за поданням профільного комітету Верховної Ради України, але не раніше ніж через один рік з дня призначення. П. 6 ст. 18 цього ж Закону встановлює, що Голова Національного банку звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента України у в межах його конституційних повноважень. Звертає на себе увагу те, що в цих випадках не вказано причин звільнення, що не відповідає принципам законодавства і не створює захищеного статусу цих посадових осіб. Ці положення вказаного Закону мають бути змінені.

Слід відзначити, що в різних країнах світу передбачено різні моделі формування та організації роботи органів, подібних Раді Національного банку України. Так, у Франції члени Генеральної Ради Банку Франції призначаються відповідно до їх здібностей, професійних якостей, але не за ознакою належності до певних економічних чи фінансових структур. Генеральна Рада здійснює загальне керівництво Банком Франції, а Рада з грошової політики, створена у 1993 р., входить до її складу. До складу Генеральної Ради входять 9 осіб (включаючи Керуючого Банком), які, як правило, не можуть бути обрані на повторний строк. Специфічним для Банку Франції є те, що до її складу входять представник Державного казначейства, представник службовців Банку Франції. Участь у засіданнях Генеральної Ради може також брати фінансовий інспектор, який призначається Міністром економіки і фінансів, представляє уряд країни, може оскаржувати рішення Ради, наполягати на їх повторному розгляді та ін. Згідно Закону 1979 р. на чолі Банку Японії стоїть політична рада, яка складається із семи членів, в т. ч. уповноважених урядом Міністра фінансів, представника планово-економічного управління та представників найбільших банківських, торговельних і промислових монополій (яких теж призначає уряд), але всі уповноважені уряду не мають права голосу на засіданнях ради.

Банківський комітет з грошової політики Банку Англії (Monetary Policy Commitee - MPC) складається з 5 постійних членів і 4 експертів від казначейства, але на засіданнях можуть бути присутні і представники від казначейства без права голосу. Якщо перші п¢ять осіб мають право вирішального голосу, то інші 4 – дорадчого, але в сукупності вони мають один вирішальний голос. Характерно, що законодавством визначено принципи Комітету монетарної політики: а) утримання двовідсоткового рівня інфляції, визначеного урядом; б) щомісячне встановлення рівня процентних ставок; в) прозорість і відкритість монетарної політики, зокрема, публікації підлягають матеріали засідань Комітету, квартальні звіти, в які входять і прогнози рівня інфляції і розвитку виробництва [147, с. 5; 71, с. 56].

В історії банківської системи Росії теж відома Рада державних кредитних установ, заснована ще у 1817 р. Функції цієї установи були значно ширші за питання грошово-кредитної політики – на неї покладався обов’язок нагляду за всіма кредитними установами, які в цілому були підвідомчі Міністерству фінансів. Вона складалась із голови Державної ради, міністра фінансів, державного контролера і дванадцяти членів від дворянства і купецтва (вони обирались на 3 роки) [133, с. 4].

З цих прикладів можна зробити висновок, що модель ради з питань грошово-кредитної політики може бути різною, але найчастіше в різних формах вона передбачає тісну співпрацю із представниками міністерства фінансів чи державного казначейства, сенс якої зводиться до координації фіскальної і грошово-кредитної політики на найбільш ранніх стадіях їх формування. Виходячи із світової практики, можна зробити висновок, що більш доцільним було б формування Ради не лише за ознакою представництва від Президента та Верховної Ради України, а за принципом представництва від певних державних органів управління, а також від певного кола осіб – представників різних кіл економіки, соціальної сфери, науки та ін.

Це буде потребувати і відповідних форм роботи Ради НБУ. Зокрема, вважаю за необхідне посилення професійних засад у роботі Ради шляхом проведення її членами Ради не на громадських засадах, а на постійній основі або ж в іншій формі з отриманням винагороди за цю роботу. Крім того, це посилить відповідальність членів Ради і органу в цілому.

Засідання Ради НБУ згідно Закону України ²Про Національний банк України" проводяться не рідше одного разу на квартал. Позачергові засідання Ради Національного банку скликаються Головою Ради Національного банку за його власною ініціативою або Радою Національного банку за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості її членів, а також за вимогою Голови Національного банку України. Члени Ради Національного банку сповіщаються про засідання не пізніш як за п'ять календарних днів до дня його проведення. Порядок підготовки позачергових засідань Ради Національного банку визначається її Регламентом. Засідання Ради Національного банку є правомочними за наявності не менше десяти її членів. Неважко помітити, що скликати засідання в будь-якому випадку неможливо швидше, ніж за п¢ять днів, а практично це відбувається ще довше. Крім того, Рада як ініціатор позачергового засідання може стати таким лише за ініціативою не менш, як п’яти її членів, але, на нашу думку, така кількість осіб може бути зменшена до трьох, а то і менше.

На нашу думку, право скликати позачергове засідання Ради НБУ слід надати народним депутатам України (звичайно, не одноособово, а при наявності певного кворуму, як це має місце при зверненнях, наприклад, до Конституційного Суду України). Такі пропозиції обумовлюються необхідністю невідкладного вирішення питань грошово-кредитної політики, які можуть виникнути.

Правління Національного банку (в іноземних країнах цей орган частіше називають Радою директорів) згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій та здійснює управління діяльністю Національного банку. Згідно зі ст. 15 Закону Правління Національного банку приймає рішення:

щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради НБУ з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національної валюти;

про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;

про зміну процентних ставок Національного банку;

про диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;

щодо лімітів позабалансових зобов'язань Національного банку;

про формування резервів та покриття фінансових ризиків Національного банку;

щодо мінімального розміру золотовалютних резервів Національного банку;

про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;

про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;

про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України;

про встановлення економічних нормативів для банків;

про розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків та ін.

Правління НБУ видає нормативно-правові акти Національного банку та здійснює інші функції, передбачені у Законі України ²Про Національний банк України", а також випливають із основної мети діяльності Національного банку України. Очолює Правління Національного банку Голова НБУ.

Практична реалізація грошово-кредитної політики здійснюється Департаментом монетарної політики та іншими департаментами та структурними підрозділами центрального апарату НБУ, філіями (територіальними управліннями) НБУ та його іншими структурними підрозділами.

В одному із економічних досліджень відзначається протиріччя в статусі НБУ, які "випливають із незалежного стану вітчизняного центробанку": "НБУ, з одного боку, є емісійним центром, органом державного управління і контролю за діяльністю комерційних банків, а з іншого – він діє як комерційне підприємство, що надає на платній основі фінансові послуги кредитним установам, діяльність яких регулює. Той факт, що НБУ самостійно видає численні підзаконні акти, самостійно контролює їх виконання і також самостійно карає винних за невиконання чи порушення цих актів, уже свідчить про існуючу тут проблему, про можливість так званого "внутрішнього конфлікту інтересів" [101, с. 20]. Уважний погляд на правовий статус НБУ дозволить виявити й інші протиріччя. Наприклад, між політикою обов’язкового резервування і політикою рефінансування, коли один із цих двох засобів примушує банки до застосування іншого, хоча обидва варіанти для них є небажаними, а НБУ тим часом отримує від цього лише доходи. Розв’язанню їх сприяло б зосередження ряду регулятивних функцій не у Правлінні, а у Раді НБУ, при умові, що вона б зайняла "зовнішнє", а не "внутрішнє" положення щодо НБУ.

За своїм статусом Правління НБУ згідно ст. 14 Закону України "Про Національний банк України" є органом, який через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики. Але вже перелік повноважень Правління показує, що деякі з них ширше тих понять, які вкладаються традиційно у такі поняття, як інструменти, засіб, реалізація, а являють собою нормовстановлення. До числа таких повноважень у сфері грошово-кредитної політики можна віднести:

1) емісія валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;

2) зміна процентних ставок Національного банку;

3) встановлення мінімального розміру золотовалютних резервів Національного банку;

4) встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;

5) умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України;

6) встановлення розмірів та порядку формування обов'язкових резервів для банків (це повноваження слід доповнити вказівкою на об’єкти резервування).

За своїм значенням ці питання, на наш погляд, дещо ширше реалізаційних повноважень, і мають вирішуватись не Правлінням, а Радою Національного банку України (в усякому разі, вони не повинні замикатись всередині лише Правління НБУ). В деяких країнах світу вони взагалі становлять предмет уваги вищих органів влади держави (достатньо звернути увагу на приведені вище приклади вирішення питань про процентні ставки в Англії та ін. Питання про золотовалютні резерви (які за обсягами в окремі періоди сягають обсягу Державного бюджету України) та умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України можна цілком віднести до числа тих, які мають бути предметом розгляду Верховної Ради України. Якщо говорити про ставки обов’язкового резервування, то найбільш гострими питаннями відносин з комерційними банками є не тільки ставки, але і об’єкти резервування, а сам по собі процесуальний порядок цілком можна віднести до компетенції Правління.

1.3. Правовий механізм грошово-кредитної політики і проблеми його вдосконалення

Предметом правового регулюванняв сфері грошово-кредитної політики є найбільш конструктивні, стабільні її елементи:

1) відносини із регламентації грошово-кредитної політики як правової категорії (визначення, встановлення концептуальних положень та ін.);

2) відносини із визначення деяких параметрів грошово-кредитної політики (грошово-кредитна система, цілі, індикатори, та ін.);

3) організаційно-правові основи формування, прийняття Основних засад грошово-кредитної політики, її реалізації та контролю за її здійсненням;

4) коло суб’єктів, уповноважених здійснювати грошово-кредитну політику, визначення їх завдань, функцій і компетенції;

5) основні засоби і методи (інструменти) грошово-кредитної політики;

6) ряд відносин з комерційними банками з приводу реалізації грошово-кредитної політики;

7) кожен із засобів чи методів (інструментів) грошово-кредитної політики (наприклад, порядок формування обов’язкових резервів);

8) заходи відповідальності за невиконання встановлених вимог;

9) інші відносини, пов’язані із здійсненням грошово-кредитної політики.

Серед них за різними критеріями можна виділити декілька груп відносин:

А) за змістом можна виділити відносини між вищими органами державної влади і Національним банком з приводу закріплення основ проведення грошово-кредитної політики, а також відносини в ході реалізації грошово-кредитної політики;

Б) за предметом правового регулювання це є відносини із визначення статусу НБУ у сфері грошово-кредитної політики (завдання, функції, компетенція та ін.), делегування йому повноважень щодо здійснення грошово-кредитної політики, а також відносини із приводу її реалізації. Акти, які регулюють ці відносини (в основному, це акти НБУ) визначають основні параметри грошово-кредитної політики (цілі, засоби, методи та ін.);

В) за характером предмету правового регулювання можна виділити відносини, які виникли і існують виключно як компонент грошово-кредитної політики (наприклад, це обов’язкове резервування коштів), та відносини, які випливають з діяльності центробанку (наприклад, як кредитора останньої інстанції), а не внаслідок грошово-кредитної політики, але у яких вона активно здійснюється центральним банком (наприклад, це операції з цінними паперами чи регулювання імпорту та експорту).

Як свідчить визначення Закону України "Про Національний банк України", грошово-кредитна політика є комплексом заходів у сфері грошового обігу і кредиту, але до них слід віднести не всі заходи, здійснювані Національним банком України.. Діяльність НБУ в грошово-кредитній сфері обумовлюється не лише необхідністю проведення грошово-кредитної політики, але і необхідністю захисту інтересів клієнтів, забезпечення безризикової діяльності всієї банківської системи та ін. Тому із всіх заходів центрального банку в грошово-кредитній сфері предметом грошово-кредитної політики є лише ті, предметом яких є регулювання грошової маси в обігу, її структури, параметрів та ін., тобто тих елементів, які складають пропозицію грошей. Це положення може бути обране як критерій для відмежування відносин, які складають предмет грошово-кредитної політики. В матеріальному розумінні таким критерієм є кількість грошей в обігу (грошова маса), яка являє собою своєрідний фонд грошових коштів у обігу і до числа відносин у сфері грошово-кредитної політики відносяться лише дії НБУ, пов’язані із збільшенням чи зменшенням грошової маси в обігу. В той же час відносини з видачі кредиту комерційним банком не є відносинами з НБУ і не змінюють обсяг грошової маси – ці кошти вже знаходяться поза межами Національного банку України, - але збільшення норм обов’язкових резервів зменшує кредитні можливості комерційних банків і грошову масу в обігу, тобто є частиною монетарної політики. До числа заходів НБУ, які не охоплюються поняттям грошово-кредитної політики, не потрапляють або потрапляють побічно такі заходи адміністративного регулювання, як реєстрація банків, ліцензування їх діяльності, встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків, застосування санкцій та інше, що прямо не впливає на грошову пропозицію (побічно на неї впливає велика кількість факторів). З числа індикативних засобів заходів не можна віднести до числа засобів грошово-кредитної політики встановлення обов’язкових економічних нормативів, встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій (їх мета – захист інтересів клієнтів та безризикова банківська діяльність), а також кореспондентські відносини (мабуть, формулювання Закону тут не дуже точне і повне, оскільки термін "кореспондентські відносини" взагалі не вказує на якийсь зміст цих відносин, а лише фіксує наявність кореспондентських рахунків).

Всі заходи НБУ здійснюються у сфері відносин із банками і зводяться до регулювання діяльності банків, що прямо відмічається в ст. 14 Закон України "Про Національний банк України": "Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій…" [158]. Таким чином, грошово-кредитна політика є самостійною категорією, але засоби і методи, які застосовуються в процесі її реалізації, відносяться до банківського регулювання (але лише в тій частині, яка стосується регулювання грошової пропозиції).

Банківське регулювання згідно визначення ст. 1 Закону України "Про Національний банк України" – це одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства [158]. Закон при цьому розрізняє банківське регулювання і банківський нагляд як окремі поняття. Ю. В. Ващенко підкреслює значення банківського регулювання, відмічаючи, що "державне управління у сфері банківської діяльності здійснюється шляхом реалізації уповноваженими органами держави функцій банківського регулювання і банківського нагляду" [23, с. 94]. Вона відмічає також, що "термін "регулювання" по відношенню до банківської діяльності можна розглядати у широкому та вузькому значенні: у широкому розумінні державне регулювання в сфері банківської діяльності якраз і включає всю систему заходів, які вживаються уповноваженими органами держави для забезпечення сталого і надійного функціонування банківського сектора, а у вузькому значенні – це діяльність уповноважених органів, яка полягає у виданні правових актів у сфері банківської діяльності" [23, с. 95].

Коло відносин, які складають предмет правового регулювання, відрізняється неоднорідністю, яка обумовлює застосування різноманітних методів регулювання – від автономності цивільно-правового характеру до жорстких приписів адміністративно-правового характеру. Вони несуть в собі обмеження свободи банківської діяльності зі сторони держави.

Засоби і методи грошово-кредитної політики виступають інструментом досягнення поставлених державою цілей відрізняючись серед інших елементів цієї системи особливою спрямованістю на регулювання безпосередньо грошової пропозиції, тобто кількості грошей в обігу, їх структури та ін. Характеризуючи загальну тенденцію їх застосування, О. П. Орлюк відмічає, що "грошово-кредитна політика повинна здійснюватись "пасивно", тобто так, щоб інфляція, процентні ставки, реальний обмінний курс тощо визначалися ринковими факторами без активного централізованого управління грошово-кредитною системою" [106, с. 137]. Ведення грошово-кредитної політики суто ринковими методами було б ідеальним варіантом, який означав би повну гармонію інтересів центрального і комерційних банків, однак на практиці такого співпадіння інтересів немає: інтереси грошово-кредитної політики не становлять предмет інтересів жодного комерційного банку, який не в змозі впливати на всю грошову пропозицію і це викликає необхідність застосування владних, імперативних методів.

Ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлює форми (адміністративну, індикативну) та методи і засоби державного регулювання діяльності банків. Якщо засоби адміністративного регулювання передбачають систему владних приписів, то засоби і методи індикативного регулювання передбачають як владні приписи, так і цілий ряд інструментів, які юридично не обмежують волю суб’єктів відносин у сфері грошово-кредитної політики – визначення процентних ставок, рефінансування банків, кореспондентські відносини, управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції, операції з цінними паперами на відкритому ринку. Слід звернути увагу на те, що воля суб’єктів правовими нормами тут не обмежується, але всі ці інструменти становлять поняття "регулювання". Звідси можна зробити висновок, що регулюванням охоплюється юридичні та економічні аспекти відносин НБУ і комерційних банків. Однак статус НБУ як органу управління і здійснення ним регулювання надає цим відносинам управлінський характер. Сама по собі участь НБУ у відносинах цивільно-правового характеру означає здійснення ним регулювання відповідних відносин, інакше НБУ в них просто не приймав би участі. У цих випадках юридична обов’язковість змінюється на економічний примус.

Методи правового регулювання відносин у сфері грошово-кредитної політики відрізняються особливим поєднанням імперативності (метод владних приписів) та диспозитивності. В процесі проведення грошово-кредитної політики НБУ використовує не лише владні методи, до числа яких треба віднести, перш за все, обов’язкове резервування, засноване на владному імперативному методі регулювання, але і економічні методи регулювання, методи непрямого впливу, які самі по собі не несуть в собі владності приписів, але в сукупності з іншими методами регулювання грошового обігу створюють певні економічні умови, які спонукають суб’єкта до передбачуваної Національним банком поведінки, яка може бути спрогнозована і навіть спланована.

В фінансово-правовій літературі відмічається, що "метод фінансового права, як і у всіх галузях публічного і приватного права, - це юридичні прийоми і способи, якими держава впливає на суб’єктів відносин, що регулюються нормами конкретних галузей права"; "фінансовому праву властивий метод державно-владних приписів…, тобто обов’язкова сторона фінансово-правових відносин – орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, підтримуючи публічний фінансовий інтерес, дає обов’язкові приписи іншій стороні в області фінансів" [26, с.37-38; 107, с. 24]. Проф. Хімічева Н. І. відмічає, що "основний метод фінансово-правового регулювання – імперативний, що проявляється у владних приписах одним учасникам фінансових відносин зі сторони інших, які виступають від імені держави чи муніципальних утворень і наділені в зв’язку з цим відповідними повноваженнями" [141, с. 41].

В банківському праві, як відмічає Ю. В. Ващенко, "можна констатувати відсутність однорідних відносин, відмінних від відносин, які регулюються іншими галузями права, зокрема, фінансового, цивільного, господарського", і, "враховуючи неоднорідність відносин, які виникають у сфері банківської діяльності, для їх регулювання застосовуються обидва методи: і метод владних приписів (імперативний метод), і диспозитивний метод" [23, с. 23 - 24]. Цей же автор визначає як ²міжгалузевий комплексний правовий інститут, що об’єднує норми адміністративного, фінансового, цивільного та господарського права, які регулюють відносини між банками (небанківськими фінансовими установами) та іншими юридичними і фізичними особами в сфері банківської діяльності² [23, с. 26].

Цей же момент відмічає і І. Б. Заверуха – "реалізація грошово-кредитної політики держави передбачає застосування центральним банком адміністративних та індикативних методів регулювання, де однозначно проявляється метод владних приписів – імперативний метод правового регулювання" [70, с. 10].

Погоджуючись із цією одностайною думкою Ю. В. Ващенко та І. Б. Заверухи, слід відмітити, що І. Б. Заверуха, як свідчить приведене вище висловлювання, відносить до числа методів реалізації грошово-кредитної політики як адміністративні, так і індикативні методи регулювання. Однак варто звернути увагу на одну обставину. Ст. 25 Закону України "Про Національний банк України" дає перелік основних економічних методів і засобів грошово-кредитної політики, якими є 1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків; 2) процентна політику; 3) рефінансування комерційних банків; 4) управління золотовалютними резервами; 5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов'язаннями, на відкритому ринку; 6) регулювання імпорту та експорту капіталу; 7) емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними. Але в ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" всі ці засоби включено в число засобів індикативного, а не адміністративного, регулювання, чітко розділяючи ці форми, тобто методи і засоби грошово-кредитної політики відносяться лише до індикативного регулювання. Щоправда, спірність питання скоріше можна віднайти не у точці зору І. Б. Заверухи, а у точці зору законодавця. Ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" розділяє форми регулювання діяльності банків за різними ознаками: під адміністративним регулюванням маються на увазі всі засоби, властиві адміністративній діяльності, а під індикативними методи і засоби економічного характеру. Протиріччя тут полягає в тому, що індикативне регулювання теж здійснюється за допомогою владних, імперативних приписів, властивих адміністративному методу регулювання суспільних відносин. Владністю приписів, окрема, відрізняються встановлення обов’язкових економічних нормативів, визначення норм обов’язкових резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій (щоправда, останній засіб не відноситься до грошово-кредитної політики і прямо не впливає на обсяг грошової маси в обігу). Інші ж засоби і методи передбачають певну диспозитивність. Таким чином, індикативні методи регулювання передбачають також і застосування владних приписів, властивих адміністративному методу. Очевидно, в цьому випадку засоби і методи індикативного регулювання слід розділити на дві групи – адміністративні і ринкові, що більш точно відповідало б змісту відносин, в які вступає Національний банк в процесі реалізації грошово-кредитної політики.

Деякі відносини у сфері грошово-кредитної політики врегульовано за допомогою властивого адміністративному праву методу владних приписів. Власне кажучи, ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачає як адміністративні, так і ринкові методи регулювання банківської діяльності. Наприклад, обов’язкове резервування коштів або обов’язковий продаж валюти (формально він не віднесений законом до числа засобів грошово-кредитної політики) багато в чому нагадують оподаткування за відсутністю, щоправда, головної ознаки – переходу права власності на певні суми коштів. Але чи можна виривати дані відносини з контексту єдиної монетарної політики, яка здійснюється Національним банком України? Очевидно, ні. Мабуть, вирішальне значення в цьому випадку має предмет правового регулювання, який складає ядро всієї системи регулювання відповідних відносин. Відповідь на це питання полягає в тому, що грошово-кредитна політика, на нашу думку, відноситься до числа інститутів банківського права, яке з усіх галузей права найбільше тяжіє саме до фінансового права, незважаючи на наявність великої кількості договірних відносин. Ядром, основою, серцевиною такої приналежності є не окремі групи відносин і навіть не самі по собі банки, хоча їх назва міститься у назві даного структурного утворення – "банківське право", - а основа їх усіх – гроші, їх емісія, їх державно-владний характер. З приводу ж інституту грошово-кредитної політики можна сказати, що його основи навіть в більшій мірі відноситься до числа інститутів фінансового права, ніж навіть банківського.

Неоднорідність предмету і методів правового регулювання обумовлює те, що відносини в сфері грошово-кредитної політики регламентовано нормами різних галузей права.

Грошово-кредитна політика складає предмет конституційно-правового регулювання в тому плані, що предметом цієї галузі права є відносини, які опосередковують основоположні засади діяльності держави, а також організацію роботи органів державної влади, в т. ч. представницьких органів. Конституція України визначила Національний банк уповноваженим і відповідальним за здійснення грошово-кредитної політики. Норми конституційного права регулюють також порядок розгляду Верховною Радою України питань, пов’язаних із здійсненням грошово-кредитної політики, як і всіх найважливіших політичних питань, наприклад, заслуховування інформації НБУ про Основні засади грошово-кредитної політики на відповідний рік. Порядок проведення такої роботи, парламентських слухань та ін. врегульовано Регламентом Верховної Ради України.

Норми адміністративного права традиційно регулюють основи формування і реалізації державної політики. Але норми цієї галузі права наповнені організаційно-структурними, функціональними та іншими питаннями і не розкривають в повній мірі зміст грошово-кредитної політики в її цілісності. Розглядаючи питання реформування адміністративного права, О. Юлдашев відзначає, що державна політика є предметом правового регулювання, але лише реформування цієї галузі, нові підходи до її предмета можуть дати "конкретну відповідь щодо змістовного наповнення цієї галузі права" [150, с. 29]. Тому як норми конституційного, так і адміністративного права окреслюють зовнішні обриси грошово-кредитної політики, але не розкривають її внутрішній зміст, який складають фінансові відносини, що відрізняються специфікою предмета правового регулювання. Специфіка ця полягає в тому, що фінансові питання є необхідним акомпанементом будь-яких практичних заходів, але це не змінює їх предметну приналежність і фінансово-правовий зміст – навіть в рамках будь-якої діяльності фінансові відносини займають особливе місце і відокремлені від інших питань. Тому "змістовне наповнення" адміністративного права в частині питань державної політики передбачає пізнання глибокого економічного змісту і природи кожного з видів відносин (в даному випадку – банківських відносин).

Норми господарського права в ст. 10 закріплюють основи грошово-кредитної політики, де дано її визначення, але практично цим регулювання відносин у сфері здійснення грошово-кредитної політики обмежується і господарське право практично не дає відповіді на питання про предмет грошово-кредитної політики, сукупність відносин при здійсненні якої відрізняється багатством методів і засобів, які за своєю природою є банківськими. Завдання господарського права щодо грошово-кредитної політики значно вужчі, аніж фінансового і банківського права – норми цієї галузі права лише відображають деякі моменти прояву грошово-кредитної політики щодо економічної політики держави і діяльності господарюючих суб’єктів. Вони не охоплюють відносин фізичних осіб, соціальні відносини, практично не зачіпають питання готівкових розрахунків і в цілому не охоплюють всю гаму змісту грошово-кредитної політики і всіх відносин в процесі її здійснення, обмежуючись лише зв’язками монетарної політики з економікою.

Відносини із здійснення грошово-кредитної політики виникають у зв’язку із здійснення грошової емісії, тобто це є відносини із виникнення і регулювання грошового обігу, який традиційно включається в предмет фінансового права [26; 108; 141; 139; 98; 62 та ін.]. Визначаючи предмет фінансового права, академік Воронова Л. К відзначає, що ним є суспільні відносини, які виникають в процесі мобілізації грошових ресурсів в централізовані та децентралізовані фонди держави та органів місцевого самоврядування, їх розподіл і використання, а також в ході контролю за рухом цих коштів, їх ефективним і цільовим використанням і у зв’язку з грошовою емісією [26, с. 35].

Норми, що регулюють відносини у процесі здійснення грошово-кредитної політики, являють собою цілісність, яка відповідає ряду ознак, властивих фінансовому праву.

1. Грошово-кредитна політика являє собою владно-організуючу діяльність держави, покликану задовольняти суспільні грошові інтереси.

2. Публічність грошово-кредитної політики випливає із її суспільного призначення - регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Публічними є і засоби досягнення цих цілей.

3. В фінансово-правовій літературі відмічається, що однією із сторін у фінансових відносинах є орган, наділений державно-владними повноваженнями. У грошово-кредитній політиці ним є Національний банк України. Згідно ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" він є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Як орган управління НБУ наділений цілим рядом повноважень, закріплених у згаданому Законі.

4. Грошово-кредитна політика здійснюється в сфері грошового обігу, правове регулювання якого становить один із інститутів банківського права. Під інститутом правового регулювання грошового обігу ми розуміємо сукупність правових норм, що регулюють відносини в процесі руху грошей у готівковій і безготівковій формі. В фінансово-правовій літературі відмічається, що фінансово-правове регулювання банківської діяльності визначається всіма системоутворюючими галузевими критеріями цієї галузі; предметом його є суспільні фінансові відносини…, які визначають особливі правові режими руху таких коштів, статус суб’єктів, що приймають участь у цьому з позицій виключного положення держави і територіальних громад як власників фондів; регулювання банківської діяльності в цьому випадку також забезпечується фінансово-правовим імперативним методом, через систему владних приписів, велінь [135, - с. 288]. Взаємозв'язок фінансової системи і грошового обороту зумовлений тим, що функціонування фінансової системи (формування і використання грошових фондів) здійснюється через грошові платежі і розрахунки, тобто використовується грошова система.

Відомий французький учений-фінансист П.М. Годме у своїй класичній роботі зауважував, що державні фінанси пов'язані з грошовою системою, що в більшій чи меншій мірі керується державою [43, с. 42]. На думку О.І. Худякова, саме існування фінансів, що є особливим різновидом грошових відносин, спирається на грошову систему [143, с. 184]. О.М. Горбунова також вказує на зв'язок фінансів із грошовою системою, породженням якої вони є й робить висновок, що ²оскільки фінансова діяльність це діяльність, заснована на грошах і грошовому обігу, то в систему фінансового права входить такий інститут як гроші й грошовий обіг". Таким чином, серед певної частини представників фінансово-правової науки складається єдине бачення питання про співвідношення фінансової діяльності й грошового обороту. До цього варто додати, що відповідно до п.1 ч. І ст.7 Бюджетного кодексу України одним із принципів бюджетної системи є принцип її єдності і у якості одного з найважливіших чинників такої єдності законодавець бачить саме грошову систему.

У радянській фінансово-правовій літературі при дослідженні поняття, предмета й системи фінансового права фахівці виділяли як окремий інститут групу норм, що регулюють грошовий обіг й закріплюють основи грошової системи держави. Так Ю. А. Ровинський, розглядаючи "внутрішню систему фінансового права СРСР", в якості одного з її структурних елементів вирізняв сукупність норм права, якими визначалися принципи й організація єдиної фінансової системи країни. До цієї групи включалися ті, що встановлюють принципи й організацію банківської й грошової системи СРСР [119, с. 48]. Р. Й. Халфіна в системі спеціальної частини радянського фінансового права виокремлювала такий інститут, як "Грошова система СРСР", до якого відносила норми, що встановлюють грошову систему держави, планування грошового обігу, порядок емісії грошових знаків, оперативне регулювання грошового обігу, а також порядок проведення операцій з дорогоцінними металами й іноземною валютою на території СРСР [143, с. 213].

Діяльність держави по формуванню грошової системи й організації грошового обігу, на думку О.І. Худякова, варто віднести до розряду фінансової, оскільки, у кінцевому підсумку, вона пов'язана з формуванням, розподілом і організацією використання грошових фондів, що знаходяться в її власності. При цьому він відносить цей інститут - "Правові основи грошової системи", - до загальної частини фінансового права [143, с. 17]. Позицію О.І. Худякова щодо розширювального трактування змісту фінансової діяльності держави і включення в останню організації грошової системи країни поділяє М.В. Карасьова. До числа функцій фінансової діяльності держави вона відносить емісію грошових знаків та організації грошової системи країни [74, с. 18]. Однак емісію грошових знаків доцільніше розглядати як складову частину діяльності держави по організації власної грошової системи. Зв’язок фінансів і їх матеріальної основи – грошового обороту, - підкреслюють А. М. Бабіч і Л. Н. Павлова, визначаючи державні і муніципальні фінанси як сукупність економічних відносин, що виникають в реальному грошовому обороті з приводу формування, розподілу і використання централізованих фондів фінансових ресурсів [7, с. 15].

Протилежною є думка стосовно розглядуваного питання П. С. Пацурківського [113]. Підкреслюючи, що головне призначення фінансів полягає в тому, щоб шляхом створення грошових доходів і фондів забезпечити не тільки потреби держави й підприємств у грошових коштах, але й контроль за витрачанням фінансових ресурсів, він переконує, що до фінансової діяльності держави аж ніяк не може входити формування грошової системи у своїй країні й організація грошового обігу. При цьому, як вважає П.С. Пацурківський, грошова система в суспільстві, як і самі гроші, стихійно виникають і формуються ще до історичного виникнення держави. Остання тільки на більш пізніх етапах свого розвитку монополізує грошову систему суспільства. Позиція П. С. Пацурківського є доволі дискусійною. Те, що гроші виникли раніше держави, свідчить лише про те, що люди скоріше можуть осягнути свої власні потреби, а розвиток публічності в свідомості людини проходить складніший і триваліший шлях. Організація грошового обігу в країні, звичайно, не входить до формування, розподілу і використання державних фондів коштів, але виступає їх необхідною передумовою, без якої ці фонди коштів утворені не будуть. Фінансову діяльність держави і організацію державою грошової системи країни єднає те, що вони є проявом суверенітету держави у цих найважливіших питаннях.

Підводячи підсумки короткому розгляду цього питання, слід відзначити, що існують різні погляди щодо визначення взаємозалежних категорій "зміст фінансової діяльності держави" і "предмет фінансового права" з погляду їх співвідношення з організацією грошової системи і державним регулюванням грошового обороту. Більш переконливою здається позиція тих науковців, які безпосередньо виділяють організацію грошової системи в змісті фінансової діяльності держави.

З-поміж усіх згаданих вище галузей права норми, що регулюють відносини у сфері грошово-кредитної політики, найтісніше зв’язані з банківським правом (яке в літературі частіше всього не відноситься до числа галузей). Однак в роботах з банківського права (як і фінансового) ця важлива інституція – грошово-кредитна політика, - здебільшого або просто "забута" або ж обходиться без належної уваги. На нашу ж думку, вона складає найважливіший інститут фінансового права, а, реалізовуючись через засоби банківського регулювання – також і банківського права.

Всі позиції в юридичній науці відносно поняття і предмету банківського права можна розділити на декілька груп:

1. Банківське право є окремою комплексною галуззю права (Г. Тосунян, А. Ю. Вікулін, А. М. Екмалян [135, с. 22], Карманов Є. В. [75, с. 28], О. О. Качан [76, с. 8-9], Колісник В. Б. [79, с. 7], та ін.). В стислому вигляді цю позицію виклав, наприклад, О. О. Качан – "банківське право можна визначити як комплексну галузь права", однак у визначенні банківського права він уникнув слова "галузь", обмежившись вказівкою на "сукупність правових норм" [60, см. 8]. Карманов Є. В. Відзначає, що банківське право – "це галузь права, яка являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в процесі організації та функціонування банківської системи України з метою задоволення потреб громадян та держави" [75, с. 28].

2. Банківське право є комплексним правовим інститутом – Орлюк О. П. [108], Заверуха І. Б. [70, с. 9], Єфімова Л. Г. [68, с. 3], Ващенко Ю. В. [23, с. 26]. Ващенко Ю. В., наприклад, дає таке визначення банківського права: "міжгалузевий комплексний інститут, що об’єднує норми адміністративного, фінансового, цивільного та господарського права, які регулюють відносини між банками (небанківськими фінансовими установами) та іншими юридичними і фізичними особами в сфері банківської діяльності [23, с. 26]. Щоправда, навряд чи можна погодитись із представником цього напряму Л. Г. Єфімовою в тому, що банківські відносини не є достатньо своєрідними [68, с. 3-5].

3. Банківське право є підгалуззю фінансового права (Костюченко О. М.). Костюченко О. М., зокрема, зазначає, що "банківське право можна визначити як підгалузь фінансового права України, яке спрямоване на мобілізацію, розподіл і використання централізованих фондів з метою забезпечення виконання завдань держави" [82, с. 8].

4. Інші точки зору, як чітко галузеву приналежність банківського права не визначають. Прикладом може бути позиція А. М. Розенберг, яка стверджує, що уявляється цілком правомірним розглядати банківське право як комплексну галузь законодавства, що поступово переростає в галузь права, розуміючи під ним, з однієї сторони, сукупність цивільно-правових норм, що регулюють товарно-грошові відносини, які складаються при здійсненні банками чи іншими фінансовими інститутами, що виконують банківські операції, діяльності в кредитно-банківській сфері, з іншої сторони, сукупність адміністративно-правових норм (чи точніше – фінансово-правових норм), що регулюють управління фінансами зі сторони суб’єктів банківської системи [120, с. 5-6]. В цій точці зору можна визнати те, що банківське право знаходиться на стадії розвитку і варіант поступового формування його в галузь можливий, але ніяк не з ототожненням адміністративного і фінансового права.

Першим, хто висловив точку зору, що банківське право є інститутом фінансового права, був І. С. Гуревич [56, с. 16, 26]. Критикуючи його позицію, Ю. В. Ващенко справедливо відмічає, що в умовах адміністративно-командної системи економіки така позиція була цілком обгрунтованою, оскільки всі відносини банківському секторі чітко регламентувалися державою, однією із сторін був уповноважений державою орган, то ні про яку свободу волі сторін мова не йшла; тобто банківські правовідносини були різновидом фінансових [23, с. 22 - 23].

Погляди приведених вище авторів різняться і щодо системи банківського права: одні автори поділяють її на загальну та особливу частини (Ващенко Ю. В., Заверуха І. Б., вказані роботи), інші такого поділу не проводять систематизуючи весь матеріал за тематичними главами (Качан О.О, Костюченко О. М., Карманов Є. В., вказані роботи). В той же час питання грошово-кредитної політики виділено як частину структурного порядку лише І. Б. Заверухою [70].

Такий досить короткий огляд дозволяє зробити деякі висновки щодо віднесення сукупності правових норм, що регулюють грошово-кредитну політику, до фінансового і банківського права. Може скластись враження, що грошово-кредитна політика є занадто загальним поняттям, яке охоплює всі аспекти діяльності НБУ, але це не так – грошово-кредитна політика лише охоплює відносини з приводу функціонування грошей, їх кількості та інших основних параметрів в найбільш загальному вигляді, сама грошово-кредитна політика являє собою комплекс заходів по регулюванню грошового обігу, тобто має ясно окреслений предмет. Тому відносини із здійснення грошово-кредитної політики не зводяться тільки до відносин НБУ із банками, які є лише посередниками,, а охоплює ширше коло питань, ніж відносини грошово-кредитної політики. Саме тому можна не погодитись із деякими авторами, які не включають у визначення банківського права вказівку на гроші та грошовий обіг як основу всього банківського права [наприклад, 20, с. 26 та ін.]. Більше того, в найбільш глибокому розумінні предметом грошово-кредитної політики є не банки, а грошовий обіг на предмет його регулювання в кількісному і якісному відношенні. Банки у цих відносинах виступають як опосередкована ланка між суб’єктом управління (центральним банком як представником держави) і об’єктом – грошовою системою. Правом емісії грошей наділений лише Національний банк України. Комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи є лише користувачами цього продукту НБУ. Тому є підстави вважати не зовсім переконливим зведення предмету банківського права лише до відносин банків і до банківської діяльності – це лише зовнішня, видима частина цих відносин, за якою стоїть реальний об’єкт – гроші та грошова система України.

Саме з цієї причини є підстави сумніватися у комплексності банківського права, коли приведені вище автори об’єднують на "рівноправних" началах норми конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, господарського права. Завдання, які ставляться перед цими галузями права, ніколи зводились до системного врегулювання відносин у грошово-кредитній сфері – вони лише відображають позиції даних галузей права щодо банківського права, свої зв’язки з ним. Але головним ядром всієї системи банківських відносин є грошово-кредитна система як матеріальний субстрат, в якому сходяться означені галузі права, до якої входять банки як установи, що бажають здійснювати діяльність у цій сфері відносин; норми ж зазначених галузей права лише виконують певну функцію щодо цієї основи, щодо єдиного системного врегулювання "банківських", а ще точніше – грошово-кредитних відносин, оскільки суть грошово-кредитних відносин полягає не зовсім у банках.

Предметом банківського права є банківські відносини і банківська діяльність. При врегулюванні їх нормами права вони стають правовідносинами, які являють собою ²врегульовані нормами права відносини, які виникають у сфері банківської діяльності, а саме у процесі управління банківською системою, здійснення таких операцій, як приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб, відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, а також здійснення інших операцій на підставі виданої Національним банком України ліцензії або окремого дозволу² [23,- с. 26]. В роботах Ващенко Ю. В. та Качана О. О. проведено класифікацію банківських правовідносин [23, с. 26 – 33; 76, с. 9 - 11]. Так, О. О. Качан відзначає, що ²в залежності від суб’єктного складу виділяють такі банківські правовідносини: 1) між банками і клієнтами; 2) між двома комерційними банками з приводу здійснення банківських операцій; 3) між Національним банком та комерційними банками; 4) між комерційними банками з приводу створення союзів, асоціацій та інших виробничих утворень – членські правовідносини; 5) між Національним банком та урядом – відносини взаємного представництва; 5) між Національним банком та органами представницької та виконавчої влади – призначення та звіт² [76, с. 10].

З усіх цих груп до числа відносин у сфері грошово-кредитної політики можна віднести правовідносини між НБУ та комерційними банками, а також відносини між НБУ та урядом з приводу фінансування бюджету, надання позик. Серед цих відносин можна виділити відносини владного і договірного характеру. Наприклад, формування обов’язкових резервів є прикладом імперативних за характером відносин, відносини із формування золотовалютних резервів НБУ поєднують в собі обидва ці начала (оскільки існує обов’язковий продаж валюти), а відносини із здійснення операцій з цінними паперами на відкритому ринку є повністю договірними. Слід також зазначити, що заходи НБУ із здійснення грошово-кредитної політики є або відокремленими від інших груп відносин, або ж здійснюються в межах поточних відносин із банками (тоді мова йде про інтереси НБУ). Особливістю відносин в процесі реалізації грошово-кредитних відносин, як і всіх фінансово-правових відносин, є те, що однією із сторін у них є орган державної влади – Національний банк України.

Основи правового регулювання відносин, пов’язаних із здійсненням грошово-кредитної політики, закріплено в розділі ΙУ Закону України ²Про Національний банк України".Цим самим дана група норм включена до банківського законодавства. Ю. В. Ващенко відзначає об’єктивність існування цієї галузі законодавства і визначає її як комплексну галузь законодавства, яка є сукупністю нормативно-правових актів, що регулюють відносини в сфері банківської діяльності² [23, с. 26]. Положення про грошово-кредитну політику міститься в Господарському кодексі України (ст. 10), який, виходячи з позицій Ю. В. Ващенко, можна визнати джерелом банківського права, але в цілому він відноситься до господарського права.

Закони України є джерелом банківського права і одночасно джерелом правового регулювання відносин у сфері грошово-кредитної політики. Вони є актами постійної дії. Центральне місце серед них займає Закон України ²Про Національний банк України", в якому визначено порядок розроблення Основ грошово-кредитної політики на відповідний рік, засоби і методи грошово-кредитної політики. Варто зазначити, що Концепцією розвитку банківської системи, проект якої з’явився ще у 1996 р., передбачено формування своєрідного пакету – Кодексу нормативних актів щодо банківської діяльності, а в літературних джерелах висловлено пропозицію про прийняття Банківського кодексу України [89, с. 44].

Головним щорічним документом у сфері грошово-кредитної політики є Основні засади грошово-кредитної політики України на відповідний рік. Згідно ст. 1 Закону України ²Про Національний банк України" вони являють собою ²комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість Національному банку України з допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України як монетарної передумови для економічного зростання і підтримки високого рівня зайнятості населення². Для їх прийняття основою є макроекономічні показники, причому деякі з них мають пряме відношення до грошово-кредитної політики – обсяг валового внутрішнього продукту, бюджетний дефіцит, платіжний баланс, рівень зайнятості та ін. Основні засади грошово-кредитної політики включають в себе аналіз та прогноз економічної кон’юнктури, основні завдання та орієнтири грошово-кредитної політики на рік, інструменти регулювання грошово-кредитного ринку, основні параметри валютної політики та ін.

Зміст і форма цього акту мають відповідати статусу Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні з врахуванням особливостей цього виду акту: поряд із елементами нормативно-правового регулювання він повинен втілювати в собі показники, які мають індикативний та орієнтувальний характер, визначати основні і бажані результати здійснення грошово-кредитної політики. До їх числа можна віднести рівень інфляції, ставки процентів по кредитних операціях та ін. Тобто в основу даного акту мають бути покладені цільові орієнтири щодо обсягів грошової маси та її впливу на соціально-економічні процеси, зокрема, цінову стабільність. У Франції за такі орієнтири слугують контрольні цифри, а у Японії – прогнозні показники. При цьому орієнтири щодо самої грошової маси мають включати тільки основні показники, головним же є вплив грошово-кредитної політики і її наслідків на соціально-економічні відносини.

Грошово-кредитна політика має велике соціальне значення, що відмічає О. П. Орлюк: ²Оскільки рішення в у сфері монетарної політики впливають на життя населення, центральний банк у демократичній державі зобов’язаний пояснити громадськості, що він робить, чому вживає саме такі заходи і чого він очікує досягти. Більша прозорість здатна значно послабити таємничу завісу, що оточує монетарну політику. Вона може підвищити ефективність монетарної політики як інструмента макроекономічної стабілізації² [106, с. 134]. Цьому мають відповідати і Основні засади грошово-кредитної політики, однак в Україні цей документ ще не став у повній мірі соціальним. На відміну від, наприклад, Росії, в Україні в практику не введена його обов’язкова публікація в засобах масової інформації з метою доведення до населення, що було б доцільно з метою демократизації та підвищення рівня її реалізації.

В плані вдосконалення основного акту грошово-кредитної політики можна запозичити досвід Росії, яка більш детально врегулювала в Законі Російської Федерації "Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)" [224] відносини, пов’язані із формуванням і реалізацією грошово-кредитної політики, але при цьому слід враховувати, що в цьому законі однозначно встановлено, що основні напрямки єдиної грошово-кредитної політики затверджуються Державною Думою. Це послужило основою для того, щоб в нормативному порядку визначити не тільки матеріальний зміст норм щодо грошово-кредитної політики, але і виділити чітко процесуальні норми (ст. 45 закону). Закон РФ чітко встановлює дату подання до Державної Думи проекту основних напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики на майбутній рік, а до 1 грудня – основні напрями єдиної державної грошово-кредитної політики на майбутній рік. Державна Дума розглядає основні напрями і приймає відповідне рішення не пізніше прийняття федерального закону про федеральний бюджет на майбутній рік. С. 45 визначає зміст основних напрямів:

- концептуальні принципи, які лежать в основі грошово-кредитної політики, що її здійснює Банк Росії;

- коротку характеристику стану економіки РФ;

- прогноз очікуваного виконання основних параметрів грошово-кредитної політики в поточному році;

- кількісний аналіз причин відхилень від цілей грошово-кредитної політики, заявлених Банком Росії на поточний рік, оцінку перспектив досягнення вказаних цілей і обгрунтування їх можливого коригування;

- сценарій (що складається не менше, ніж з двох варіантів) прогноз розвитку економіки РФ на майбутній рік із зазначенням ціни на нафту та інші товари російського експорту, передбачувані кожним сценарієм;

- прогноз основних показників платіжного балансу РФ на майбутній рік;

- цільові орієнтири, що характеризують основні цілі грошово-кредитної політики, що заявляє Банк Росії на майбутній рік, включаючи інтервальні показники інфляції, грошової бази, грошової маси, процентних ставок, зміни золотовалютних резервів;

- основні показники грошової програми на майбутній рік;

- варіанти застосування інструментів і методів грошово-кредитної політики, які забезпечують досягнення цільових орієнтирів за різних сценаріїв економічної кон’юнктури;

- план заходів Банку Росії на майбутній рік щодо удосконалення банківської системи РФ, банківського нагляду, фінансових ринків і платіжної системи [226]. Як видно із приведеного змісту предмету розгляду вищого представницького органу держави, такий проект охоплює основні показники грошово-кредитної політики, і може бути взятий як приклад при конструюванні власної нормативно-правової бази.

В Основних напрямках єдиної державної грошово-кредитної політики Росії містяться інші важливі питання: ставляться умови уряду Росії щодо зростання цін, визначається окремо ряд умов для підприємств-монополістів, приділяється велика увага (окремі розділи) питанням цін і тарифів, зайнятості, оплати праці, в окремий розділ виділяються питання процентних ставок, ставиться ряд бюджетних вимог та ін. [226]. З усього змісту документу випливає, що Основні Засади єдиної грошово-кредитної політики Росії виступають як один із найвагоміших документів суспільного життя.

Основні засади грошово-кредитної політики в силу внутрішньої природи грошово-кредитної політики не можуть бути відомчим актом, який розробляється і приймається лише в межах Національного банку України. Основні орієнтири грошово-кредитної політики – це інфляція, зайнятість, платіжний баланс, економічний розвиток. Неважко зрозуміти, що всі ці питання не можуть бути вирішені лише банківською системою. Максимум можливостей банківської системи, Національного банку і грошово-кредитної політики – це регулювання пропозиції грошей. Між тим, життя суспільства охоплює і попит, і пропозицію грошей. Однак на формування попиту вирішальне значення має діяльність Кабінету Міністрів України, фінансова і економічна політика. Тому дієвість, реальність грошово-кредитної політики більше залежать від цих факторів. Пропозиція грошей без виміру попиту залишається безвідносною категорією. Не випадково в Основних засадах Єдиної державної грошово-кредитної політики Росії обов’язково передбачаються умови і вимоги, яким має відповідати діяльність уряду з тим, щоб грошово-кредитна політика була реалізована. Серед факторів, які залежать не стільки від центрального банку, скільки від уряду, можна назвати: цінова і тарифна політика в цілому, ріст цін, в т. ч. підприємств – монополістів, а також ріст цін в окремих секторах економіки, зайнятість, оплата праці, рівень заробітної плати, ріст бюджетних видатків, і їх структура, зовнішньоекономічна діяльність та ін.. Всі ці питання можуть бути вирішені лише в результаті спільних дій Уряду і Національного банку України.

Ще одним суттєвим фактором вдосконалення грошово-кредитної політики є більш широке впровадження принципу плановості. Подальший розвиток плановості вимагає прийняття єдиного плану – Основних засад грошово-кредитної політики, - як узгодженого плану дій Уряду і Національного банку України, тобто про вдосконалення процесу розробки і реалізації грошово-кредитної політики. На сьогодні можна зустріти скарги НБУ та центральних банків у інших країнах на політику "викручування рук" центральному банку, порушення його незалежності та ін. Аналіз практики свідчить, що цих явищ могло б бути менше, якби приймався єдиний план дій Уряду і Національного банку України в сфері грошово-кредитної політики. Тоді значна кількість питань могла б бути врегульована ще на стадії розробки і прийняття Основних засад грошово-кредитної політики. Це створювало б єдиний державний, узгоджений, скоординований режим реалізації грошово-кредитної політики. Безперечно, якісь флуктуації цілком можливі і навіть передбачувано обов’язкові, але єдине планування дозволило б зменшити значну їх кількість. Цьому ж сприяло б і прийняття Кабінетом Міністрів України постанови, спрямованої на координацію діяльності міністерств і відомств у зв’язку із реалізацією Основних засад грошово-кредитної політики.

Питання грошово-кредитної політики відносяться до числа питань надзвичайної державної ваги, рішення з цих питань може мати значення каталізатора якихось суспільних процесів. Але Закон України ²Про Національний банк України", який регламентує відносини Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України з Національним банком України, практично передбачає лише інформування цих органів центробанком про головні питання грошово-кредитної політики. Крім цього, в ньому варто передбачити обов’язок Правління Національного банку України інформувати Раду НБУ та вищі органи влади (а Раду НБУ у відповідних випадках) про найважливіші рішення, які можуть мати суспільне значення.

В результаті можна коротко сформулювати, що а) грошово-кредитна політика має бути єдиною державною, а не відомчою політикою; б) Основні засади грошово-кредитної політики мають прийматися тільки Верховною Радою України.

Найбільше в кількісному відношенні питання грошово-кредитної політики врегульовано в нормативно-правових актах НБУ, які, згідно п. 6 ст. 15 Закону України ²Про Національний банк України" видає Правління НБУ. Статус нормативно-правових актів НБУ визначено ст. 56 Закону.

Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність.

В сфері грошово-кредитної політики існує особлива група правил, які займають проміжне становище між системою соціальних норм і правилами технічного характеру, спрямованими на регулювання грошової маси, що передбачають їх застосування в залежності від економічних умов (зокрема, вони містять математичні розрахунки грошової маси у певних економічних ситуаціях, прогнозні показники та ін.).Так, у відомій роботі "Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика" відмічається, що деякі економісти вважають, що ймовірні дії ФРС повинні регулюватись якимось зводом законів і правил, свого роду "грошово-кредитною конституцією", яка визначається зарані і змінюється рідко і тільки у випадку крайньої необхідності [63, с. 396]. А. Лейонгуфвуд (англійський економіст) запровадив категорію "монетарного режиму" і виділив два його види – дискреційний і конституційний. Останній (він ще називає його правилом) "має передбачати умови недотримання цього режиму, що забезпечує необхідну гнучкість політики і надає суспільству впевненості у тимчасовому характері відхилення від правила та у відновленні режиму через певний період після настання форс-мажорних обставин" [49, с. 11]. В Україні ці правила суттєвого поширення не набули.

Чинне законодавство, як і правова наука приділяє недостатню увагу принципам грошово-кредитної політики. Однак за своїм значенням принципи грошово-кредитної політики мають зайняти мало не центральне місце в законодавчій регламентації, зокрема, в Законі України "Про Національний банк України". Розробка і закріплення їх на рівні закону дозволить ще раз підкреслити верховенство вищого законодавчого органу у проведенні монетарної політики. Верховна Рада України в силу свого статусу не повинна контролювати проміжні та тактичні (оперативні) цілі грошово-кредитної політики, але має тримати в полі зору стратегічні цілі, визначати стратегічні установки і принципи як один з їх проявів.

А. Гриценко і Т. Кричевська виділяють такі принципи монетарної стратегії: цілеспрямованість; транспарентність; визначеність часових горизонтів монетарних цілей; відповідальність [50, с. 11]. Переосмисливши їх і взявши до уваги принципи, розроблені в науці фінансового права, можна сформулювати такі принципи грошово-кредитної політики: 1) єдність економічної, фінансової і грошово-кредитної політики; 2) незалежність центрального банку при проведенні грошово-кредитної політики; 3) комунікативність (комунікація); 4) цілеспрямованість; 5) транспарентність (прозорість); 6) врахування часових і територіальних факторів; 7) відповідальність. Ці, а при належній розробці й інші принципи могли б скласти частину розділу ΙУ Закону України "Про Національний банк України".

Принцип єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики пов’язаний із принципом єдності фінансової політики і грошової системи, сформульованим у науці фінансового права і викладеним в роботах проф. Воронової Л. К. [наприклад, 30, с. 38], Лукашева О. А. [90, с. 7]. Необхідність доповнення цього принципу таким важливим елементом, як економічна політика, обумовлюється самою практикою, яка вимагає узгодженого вирішення питань грошово-кредитної політики органами управління економікою і фінансами (показник інфляції, наприклад, розробляються і доводяться до відома Національного банку України Міністерством економіки України). В практичній діяльності ідеальним варіантом вираження цього принципу могло б стати одночасне і узгоджене прийняття Верховною Радою України програми економічного і соціального розвитку, Державного бюджету і Основних засад грошово-кредитної політики країни на відповідний рік. Узгодження економічної, фінансової і грошово-кредитної політики вимагає координації дій Кабінету Міністрів, Національного банку, Міністерства фінансів, Міністерства економіки та інших структур. З метою їх більш чіткої взаємодії було б доцільно прийняти Указ Президента України про координацію і взаємодію цих структур в процесі розробки і прийняття головних загальнодержавних програм, документів та ін. Це ніяк не суперечило б чинному законодавству і Конституції України і тільки сприяло б більш повному втіленню в життя принципу єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики.

Цьому принципу мають відповідати і організаційно-правові форми. Наприклад, Рада НБУ зараз створюється за принципом представництва від Президента та Верховної Ради України, хоча, як відмічено вище, в ряді іноземних країн принцип інший – представництво від різних зацікавлених кіл, що вже створює грунт для втілення принципу єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики. В зв’язку з цим хотілося б привести одну із пропозицій, висловлених в літературі, де мова йде про розробку Основних засад грошово-кредитної політики: "попередньо погоджувати основні положення і параметри стратегії могла б робоча група, до складу якої, на нашу думку, мали б входити представники Ради, Правління Національного банку, Міністерства економіки та Міністерства фінансів. Прийняття монетарної стратегії доцільно здійснювати на засіданні Ради Національного банку України за участю міністрів економіки і фінансів" [50, с. 9]. Але запитується – якщо Рада НБУ для вирішення своїх питань повинна запрошувати цих представників, то чи не було б більш логічним ввести до її складу їх відразу, при створенні Ради? В цьому випадку всі питання роботи Ради з грошово-кредитної політики розглядались би більш грунтовно. Варто згадати, що в літературі з банківського права вже була висловлена пропозиція ввести до "законодавчого органу управління кредитною системою міністра фінансів" [68, с. 21].

Принцип комунікативності (комунікації)відносно недавно з’явився в науковій літературі. Він полягає у системі двосторонніх зв’язків центрального банку і суспільства в найбільш широкому їх розумінні. Розглядаючи це питання, А. Гриценко і Т. Кричевська відмічають, що суспільство накладає цілий ряд обмежень на грошово-кредитну політику і "інституційна архітектоніка монетарної політики відповідно включає в себе систему обмежень і вимог у вигляді правил, норм, законів, процедур установ і організаційних структур, за допомогою яких формуються та реалізуються монетарні цілі, спрямовані на забезпечення стабільного функціонування грошово-кредитної сфери як умови динамічного і збалансованого розвитку економіки" [47, с. 10].

Принцип транспарентності (прозорості) полягає у інформування громадськості відносно проведення монетарної політики. В сучасних умовах принцип транспарентності пов’язаний із розвитком ідей таргетування і комунікації (інформація громадськості тут є необхідним елементом). А. Гриценко та Т. Кричевська відзначають, що "головний результат транспарентності монетарної політики – це здатність суспільства розуміти мотиви і дії центрального банку". Вони виділяють такі елементи принципу транспарентності: 1) цільова транспарентність; 2) економічна або знаннєва транспарентність (оприлюднення економічних даних, моделей і прогнозів центрального банку; 3) процедурна (інформування щодо внутрішніх рішень центрального банку у сфері монетарної політики, наприклад, шляхом оприлюднення протоколів і результатів голосування; 4) транспарентність політики (інформування населення щодо зміни відсоткових ставок, заяви про ймовірні майбутні дії); 5) операційну або ринкову транспарентність (відкритість щодо впровадження політичних рішень, ринкових інтервенцій і контрольних похибок) [50, с. 12].

Одним із важливих документів, спрямованих на забезпечення прозорості у банківській сфері, є Кодекс належної практики по забезпеченню прозорості у грошово-кредитній та фінансовій політиці: Декларація принципів, прийнятий у рамках Міжнародного валютного фонду 26 вересня 1999 р. [227]. В ньому закріплюється доцільна практика забезпечення прозорості, якої слід дотримуватись центральним банком у проведенні грошово-кредитної політики (аналогічний документ було прийнято і щодо бюджетно-податкової сфери). Прозорість трактується Кодексом як середовище, в якому цілі політики, її правові, інституційні та економічні рамки, рішення в сфері політики і їх обгрунтування, дані та інформація, пов’язані з грошово-кредитною та фінансовою політикою, а також умови підзвітності агентств надаються громадськості на основі принципів зрозумілості, доступності і своєчасності. Охоплювана Кодексом практика забезпечення прозорості розкриває: 1) ясність функцій, обов’язків і задач центральних банків та фінансових агентств; 2) процедури прийняття і доведення до відома громадськості рішень центральних банків про здійснювану грошово-кредитну політику і фінансових агентств – про фінансову політику; 3) доступність для громадськості інформації про грошово-кредитну та фінансову політику; 4) підзвітність і гарантії добросовісності центральних банків і фінансових агентств [227]. Кодекс розглядає питання прозорості як засіб підвищення ефективності грошово-кредитної політики та незалежності центральних банків, а також зміцнення довіри до банківської системи, враховуючи при цьому можливу шкоду і встановлені обмеження на розкриття інформації. Кодекс відмічає, що в ідеалі поняття "громадськість" повинно включати всіх зацікавлених осіб і організацій, однак правомірним є і більш вузьке тлумачення громадськості – тільки ті особи і організації, які безпосередньо зачіпають даними підзаконними актами і заходами політики.

Кодекс приділяє особливу увагу координації грошово-кредитної та фінансової політики, відмічаючи, що стан фінансової системи впливає на проведення грошово-кредитної політики і навпаки.

Цим же актом визначено, що у законодавстві мають бути відображені кінцева ціль (цілі) обов’язки центрального банку, повноваження центрального банку на використання інструментів грошово-кредитної політики для досягнення цілей політики, загальні аспекти відповідальності за проведення грошово-кредитної політики, порядок призначення, строки перебування на посаді та будь-які інші критерії відсторонення від посади керівників і членів керівних органів центрального банку та ін., а також дає перелік даних, які мають доводитись до відома громадськості.

Кодекс чітко визначає організаційно-правові зв’язки між операціями у грошово-кредитній і фінансовій сфері, зобов’язуючи доводити до відома громадськості: інформацію про кредити, аванси, овердрафти уряду зі сторони центрального банку, умови, на яких вони допускаються, та їх ліміти; інформацію про суми і умови кредитів, авансів, овердрафтів уряду зі сторони центрального банку чи про депозити уряду в центральному банку; інформацію про порядок прямої участі центрального банку в операціях на первинних ринках державних цінних паперів, де це допускається, а також на вторинних ринках; інформацію про участь центрального банку в інших секторах економіки (участь в акціонерному капіталі, закупках та наданні платних послуг та ін., яка повинна носити відкритий характер; інформацію про порядок розподілу прибутків центрального банку і поповнення його капіталу. До відома громадськості також доводяться дані про інструменти грошово-кредитної політики, порядок розробки основних документів та ін.

Принцип врахування часових і територіальних факторів обумовлений особливостями дії механізму грошово-кредитної політики. В часовому вимірі важливе місце займає лаг, тобто проміжок часу між початком здійснення якихось заходів і очікуваними результатами. Ряд вчених-економістів приділяють йому важливе значення, попереджуючи, що "грошова експансія відбувається за один чи два роки до зростання цін (Г. Джевонс), що у застосуванні грошового агрегету М2 "лаг коливається між одинадцятьма і тридцять одним місяцями від монетарного зростання до інфляції" (М. Фрідмен) [цит. за 50, с. 12].

Під принципом відповідальності центрального банку мається на увазі, перш за все, політична відповідальність. Їй має запобігати звітність, транспарентність політики, регулярне інформування громадськості про певні економічні ситуації та ін.

Висновки до 1 розділу

Розглянуті питання про поняття та організаційно правові основи грошово-кредитної політики дозволяють сформулювати деякі висновки, спрямовані на вдосконалення змісту і підвищення ролі правового регулювання відносин у сфері її розробки, прийняття і реалізації.

Грошово-кредитна політика як важлива інституція суспільного життя в найбільш широкому значенні означає всі заходи Національного банку України у грошово-кредитній сфері, а в спеціально-науковому (яке знайшло своє відображення в Законі України "Про Національний банк України") монетарну політику складає комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на досягнення чітко визначених суспільних цілей шляхом регулювання, перш за все, кількості грошей в обігу. При цьому слід розрізняти внутрішній зміст грошово-кредитної політики і її зовнішню сторону - соціальне призначення (економічне зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу), яке скоріше відображає результати здійснення монетарної політики. В результаті розгляду цих питань пропонується власне визначення грошово-кредитної політики: грошово-кредитна політика – це система заходів із регулювання грошової пропозиції за її кількістю, структурою, рівнем процентних ставок, ціною і обсягами кредитів, спрямованих на економічне зростання, стримування інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення, регулювання платіжного балансу з метою збалансування і задоволення суспільного попиту на гроші. Правове регулювання грошово-кредитної політики за своїм предметом і суспільним значенням повинно складати один із найважливіших інститутів фінансового права разом із емісійним правом.

Конституція і законодавство України в різних джерелах виділяють різноманітні цілі грошово-кредитної політики, що вимагає їх систематизації і узгодження. На одне із перших місць, крім цілі підтримання стабільності національної валюти, передбаченого Конституцією України, має бути висунута стратегічна ціль підтримання цінової стабільності. Крім того, законодавчого закріплення має набути такий напрямок монетарної політики, як таргетування інфляції.

Грошово-кредитна політика здійснюється проводиться Національним банком України і закріплена в Законі про цей особливий центральний орган державного управління. Виходячи із змісту ряду положено Конституції України грошово-кредитна політика має розглядатись як загальнодержавна політика, а право Національного банку на її проведення – як функція, делегована йому Верховною Радою України. Посилення загальнодержавних начал разом із гнучким поєднанням із принципом незалежності центрального банку має стати одним із головних напрямів вдосконалення всієї системи державного управління і регулювання економікою і соціальною сферою.

З аналізу законодавства про Національний банк України та іноземного досвіду можна зробити висновок, що чинне законодавство в цілому забезпечує незалежність Національного банку України, але вона має бути підкріплена сприятливим режимом неформальних відносин в процесі вирішення поточних економічних питань.

Центральною ланкою у розробці і проведенні грошово-кредитної політики є Рада Національного банку України, яка, поряд із Правлінням є органом Національного банку України. В роботі вноситься пропозиція про виведення Ради НБУ із складу Національного банку України і підпорядкування її безпосередньо Верховній Раді України, надавши їй статус Ради з питань грошово-кредитної політики. Такий крок означав би посилення ролі Верховної Ради України у здійсненні грошово-кредитної політики, зосередження всіх питань управління в Правлінні НБУ. Крім того, в аспекті вдосконалення порядку формування Ради НБУ вносяться пропозиції продовжити строк повноважень членів Ради до 7 років, заборонити їм входити до жодної з політичних партій, формування ради не за ознакою представництва, а за ознаками професійності, представництва від органів держави, яких грошово-кредитна політика стосується в найбільшій мірі (Міністерство фінансів, Міністерство економіки та ін.).

З метою більш грунтовного розгляду питань грошово-кредитної політики, втілення принципу єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики, досягнення кращої координації роботи різних структур виконавчої влади в дослідженні пропонується створювати Раду НБУ не за принципом представництва від Президента та Верховної Ради України, а за принципом представництва від Міністерства економіки, Міністерства фінансів та інших зацікавлених структур.

З метою розширення сфери впливу Ради на ефективну реалізацію грошово-кредитної політики було б доцільно доповнити її повноваження обов’язком давати щорічно висновок щодо проекту Державного бюджету на наступний рік, а також участь у певних формах у формуванні Основних напрямів бюджетної політики України на кожен рік.

В результаті розгляду питань про Основні засади грошово-кредитної політики як основний документ цієї інституції можна коротко сформулювати, що Основні засади грошово-кредитної політики мають прийматися тільки Верховною Радою України і мають бути якісно вдосконалені за рахунок більшої кількості показників, які узгоджено визначаються як НБУ, так і органами державної виконавчої влади, відображення територіальних аспектів грошово-кредитної політики та ін.

Одним із недоліків чинного законодавства про грошово-кредитну політику є відсутність чітко закріплених її принципів. В роботі вноситься пропозиція включити до Закону України "Про Національний банк України" такі принципи грошово-кредитної політики: 1) єдність економічної, фінансової і грошово-кредитної політики; 2) незалежність центрального банку при проведенні грошово-кредитної політики; 3) комунікативність; 4) цілеспрямованість; 5) транспарентність (прозорість); 6) врахування часових і територіальних факторів; 7) відповідальність. Ці, а при належній розробці й інші принципи могли б скласти частину розділу ΙУ Закону України "Про Національний банк України".

Особливої уваги заслуговує принцип єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики. В практичній діяльності ідеальним варіантом вираження цього принципу могло б стати одночасне і узгоджене прийняття Верховною Радою України програми економічного і соціального розвитку, Державного бюджету і Основних засад грошово-кредитної політики країни на відповідний рік. З метою більш чіткої взаємодії Кабінету Міністрів, Національного банку, Міністерства фінансів, Міністерства економіки та інших структур було б доцільно прийняти Указ Президента України про координацію і взаємодію цих структур в процесі розробки і прийняття головних загальнодержавних програм, документів та ін. Це ніяк не суперечило б чинному законодавству і Конституції України і тільки сприяло б більш повному втіленню в життя принципу єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики.

РОЗДІЛ 2. Правові основи монетарного механізму реалізації грошово-кредитної політики в Україні

2.1. Грошова система України як об’єкт монетарної політики (правові питання)

Грошово-кредитна політика опирається на свою інституційну основу, поняття якої сформульоване рядом авторів [97, с. 30; 55, с. 27], які називають в якості називаються такої основи банківську і грошово-кредитну системи. Я. Грудзевич, однак фактично проводить знак рівності між інституційною основою грошово-кредитної політики і грошово-кредитного регулювання [55, с. 27]. Звичайно, грошово-кредитна політика реалізується через систему регулювання грошово-кредитних відносин, але ні грошово-кредитна політика не зводиться до регулювання, ні регулювання не охоплює всю грошово-кредитну політику, а має особливий об’єкт.

Орлюк О. П. відмічає, що ²інституційною основою для проведення центробанком монетарної політики стало створення дворівневої банківської системи, … а також створення та розвиток національного грошово-кредитного ринку² [106, с. 134]. Я. Грудзевич відмічає, що "інституційна основа грошово-кредитної політики в Україні ще не в усьому відповідає вимогам європейських та світових стандартів", що "в науковій літературі періодично аналізується розвиток її окремих складових, проте комплексному вивченню цієї важливої проблеми не приділяється належної уваги" [55, с. 27]. Весь вплив НБУ на кількість грошей в обігу здійснюється лише через банківську систему, банківські установи, які виступають в єдиному механізмі, в якому банки виконують подвійну роль – є провідниками грошово-кредитної політики і, оскільки їх ресурси є основою грошової маси в обігу, то водночас вони є і об’єктом регулювання зі сторони центробанку. Слід відмітити, що перелічені в ст. 25 Закону України "Про Національний банк України" засоби і методи грошово-кредитної політики в ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначені як засоби індикативного регулювання для банків.

Роль банків у грошово-кредитній політиці є особливою. П. 2 ст. 7 Закону України "Про Національний банк України" встановлює, що НБУ "монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг", а ст. 34 передбачає, що "виключне право введення в обіг (емісія) гривні і розмінної монети, організація їх обігу та вилучення з обігу належить Національному банку" [158]. Тому банки не мають відношення до емісії, але щоденно здійснюють випуск емітованих грошей у обіг, надаючи кредити та здійснюючи інші банківські операції. Кошти, які вони випускають в обіг, вважаються такими, що вже емітовані центральним банком, тобто емісія – це випуск грошових коштів центральним банком комерційним банкам. Звідси випливає роль комерційних банків – вони займають проміжне становище між Національним банком України та юридичними і фізичними особами, що використовують випущені грошові кошти. На мою думку, що суб’єктами грошово-кредитної політики постають не окремі комерційні банки, а взята в цілому банківська система України. Це можна обгрунтувати тим, що НБУ при випуску грошей в обіг не проводить якихось відмінностей між банками і їх розподілу за суб’єктами, не враховує їх територіального розташування та ін., його цікавить лише кількість грошей в обігу на території України.

Грошово-кредитна політика здійснюється через банківську систему України, але кінцевою її метою є регулювання кількості грошей в обігу, тобто регулювання грошової системи країни, використовуючи властивості грошей як особливого феномену людського суспільства. Історія розвитку грошей показує, що результатом розвитку знань людини про цей загальносуспільний феномен стала поява грошово-кредитної політики, яка, таким чином, є продуктом розвитку цивілізованого суспільства, виникнення політики як окремої суспільної категорії, організаційного розвитку банківської системи, перехід до централізованого управління нею і всіма грошовими відносинами зі сторони центробанку як банку держави, виникнення централізованого державного управління цими відносинами. Гроші і грошова система з цієї точки зору є об’єктом грошово-кредитної політики, тим середовищем, у якому вона виникла і розвинулась як мистецтво управління грошима і їх обігом. Гроші, грошовий обіг, грошова система мають певні властивості і закономірності свого функціонування, знання яких дозволяє використовувати їх в суспільних інтересах.

Питання про економічну природу і властивості грошей є багатоаспектним. Це відмічає, зокрема, А Гальчинський, відомий сучасний український дослідник грошей, який розмежовує різні структури і площини їх аналізу: а) суть грошей, їх внутрішня природа; б) функції грошей як цілісного комплексу відносин; функціональні форми грошей [34]. Воронова Л. К. і Кучерявенко М. П. відзначають, що: 1) дослідження грошей має відбуватись через призму фінансово-правових відносин в аспекті руху грошових фондів; 2) грошовий обіг, правовий режим елементів грошової системи є в певній мірі системоутворюючим інститутом фінансово-правового регулювання; 3) базисна ланка грошової системи – національна грошова одиниця, її стабільність є основною умовою стабільного функціонування всієї грошової системи [26, с. 299]. Вчені – юристи з цього приводу стверджують, що питання про поняття і природу грошей не належить до сфери юридичної науки, але висновки економічної науки необхідно взяти до уваги при аналізі об’єкта цивільних правовідносин [102]. О. М. Олійник теж вважає, що правові дослідження, розуміння, мають спиратися на економічне розуміння, оскільки гроші, перш за все, є економічним поняттям [103, с. 17]. Відомий дослідник питань правового регулювання грошових відносин Л.А. Лунц (найбільш відома праця - ²Деньги и денежные обязательства в гражданском праве² [91] відмічав, що розкриття юридичної природи грошей можливе лише шляхом аналізу їх функцій у господарському житті, виходячи з економічного поняття грошей [91, с. 24]. Л. А. Лунц вказував на необхідність відмежування юридичного аспекту, вказуючи, що є поняття, загальне для економіки і права, але є і поняття грошей у суто юридичному розумінні [91, с. 31]. Причину неможливості дати єдине визначення юридичного поняття грошей Л.А. Лунц вбачав в тому, що "грошову функцію" виконують як знаряддя обігу, створені цивільним оборотом, так і законний платіжний засіб, що походить від держави. На думку Л.А. Лунца, економічне поняття про гроші є загальною підставою для виділення з усієї сукупності об'єктів цивільного обороту таких предметів, що фактично виконують в обороті функцію загального знаряддя обміну. При цьому вчений зазначає, що для визнання певних предметів грошима в юридичному сенсі досить того, щоб стосовно виконання цими предметами зазначеної функції не було встановлено якої-небудь законодавчої заборони. Поряд з цим до грошей повинні бути віднесені предмети, що наділені законом платіжною силою.

Гроші відносяться до числа об'єктів цивільних прав, передбачені Цивільним кодексом України. Ст. 177 ЦКУ дає перелік об’єктів цивільних прав: "об’єктами цивільних прав є речі, в тому числі гроші та цінні папери...". Таким чином, гроші відносяться до категорії "речі". Водночас ст. 179 ЦКУ визначає, що "річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки". Однак гроші не є фізичною величиною, вони не створені природою і не є продуктом людських рук. Головне в тому, що вони не є предметом, а є умовністю, прийнятою серед людей. Такою ж умовністю до появи грошей були і тварини, яких використовували для розрахунків, дорогоцінні метали, камені і взагалі що завгодно. Таким чином, гроші, якщо розглядати їх з точки зору цивілістичної природи, належать до категорії рухомих, подільних, замінних речей, що визначаються родовими ознаками, вони визначаються, оцінюються в цивільному обороті не кількістю грошових знаків, а числом виражених на цих знаках грошових одиниць [48, с. 116], є загальним еквівалентом, можуть замінити собою майже всякий інший об'єкт майнових відносин, що носить платний характер [47, с. 180], вони виконують у ньому функції загального знаряддя обміну, завдяки встановленому і забезпеченому державою-емітентом примусовому курсу [15, с. 239].

Особливості грошей як суспільного феномену відзначались рядом дослідників [2; 10; 63; 44; 21; 20; 144, с. 76 та ін.], виділяючи їх різні властивості публічного і приватного характеру. Засновник раціоналістичної теорії Арістотель, який виклав свою теорію вперше на сторінках книги ²Нікомахова етика², писав: "Усе, що бере участь в обміні, повинне бути якимось чином співставлено. Для цього з'явилася монета і слугує у відомому сенсі посередницею, адже все нею вимірюється. За загальною (спільною) домовленістю з'явилася монета; від того й ім'я їй "номісма", що вона існує не по природі, а за встановленням і в нашій владі змінити її чи вивести з ужитку (використання)" [6]. В цьому висловленні проводяться дві важливі думки – а) про гроші як всезагальний еквівалент (до цього, звичайно, в економіці переважав натуральний обмін) і б) про те, що вони можуть бути встановлені за волею людини. До того ж, звідси йде сучасне слово ²номінал². Про це ж говорять і Менгер К. (який приводить слова римського юриста Павела про те, що гроші як річ для обміну була позначена з боку суспільства знаком (її зовнішньої цінності), і вживання й мінова сила її ґрунтуються не стільки на її субстанції, скільки на номінальній цінності) [94, с. 221, 222], К Поланьї (який відмічав у роботі ²Дагомея і работоргівля² переважну роль держави, а не економічного обміну, у створенні грошей, і пов’язував це із організацією збору податків і виплат солдатам та іншим державним службовцям) [42, с. 52] та ін. Всесвітньовідомий шотландський економіст А. Сміт підкреслював, що гроші – це велике колесо обігу, велике знаряддя обміну і торгівлі [4, с. 384].

Еволюційна теорія стверджує, що гроші є засобом прирівнювання всіх товарів і вираження їх цінності в цінності одного цього товару, а закріплення за цим товаром властивості вираження цінності всіх інших товарів робить його загальним еквівалентом і перетворює в гроші як загальний засіб обміну [105, с. 32, 33], який, як вважають Д. Полфреман і Ф. Форд, має такі риси, як прийнятність, однорідність, сталість вартості, подільність, тривалість використання й портативність [114, с. 13]. На думку Є.О. Алісова, елементом, що поєднує погляди раціоналістів та еволюціоністів на проблему виникнення грошей, слід вважати правовий звичай, і в зв’язку з цим називає таку концепцію походження грошей як еволюційно-раціоналістичну [2, с. 154] (такої ж думки притримується і Г Кнапп " [42, с. 1; 59 с. 67].

Слід також згадати про функціональний підхід до поняття грошей, започаткований Дж. Хіксом і розвинений в ряді робіт. Зокрема, в Україні відомою є робота К. Р. Макконелла і С. Л. Брю - ²Економікс², в якій вони услід за Хіксом стверджують, що ²гроші - це те, що гроші роблять. Усе, що виконує функції грошей, і є гроші" [93, с. 264]. Гальчинський А. С. підкреслює, що дослідження функцій грошей є більш високим ступенем пізнання розвитку товарного виробництва і грошових відносин у їх взаємозв’язку [34, с. 54 - 55], і на сьогодні цей підхід на Заході є малоне домінуючим. Ющенко В. А. та Лисицький В. І. стверджуються дещо інші підходи: гроші – це не річ, а сукупність організаційно-технічних засобів та юридичних норм, особливий сектор економічних відносин, який опосередковує обмін товарами, роботами, послугами та капіталами, а також сукупність платіжних засобів, які забезпечують виробництво, обмін, обіг, розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а також споживання благ, що мають споживчу вартість (товарів, робіт, послуг) відповідно до розвитку продуктивних сил та виробничих відносин; зміст грошей виражається у їх функціях, здатності обслуговувати товарне виробництво, бути мірою вартості та засобом накопичення додаткової вартості [151, с. 17 - 21].

Н. Д. Еріашвілі виділяє основні публічно-правові характеристики, властиві грошам: - грошима визнається тільки те, що визнано грошима з боку держави; - гроші виготовляються тільки за суворо встановленим державою зразкам й описам спеціалізованими державними підприємствами (монетними дворами); - номінальна вартість грошей визначається державою довільно і виражається в національних грошових одиницях; - гроші обов'язкові до прийому всіма резидентами країни-емітента за номінальною вартістю; - порушення державної монополії на виготовлення грошей з метою випуску їх в обіг кваліфікується або як фальшивомонетництво, або як випуск грошових сурогатів і тягне за собою застосування заходів кримінальної й адміністративної відповідальності [149, с. 528]. Законодавством України встановлено виключність використання у обігу національної валюти, її законність як єдиного законного платіжного засобу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань [169, ст. 3; 158, ст. 35; 162, п. 3 ст. 3; 155, , ст. 192].

Таким чином, гроші є суспільним феноменом, виступають в якості загального еквіваленту, виконують функції міри вартості, засобу обігу, платежу і накопичення. Те, що вони є суспільним явищем, викликає необхідність їх регулювання зі сторони суспільства, що і здійснюється державою в правовій формі. Однак і до цього часу в юридичній науці немає однозначно виробленого і сформульованого поняття грошей, що відмічав, зокрема, Л. А. Лунц, який також зауважував, що його немає і в законодавстві інших країн, його треба виробити і закріпити законодавчо, і при цьому виходити з економічних понять, зокрема, функцій грошей [91, с. 23 - 24]. На наш погляд, у законодавстві України необхідно відобразити визначення поняття "гроші", що відображало б їх сутність, більш якісно і різностороннє характеризувало б природу цього явища. Пропозиції щодо прийняття законів "Про грошову систему України" [22; с. 46; 84, с. 60], "Про національну валюту" [54, с. 188] вже давались в процесі обговорення питань запровадження в Україні гривні.

По-справжньому всі властивості грошей розкриваються в процесі їх руху. Саме в процесі обміну товарів і грошей виявляють себе явища, які вже не можуть бути пояснені з точки зору приватних власників чи з якихось інших приватних позицій, а вимагають публічних підходів до осягнення природи грошового обігу. В науці фінансового права як окремий об’єкт правового регулювання прийнято виділяти грошовий обіг і грошову систему України, які розглядаються у зв’язку із публічними грошовими фондами [26, с. 298].

Грошовий обіг являє собою рух грошових коштів в процесі обслуговування економіки і соціальної сфери життя суспільства. В результаті використання їх суб’єктами господарювання і населенням випущені Національним банком кошти знову повертаються до центробанку, за виключенням тієї частини, яка залишається на руках у населення. Національний банк України регламентує і щорічно планує показники обігу грошових коштів: а) загальний обсяг грошової маси; б) загальні обсяги грошового обігу; в) грошові доходи і видатки населення (кількість, структура та ін.); г) обіг грошей через каси банків; д) величина і структура обороту коштів через каси підприємств, установ, організацій. Велике значення для здійснення планування і регулювання грошового обігу мають аналіз і прогнозування економічної ситуації в країні (для цього в складі НБУ створено Департамент економічного аналізу, досліджень і прогнозування).

З усіх цих категорій – гроші, грошовий обіг, грошова система, - найбільш загальним є поняття ²грошова система², яке, на думку Воронової Л. К. і Кучерявенка М. П., являє собою державно-правову форму організації грошового обігу, передбачає адекватне законодавче регулювання; зміст грошової системи становить ²внутрішню організаційно-правову форму грошового обороту² [26, с. 306]. Ці ж автори виділяють два блоки елементів грошової системи:

функціональні елементи (грошова одиниця України, масштаб цін, види державних грошових знаків, які мають статус єдиного законного засобу платежу на території України);

організаційні елементи (організація готівкового обігу, сукупність державних органів, які здійснюють управління грошовим оборотом України)[26, с. 306 - 307].

Встановлені державою форми організації грошового обігу країни складають грошову систему України, яка являє собою врегульовану нормами права і взяту в своєму взаємозв’язку сукупність форм і методів планомірної організації грошового обігу на його території [3, с. 231]. Вона засновується на ряді корінних положень, встановлених Законом України ²Про Національний банк України":

грошовою одиницею України є гривня, що дорівнює 100 копійкам;

випуск та обіг на території України інших грошових одиниць і використання грошових сурогатів як засобу платежу забороняються;

офіційне співвідношення між гривнею та золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється;

виключне право введення в обіг (емісія) гривні і розмінної монети, організація їх обігу та вилучення з обігу належить Національному банку України;

готівка знаходиться в обігу у вигляді грошових знаків - банкнот (паперових) і монет (металевих). Загальна сума введених в обіг банкнот і монет зазначається в рахунках Національного банку як його пасив;

банкноти і монети є безумовними зобов'язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами;

гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

По відношенню до грошової системи України держава здійснює загальне регулювання, управління, контроль і грошово-кредитну політику. Воронова Л. К. і Кучерявенко М. П. відмічають особливості управління грошовим оборотом:

А) управління даною областю відносин здійснюється з позицій забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

Б) в результаті управління даною сферою повинно бути гарантоване забезпечення необхідної швидкості та зручності господарського обороту;

В) в ході управління грошовим оборотом необхідно досягнення раціонального співвідношення між готівковим і безготівковим оборотом, певний пріоритет безготівкових розрахунків;

Г) організація ефективного контролю повинна забезпечувати чітке дотримання приписів правових норм, які регулюють проведення касових операцій, фінансової дисципліни в сферах грошового обігу [26, с. 302].

Емісія грошей в Україні здійснюється Національним банком України, якому законодавством надане виключне право випуску грошей у всіх формах. Обсяги емісії регулюються самим НБУ на основі задач грошово-кредитної політики. Випуск грошей в обіг здійснюється центробанком шляхом продажу банкнот і монет банкам в обмін на їх резерви в центробанку. Емісію грошей можна розглядати в широкому і вузькому плані. В широкому вона означає наповнення обігу всіма видами грошових коштів (це веде до збільшення в кількісному відношенні загальної маси грошей в обігу). У вузькому плані – це лише випуск готівки в обіг. Емісія грошей є монополією НБУ, але її слід відрізняти від випуску грошей в обіг, яку здійснюють і всі комерційні банки. Однак випуск готівки в обіг є прерогативою НБУ. Адамик Б. П. так визначає функції емісії грошей: 1) забезпечення економіки засобами обігу, платежу, нагромадження для нормального її функціонування; 2) покриття дефіциту державного бюджету (в критичній ситуації, коли інших джерел покриття немає); 3) регулююча функція - збільшуючи або зменшуючи емісію грошей у розумних межах, держава може сприяти пожвавленню економіки шляхом вливання грошових засобів, гальмувати перегрів кон'юнктури, боротися з ростом цін, скорочуючи ці вливання [1, с. 54].

За формою грошових коштів, що знаходяться в обігу, розрізняють готівковий та безготівковий грошовий обіг. Готівка служить утворенню доходів населення (заробітна плата, пенсії, стипендії та ін.) і використовується ним для оплати товарів, робіт, послуг, перш за все, у роздрібній торгівлі та ін. Кошти у цих відносинах рухаються поза банками. Безготівкові відносини покликані, перш за все, обслуговувати сферу економічних відносин між суб’єктами господарської діяльності. При цій формі обігу кошти функціонують тільки в банківській сфері, що дозволяє центробанку здійснювати контроль і управління грошовим обігом. Для грошово-кредитної політики важливим питанням є структура грошового обігу, співвідношення готівкового і безготівкового обігу, перш за все, за масою, а також за іншими параметрами. Якщо у розвинених країнах на сьогодні готівка охоплює десь 5 – 15 відсотків сукупної грошової маси, то в Україні цей показник стабільно знаходиться поки що в районі 40 відсотків, що пояснюється різними причинами – тіньовою економікою, запасами на ²чорний день², нерозвиненістю системи платіжних карток, чеків, векселів та інших форм розрахунків. Одним із завдань НБУ в сфері готівкового обігу залишається зменшення кількості готівки в обігу, її питомої ваги. НБУ також здійснює контроль за порядком проведення операцій з готівкою.

Із внутрішньої природи грошей, грошової системи, грошового обігу випливає необхідність грошово-кредитної (монетарної) політики – об’єкту, навкруги якого формується цілісна надбудова банківських установ і державних органів, механізми управління, регулювання і політики, форми, методи і засоби (інструменти) їх здійснення, а також система правових норм, що регулюють відносини із організації, побудови і функціонування єдиної грошово-кредитної системи країни. В роботі ²Гроші і кредит² відмічається, що ²головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи.² [52, с. 187]. Таким чином, авторами приведеного висловлювання проводиться думка, що грошово-кредитна політика є результатом існування грошової системи.

Грошово-кредитна політика має свою структуру, головними елементами якої виступають цілі і задачі, методи, засоби, форми та ін.Згрупувавши всі основні елементи грошово-кредитної політики в узагальнені структурні частини, можна виділити: а) концептуальну основу (обрана модель); б) цілі (і задачі, що з них випливають); в) засоби і методи (інструменти). Головні із стратегічних цілей, засоби і методи визначаються Конституцією і законодавством України і залежать від того, яка модель цієї політики буде обрана як стратегічна і тактична. Звідси випливає, що без чіткого вибору певної моделі грошово-кредитної політики правове врегулювання ряду відносин неможливе, що визначає коло правових питань – не вибір самої моделі грошово-кредитної політики, а той факт, щоб вона була офіційно обрана і визначені її параметри, які потім закріплюються в нормативно-правових актах. Крім того, слід звернути увагу, що на сьогодні модель грошово-кредитної політики вибирається Національним банком України, але Закон, в якому вона відображається (Закон України "Про Національний банк України"), затверджується Верховною Радою України. Такий не зовсім логічний стан речей має наслідком те, що у Верховної Ради практично немає особливого вибору, окрім як погодитися з пропозиціями НБУ.

В економічній літературі з приводу моделі грошово-кредитної політики виникла дискусія, яка і на сьогодні ще не закінчена: яку концепцію має втілювати держава і центробанк – монетаристську чи кейнсіанську? Обидві вони відомі дуже давно, але різні країни світу по-різному їх втілюють. З правової точки зору це являє інтерес тому, що ст. 25 Закону України ²Про Національний банк України" втілила, по суті, монетаристську концепцію, визначивши за основний напрямок грошово-кредитної політики регулювання кількості грошей в обігу, та закріпивши ті засоби і методи, які найбільш властиві монетаристській концепції, але якби за основу була взята кейнсіанська теорія, то їх набір міг би бути зовсім іншим.

Історично першою з них виникла теорія, розроблена Джоном Мейнардом Кейнсом. Проф. Лютий І. О. відмічає: ²Значимість теорії Дж. М. Кейнса полягає в тому, що він вперше визнав необхідність державного втручання в ринкову економіку та обгрунтував важливість економічної політики держави. Він теоретично довів необхідність стабілізації ринкового господарства на основі державної фіскальної та грошової політики² [92, с. 12]. Далі він же стверджує: ²…теорія Кейнса пронизана думкою про важливість поєднання вивчення та використання об’єктивних економічних закономірностей ринкового господарства з державним регулюванням економічних процесів. Економічна уособленість суб’єктів господарювання та їх намагання реалізувати, перш за все, свої інтереси та потреби, незважаючи на конкретну економічну ситуацію, визначає необхідність державного механізму регулювання ринкових відносин. Держава за допомогою правових та економічних важелів має впливати на економічну поведінку господарських суб’єктів, спонукаючи останніх до прийняття тих рішень, що необхідні для регулювання ринку та забезпечення його рівноваги ² [77, с. 369; цит. за 92, с. 12].

Основним висновком і постулатом теорії Дж. Кейнса є те, що загальний обсяг зайнятості і виробництва визначається: а) тягою до споживання; б) ефективністю капіталовкладень; в) нормою процента. Кейнс стверджував, що у разі збільшення зайнятості зростає і ВВП, збільшується тяга до споживання, але прибуток зростає вищими темпами. При цьому він виходив із психології людини, якій властиво при збільшенні накопичень відносно зменшувати споживання, що супроводжується зменшенням ефективного попиту. Він також відзначав роль інвестицій у розвитку зайнятості і виробництва і те, що відмічалось і до нього – циклічність виробництва і ділової активності. Відповідно до цього Дж. Кейнс вважав, що таку циклічність можна пом’якшити шляхом проведення виваженої державної стабілізаційної політики, що включає в себе фіскальну політику (податки і державні закупки) і грошово-кредитну політику, яка визначає кількість грошової маси в обігу.

Особливе місце у теорії Дж. Кейнса займають питання, яке актуальне і сьогодні - вплив держави на процеси виробництва, розподілу і обміну за допомогою грошей. Він вважав, що сам по собі ринковий механізм господарювання не в змозі забезпечити ліквідацію безробіття і кризи, а тому виступав за державне втручання в економічні процеси шляхом регулювання податків, фіксації норми процента та ін. Дж. Кейнс стверджував, що стихійна зміна цін впливає на економічну кон’юнктуру і стабільність ринку, а тому розглядав можливість державного впливу на динаміку цін, і виступав з позицій регульованої інфляції та керованих грошей, як одного з найефективніших механізмів стимулювання економічних процесів і ділової активності² [92, с. 24]. Таким чином, в теорію грошово-кредитної політики Дж. М. Кейнс ввійшов як один із фундаторів теорії і практики державного впливу на економічні процеси шляхом виваженої грошово-кредитної політики (його теорія втілена в життя в роки великої американської депресії Ф. Рузвельтом) .

Засновником монетаристької концепції став Мілтон Фрідмен, а виникненням самої теорії можна вважати опублікування ним у 1956 р. ²Дослідження по кількісній теорії грошей². В роботі М. Фрідмена прямо вказується на те, що це є концепція грошової пропозиції і стверджується теза про прямий вплив кількості грошей на економічну активність, стверджуючи, що грошово-кредитна політика недосить ефективно впливає на реальні інвестиційні витрати. М. Фрідмен вважав, що гроші забезпечуються всіма товарними запасами (на відміну від Дж. М. Кейнса). Монетаризм М. Фрідмена спрямований на обгрунтування форм і методів державного регулювання грошового обігу, застосування відомих інструментів – обов’язкового резервування, дисконтної політики, операцій на відкритому ринку та ін. Крім того, монетаризм не визнає фіскальну політику як інструмент впливу на ділову активність.

Одним із центральних положень монетаризму є те, що характер зміни грошової маси має ендогенний характер, тобто необхідність у зміні грошової маси, кількості грошей в обігу відіграє визначальну роль при зміні кон’юнктури товарного ринку. Тобто, монетаристи ставлять в основу функціонування економіки грошовий фактор і стверджують, що для ринкової економіки характерним є саморегулювання, а кризові явища в ній виникають під впливом кількості грошей в обігу. На відміну від Дж. М. Кейнса, вони не вважають норму процента за якийсь визначальний фактор впливу на економіку.

Слід зазначити, що монетаризм справив значний вплив на державну грошово-кредитну політику в таких країнах, як США, Англія, Японія, ФРН, Чилі та ін., особливо у кінці 60-х – на початку 70-х років разом із зростанням темпів інфляції. Неважко помітити, що в Україні положення монетарної політики знайшли своє застосування (наприклад, це видно із тексту ст. 25 Закону України ²Про Національний банк України", де встановлюється необхідність регулювання кількості грошей). В останні роки монетаризм значно змінив свої теоретичні позиції, але в будь-якому випадку він являє собою сучасну кількісну теорію грошей і грошового обігу, яка базується на двох важливих постулатах: а) гроші мають визначальне значення для економіки і товарної та господарської кон’юнктури; б) центробанки завжди мають змогу контролювати кількість грошей в обігу і управляти нею.

На сьогоднішній день теорія монетаризму і теорія Дж. Кейнса значно зійшлися у поглядах, однак між ними спостерігається корінна різниця: якщо кейнсіанці виходять із того, що ринкова економіка нестабільна і вимагає державного регулювання і управління, то монетаристи говорять, що ринкова економіка заснована на принципах саморегуляції, самозбалансованості, а грошова система діє автономно і виступає як якийсь зовнішній регулятор по відношенню до економіки, а звідси випливає їх головний висновок – причини негараздів і циклічності економічного розвитку криються не у економіці, а у грошовій сфері. Сучасні монетаристи відстоюють позиції невтручання в економіку, яка повинна розвиватись без додаткових стимулюючих вливань із бюджету, без державного втручання, що, на їх думку, порушує природний процес господарювання, конкуренції і ціноутворення як принципів ведення ринкового господарства.

Однією із вад монетаристської концепції грошово-кредитної політики є недостатній зв’язок із економічними процесами, вона немовби ²замкнена² в роботі з грошово-кредитною масою. На противагу їй кейнсіанська теорія передбачає зв’язок із економікою, ставку процента за кредитами, зайнятість та інші економічні фактори ключовими у здійсненні грошово-кредитної політики. Проф. Лютий І. О. зауважує, що одним із напрямків підвищення ефективності грошово-кредитної політики в Україні повинно бути те, що ²монетарна політика НБУ не має замикатись в собі, а через грошово-кредитний ринок впливати на всі суб’єкти виробництва, створювати новий відновлювальний цикл, що держава може регулювати за допомогою відповідних економічних важелів² [92, с. 176 - 177].

Аналізуючи ці дві теорії та досвід реалізації грошово-кредитної політики в Україні, проф. І. О. Лютий робить висновок, що ²для вітчизняної економіки класична модель монетарної політики не є прийнятною. Це зумовлено, перш за все, тим, що всякий перехід від однієї форми господарювання до іншої, зміна форм власності потребують відповідної законодавчої бази та чіткого адміністративного регулювання процесів. Тому монетарні перетворення в Україні можуть бути дієвими і ефективними тільки в поєднанні з адміністративними методами державного управління економікою. Особливе значення державного контролю за ринковими перетвореннями полягає в реалізації програм соціального забезпечення та захисту населення, створення і реалізації відповідних програм, які б фінансувалися через державний бюджет² [92, с. 37]. Подібні точки зору висловлюють і інші вчені-економісти. Наприклад, проф. Б. Панасюк стверджує, що "монетарний підхід ефективний для розвинутих економік і не придатний для перехідних, як в Україні. Розвинені економіки переважно саморегулюються, а перехідні економіки ще довгий час перебуватимуть під впливом державного регулювання з боку відповідних державних органів, звичайно, зі знанням справи" [109].

В монографії ²Грошово-кредитна політика в Україні² [129] відмічається, що ²якщо на перших етапах становлення грошово-кредитного ринку України переважали намагання організувати його регулювання на основі кейнсіанських підходів, то згодом було обрано більш продуктивний напрямок – орієнтацію на монетаристську концепцію і, зокрема, на її прагматичний напрямок, який більш точно враховує спеціальні умови організації грошово-кредитного регулювання в умовах перехідної економіки і дає змогу використовувати селективні методи управління, адекватні економічній та політичній ситуаціям в Україні² [129, с. 8]. Далі ці ж автори стверджують, що ²монетаризм… визнано офіційно домінуючою теорією² [129, с. 10], хоча з цим погоджуються і не всі вчені-економісти. Грошово-кредитна політика НБУ характеризується як "концепція прагматичного монетаризму, властива економікам перехідного періоду" [130, с. 13]. В той же час існують і інші оцінки грошово-кредитної політики НБУ, можливо, дещо крайні: "це навіть не модифікований монетаризм, а примітивний лібералістський фундаменталізм, відкинутий розвинутим світом ще ХΙХ столітті" [23].

Грошово-кредитна політика спрямована на регулювання і управління грошовими коштами і має на меті забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Це досягається як за допомогою правових, так і економічних методів господарювання. Однак грошова система виступає лише як загальний об’єкт грошово-кредитної політики, яка має своїм предметом більш вузьке і точно визначене коло показників. В економічній літературі відмічається, що об’єктами, на які спрямовуються регулятивні заходи грошово-кредитної політики, можуть виступати: пропозиція грошей; процентна ставка; валютний курс; швидкість грошового обігу; рівень інфляції тощо [121, с. 458]. При системному підході до цього об’єкта, враховуючи правову точку зору, можна виділити його декілька рівнів і параметрів.

1. В узагальненому вигляді об’єктом грошово-кредитної політики є гроші, їх емісія, грошова система, грошовий обіг, готівковий обіг, безготівковий обіг. Ці об’єкти регламентуються правовими нормами і створюють матеріальну основу для проведення грошово-кредитної політики.

2. Безпосереднім предметом грошово-кредитної політики є попит і пропозиція грошей; кількість, маса грошей в обігу; ліквідність грошей; процентна ставка; валютний курс; швидкість грошового обігу; грошовий мультиплікатор; рівень інфляції; купівельна сила грошей; облікова ставка та ін. Ця група елементів об’єкта не складає предмет правового регулювання, але є безпосереднім об’єктом уваги при проведенні грошово-кредитної політики. Вони складаються значною мірою під впливом стихійних факторів грошового ринку і їх регулювання досягається ринковими методами і специфічними методами і засобами грошово-кредитної політики.

3. Третю групу складають індикатори грошово-кредитної політики, які свідчать про стан грошової маси в обігу та інші явища у грошовому обігу. До них можна віднести ті із показників другої групи, які можуть бути формалізовані – процентна ставка, облікова ставка, валютний курс, рівень інфляції, загальна сума грошової маси та ін. Індикатори грошово-кредитної політики відносяться не стільки до самого змісту грошово-кредитної політики, скільки до її зовнішнього виразу і є свідченням її ефективності. Слід звернути увагу на суттєву різницю між такими головними індикаторами, як грошова маса і рівень процентних ставок: якщо перша знаходиться в межах компетенції центрального банку, то величина проценту за кредит досягається ринковими методами.

4. Фактори, що виявляють вплив на об’єкт – грошову масу в обігу. По суті, ці фактори складають умови грошово-кредитної політики і стабільності національної валюти, а не саму політику, але вони обов’язково мусять прийматися до уваги при її проведенні. Серед них частіше всього називаються, наприклад, узгодженість між собою грошово-кредитної, бюджетно-податкової, зовнішньоекономічної політики, її послідовність, прозорість і передбачуваність; забезпечення рівноваги між цілями макроекономіки (контроль за інфляцією) та мікроекономіки (забезпечення конкурентоспроможності експорту та створення стимулів для його розвитку та повернення валюти в Україну; політична стабільність в Україні [32, с. 58], розвинутий ринок цінних паперів та ін.

Найважливішим показником грошового обігу є маса грошей в обігу, для оцінки якої береться її структура, що показує співвідношення між певними агрегатами, кількістю готівки і безготівковими коштами. Для виміру грошової маси в обігу Національним банком використовується декілька агрегатів в залежності від ступеня ліквідності.

Перший агрегат утворюють сума готівки (металевих та паперових грошей) і вкладів до запитання (параметр М1). Гроші є зобов’язаннями держави, а вклади - зобов’язаннями комерційних банків. Це є ті кошти, які найбільш ліквідні, знаходяться поза банками або ж у банках на умовах, які передбачають їх негайну видачу (кошти до запитання – в зв’язку з тим, що вони можуть бути вилучені із банків у будь-який час незалежно від банків, за волею вкладника). Сюди ж можна віднести дорожні чеки, чеки та ін.

Другий грошовий агрегат складають кошти у банках, перш за все, строкові вклади, які зберігаються як засоби нагромадження. Їх ліквідність нижча, оскільки в будь-який час ці кошти з банків вилучені бути не можуть. У сукупності з першим агрегатом ці кошти утворюють агрегат – параметр М2 (їх ще називають ²майже гроші²).

Ще менш ліквідними є депозитні сертифікати, строкові угоди про зворотний викуп та ін. Всі вони функціонують на грошовому ринку у вигляді депозитних сертифікатів і мають як головну особливість те, що вони мають певні строки зберігання і, відповідно, обігу на грошовому ринку, строки, на які можна більш-менш твердо розраховувати. Вони в сукупності із агрегатом М2 утворюють агрегат М3.

Агрегатом – параметром М4 є сума коштів агрегату М3 та певні види цінних паперів, облігації державних позик, казначейства та ін., які є найменш ліквідними (L - у США). Сюди відносяться кошти за певними операціями банків, цінні папери власного боргу та ін.

Для контролю за емісійним процесом і прогнозування Національний банк використовує такий показник, як грошова база (він використовується багатьма країнами і має міжнародну назву - monetary base): це об'єднавчий показник резервних, грошей банківської системи країни, який через ефект кредитного мультиплікатора формує загальну масу грошей, що знаходяться в обігу [1, с. 59]. НБУ здійснює регулювання грошової маси в обігу саме через цей показник, який включає в себе готівку в обігу поза банківською системою, готівку в касах банків та резерви комерційних банків на рахунках у НБУ. Особливість цих коштів полягає в тому, що вони не збільшують кількість готівки в обігу, а тільки є базою для розрахунку її зростання; вони не використовуються як кредитні ресурси банків.

Іншим важливим елементом грошово-кредитної політики є цілі, які звичайно поділяють на стратегічні, проміжні і тактичні. Стратегічними цілями є зростання виробництва, підвищення зайнятості, стабільність цін. Стратегічною ціллю можна вважати закріплене в Конституції України положення про необхідність підтримання Національним банком стабільності грошової одиниці. Слід, однак, звернути увагу, що Закон України ²Про Національний банк України" в ст. 6 встановлює, що на виконання своєї основної функції НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень – цінової стабільності, що є стратегічною ціллю. Б. К. Іришев виділяє такі цілі грошово-кредитної політики: за межами дії внутрішні і зовнішні; за часом дії – проміжні і кінцеві [73, с. 38]. Цей же автор відмічає, що а) розмежування цілей не повинно сприйматись як абсолютне їх протиставлення – існує лише загальна грошово-кредитна політика, що передбачає наявність зв’язків між ними, в значній мірі взаємообумовлених і взаємозв’язаних; б) проміжні цілі мають бути виключно в компетенції монетарних влад – в цьому випадку контроль спрощується, а відповідальність за успіх або невдачу може бути приписаний виключно одному органу - центральному банку [там же, с. 38].

Цілі грошово-кредитної політики мінливі і це не дозволяє закріпити їх в чинному законодавстві, яке має відрізнятися стабільністю, але найголовніші із стратегічних цілей, які випливають із економічної політики держави, знайшли місце в Законі України "Про Національний банк України" та Господарському кодексі України - регулювання економіки, стримування інфляції та ін. В законодавчих актах про статус центральних банків країн Євросоюзу, Німеччини, Франції та ін. ця мета сформульована дещо інакше – забезпечення цінової стабільності сформульовано як основне завдання грошово-кредитної політики. Те ж саме відмічається і в економічній літературі України. Так, проф. Лютий І. О. пише: ²в економічній літературі загальноприйнятим є твердження, що вища кінцева ціль грошово-кредитної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості та зростанні реального обсягу виробництва² [92, с. 97].

Якщо зібрати разом всі цілі і задачі, поставлені Конституцією України та рядом нормативно-правових актів [123; 127; 130], то серед них виявляться такі з них: забезпечення стабільності грошової одиниці; цінова стабільність; регулювання економічного зростання; стримування інфляції; забезпечення зайнятості населення; вирівнювання платіжного балансу; забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси; досягнення ефективного готівкового обігу; залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи; стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки. Така різноманітність і відсутність чіткої координації та їєрархії цілей і задач вже самі по собі викликають необхідність їх систематизації (чітко тут виділяється хіба що поставлена Конституцією України ціль підтримання стабільності національної грошової одиниці). Оскільки грошово-кредитна політика визначається як частина економічної політики держави, то зрозуміло, що цілі і задачі грошово-кредитної політики не можуть бути виключною прерогативою НБУ, який також і не може нести повної відповідальність за їх недосягнення (наприклад, за забезпечення зайнятості), оскільки негативні явища в сфері економіки можуть призвести і до неможливості виконати завдання, які стоять у сфері грошово-кредитної політики.

Термін ²цінова стабільність² вживається в законодавчих актах деяких країн (Іспанія, Португалія, Франція та ін.) як стратегічна ціль. Чіткого, однозначного тлумачення терміну ²стабільність² не надано, однак і літературі в це поняття вкладають і цінову стабільність, і стабільність інфляційних процесів, і купівельну спроможність, і курс національної валюти щодо валют іноземних країн тощо. В літературі приводяться дані щодо закріплення цілей грошово-кредитної політики в законодавстві іноземних країн і називаються такі різновиди формулювань і країн:

А) стабільність цін (із правом центробанку забороняти уряду дії, що не забезпечують цю стабільність – Німеччина і Філіппіни);

Б) стабільність цін (без права накладати вето на рішення уряду – Нідерланди, Фінляндія, Греція);

В) стабільність цін та інші цілі, що їй не суперечать (наприклад, стабільність банківської системи – Таїланд, Нігерія, Тайвань);

Г) стабільність цін та інші цілі, що можуть їй суперечити (наприклад, стимулювання зайнятості – США, Панама, Перу, Пакистан, Ізраїль) [121, с. 20].

Найбільш класичними, загальновизнаними є такі стратегічні цілі грошово-кредитної політики, як: а) економічне зростання; б) висока зайнятість; в) стабілізація цін. Всі вони в сукупності визначають стабільність внутрішньої вартості грошей, яка встановлена Конституцією України як головне завдання і функція НБУ. Але, як відмічає проф. Савлук М. І., "перші дві цілі збігаються – вони безпосередньо пов’язані із зростанням виробництва. Третя сприяє розвитку виробництва лише у довгостроковій перспективі. Сталі гроші стимулюють інвестиційну активність, розширюють платоспроможний попит тощо. Але в короткі проміжки часу стабілізація грошей стримуватиме зростання зайнятості, підприємницьку активність та розвиток виробництва, оскільки скорочуватиметься маса грошей, падатимуть платоспроможний попит та інвестиційна активність. Тому у короткостроковому періоді неминуче виникає конфлікт цілей грошово-кредитної політики" [122, с. 4].

Проміжні цілі випливають із економічної ситуації і знаходяться в руслі стратегічних цілей, вони менші за терміном, ніж стратегічні, але доволі довготривалі. Вони зводяться до пожвавлення чи стимулювання кон’юнктури на товарних і грошових ринках, контролю за темпами приросту грошової маси і кореняться у процентних ставках комерційних банків, рівні процентів за державними облігаціями.

Тактичні цілі мають короткостроковий і оперативний характер, стосуються основних параметрів грошового обігу – грошової маси (її зростання чи зменшення), процентної ставки, валютного курсу та ін. Вони зводяться до контролю (управління) за темпами росту грошової маси і полягають у кредитах комерційним банкам, рівні процентів на міжбанківському ринку, тобто дозволяють коригувати рівень грошового і товарного ринку на певні дати. Н. І. Костіна відмічає, що тактичним цілям повинні бути притаманні: а) здатність щодо виміру досягнутих результатів; б) здатність щодо здійснення оперативного контролю в процесі реалізації; в) здатність до оперативного впливу на відповідні економічні процеси [81, с. 217]. Всі ці якості стратегічним цілям не властиві –результати стратегічної політики стають очевидними у більш віддаленому часі, а не безпосередньо в результаті певного заходу; оперативний контроль і вплив на стратегічні цілі не здійснюється. Але тактичні цілі випливають із стратегічних або зв’язані з ними.

Грошово-кредитна політика незалежної України досить нетривала (вона по-справжньому почалась після набуття Україною незалежності, побудови власної банківської системи і власної грошово-кредитної політики), але вже має певну історію, яка дозволила зробити певні висновки, наприклад, щодо її співвідношення із економічними процесами. Україні дістався не просто сумний спадок адміністративно-командної системи, а не дісталось взагалі ніякого – теорії і практики грошово-кредитної політики в розгорнутому вигляді просто не існувало, і єдине, що можна говорити, - це лише про окремі розрізнені ідеї, що почали складатись в останні роки існування Союзу РСР, але не про єдину фундаментальну теорію і практичну концепцію.Більше того, підлягала сумніву сама можливість управління грошовими потоками, яка розглядалась як буржуазна ідея, в практиці домінували ідеї "дешевих" грошей, нестримної кредитної експансії та ін. В результаті Україна не просто почала створювати нову грошово-кредитну політику, - за відсутності старої вона почала будувати її вперше, заново, що, цілком природно, супроводжувалося явищами позитивного і негативного характеру.

Перші роки незалежності (особливо 1991 – 1993 р. р.) характеризувались спадом виробництва і основним завданням держави було виведення економіки із тяжкого стану. Практично в жертву цьому було принесено і грошово-кредитну політику, яка була повністю підпорядкована потребам економіки. На той час навіть з¢явився термін "реальна економіка", який мав означати виробництво на відміну від спекулятивних операцій купівлі-продажу.

На цьому етапі розвитку ринкової економіки в Україні (1991-1993 р. р.) пріоритетами національної економічної політики були стримування темпів падіння виробництва. Цьому була підпорядкована і монетарна політика НБУ, яка проявлялася, перш за все, у величезній емісійній підтримці економіки, наслідком чого стала гіперінфляція в 1000 і більше відсотків. Розвиток інфляційних процесів, нестача коштів у держави спричинили невідповідність грошово-кредитної і фіскальної (бюджетної) політики і регулювання економічних процесів. До цього додалися товарний дефіцит, зростання грошових доходів населення, доларизація економіки, нестабільність грошової одиниці і невіра в неї, бартерні відносини замість нормального економічного обміну та ін. Наслідком стали інфляційне зростання цін та інші явища. Механізми грошово-кредитної політики (методи і засоби) чітко не працювали.

До 1992 р. планування і регулювання грошового обігу відбувалось на основі кредитного і касового планів та балансу грошових доходів і видатків. Як документ командно-адміністративної економіки вони відображали управління державою грошовими відносинами, але не показували реальних потреб економіки. В цілому грошово-кредитна політика знаходилась на задньому плані. В результаті побудови нової банківської системи Національний банк перестав займатись розрахунковим, кредитним та касовим обслуговуванням народного господарства і зосередився на виконаннях функцій емісії, грошово-кредитної політики, організації грошового обігу та ін. Це водночас призвело і до пошуку інших, ніж кредитний та касовий плани, методів і засобів регулювання грошового ринку, встановлення грошових агрегатів та ін. Важливе значення мало впровадження в 1993 р. системи електронних платежів (СЕП), яке дало змогу прискорити здійснення розрахунків, зменшити документообіг, посилити контроль НБУ за станом і кількістю грошової маси.

В ці роки керівництво країни сформулювало висновки щодо того, що без стабілізації грошей економіку побудувати не вдасться, а це означало перехід до жорсткої рестрикційної грошово-кредитної політики (в основі вона збереглась і зараз).

Національний банк України і МВФ, починаючи із 1994 р., активно впроваджували в життя монетарні методи управління грошовим ринком і фінансами країни, що, зокрема, знайшло свій прояв при введенні національної грошової одиниці у 1996 р. (щоправда, сумніви щодо цього з¢явились восени 1997 р. та 1998 р., в період фінансових криз).

Початок нового етапу грошово-кредитної політики Національного банку України слід віднести до 1994-1996 р. р., коли Нацбанк взяв курс на подолання інфляції, стабілізацію цін, намагався узгоджувати свою політику із загальноекономічною політикою, але спад виробництва продовжувався, знижувався рівень зайнятості населення, поглиблювалась платіжна криза, фінансовий стан підприємств був незадовільний тощо. Але курс вже було взято на жорстку монетарну політику, внаслідок чого врешті-решт інфляційні явища зменшились, курс національної валюти дещо стабілізувався, пізніше була дещо розширена грошова база, що дало можливість здійснити у 1996 р. грошову реформу. На початок ХХΙ ст. грошова маса в країні була дещо збільшена, хоча інфляція росла ще досить високими темпами. З прийняттям Закону України ²Про Національний банк України² (1996 р.) було створено і юридичні, і фактичні умови для функціонування засобів і методів грошово-кредитної політики.

Роки розвитку економічної і банківської системи України показали необхідність вдосконалення як економічної, так і грошово-кредитної політики та зв’язків між ними. І не випадково в процесі аналізу питань функціонування банківської системи відмічається дві групи чинників впливу на неї: а) чинники, притаманні лише банківській системі, і б) чинники загальноекономічного характеру [18, с. 21]. Справжня ефективність банківської системи і грошово-кредитної політики може бути досягнута лише за умови скоординованої дії факторів (чинників) обох груп.

Розглядаючи питання розвитку грошово-кредитної політики за роки незалежності, А. Гриценко (заступник керівника апарату Ради Національного банку України, доктор економічних наук, професор) і Т. Кричевська відмічають, що основним орієнтиром грошово-кредитної політики за всі ці роки була інфляція, але "з точи зору формальної класифікації монетарних режимів грошово-кредитна політика в Україні не є ні монетарним таргетуванням, ні таргетуванням обмінного курсу, ні таргетуванням інфляції. Дослідники характеризують таку політику як некласифікований монетарний режим або як режим з імпліцитними орієнтирами" [49, с. 9].

На думку цих авторів, сьогодні в Україні склались умови для переходу до політики монетарного таргетування (англ.. target - ціль), суть якої полягає в тому, що "центральний банк, виходячи із цільового показника інфляції, оцінок потенційного зростання виробництва і швидкості обігу грошей у рамках кількісного рівняння обміну, визначає цільовий темп зростання грошових агрегатів і оголошує його громадськості" [49, с. 11]. Таргетування дає можливості забезпечення суверенності центрального банку і його контролю за реалізацією монетарної політики. В Німеччині політика таргетування проводиться вже близько 20 років, але, розпочинаючи із 1975 р., в цій країні щорічно виконувалось лише 12 із 23 таргетів.

Таргетування передбачає спільну роботу уряду і центрального банку і тісний зв’язок із громадськістю. Суб’єктами таргетування можуть бути центральний банк (Швеція, Польща, Мексика, Колумбія, Швейцарія, Перу); уряд (Ізраїль, Велика Британія, ПАР, Норвегія); уряд спільно із центральним банком (Нова Зеландія, Канада, Австралія, Ісландія); центральний банк після погодження із урядом (Чехія, Чилі, Південна Корея, Таїланд, Угорщина); монетарно-фінансовий орган (Бразилія) [там же, с. 11]. Політика таргетування передбачає появу ряду нових документів, які в кожній країні можуть мати різні форми, але за змістом передбачають викладення таргетів грошово-кредитної політики: 1) монетарна стратегія центрального банку; 2) прес-реліз центрального банку; 3) директива уряду; 4) послання міністра фінансів; 5) бюджетна промова; 6) спільна заява уряду і центрального банку; 6) звіт про інфляцію; 7) інструкція з монетарної політики. Політика таргетування в Україні лише знаходиться на етапі її поступового запровадження і розвинутих правових форм поки що не отримала.

Широко побутує точка зору, що надмірний випуск грошей в обіг створює інфляцію, але насправді інфляція виникає внаслідок перевищення випуску грошей над виробництвом товарів і це чітко сформульовано в економічній літературі багатьма авторами: вона виникає в результаті дії двох чинників: а) грошових – емісія грошей, швидкість їх обертання, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют; б) виробничих (негрошових) – монополізація виробництва, брак конкуренції, структурні перекоси в матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки [61, с. 232]. Інфляція є об’єктивним явищем, вона не має вольового характеру і тому не може підлягати правовому регулюванню, основним завданням якого є визначення завдань органам, що проводять антиінфляційну діяльність. З метою боротьби з некерованою інфляцією держава має проводити антиінфляційну політику, яка найчастіше включає в себе дефляційну політику (регулювання попиту), політику доходів (регулювання витрат). В будь-якому випадку в організаційному плані боротьба з інфляцією потребує єдиних узгоджених дій Кабінету Міністрів і Національного банку України.

Інфляція складає один із найважливіших, але не єдиний об’єктивний фактор, який обумовлює і обмежує зміст заходів грошово-кредитної політики. В економічній науці вже давно відмічено феномен, який отримав назву "магічного чотирикутника", тобто чотирьох макроекономічних показників, які знаходяться між собою у взаємозв’язку і протиріччі. Ними є: а) стабільність цін; б) загальна зайнятість; в) темпи економічного розвитку; г) рівновага платіжного балансу [за – 73, с. 38 - 39]. Всі ці показники можуть поєднуватися оптимально в залежності від економічних вимог, пріоритетності цілей і т. д. Проблема полягає в тому, що досягнути всіх цілей відразу, одночасно, неможливо – вони знаходяться між собою в протиріччі. Іноді державі доводиться вибирати – або інфляція, або безробіття. Задача стимулювання виробництва практично несумісна з боротьбою з інфляцією, а також із забезпеченням платіжного балансу. Піднесення економічної активності загрожує зростанням цін, небажаними відхиленнями в платіжному балансі. Якщо держава буде фінансувати заходи щодо забезпечення зайнятості (наприклад, підготовку кадрів), то посиляться інфляційні процеси і буде певна дестабілізація цін.Якщо ж матиме місце фінансування бюджету за рахунок інфляційних джерел з метою стабілізації цін, то це відволікає кошти із реальної економіки, може призвести до зростання ставок за кредитами комбанків, а це викличе спад виробництва, погіршить умови фінансування товаровиробників. В той же час високі темпи зростання реальних обсягів виробництва досягаються частіше всього в умовах незначної інфляції, тобто в умовах формально нестабільних цін. З цього приводу Б. К. Іришев зауважує, що "економічна політика повинна встановити для себе певну ієрархію цілей" [71, с. 39]. Незмінною задачею Національного банку залишається лише боротьба з інфляцією.

Ще одним обмеженням грошово-кредитної політики є сформульована Міжнародним валютним фондом "теорема про неможливість" або "теорія трикутника". За цією теорією неможливо одночасно сягнути трьох цілей – вільного перетікання капіталів, фіксованого режиму валютного курсу і незалежної монетарної політики. За рецептом МВФ одночасно можна використовувати тільки якісь два із цих регуляторів, що дасть можливість уникнути фінансових криз. Практично ця теорія ще не отримала належного підтвердження [за – 114, с. 63].

2. 2. Загальна характеристика системи правових методів і засобів (інструментів) грошово-кредитної політики

Засоби та методи (інструменти) грошово-кредитної політики закріплюються в законодавстві як елемент стратегічних, проміжних і тактичних цілей грошово-кредитної політики. Вибір їх в кінцевому підсумку здійснюється центральним банком в залежності від економічної ситуації, поставлених задач і цілей та ін. Методи і засоби грошово-кредитної політики, визначені Законом України "Про Національний банк України", впливають на пропозицію грошей і це цілком відповідає монетаристькій концепції НБУ.

В колишньому Союзі РСР регулювання економічних процесів здійснювалось за допомогою командно-адміністративних методів, монетарна ж політика знаходилась на другому плані. В умовах ринкової економіки грошово-кредитна політика командно-адміністративні методи стали непридатними, курс було взято на ринкові методи, економічні закони, використання механізмів саморегуляції, врахування економічних інтересів, коли суб’єкт самостійно приймає рішення щодо ведення ним господарської діяльності. Це призвело до дещо романтичного захоплення ними, але треба мати на увазі, що ринкові методи ведення фінансового господарства теж мають певні недоліки. Зокрема, це неспроможність забезпечити рівномірність економічного зростання внаслідок циклічності, стабільний рівень цін і зайнятості та ін. Усунення такого роду негативних явищ можливе лише в умовах єдиного, цілісного регулювання грошового ринку державою, а монетарна політика служить одним із найважливіших засобів в усуненні диспропорцій у розвитку суспільства.

Методи і засоби грошово-кредитної політики за своїм економічним впливом неоднорідні, вони мають певні позитивні і негативні сторони, розрізняються за ступенем ефективності, вони можуть застосовуватися окремо або ж вимагати обов’язкового доповнюючого застосування інших інструментів, можуть бути альтернативними (це передбачає вибір одного або іншого інструменту, але спільне використання обох методів виключається), факультативними (коли один із інструментів розглядається як головний, але при неможливості його застосування центральний банк вимушений застосовувати інший) і т. д. В зв’язку з цим особливого значення набуває класифікація методів і засобів грошово-кредитної політики, яка має метою не лише систематизацію інструментарію, але і виділення властивостей кожного із них, а також економічної ситуації, в якій відбувається застосування цих інструментів (своєрідна гіпотеза). Ст. 25 Закону України ²Про Національний банк України" визначає засоби та методи грошово-кредитної політики: норми обов’язкових резервів, процентні ставки, управління золотовалютними резервами, операції з цінними паперами на відкритому ринку, регулювання імпорту та експорту капіталу. Перелік здається вичерпним, але він відображає лише основні засоби та методи грошово-кредитної політики. При ознайомленні із її цілями стає зрозуміло, що цих засобів та методів значно більше. Методи і засоби грошово-кредитної політики знайшли також відображення у ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність", яка передбачає дві форми державного регулювання Національним банком України банківської діяльності:

I. Адміністративне регулювання: 1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності; 2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; 3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; 4) нагляд за діяльністю банків; 5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

II. Індикативне регулювання: 1) встановлення обов'язкових економічних нормативів; 2) визначення норм обов'язкових резервів для банків; 3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій; 4) визначення процентної політики; 5) рефінансування банків; 6) кореспондентських відносин; 7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції; 8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку; 9) імпорту та експорту капіталу. Методи і засоби грошово-кредитної політики тут відображені як індикативні методи і засоби регулювання. Їх класифікація дозволяє розкрити можливості застосування кожного з інструментів. Зокрема, найважливіше значення має їх поділ на інструменти прямого (директивного або його ще можна назвати адміністративного) та опосередкованого (інакше – ринкового, непрямого) впливу на грошову масу, кількість грошей в обігу, їх структуру, активність, швидкість обігу та ін.

В роботі Адамика Б. П. відмічається, що ²наявні у розпорядженні центрального банку інструменти регулювання грошової сфери розрізняються: за безпосередніми об'єктами впливу (пропозиція грошей і попит на гроші); за своєю формою (прямі та опосередковані); за характером параметрів, що встановлюються у процесі регулювання (кількісні та якісні); за термінами впливу (короткотермінові та довготермінові)² [1, с. 114].

Таку ж класифікацію проводить проф. Лютий І. О., виділяючи їх, проте, за об¢єктами впливу на грошову масу чи її структурні елементи. Іванов В. М. та Софіщенко І. Я. називають в числі методів грошово-кредитної політики а) рефінансування (облікова і кредитна політика); б) регулювання норм обов’язкових резервів; в) регулювання ліквідності комерційних банків [72, с. 8]. Навряд чи таку класифікацію можна назвати термінологічно точною: по-перше, не облікова і кредитна політика виступають частинами політики рефінансування, а скоріше всі вони виступають частинами процентної політики; по-друге, регулювання ліквідності комерційних банків саме і здійснюється шляхом рефінансування та іншими методами, але далеко не всі з них впливають на грошову масу в обігу і тому не можуть бути віднесені до числа методів і засобів грошово-кредитної політики.

Те ж саме можна сказати і щодо класифікації, яку пропонують Пахомов В. І. та Стрільчук Л. В., які дають такий перелік інструментів грошово-кредитної політики: встановлення і зміна офіційної облікової ставки; встановлення норм обов’язкових резервів, операції на відкритому ринку; банківський нагляд; контроль за ринком капіталів шляхом встановлення порядку емісії акцій, облігацій; допуск до ринків; валютні інтервенції; встановлення норм продажу валюти та інші норми валютного регулювання; валютний коридор; регулювання готівкового і безготівкового обігу [112, с. 28]. На наш думку, це є занадто розширений перелік, який охоплює мало не всю банківську справу; до того ж, тут не враховано розмежування регулювання і контролю, наприклад - "контроль капіталів шляхом …встановлення". Але встановлення – це вже не стільки контроль, скільки регулювання.

Костіна Н. І. відмічає, що центральні банки різних країн можуть використовувати: - адміністративні або ринкові інструменти; - інструменти прямого або непрямого впливу; - коротко-, середньо- або довготермінові заходи [81, с. 209].

З іншої сторони розглядає це питання Орлюк О. П.: грошово-кредитна політика може проводитись за допомогою адміністративних, ринкових та змішаних методів регулювання [106, с. 138]. До числа адміністративних методів вона відносить: регулювання величини процентних ставок за кредитами і депозитами, регулювання кількісних параметрів кредитів, що надаються суб’єктам господарювання, встановлення ²стелі² кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам, регулювання портфелю активів комерційних банків, обмеження споживчого кредиту, обмеження на відкриття філій та відділень, селективна кредитна політика [107, с. 465].

Важливе значення має поділ інструментів грошово-кредитної політики на засоби прямого і непрямого впливу. По суті, інструментами прямого впливу є лише адміністративні інструменти, але виявити коло інструментів непрямого впливу значного складніше – практично всі інструменти грошово-кредитної політики мають якийсь побічний, непрямий вплив на економічні процеси. Відсутність юридичної обов’язковості, наприклад, при встановленні процентних ставок заснована на чіткому усвідомленні того, що економічні міркування вимусять певних суб’єктів вести себе лише певним чином; зменшення ставки рефінансування має непрямим наслідком зниження ставок за кредитами і підвищення активності позичальників та ін.

В економічній теорії одна із класифікацій інструментів прямого та опосередкованого впливу проводиться так: до засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу; система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів державного регулювання економіки …засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ; процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу [61, с. 113].

Інша класифікація передбачає, що групу інструментів прямого впливу складають ²установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо² [52, с. 191]. Якщо застосування першої групи інструментів передбачає директивні методи впливу, то їх друга група передбачає ринкові методи застосування, часто-густо оперативного втручання, негайної реакції зі сторони Національного банку України. Вони не лише більш дієві в конкретно-прикладному значенні, але і більш гнучкі порівняно з першою групою інструментів. Відповідно до цього перша група інструментів як більш постійна вимагає регулювання за допомогою правових норм постійної дії в той час як друга частіше всього вимагає індивідуальних правових актів.

Застосування різних за термінами інструментів грошово-кредитної політики залежить значною мірою від її цілей на тому чи іншому етапі. Застосування довгострокових інструментів розраховано на період від одного року до декількох десятиріч, а короткострокових – від одного до декількох днів. Важливо мати на увазі, що кожен інструмент існує як явище, а його застосування може носити разовий або короткостроковий характер.

Н. І. Костіна відносить до адміністративних інструментів грошово-кредитної політики емісію готівки і "запровадження мінімуму кредиту центрального банку, що надається урядовим і банківським установам, пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, відсотків для фінансування окремих галузей економіки тощо", а до числа ринкових – "здійснення операцій на відкритому ринку, регулювання норм банківських резервів, регулювання облікової ставки відсотка за позики, що надаються центральним банком" [81, с. 209]. З цим можна погодитися не в повній мірі. Обов’язкове резервування являє собою використання владних, імперативних, категоричних приписів і між центральним і комерційним банком ринкові відносини не виникають.

Цілісну систему методів і засобів грошово-кредитної політики приводять Романишин В. О. і Уманців Ю. М. Основними інструментами грошово-кредитної політики вони називають облікову ставку, норми обов’язкових резервів, операції на відкритому ринку, деякі селективні методи впливу на кредитну активність комерційних банків. За об’єктами впливу вони розрізняють наявні у центробанку інструменти на такі, що впливають на пропозицію грошей і на їх попит; за формою – прямі (адміністративні) та опосередковані (ринкові); за особливостями параметрів, що встановлюються у процесі регулювання – на кількісні і якісні; за термінами впливу – на короткотермінові та довготермінові (водночас вони відмічають, що всі ці методи використовуються комплексно) [121, с. 463].

Досить часто в зв’язку з інструментами грошово-кредитної політики розглядається емісія грошових коштів [106, с. 138]. Але Закон України "Про Національний банк України" цілком обгрунтовано не перераховує її в числі засобів і методів грошово-кредитної політики. Емісія збільшує грошову масу в обігу і є наслідком врегульованості чи неврегульованості грошової маси в обігу. Грошово-кредитна політика являє собою регулювання грошової маси в межах існуючої емісії, намагання підтримати існуючий стан речей, що, власне, і означає стабільність грошової одиниці. Тому емісія "розглядається як законодавчо встановлений порядок випуску в обіг грошових знаків і є складовою частиною грошової системи" [106, с. 139].

Детальну систематизацію методів грошово-кредитного регулювання економіки проводить Б. К. Іришев:

1. Всі методи поділяються на методи структурної політики і методи кон¢юнктурної політики.

2. Методи структурної політики поділяються на: а) державні позики і субсидії через систему дотацій і субсидій; б) селективне кредитування; в) регулювання продажу в кредит.

3. Методи кон’юнктурної політики поділяються на дві великі групи: а) прямі (адміністративні) і б) непрямі (економічні) методи.

4. Прямі (адміністративні) методи включають в себе а) лімітування кредитів; б) присутність представників банків в адміністративних рядах підприємців. До числа методів цієї групи відноситься обов’язкове резервування коштів.

5. Непрямі (економічні) методи включають в себе за об¢єктами впливу: а) банківська ліквідність; б) процентні ставки; в) девізна політика.

6. Методи регулювання банківської ліквідності включають в себе: а) рефінансування (вплив на попит і пропозицію); б) зміну кредитоздатності (вплив на пропозицію). Вплив на пропозицію включає в себе також метод обов’язкового резервування коштів.

7. Методи впливу на процентні ставки включають в себе: а) вплив на банки (в т. ч. інтервенціоністська ставка на грошовому ринку, облікова ставка дебіторська ставка); б) вплив на банківських агентів (в т. ч. кредиторська ставка).

8. Девізна політика передбачає: а) вплив на валютний курс; б) зміни в золотовалютних резервах [73, с. 64 - 65].

Прямі методи регулювання включають в себе прямі обмеження або заборону на кількісні параметри грошової маси. Для прямих методів характерно те, що "вони мають більш помітний вплив на стан економіки і значно менший часовий лаг затримки", а "непрямі методи регулювання пропозиції грошей вимагають формування економічного середовища, організованого на ринкових засадах. Для таких методів характерним є відсутність прямих заборон і тривалий часовий лаг для отримання бажаних результатів" [66, с. 15].

В літературі також відмічається, що протягом певного періоду (як правило, це відбувається в країнах, які стали на шлях постсоціалістичних перетворень), застосовуються змішані методи грошово-кредитної політики. Вони вводяться у зв’язку із нерозвиненістю ринкових відносин і характеризуються застосуванням адміністративних методів із одночасним зародженням ринкових [129, с. 130]. Ці ж автори вказують, що ²до останнього часу управління грошово-кредитним ринком в Україні здійснювалось ²змішаним методом² [129, с. 130]. Основними інструментами грошово-кредитної політики і грошово-кредитного регулювання є адміністративні та ринкові.

Адамик Б. П. відмічає, що ²адміністративними є інструменти, що мають форму директив, інструкцій центрального банку й спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту², а ринковими - ²способи впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів² [1, с. 115]. На його думку, до числа найважливіших адміністративних методів відносяться механізм готівкової емісії, встановлення ²стелі² кредиту центробанку, що надається уряду та банківським установам, пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, межі вартості кредитів, обмеження споживчого кредиту, обмеження на відкриття філій та відділень, селективна кредитна політика² [1, с. 115]. Сучасний період характеризується переходом до ринкових методів господарювання в цілому, які є значно більш гнучкими. Мінусом ринкових методів є деяка непередбачуваність результатів – вони можуть не відповідати поставленій меті. При недосягненні ефекту від ринкових методів застосовуються адміністративні. Щоправда, вони можуть застосовуватися і разом у певних межах, коли для ринкових методів встановлюються обмеження (наприклад, верхній розмір процентних ставок за кредитами), а зверх цього застосовуються адміністративні методи.

Проф. Лютий І. О. до числа інструментів прямого впливу відносить а) механізм готівкової емісії; б) встановлення межі кредиту центрального банку, що надається уряду та банківським установам; в) пряме регулювання позичкових операцій банків, встановлення маржі та вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для окремого фінансування, обмеження споживчого кредиту; г) обмеження окремих видів діяльності комерційних банків на основі існуючого законодавства та актів НБУ [92, с. 105 - 106]. Застосування прямих методів регулювання грошової маси досить обмежене, найчастіше вони мають місце в економіці країн із перехідною економікою. В економічній літературі відмічається, що ²довгострокове їх використання приводить до того, фінансово-кредитні інститути пристосовуються до їхнього впливу і сам вплив не тільки втрачає ефективність, але й породжує негативні наслідки та протиріччя² [92, с. 106].

В економічній літературі виділяють також методи впливу на діяльність банківської системи в частині регулювання грошового обігу і в дещо ширшому аспекті їх поділяють на адміністративні та економічні. До числа адміністративних методів відносяться певні обмеження чи заборони, встановлені центробанком, наприклад: встановлення квот на окремі види активних і пасивних операцій; введення стель (лімітів) на види певних категорій позик і залучення кредитних ресурсів; обмеження на відкриття філій і відділень; лімітування розмірів комісійних винагород, тарифів за надання різних видів послуг, процентних ставок; визначення переліку операцій, видів забезпечення, а також видача ліцензій на окремі види операцій [92, с. 113 - 114].

Економічні методи регулювання не мають прямого адміністративного впливу на грошову масу, прямо не обмежують і не забороняють якісь банківські операції. Так, проф. Лютий І. О. виділяє такі адміністративні методи управління: а) податкові; б) нормативні; в) коригуючі [92, с. 114]. Нормативні та податкові методи мають спільні характерні риси, хоч і відрізняються ступенем обов’язковості. Нормативні методи характеризуються наявністю цілої системи нормативів і коефіцієнтів, наприклад, відрахування до фонду регулювання кредитних ресурсів, нормативи ліквідності, інші нормативи. Вони встановлюються в межах банківської системи центробанком в той час, як податки, збори (обов’язкові платежі) є загальнодержавними. В будь-якому випадку банки планують свої ресурси виходячи із встановлених для них правовими нормами обов’язкових для них платежів, внесків та ін. Якщо податковий та нормативний методи відрізняються певною стабільністю, то коригуючі методи (облікова ставка, норми обов’язкових резервів, операції на відкритому ринку) мають на меті поточне вирівнювання ситуації на грошовому ринку (в залежності від цілей – стратегічних, проміжних, тактичних) і мають властивості більш частої зміни.

Але ринкова економіка передбачає, перш за все, застосування опосередкованих методів економічного регулювання та управління, які зводяться, перш за все, до трьох давно відомих і детально розроблених і застосовуваних методів: а) регулювання облікової ставки (процента) на позики центробанку; б) регулювання норм банківських резервів (обов’язкове резервування); в) здійснення операцій на відкритому ринку. Авторами монографії ²Грошово-кредитна політика в Україні² в окремий вид серед ²організаційно-економічних важелів² виділяють також депозитні сертифікати Національного банку України.

Поряд з ними центробанк іноді вдається до застосування інших методів. Прикладом може бути адміністративне регулювання процентних ставок. В літературі відмічається, що ²адміністративне регулювання процентних ставок, як правило, передбачає обмеження урядом чи центральним банком розміру верхніх меж процентних ставок за кредитами. Це призводить до збільшення попиту на кредитні ресурси банків, внаслідок чого процентна політика сприяє адміністративному розподілу фінансових ресурсів. Низькі процентні ставки стимулюють інвестиції та сприяють підвищенню ділової активності. Проте останніми роками центральні банки політику лімітування верхнього рівня процентних ставок за кредитами та депозитами застосовують усе рідше, оскільки вигоди від використання цього методу регулювання дієві лише протягом короткого періоду часу, а негативні наслідки значні. Наприклад, низькі процентні ставки за депозитами сприяють розміщенню вільних тимчасових ресурсів не у вигляді банківських депозитів, а в інших формах (купівля іноземної валюти, нерухомого майна, товарів, дорогоцінних металів та ін.), що не дозволяє їх використовувати для фінансування інвестиційних потреб держави² [1, с. 116].

У 1994 р. Національний банк України застосовував так званий метод кредитної стелі. Це є метод встановлення граничних сум кредитування. Для банків встановлювались максимальні суми кредитів, які вони могли надати Метою цього було стримування кредитної експансії, кількості грошей в обігу, посилення регулюючої ролі центробанку (1994 р. був одним із років гіперінфляції). Для комерційних банків такі наслідки були економічно невигідними – залучені депозити нікуди було спрямовувати, вони просто зберігались як невикористані резерви, а тому і залучати депозити теж було невигідно Цей метод придатний лише як тимчасовий.

Селективна кредитна політика означає кредитування тих галузей економіки, які потрібні державі. За селективної кредитної політики встановлюються кількісні параметри – обмеження, визначаються пріоритетні галузі, створюються умови для надання кредитів саме у них (зокрема, зменшуються кредитні ставки, можуть створюватися для цього спеціальні кредитні установи, надаються пільги певним суб’єктам). Селективна кредитна політика має свої плюси і мінуси. Застосування її характерне для країн, що розвиваються, фінансовий ринок у яких розвинутий недостатньо, але є потреба кредитувати певні галузі (у таких країнах у ці галузі спрямовується від 20 до 80 відсотків усіх кредитних ресурсів). Мінусами цієї політики є те, що розвиток економіки нерівномірний і залежить він від того, в які галузі спрямовуються кредити, але рано чи пізно розвиток цих галузей має супроводжуватись розвитком суміжних галузей, але при застосуванні цих методів розвиток економіки залежить від того, в які галузі спрямовуються кредити. Іншим мінусом є збільшення грошової маси і посилення інфляційних процесів. До того ж, світова економіка по-різному, але все рівно впливає на певні галузі, що створює значні диспропорції у розвитку.

Проф. І. О. Лютий виділяє основні методи механізму селективної політики: 1) встановлення кількісних параметрів на кредити, що спрямовуються в пріоритетні галузі; 2) створення спеціальних кредитно-фінансових установ, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей з більш низькими процентними ставками і мають пільги за переобліку векселів у центральному банку; 3) надання пільг окремим банківським інститутам, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей економіки² [92, с. 117].

О. П. Орлюк відносить до селективних методів грошово-кредитної політики законодавче встановлення частки вартості цінних паперів, які покупці повинні сплатити за власний рахунок, а не за рахунок позичок банків; встановлення обмежень на надання банками споживчих кредитів населенню; встановлення обмежень на надання банками всіх видів позичок (кредитні стелі) тощо [106, с. 150]. Юридично НБУ не обмежений у виборі селективних методів грошово-кредитної політики і застосовує їх залежно від економічної ситуації, цілей і задач на тому чи іншому етапі розвитку економіки і грошово-кредитної політики.

Всі відмічені методи можуть застосовуватись лише на протязі короткого періоду і вимагають застосування інших методів впливу на грошову масу. Тобто це є методи вибіркові, тимчасові і обмежені за можливостями застосування. Всі вони є методами здійснення управління у сфері економіки. З правової точки зору їх застосування вимагає актів як центробанку, так і уряду, оскільки застосування цих методів передбачає створення не лише грошово-кредитних, але й інших економічних умов діяльності господарюючих суб’єктів (наприклад, ліцензування і квотування зовнішньоекономічної діяльності та ін.). Використання цих методів частіше всього носить вимушений характер, обумовлений економічними труднощами. Обмеження, які вони приносять, дуже часто супроводжуються якщо не прямим порушення норм права, то відступом від його принципів, хоча це і знаходить розуміння складної економічної необхідності як у вищих ешелонах держави, так і серед суб’єктів господарювання. Наприклад, широке застосування адміністративних методів тягне за собою відсутність або порушення правил конкуренції, явища монополізму. Жорстка емісія (рестрикція), тим більше, якщо вона діє разом із високими податковими ставками, спричинює уповільнення швидкості грошового обігу і це тягне за собою ряд ригідних явищ в економіці.

За характером впливу на економічні процеси розрізняються інструменти, що а) впливають на розвиток пріоритетних галузей, секторів економіки, а за територіальною ознакою – на розвиток окремих регіонів (це так звана структурна політика); б) впливають на кон’юнктуру в цілому (кон’юнктурна політика).

Розрізняються також інструменти для досягнення внутрішніх і зовнішніх для держави цілей.

Велике значення мають методи кредитної експансії чи кредитної рестрикції (так зване компенсаційне регулювання). При розвитку інфляційних процесів застосовується так звана політика "дорогих грошей" або ж кредитна рестрикція. І навпаки – коли необхідне розширення грошової маси, то прибігають до кредитної експансії, політики "дешевих грошей", стимулювання капіталовкладень, ділової активності.

Система методів і засобів грошово-кредитної політики в іноземних країнах, якщо взяти її чисто зовнішньо, має багато схожих рис з прийнятою в Україні системою, але відрізняється іншим економічним наповненням, питомою вагою одного методу щодо іншого і т. д.

В Англії стабільно встановлена найнижча в світі ставка обов’язкових резервів – 0,35 відсотка. Така невелика роль обов’язкового резервування пояснюється тим, що основним методом грошово-кредитної політики є процентна політика, мета якої досягається, перш за все, за рахунок операцій на відкритому ринку, та іншими методами. Підтримання цінності національної валюти є найпершою задачею Банку Англії (як це визначено Законом "Про Банк Англії" 1988 р.) і найголовнішим засобом досягнення цієї мети є процентна ставка, увага якій приділяється не лише у відносинах з комерційними банками, а охоплює всі процентні ставки, перш за все, - рівень інфляції. Забезпечення цінової стабільності досягається в Англії за рахунок: а) підтримання середнього рівня інфляції в межах 2,5 відсотка; б) більш відкритого (вільного) режиму проведення грошової політики, що, втім, не означає незалежності від Уряду.

Особливо ретельно Банк Англії контролює рух коштів з урядових банківських рахунків на рахунки комерційних банків і навпаки. Коли рух коштів з рахунків комерційних банків перевищує потоки з урядових рахунків, виникає дефіцит коштів на грошовому ринку, і навпаки. Стандартною в Англії є ситуація, коли з’являється дефіцит коштів Уряду. Банк Англії усуває її шляхом такої відсоткової ставки, за якою потоки коштів врівноважуються щоденно. Всі потоки коштів між Урядом і ринком відображаються на рахунку національного кредитного фонду (National Loan Fund - NLF). У разі короткострокового дефіциту цей фонд може перекрити його, взявши кошти у Банку Англії, а зайві кошти розміщуються у Банку Англії. Таким чином, Банк Англії контролює новий борг Уряду і існуючий обсяг боргу. Найпоширенішими трьома формами урядових позик є казначейські векселі, урядові фондові папери і позики на валютному ринку.

Казначейські векселі (Treasury Bills) є короткостроковими (зазвичай – три-шість місяців) цінні папери, що випускаються Банком Англії щотижня. Їх основною метою є не фінансування витрат, а вилучення готівки з обігу з метою сприяння монетарній політиці. Векселі продаються за ціною нижче номіналу, а дисконт відображає процентні ставки.

Цінні папери Уряду – це облігації, довгострокові цінні папери (від 5 до 10 років), що випускаються для фінансування дефіциту внаслідок перевищення витрат Уряду над його доходами. Відсоток являє собою купон доходу, що виплачується кожні шість місяців.

Потреби Уряду включають в себе всі публічні видатки, в т. ч. й муніципальні. Якщо доходи в бюджет перевищують видатки, то цінні папери Уряду викупаються і вилучаються з обігу.

Невисока ставка обов’язкових резервів, однак, не означає неефективність цього методу. Справа полягає не у розмірах, а у об’єкті резервування. В деяких країнах світу норми обов’язкових резервів встановлюються в залежності від виданих кредитів. На практиці норми обов’язкових резервів можуть встановлюватися щодо всіх банківських пасивів або їх окремих статей. Таким способом досягається регулювання розвитку будь-яких видів операцій банків. Якщо спробувати порівняти такий метод із застосовуваною в Україні нормою обов’язкового резервування, то можна побачити, що обов’язкові резерви теж впливають на розмір банківських кредитів, але побічно, опосередковано – при збільшенні норми обов’язкових резервів зменшуються кредитні можливості банків, але самі по собі кредити безпосередньо не регулюються. Обмеження розміру кредитів діє безпосередньо на кінцевий об’єкт, що означає більшу точність регулювання. До 1971 р. в Англії застосовувався метод обмежень розміру кредитів. За перевищення цих меж встановлювались санкції у вигляді сплати облікового відсотка або обов’язкового перерахування Банку Англії суми перевищення. Кредитні обмеження, на думку багатьох експертів, і зараз є найефективнішим антиінфляційним засобом. Але зараз до нього вдаються нечасто і застосовують в різних країнах світу на короткий проміжок часу у найбільш гострі періоди інфляції.

Досвід Англії дозволяє зробити висновки щодо необхідності підвищення ролі процентних ставок в процесі здійснення грошово-кредитної політики, а також упорядкування відносин центрального банку з Урядом. Ці відносини набули стабільного характеру як в Україні, так і в більшості країн світу і вже давно перестали бути чимось надзвичайним. Тому є слушним досвід Англії щодо використання єдиного рахунку єдиного фонду для обліку і управління всіх боргових відносин з Урядом, хоча форми такого заходу можуть бути різними.

Одним із центральних питань у відносинах з урядом є питання процентних ставок, встановлення яких в Україні повністю віднесено до компетенції Національного банку України. В українських економічних наукових джерелах неодноразово підкреслювалось значення про процентні ставки як найважливіший елемент грошово-кредитної політики, наприклад, що "процентні ставки грошового ринку є визначальним параметром навколо якого побудована система ринкового механізму" [66, с. 14]. Це ще раз примушує переосмислити орієнтири у проведенні монетарної політики і, очевидно процентна політика для розвитку економіки має значно більш суттєве значення, аніж, наприклад, політика обов’язкового резервування.

Основний вплив на грошову сферу і ціни Банк Франції здійснює через процентну політику як головний інструмент регулювання грошового ринку. За своїми операціями із кредитування Банк Франції встановлює процентні ставки. Кредити виділяються через аукціони (з попередніми заявками учасників). На основі аналізу ринку і поданих заявок Банк Франції встановлює свою процентну ставку, за якою він надає кредити банкам та іншим фінансовим інститутам. Якщо банк не подавав попередню заявку на аукціон, то умови надання йому кредитів будуть більш жорсткими. У разі необхідності Банк Франції може вийти на ринок на рівних правах з іншими банками, купуючи чи продаючи кредитні ресурси і тим самим вплинути на рівновагу між грошовим попитом і пропозицією.

Основними інструментами грошово-кредитної політики Бундесбанку Німеччини є: 1) облікова політика; 2) операції на відкритому ринку; 3) регулювання норм обов’язкових резервів кредитних закладів; 4) регулювання величини грошової маси. Облікова політика почала відігравати помітну роль з 1962 р., коли, згідно Закону про кредитну систему рівень процентних ставок комерційних банків було прив’язано до проценту центрального банку. Бундесбанк також здійснює операції відкритого ринку, пов’язані із короткостроковими казначейськими векселями, імпортно-складськими свідоцтвами та іншими цінними паперами.

В Японії застосовуються ті ж методи, що і в інших країнах світу, зокрема, зміна ставки облікового проценту, система обов’язкового резервування (її почали застосовувати лише в 1959 р.), операції відкритого ринку. До 1965 р. існувала заборона використання державних позик для покриття дефіциту державного бюджету і з часу відміни цієї заборони держава стала найбільшим позичальником Банку Японії. Основним інструментом грошово-кредитної політики в Японії до 1978 р. було раціонування кредиту (практично це означає обмеження кредитів); воно відгравало роль процентної ставки при регулюванні потоків капіталів, причому процентні ставки регулювалися жорстко. Щоправда, в той час в цій країні не існувало відкритого ринку цінних паперів.

На сьогодні в Японії виділяють такі основні засоби грошово-кредитної політики:

- коригування облікової ставки (максимально можлива ставка встановлена в розмірі 20 відсотків);

- регулювання обсягів купівлі-продажу векселів та облігацій;

- обов’язкове резервування. За недораховану суму обов’язкових резервів сплачується штраф у розмірі облікової ставки комерційних векселів і 3,75 процентів річних;

- моніторинг банківської діяльності (Міністерство фінансів здійснює це один раз на два-три роки), виявлення при цьому тенденцій фінансового ринку і системи розрахунків, встановлення ризику неліквідності, забезпечення збалансованого управління банківською системою;

- щорічний контроль банківських балансів і щомісячні звіти з прогнозованими розрахунками майбутніх кредитів, депозитів та ін.;

- внесення пропозицій у плани банків або обмеження розміру їх кредитної експансії [за – 72, с. 232].

Об’єктом обов’язкового резервування в Японії є депозити, банківські позики, номінальна вартість довірчої власності, валютні склади резидентів, єнові пасиви нерезидентів та аналогічні пасиви, визначенні розпорядженням уряду; суми, що переводяться із спеціального рахунку міжнародних фінансових операцій на інші рахунки.

США в середині ХХ ст. зробили спробу поєднати грошово-кредитну та бюджетну політику, водночас намагаючись досягнути дві цілі повна зайнятість і цінова стабільність. Перед грошово-кредитною політикою була поставлена задача спрямування кредитів, регулювання кількості грошей і швидкості їх обігу, а перед бюджетною політикою – розподіл витрат, гнучке застосування податкових інструментів. Цей досвід заслуговує уваги, але досягнути бажаного ефекту так і не вдалось.

Для регулювання кількості грошей в обігу Федеральна резервна система використовує такі основні інструменти: 1) регулювання облікової ставки; 2) обов’язкове резервування; 3) операції на відкритому ринку. Регулювання облікової ставки передбачає встановлення ставок процентів, які сплачують комерційні банки за позичені у ФРС кошти.

Обов’язкове резервування передбачає певний відсоток депозитів (величину їх встановлює ФРС), який комерційні банки зобов’язані тримати в готівковій формі в своїх сховищах або ж у формі депозитів у регіональному резервному банку. Ці кошти не можна використовувати для надання позик. Варто відзначити, що норми обов’язкових резервів у США менші, аніж в Україні, а по строкових вкладах ставка дорівнює нуля [72, с. 81].

Операції на відкритому ринку є чи не найголовнішим інструментом грошово-кредитної політики. ФРС скуповує державні цінні папери у банків або в інших закладів чи осіб і розраховується за них чеком, виписаним на себе. Цей чек депонується у відповідному банку і на вказану в ньому суму банк може здійснювати кредитування чи інвестування, збільшуючи тим самим грошову масу.

Методи і засоби (інструменти) грошово-кредитної політики в кожній країні світу мають свої особливості і відрізняються за системою. Однак з часом відбувається процес зближення набору цих інструментів, чому сприяє створення єдиного економічного простору в країнах Європи, створення ЄС. Приєднання України до цих процесів, як можна передбачити, буде мати одним із наслідків певну уніфікацію у виборі інструментів грошово-кредитної політики.

2. 3. Політика Обов'язкового резервування

Одним із найважливіших засобів грошово-кредитної політики є обов’язкове резервування (у міжнародній термінології - required reserves), передбачене ст.ст. 15, 25 та 26 Закону України "Про Національний банк України", статтею 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а також Положенням Національного банку України [185]. Цей засіб можна віднести до числа інструментів непрямого впливу на грошову масу, хоча за впливом на комерційні банки він є прямим і досить жорстким інструментом впливу. Цей засіб є порівняно новим інструментом у банківській справі – його було винайдено у США в 1913 р., а в інших країнах світу запроваджено лише в середині ХХ ст. В Україні він був введений відразу після початку побудови нової банківської системи – 1992 р.

Економічний зміст механізму обов’язкового резервування полягає в тому, що комерційні банки за встановленими нормативами вносять на кореспондентські рахунки у центральному банку без права їх використання і без виплати відсотків частину коштів, залучених у вигляді депозитів та деяких інших видів залучень. Норма обов’язкового резервування встановлюється НБУ. Тим самим центробанк досягає декількох економічних цілей. Обов’язкове резервування впливає на пропозицію грошей, збільшуючи її або зменшуючи. Якщо центробанк збільшує норму обов’язкового резервування, то тим самим скорочується обсяг надлишкових резервів банків і зменшується пропозиція грошей, у банків зменшуються можливості для кредитування, мультиплікації депозитів. Якщо ж центробанк зменшує норми обов’язкових резервів, то має місце зворотний ефект – збільшується пропозиція грошей, обсяг вільних резервів банків, їх кредитоспроможність, рівень мультиплікації депозитів. Обов’язкове резервування має антиінфляційну спрямованість, виконує функції страхування депозитів та ін.

Політика обов’язкового резервування має неоднакове значення для центрального банку і для підприємств: 1) для центрального банку вигідні високі норми обов’язкового резервування, оскільки вони зменшують ліквідність банків і змушують їх звертатися до самого ж центрального банку за отриманням кредитів в порядку рефінансування; 2) оскільки для підприємств така ситуація є діаметрально зворотною, то доводиться говорити, що політика рефінансування і обов’язкових резервів взаємно доповнюють і в той же час суперечать одна одній. Політика обов’язкового резервування, таким чином, значно підвищує залежність комерційних банків від центрального банку. Заходи, спрямовані на підвищення ліквідності банків (зменшення норм обов’язкових резервів, збільшення рефінансування) розширюють можливості кредитування економіки і навпаки – підвищення норм обов’язкових резервів і, відповідно, зменшення ліквідності банків зменшують їх кредитні можливості. В економічній літературі таку ситуацію навіть називають "фінансовою санкцією" [73, с. 112]. Але обов’язкові резерви мають ще одну властивість вони є гарантією інтересів вкладників. Таким чином, обов’язкові резерви врешті-решт впливають на грошову масу в обігу. Однак різкий конфлікт інтересів примушує ще раз ставити питання про необхідність змістовного, причому зовнішнього контролю за діяльністю Національного банку України.

Водночас в економічній літературі відмічаються і недоліки даного інструменту:

²По-перше, підвищення норми обов'язкового резервування може привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище на ринку. Щоб урятувати такі банки, центральному банку довелось би вживати компенсуючі заходи, наприклад посилити їх рефінансування чи збільшити купівлю цінних паперів, що буде розмивати регулятивний ефект від застосування інструменту обов'язкового резервування.

По-друге, підвищення норми резервування негативно позначається на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за активними операціями. У цьому зв'язку таке застосування даного інструменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків.

По-третє, якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент просто не годиться, бо зміна норми резервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування (уверх—униз) взагалі можуть паралізувати діяльність банків.² [52, с. 194 - 195].

Костіна Н. І. також відмічає, що негативною рисою цього інструменту грошово-кредитної політики є те, що невелика зміна, наприклад, зростання величини обов’язкових резервних вимог, може викликати великі зміни у пропозиції грошей за рахунок мультиплікації [81, с. 214].

Зазначені недоліки цього інструменту обумовили дуже обережне його використання в розвинутих країнах: норма резервування там установлюється на невеликому рівні і змінюється дуже рідко, а деякі країни взагалі відмовилися від нього. Він більш широко застосовується в країнах із перехідною економікою у випадках, коли необхідно зменшити пропозицію грошей і урівноважити кон'юнктуру ринку.

Особливості обов’язкового резервування суттєво обумовлюють його використання. Він придатний для довгострокового вилучення коштів на стабільній основі і в силу цього не може бути інструментом оперативного, короткострокового регулювання, оскільки розміри норм обов’язкового резервування не можуть змінюватись часто – це є значним недоліком, який вносить дисонанс в роботу комерційних банків з кредитування господарюючих суб’єктів. Цей засіб придатний для вилучення коштів на стабільній основі на протязі тривалого часу, він потрібен для того, щоб немовби ²знімати² ту частину коштів комерційних банків, яка є стабільно зайвою, але щоденно регулювати зміни у припливі та відтоці депозитів до комбанків він не може в силу своєї природи. Крім того, воно зменшує можливості кредитування для комерційних банків, а тим самим не сприяють політиці зменшення відсотків за кредитами. Тому у природі обов’язкового резервування закладено суперечливі риси, для банків він невигідний і викликає їх негативне ставлення, а в практиці роботи НБУ він має доповнюватися іншими інструментами впливу на грошовий ринок. В економічній літературі відмічається, що ²в багатьох країнах резервні вимоги розглядаються частіше як пасивний інструмент, що підтримує та супроводжує активніші монетарні інструменти² [1, с. 118]. В багатьох країнах світу у зв’язку із цим суттєво обмежено розміри норми обов’язкових резервів. Часто вони застосовуються як інструмент антициклічного регулювання, коли розміри нормативу знижуються з метою посилення ділової активності і навпаки, підвищуються для її стримування. Якщо ж говорити в цілому, то цей інструмент грошово-кредитної політики залишається дієвим, але поступово втрачає свої позиції, оскільки його можливості із-за зазначеного вище дещо обмежені. Тому в Європейській системі центральних банків застосовується обмежена ставка – 2 відсотки, встановлено діапазон її можливої зміни – до 10 відсотків, а за строковими вкладами норма мінімальних резервів взагалі не встановлюється. Крім того, слід врахувати, що кошти у вигляді обов’язкових резервів у центробанку, не приносять ніяких доходів.

Основним актом, який регулює відносини у галузі обов’язкового резервування, є Положення, затверджене постановою Національного банку України16 березня 2006 р. № 91 [185]. Крім того, в самому ж Положенні встановлюється, що залежно від стану грошово-кредитного ринку та прогнозу його подальшого розвитку Правління Національного банку приймає окремі рішення щодо: а) звітного періоду резервування; б) нормативів обов'язкового резервування; в) складу зобов'язань банку (об'єкт резервування), до яких встановлюються нормативи обов'язкового резервування; г) обсягу обов'язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в Національному банку; д) порядку формування та зберігання коштів обов’язкового резервування на окремому рахунку в Національному банку. Про будь-які зміни в порядку визначення та формування банками обов'язкових резервів Національний банк повідомляє банкам не пізніше, ніж за 10 календарних днів до набрання ними чинності. Ця норма має на меті дотримання стабільності у нормуванні обов’язкового резервування (хоча до прийняття цього Положення цей термін становив 30 днів). Крім того, Національний банк має право окремим рішенням Правління встановлювати на відповідні звітні періоди резервування розмір та вид активів, що можуть зараховуватися для покриття обов'язкових резервів.

Слід зазначити, що перераховані вище елементи обов’язкового резервування є найбільш суттєвими. Тут можна провести деяку віддалену аналогію з податковим правом (хоча обов’язкові резерви – це не податок) за елементами оподаткування – суб’єкт, об’єкт, ставка, строки внесення платежів (якісь пільги з обов’язкового резервування не передбачені). На розмір обов’язкових резервів впливає не лише ставка, але і об’єкт резервування, а тому стабільність в обов’язковому резервуванні означає не тільки зміну ставок, але і всі зазначені елементи, перш за все – його об’єкт. Останні сім років характеризуються послідовною політикою НБУ, спрямованою на зменшення обсягів обов’язкових резервів та їх диференціацію за видами залучених коштів, внаслідок чого ці роки характеризуються великою кількістю щодо розмірів обов’язкових резервів. Починаючи з 2000 р. Національним банком ці ставки змінювалися 12 разів [221; 222; 223; 225; 226; 227; 219; 221; 223; 218 та ін.], що саме по собі ніяк не означає стабільність. За цей період розміри обов’язкового резервування зменшилась із єдиної ставки у 16 відсотків у 2000 р. до 4 відсотків для строкових коштів і вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті та 6 відсотків для коштів (вкладів) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті на вимогу і кошти на поточних рахунках [218]. Звичайно, зменшення розмірів обов’язкових резервів має позитивне значення (хоча в деяких іноземних країнах ця ставка ще менша), але НБУ має усунути практику занадто частих змін до порядку обов’язкового резервування, надавши йому більшої стабільності, тим більше, що цей інструмент не належить до числа засобів оперативного реагування і більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики" [61, с. 113].

Суб’єктами обов’язкового резервування є комерційні банки, які проводять операції із залучення депозитів. Зобов’язання щодо дотримання нормативів обов'язкового резервування коштів та порядку їх формування виникає в банків із часу отримання ними банківської ліцензії. Порядок визначення та формування обов’язкових резервів встановлюється єдиним для всіх банків України.

Обов’язковому резервуванню підлягають всі залучені банком кошти, за винятком кредитів, одержаних від інших банків та іноземних інвестицій, залучених від міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу. Під залученим коштами Положення розуміє кошти юридичних та фізичних осіб у національній та в іноземній валюті (у тому числі в банківських металах), що обліковуються на їх поточних, вкладних (депозитних) рахунках або відображені в балансі банку на інших рахунках бухгалтерського обліку. Об'єктом резервування є сума пасивів (склад зобов'язань), а за окремими активно-пасивними рахунками - пасивне сальдо за зведеним балансом банку. Така форма визначення бази (об’єкту) резервування властива більшості країн світу. На практиці в різних країнах вимоги можуть встановлюватися до загальної суми пасивів або до окремих його частин. Найбільш поширеними пасивами є депозити до запитання та строкові депозити. До недавнього часу у Франції застосовувався метод встановлення норм обов’язкового резервування у процентах від суми кредитів, які надаються банком.

Костіна Н. І. відмічає, що у деяких випадках має місце виконання резервних зобов’язань шляхом придбання державних цінних паперів, що має ще одну мету – фінансування державного бюджету. Це властиво тим центральним банкам, які фінансують бюджетний дефіцит [81].

Банки формують обов'язкові резерви, виходячи із встановлених нормативів обов'язкового резервування до зобов'язань щодо залучених банком коштів, у цілому за зведеним балансом банку - юридичної особи з урахуванням усіх філій (в разі необхідності вони поповнюються).

Норматив обов’язкових резервів являє собою встановлений Національним банком розмір до зобов’язань щодо залучених банком коштів. Він встановлюється єдиним для всіх банків, за виключенням спеціалізованих, для яких можуть встановлюватись окремі нормативи. Для різних видів зобов’язань НБУ може встановлювати диференційовані нормативи в залежності від а) строку залучення коштів (короткострокові чи довгострокові зобов’язання банків); б) виду зобов’язань у розрізі валют (національна чи іноземна) чи виразу зобов’язань у банківських металах.

В різних країнах світу застосовуються різні розміри нормативу обов’язкового резервування: від 25 та 17 відсотків (найвищі ставки) в Італії та Іспанії відповідно до 0, 125 відсотка ( Японія) та 0, 145 відсотка (Англія). Ставка в Росії обмежена законодавчо і становить 20 відсотків. Різним може бути і розрахунковий період – від 10 днів (Іспанія) до 6 місяців (Велика Британія).

Формування та зберігання банками коштів обов'язкових резервів здійснюється в національній валюті на кореспондентському рахунку банку в Національному банку. Якщо банк переводиться в режим формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку сума обов'язкових резервів перераховується банком на окремий рахунок в Національному банку.

Порядок визначення та формування обов’язкових резервів передбачає термін резервування - звітний період резервування, тобто визначений строк (кількість днів), протягом якого резервуються та зберігаються на кореспондентському рахунку банку в Національному банку або на окремому рахунку в Національному банку кошти відповідно до встановлених нормативів; Цей період введено як розрахункову категорію, оскільки проводити щоденне врахування сум залучених коштів досить складно. Обсяг обов'язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в Національному банку, установлюється для звітного періоду резервування в процентному відношенні (від 20 до 80 процентів) до суми обов'язкових резервів за попередній звітний період резервування, визначеної без урахування покриття будь-якими активами банку.

Для розрахунку залишку коштів сума зобов'язань банку, що приймається для розрахунку обов'язкових резервів, та залишки коштів на кореспондентському рахунку банку в Національному банку за вихідні та святкові дні визначаються на рівні залишків коштів на кінець того робочого дня банку, що передував вихідним чи святковим дням.

Сума залишку коштів, що приймається для розрахунку обов’язкових резервів за звітний період, визначається за встановленою в Положенні [176] формулою середньоарифметичної величини. Обов’язок дотримуватися щоденно на початок операційного дня звітного періоду резервування залишків коштів у встановленому розмірі на кореспондентському рахунку покладається на банк. Якщо банк більше ніж 30 разів (уключаючи вихідні або святкові дні) не дотримується визначеного Національним банком щоденного на початок операційного дня обсягу коштів протягом трьох звітних періодів резервування поспіль незалежно від дотримання ним вимог обов'язкового резервування за ці звітні періоди резервування в цілому або має суттєве погіршення фінансового стану, то територіальне управління Національного банку подає до Департаменту монетарної політики та Департаменту банківського регулювання і нагляду НБУ пропозиції для розгляду питання про переведення банку в режим формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку, після чого ці департаменти передають пропозиції на розгляд Комісії Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків.

При переведенні банку в режим обов’язкового резервування коштів на окремому рахунку в НБУ він протягом двох днів після отримання повідомлення про це від територіального управління НБУ має перерахувати на цей рахунок відповідні кошти, про що банк подає довідку засобами електронного зв’язку протягом двох робочих днів після закінчення звітного періоду резервування (на підставі цієї довідки територіальне управління НБУ в подальшому здійснює контроль і передає відповідні дані відповідним департаментам НБУ).

Відміна режиму формування банком обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку здійснюється згідно з рішенням Комісії, прийнятим на підставі повідомлення територіального управління про виконання банком вимог щодо формування обов'язкових резервів протягом п'яти періодів резервування поспіль, висновку Департаменту монетарної політики та Департаменту банківського регулювання і нагляду. Про відміну режиму формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в НБУ територіальне управління повідомляє банк на наступний робочий день після відповідного рішення Комісії та протягом двох робочих днів повертає залишок коштів, сформованих банком на окремому рахунку в Національному банку, на кореспондентський рахунок банку, де відбувається подальше формування обов’язкових резервів.

Контроль за повнотою і своєчасністю дотримання виконання банками вимог щодо обов’язкового резервування здійснюють територіальні управління НБУ. Контроль здійснюється як за звітний період, так і щоденно.

Банки несуть відповідальність за недотримання порядку формування обов'язкових резервів і про причини невиконання вимог щодо обов'язкового резервування письмово повідомляють територіальне управління протягом двох робочих днів після закінчення періоду резервування. За недотримання банком порядку формування обов'язкових резервів Національний банк застосовує адекватні заходи впливу, які передбачені в Положенні НБУ [182] та Положенні про порядок визначення та формування обов’язкових резервів [185]:

якщо банк не дотримується нормативів обов'язкового резервування за один звітний період резервування протягом календарного року, то Національний банк надсилає письмове застереження банку щодо необхідності безумовного дотримання вимог обов'язкового резервування та недопущення їх повторного порушення протягом календарного року;

за другий випадок порушення порядку формування обов'язкових резервів (два звітних періоди резервування поспіль) протягом півріччя, календарного року на банк накладається штраф у розмірі процентної ставки Національного банку за кредитом овернайт під забезпечення, яка діяла на день застосування заходу впливу, від суми недорезервування, але не більше ніж один процент від суми зареєстрованого статутного капіталу;

за порушення банком порядку формування обов'язкових резервів три звітних періоди резервування поспіль протягом календарного року або не перерахування ним коштів обов'язкових резервів у повному обсязі на окремий рахунок у Національному банку протягом 10 календарних днів після закінчення звітного періоду резервування до банку застосовуються заходи впливу відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку з питань застосування до банків заходів впливу за порушення банківського законодавства.

Національний банк може застосовувати до банку інші, адекватні допущеному порушенню, заходи впливу відповідно до статті 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Подальший розвиток системи обов’язкового резервування, як відмічається в наукових дослідженнях, "повинно базуватися на застосування диференційованих нормативів для різних видів депозитів та активному регулюванні попиту і пропозиції грошей" [130, с. 13]. Те ж саме стверджують і деякі економісти в Росії, пропонуючи нижчі нормативи для інвестиційних банків і вищі – для спекулятивних вкладень [99, с. 5].

Враховуючи, що обов’язкове резервування коштів є досить жорстким, владним інструментом, а застосування санкцій за порушення порядку резервування тягне за собою тяжкі наслідки для банків, основні положення щодо застосування цього інструменту мають бути встановлені в законі. Для цього в законодавчому акті доцільно обмежити максимальний розмір норми резервування (наприклад, не більше 20 відсотків), в межах якого Національний банк зможе варіювати розмір обов’язкового резервування. Крім того, на рівні закону необхідно закріпити принципи обов’язкового резервування, зокрема, стабільність, під якою мається на увазі незмінюваність розміру норми резервування на протязі тривалого періоду (обов’язкове резервування є інструментом довгострокового регулювання і окремі ситуації на нього практично не повинні впливати), можливість надання пільг Національним банком у певні періоди і для певних банків (адже для банків із невеликими розмірами кредитних ресурсів обов’язкове резервування може означати суттєве зменшення кредитних можливостей в той час, як для великих банків воно має незначний вплив).

Крім того, із тексту Положення [185] залишається незрозумілою різниця в правовому режимі перебування коштів обов’язкових резервів на кореспондентському та на окремому рахунку в Національного банку України. Очевидно, режим перебування на окремому рахунку в НБУ є більш суворим, але в нормах Положення це чітко не сформульовано.

Однією із складних проблем обов’язкового резервування коштів є доволі жорсткий характер правового регулювання, що викликає незадоволення комерційних банків, загострення інтересів, а важливість питання призводить до судових справ [227; 214; 215; 216; 217] та ін. Цьому теж можна було завадити шляхом застосування певних правових інструментів. Костіна Н. І., наприклад, відмічає: "для того, щоб компенсувати комерційним банкам України втрати, які вони мають завдяки формуванню у центральному банку безпроцентних резервів, їм надаються певні пільги, наприклад, право безкоштовного здійснення платіжного обігу за допомогою Національного банку, або субвенційне рефінансування шляхом переобліку векселів тощо" [81, с. 212]. Однак актами НБУ не передбачені можливості надання якихось пільг чи пом’якшення режиму обов’язкового резервування в інших формах.

2. 4. Процентна політика Національного банку України

Серед засобів і методів грошово-кредитної політики Закон України "Про Національний банк України" у ст. 25 називає процентну політику і рефінансування комерційних банків, а у ст. 27 визначає, що НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями. Таким чином, процентна ставка і рефінансування комерційних банків згідно Закону виступають як різні інструменти грошово-кредитної політики. Ці ж інструменти передбачено в ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як форми індикативного регулювання діяльності банків.

Тим часом в економічній теорії як в Україні, так і за кордоном класичними інструментами грошово-кредитної політики вважається лише ставка процентна політика, а ставка рефінансування розглядається як складова частина цієї політики. Основний акт НБУ в в цій галузі відносин – Положення про процентну політику Національного банку України [183], - визначає, що процентна політика НБУ є "регулювання Національним банком попиту та пропозиції на грошові кошти як через зміну процентних ставок за своїми операціями, так і шляхом рекомендацій щодо встановлення процентних ставок за активними і пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб’єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій" [183]. Сама ж процентна ставка розглядається вказаним Положенням як "установлений розмір плати за розміщені чи залучені кошти, що встановлюється Національним банком як важіль впливу на економічні процеси, застосовується у сферах економіки, банківської та зовнішньоекономічної діяльності, а також як інструмент в антиінфляційних заходах" [183].

З цих положень нормативно-правових актів НБУ та висловлених в економічній теорії думок можна зробити деякі висновки.

1. Рефінансування комерційних банків є невід’ємною складовою частиною процентної політики і виділення в п. 3 ст. 25 Закону України "Про Національний банк України" як окремого засобу грошово-кредитної політики поряд з процентною політикою не має достатніх підстав.

2. Процентна політика не зводиться лише до встановлення процентних ставок за операціями центрального банку України, а має ширше значення. По-перше, згідно визначення Положення про процентну політику Національного банку України вона включає в себе і рекомендації щодо встановлення процентних ставок за активними і пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб’єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій". Звідси випливає, що процентна політика охоплює всі відносини, на які впливають процентні ставки, в економіці та соціальній сфері життя суспільства (тут маються на увазі споживчі кредити), а тому саме її (а не ставки) можна розглядати як окремий напрямок грошово-кредитної політики.

В підсумку можна констатувати, що формування процентної політики як єдиного поняття грошово-кредитної політики, управління банківською системою і банківською діяльністю, чинного законодавства сприятиме консолідації цього поняття в окрему категорію не лише банківського права, але і суспільного економічного життя в цілому. Це вимагає внесення змін до Закону України "Про Національний банк України" з тим, щоб сформулювати в ньому, а не на рівні відомчого акту основні положення щодо процентної політики.

Слід звернути особливу увагу на причини необхідності саме законодавчого врегулювання – процентна політика впливає не лише на грошову масу та банківську діяльність – в кінцевому підсумку вона визначає всі кредитні відносини в країні, тобто зачіпає інтереси практично всіх юридичних та фізичних осіб. Розглядаючи механізм дії процентної політики НБУ, можна дійти до висновку, що встановлення Національним банком процентних ставок за своїми операціями є лише першою стадією регулювання цієї системи відносин, а всі подальші процеси в системі комерційних банків виступають як реалізація механізму процентної політики.

Особливе значення має питання про метод правового регулювання відносин, що виникають в процесі здійснення процентної політики. Уважний аналіз законодавства та нормативно-правових актів НБУ дозволяє зробити висновок, що в цій сфері переплітаються владно-імперативні, рекомендаційні методи, супроводжувані чітким і однозначним розумінням і використанням Національним банком України економічних механізмів дії процентної політики і її впливу на суспільні процеси.

Владно-імперативний метод регулювання полягає, перш за все, у закріпленні на рівні Закону положень про процентну політику і надання права Національному банку самостійно встановлювати процентні ставки за своїми операціями. Процентні ставки встановлюються НБУ в односторонньому порядку на підставі аналізу чинників, що впливають на коливання вартості грошей, розгляду та вивчення тенденцій розвитку економічних процесів у державі, визначення системи своїх тактичних і проміжних цілей для збалансування попиту і пропозиції на гроші з метою ефективного управління грошово-кредитним ринком, обсягом грошової маси в обігу, функцій кредитора останньої інстанції.

Одностороння владність у встановленні процентних ставок, тим не менше, не означає кореспондуючого обов’язку комерційних банків, для яких встановлені НБУ ставки існують як економічна необхідність, по-перше, для звернення до НБУ як до кредитора останньої інстанції, і. по-друге, для встановлення розміру ставок за своїми операціями комерційними банками. Крім того, з приводу встановлення ставок комерційних банків за своїми операціями НБУ може надавати рекомендації.

Рекомендації як метод правового регулювання використовуються в фінансовому праві, "але вони, як правило, застосовуються як додаткові" [29, с. 37]. Звичайно, надання рекомендацій супроводжується усвідомленням економічних чинників поведінки і меж волевиявлення комерційних банків.

Все викладене вище служить аргументом для розгляду процентної політики як фінансово-правового інструменту і дає ще одну підставу розглядати грошово-кредитну політику як інститут фінансового права.

Процентна політика має широке і вузьке значення. Положення ст. 23 Закону України "Про Національний банк України" виражає вузьке тлумачення процентної політики – встановлення процентних ставок лише за операціями НБУ. В широкому ж розумінні термін "процентна політика" означає вплив на всі процентні ставки за операціями комерційних банків. В цьому плані вони мають троякий вплив: 1) регулювання рівня збережень та інвестицій; 2) регулювання рівня ділової активності; 3) вплив на рівень інфляції [73, с. 27]. В такому розумінні процентна політика відображає кейнсіанську теорію грошово-кредитної політики.

Б. К. Іришев також відмічає роль, яку відіграють процентні ставки в механізмі грошово-кредитної політики: 1) є індикатором монетарної політики; 2) виступають каналами трансмісії імпульсу цієї політики; 3) служать гнучкими інструментами утворення позичкового фонду і переливу кредитних ресурсів від кредитора до позичальника [73, с. 71]. Тому політика процентних ставок передбачає три головні цілі: сприяє росту економіки шляхом помірно низьких процентних ставок на кредити, стримує інфляцію і забезпечує стабільність національної валюти на валютних ринках шляхом помірного підвищення процентних ставок. Внаслідок цього може виникнути зустрічний рух процентних ставок на грошовому та кредитному ринку в сторону їх підвищення і зниження, чому можна протидіяти шляхом селективної процентної політики процентних ставок на користь пріоритетних секторів, але ці протидії досить складні [там же, с. 72].

Процентні ставки розрізняються за видами в залежності від характеру і тривалості позички, об’єкту кредитування, платоспроможності платника та ін. В зв’язку з цим розрізняють офіційну дисконтну ставку, ставку грошового і фінансового ринку, процент на банківський кредит та цінні папери, дебіторські та кредиторські ставки та ін. В ряді розвинутих країн облікова ставка є офіційною ставкою центрального банку і виступає основою дисконтної політики, тобто регулювання грошового ринку шляхом зміни норм проценту, за якими відбувається переоблік векселів (однак функція переобліку векселів останнім часом перетерпіла значних змін, що дещо змінило і роль процентних ставок, а багато хто вважає переоблік просто анахронізмом).

Національний банк України є емісійним центром і має на це виключне право. Тому його процентна політика зводиться до випуску грошей в обіг і здійснення економічних операцій з метою управління грошовим обігом. Центробанк як кредитор останньої інстанції тим самим регулює пропозицію грошей і водночас є гарантом стабільності банківської системи. В цій частині – рефінансування комерційних банків, - Національний банк виступає як кредитор останньої інстанції. У комерційних банків завжди виникає тимчасова нестача активів. Це має місце в силу того, що активи за своєю природою вкладаються на більш тривалі строки, ніж існують пасиви, які, до того ж, можуть бути вилучені в будь-який час за волею вкладника. Саме в цей час банк потребує тимчасових коштів для покриття розривів і настає час для здійснення його рефінансування. Тому процентна політика із рефінансування виступає не лише як інструмент грошово-кредитної політики, але і як інструмент підтримання ліквідності банків, надання їм фінансової допомоги. У якості застави при наданні кредитів у порядку рефінансування можуть використовуватися векселі, інші цінні папери певного виду . Обираючи ті чи інші об’єкти в якості застави, центральний банк знову-таки впливає на кредитний потенціал банків.

Ставки при здійсненні процентної політики встановлюються, перш за все, з операцій із надання позичок комерційним банкам в порядку рефінансування з певними процентами, яка є обліковою (дисконтною) ставкою НБУ. Якщо Національний банк збільшує розмір облікової ставки, то він стримує попит комерційних банків на кредити в порядку рефінансування, не дає формувати їм надлишкові резерви, стримує мультиплікацію депозитів, підвищує ціну кредиту. Зниження облікової ставки означає збільшення попиту зі сторони комерційних банків на позички в порядку рефінансування, збільшує пропозицію грошей, створює надлишкові резерви банків. Крім того, високий рівень облікової ставки впливає і на депозити, ставки за якими зменшуються, а також ціну цінних паперів на фондовому ринку (при підвищенні облікової ставки ринкова ціна їх зменшується). Досить важко провести порівняння з іншими країнами, оскільки процентна політика залежить здебільшого від ситуації на грошово-кредитному ринку країни і вона є індивідуальною для кожної країни. Водночас низькі процентні ставки стимулюють інвестиції в країну зі сторони іноземних інвесторів і є певним чином засобом валютного регулювання.

Процентна політика як засіб грошово-кредитної політики відомий давно, але він має позитивні і негативні якості. Вона є інструментом ринкового характеру і облікова ставка НБУ лише є пропозицією, на яку не завжди відгукуються комерційні банки. Крім ставок НБУ є процентні ставки міжбанківського ринку і якщо пропозиція НБУ у вигляді ставок буде занадто високою за ціною, то банки просто зможуть брати кредити у інших учасників міжбанківського ринку. Тому більш важливим питанням є співвідношення ціни позичок НБУ і міжбанківських кредитів. НБУ також не зможе досягти регулювання пропозиції грошей шляхом підвищення облікової ставки, оскільки комерційні банки при налагоджених міжбанківських стосунках не зменшать свої надлишкові резерви і видачу кредитів. Таке явище є типовим для ринкових методів управління. Крім цього, на пропозицію і відповідь зі сторони комерційних банків впливають і ніші чинники, наприклад, інфляційні очікування, коли банкам стає вигідно отримувати кредити в НБУ і за завищеними обліковими ставками.

Дисконтна політика застосовується також щодо врахування облігацій державних позик, врахування векселів та інших цінних паперів. Таким чином, можна виділити два види операцій НБУ, за якими встановлюються процентні ставки – операції із врахування (обліку, дисконтну – це синоніми) цінних паперів і б) операції з надання позичок комерційним банкам в порядку рефінансування. Відповідно до цього, Закон України ²Про Національний банк України" розрізняє два види ставок за операціями НБУ:

²облікова ставка Національного банку України - виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів до настання строку платежу по них і утримується з номінальної суми векселя. Облікова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування і є орієнтиром ціни на гроші;

ставки рефінансування Національного банку України – виражена у відсотках плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється Національним банком України з метою впливу на грошовий оборот та кредитування. Національним банком України встановлюються облікова та ломбардна процентні ставки.² [158, ст. 1].

Згадувана тут ломбардна процентна ставка являє собою ставку, за якою Національний банк стягує відсотки за користування ломбардним кредитом, а ломбардний кредит - це кредит Національного банку України, який надається комерційному банку під забезпечення державних цінних паперів. В зв’язку з цим процентну політику іноді розглядають як таку, що має два суттєвих різновиди або навіть як дві самостійних політики. З останньою думкою є сенс погодитись, оскільки рефінансування має конкретну мету і об’єкт – банки, банківський і грошовий ринок, а політика облікової ставки спрямована на інших суб’єктів (хоча ними можуть бути і банки) і спрямована не тільки і не стільки на грошовий ринок, скільки на вплив на нього через ринок цінних паперів. Це ж стверджують і деякі вчені-економісти - ²доповненням облікової політики служить ломбардна політика² [1, с. 130]. Такої ж точки зору притримуються і автори іншого підручника - ²рефінансування комерційних банків – інструмент, що застосовується в тісному поєднанні з процентною політикою² [52, с. 196], які водночас роблять посилання на роботу Мишкіна Фредеріка С. [95, с. 515]: ²тому деякі автори розглядають їх як два прояви одного інструменту, який називають дисконтною політикою².

Б. П. Адамик називає принципи облікової політики: ²Для того, щоб облікова ставка Національного банку використовувалась у повному обсязі як інструмент монетарного регулювання, вона повинна відповідати певним принципам. Серед них основними є:

забезпечення позитивного рівня облікової ставки щодо інфляції;

рівень облікової ставки повинен перебувати в межах коридору ринкових процентних ставок комерційних банків за кредитами та депозитами.² [1, с. 130].

В процесі здійснення рефінансування НБУ вирішує і питання розміщення державних цінних паперів, передбачаючи різні умови рефінансування. Так, Листом НБУ "Про отримання кредитів рефінансування Національного банку" [219] комерційним банкам та іншим зацікавленим особам було доведено, що кредит рефінансування банкам може надаватися в таких розмірах до наданого забезпечення, залежно від його виду, з урахуванням процентів за користування кредитом та пені, а саме:

1) державних цінних паперів усіх випусків - 100 % їх балансової вартості;

2) облігацій внутрішньої державної позики для погашення простроченої заборгованості з податку на додану вартість (ОВДП ПДВ) - 50 % їх балансової вартості;

3) векселів, подвійних складських свідоцтв:

строком рефінансування до 14 днів - 60 % балансової вартості врахованих векселів або подвійних складських свідоцтв,

строком рефінансування до 365 - 50 % балансової вартості врахованих векселів або подвійних складських свідоцтв;

4) облігацій підприємств, облігацій місцевих позик:

строком рефінансування до 14 днів - 50 % їх балансової вартості,

строком рефінансування до 365 днів - 40 % їх балансової вартості;

5) іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю:

строком рефінансування до 14 днів - 30 %,

строком рефінансування до 365 днів - 20 %.

Процентна політика НБУ з перших етапів розвитку України відрізнялась від такої в її нинішньому стані. На перших порах кредитна емісія НБУ мала дещо адміністративний характер – в зв’язку із складним станом в економіці і грошово-кредитній системі кредити видавались часто-густо за рішеннями уряду, використовувались для здійснення розрахунків за взаємною заборгованістю, покриття дефіциту державного бюджету, надання кредитної допомоги окремим державним підприємствам. Ставки кредитів були нижчими за рівень інфляції. Між банками кредити розподілялись з врахуванням їх економічного стану, розміру статутного фонду та ін. Питанням ліквідності банків надавалось значно менше значення.

В 1994 р. були запроваджені кредитні аукціони НБУ, через які і здійснювалась кредитна емісія, було відмінено видачу ризикованих емісійних кредитів, які почали видаватись на здоровій основі, без пільгових ставок (кредитні аукціони діяли до 2000 р.). В 1996 р. було запроваджене ломбардне кредитування комерційних банків під заставу цінних паперів та угод репо. Це було пов’язано з кризою платежів, що вимагало їх надійнішого забезпечення і тим, що державні цінні папери, ринок яких на той час став досить розвиненим, стали досить надійним засобом забезпечення. Грошово-кредитна процентна політика НБУ в той час визначалась слабким економічним і фінансовим станом економіки в цілому.

Основним напрямком діяльності НБУ в політиці процентних ставок (процентній політиці) є підтримання ліквідності банків і політика рефінансування. Ліквідність банків залежить від розміру і характеру депозитів, їх структури (строкові чи до вимоги), можливість банку отримати позичку на грошовому ринку, структура активів (наприклад, наявність у них великої долі державних казначейських зобов’язань значно ослаблює ліквідність кредитної системи). Зростаючі і значні резерви підвищують банківську ліквідність. Максимально ліквідним є банк, у якого сума депозитів перевищує обсяг наданих кредитів (щоправда, це для банку означає зменшення прибутку). Ліквідність банків регулюється шляхом рефінансування і впливу на їх кредитоздатність.

Регулювання ліквідності банків може мати двояке значення – її збільшення чи зменшення. Національний банк має право дещо змінювати умови рефінансування. Так, п. 3.7 Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій дозволяє НБУ встановлювати згідно зі своїми розпорядчими документами частоту звернень банків до Національного банку та максимальний розмір кредиту овернайт (бланкового). У відповідності з цим Правління Національного банку України прийняло Постанову від 10.06.2004 N 257 "Про регулювання грошово-кредитного ринку", якою, зокрема, передбачено, що кредит овернайт без забезпечення (бланковий) може надаватися не більше одного разу на місяць у розмірі, що не перевищує 5 процентів від суми обов'язкових резервів за останній звітний період, лише банкам, які мають комплексну рейтингову оцінку "1" за рейтинговою системою CAMELS.

В Україні НБУ займає центральне місце в забезпеченні ліквідності банків шляхом рефінансування, однак на Заході такий стан речей має місце не завжди. В якості кредитора для банків, що потребують підвищення ліквідності, можуть виступати підприємства, страхові організації та ін. Центральний банк стає кредитором, коли банки не можуть задовольнити свої потреби всередині грошового ринку, наприклад, із-за високих норм відсотків або обмеженості пропозиції (закритий ринок) або ж у випадку надлишкової пропозиції в умовах здійснення кредитної рестрикції (відкритий ринок). Але, як правило, центральний банк надає короткострокові кредити під заставу певних зобов’язань або шляхом переобліку за фіксованим процентом, або ж на грошовому ринку за змінною ставкою.

Костіна Н. І. поділяє позики комерційним банкам на три групи: а) позики регулятивного кредитування; б) сезонні позики; в) пролонговані позики (надаються на тривалий строк і передбачають регулярний контроль центрального банку) [81, с. 216].

Політика рефінансування має свої обмеження: 1) необхідною умовою її ефективності є потреба в рефінансуванні (інакше кажучи, недостатня ліквідність); 2) ефект від рефінансування не завжди є очікуваним.

Основним нормативним актом Національного банку України, який регулює процентну політику центробанку, є Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 р. № 389 [183], яким було замінене Тимчасове Положення про визначення Національним банком процентних ставок за своїми операціями [192]. Процентна політика Національного банку – регулювання Національним банком попиту та пропозиції на грошові кошти як через зміну процентних ставок за своїми операціями, так і шляхом рекомендацій щодо встановлення процентних ставок за активними та пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб'єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій. Як встановлено в положенні, НБУ проводить політику регулювання процентних ставок за своїми операціями з метою удосконалення засобів і методів здійснення грошово-кредитної політики та індикативного регулювання діяльності банків (індикативна процентна ставка - рекомендований орієнтовний розмір процентних ставок для банків щодо проведення ними операцій із залучення та розміщення коштів), а його кінцевою метою є вплив на процентні ставки в усіх сегментах економічних процесів. Відповідно до цього НБУ на підставі аналізу чинників, що впливають на коливання вартості грошей, розглядає та вивчає тенденції розвитку економічних процесів у державі та визначає систему своїх тактичних і проміжних цілей у грошово-кредитній політиці для збалансування попиту і пропозиції на гроші.

В Положенні в системному вигляді подано систему процентних ставок НБУ (процентна ставка - установлений розмір плати за розміщені чи залучені кошти, що встановлюється Національним банком як важіль впливу на економічні процеси, застосовується у сферах економіки, банківської та зовнішньоекономічної діяльності, а також як інструмент в антиінфляційних заходах): облікова ставка; ставка за кредитами овернайт; ставка рефінансування; ставка за депозитами овернайт; ставка із залучення тимчасово вільних коштів банків.

Ці ставки Національний банк оголошує щоденно і може рекомендувати банкам при проведенні пасивних та активних операцій застосовувати індикативні розміри процентних ставок з урахуванням ситуації на грошово-кредитному ринку. Національний банк може рекомендувати банкам при проведенні пасивних та активних операцій застосовувати індикативні розміри процентних ставок з урахуванням ситуації на грошово-кредитному ринку.

Застосування даних ставок здійснюється в межах відносин з банками, головним чином, з метою підтримання їх ліквідності, а тому ці відносини регулюються Положенням про регулювання Національним банком України ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій [186]. П. 1.2 цього Положення встановлює, що для ефективного регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції Національний банк з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує такі інструменти: операції рефінансування (постійно діюча лінія рефінансування для надання банкам кредитів овернайт, кредити рефінансування строком до 14 днів та до 365 днів, операції прямого репо); надання стабілізаційного кредиту; депозитні операції (укладення депозитних договорів, емісія депозитних сертифікатів Національного банку, операції зворотного репо); операції на відкритому ринку з державними цінними паперами. Тому порядок застосування цих інструментів може бути викладено лише з врахуванням цих двох Положень. Національний банк диференційовано підходить до регулювання ліквідності банків і застосування в цьому процесі вказаних вище інструментів. Він може прийняти рішення про підтримання ліквідності банку через відповідні інструменти рефінансування, якщо банк дотримується таких основних вимог: має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій і письмовий дозвіл, у тому числі за операціями з валютними цінностями та з цінними паперами за дорученням клієнтів або від свого імені; строк діяльності - не менше ніж один рік після отримання ліцензії Національного банку на здійснення банківських операцій і відповідного письмового дозволу; має активи, які можуть бути прийняті Національним банком у заставу (крім кредиту овернайт (бланкового); виконує такі нормативи: мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), адекватності основного капіталу (Н3), максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7); сформував резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями в повному обсязі відповідно до встановлених вимог; здійснює своєчасне погашення одержаних від Національного банку кредитів та сплачує проценти за користування ними; є учасником інформаційної системи міжбанківського кредитного ринку. Крім того, він може встановлювати додаткові вимоги до банків залежно від інструментів та строків рефінансування, а також виду забезпечення кредиту рефінансування. Якщо ж банки не дотримуються встановлених вимог, то вони мають право лише на одержання кредиту овернайт або кредит строком до 14 днів лише за умови надання в забезпечення кредиту рефінансування державних цінних паперів, врахованого векселя, авальованого іншим банком, або надання відповідно до законодавства України гарантії іншого банку, що визначений у переліку Департаменту банківського регулювання і нагляду НБУ, в обсязі наданої гарантії.

Одним із найважливіших індикаторів не тільки для грошово-кредитної системи, але і для всієї системи економічних відносин є облікова ставка НБУ, яка, за визначенням Положення, являє собою ²один з монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк установлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку². Національний банк визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів:

облікова ставка використовується Національним банком одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші;

облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання;

облікова ставка має підтримуватися на позитивному реальному рівні щодо рівня інфляції;

облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими Національний банк може підтримати ліквідність банків.

Процентна ставка відноситься до ринкових механізмів регулювання грошово-кредитного ринку, вона може коливатися буквально щоденно. Звідси випливає, що встановити якісь тверді правила на кожен день практично неможливо, в крайньому випадку це можуть бути методичні рекомендації. Тому принципи, які закріплені в Положенні, мають закріплюватись на рівні Закону України ²Про Національний банк України".

Визначення рівня та характеру змін облікової ставки Національного банку залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. До уваги беруться тенденції розвитку та змін таких показників: прогнозний і фактичний рівень інфляції у відповідному періоді; прогнозний і фактичний рівень зміни індексу цін виробників промислової продукції; середній рівень інфляції за попередні 12 місяців; середня облікова ставка за попередні 12 місяців; темпи приросту грошової маси в обігу; структура прогнозних і фактично випущених в обіг Національним банком платіжних засобів у відповідному періоді; динаміка процентних ставок на міжбанківському ринку кредитних ресурсів; динаміка процентних ставок за кредитами та депозитами банків.

При визначенні облікової ставки Національний банк враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті - інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв'язки з Україною тощо.

Розмір облікової ставки розглядається Комітетом з монетарних питань Національного банку, затверджується рішенням Правління Національного банку та діє до її зміни. Національний банк здійснює оприлюднення облікової ставки, затвердженої постановою Правління Національного банку, через засоби масової інформації.

Кредит ²овернайт² являє собою ²кредит, який наданий банку Національним банком за оголошеною процентною ставкою через постійно діючу лінію рефінансування строком на один робочий день за умови укладення генерального кредитного договору між банком і Національним банком.² Таке визначення дає Положення НБУ про регулювання Національним банком України ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій [186]. В раніше чинних Положеннях, які на сьогодні відмінено, вказувалось також на те, що кредит ²овернайт² надається в межах ліміту, кредит видається не на один робочий, а на один день, видається під заставу державних цінних паперів, а укладення договору передбачалось щоквартально [175; 144]. Ставка за кредитами овернайт являє собою процентну ставку, за якою НБУ надає кредити строком на один робочий день.

Згідно Положенню [186] розмір процентної ставки за кредитами овернайт визначається Національним банком на основі облікової ставки з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку, аналізу процентних ставок на міжбанківському кредитному ринку, попиту і можливої пропозиції щодо випуску Національним банком в обіг коштів. Розмір процентної ставки за кредитами овернайт може бути диференційованим залежно від забезпечення кредиту, але він має бути не нижчим, ніж облікова ставка плюс один процентний пункт (процентний пункт – це не обов’язково один процент, це різниця між двома якимись ставками, наприклад, в одну соту або тисячну процента). Розмір процентної ставки за кредитами овернайт без забезпечення (бланковий) установлюється не нижчим, ніж облікова ставка Національного банку плюс два процентних пункти, яка є найвищою процентною ставкою Національного банку.

Ставка рефінансування – це процентна ставка, за якою Національний банк надає банкам на визначений строк кредити рефінансування (як правило, такі кредити видаються максимум на один рік, але в більшості випадків – на один місяць). Кредити рефінансування можуть бути поділені на: а) облікові та ломбардні; б) коротко- та середньострокові; в) за методом надання вони поділяються на такі, що надаються шляхом аукціону і цільові (тобто прямі – сезонні, коригуючі).

Положення встановлює порядок визначення процентної ставки рефінансування під час проведення з банками кількісного тендера Національного банку (тендери проводяться щотижня – щосереди, причому перші три середи – з рефінансування строком до 14 днів, а четверта – до 365 днів). Як і облікова ставка вона визначається на основі облікової ставки та залежно від строку та виду рефінансування і не може бути меншою, ніж облікова ставка. Національний банк може встановлювати процентну ставку рефінансування за результатами проведення процентних тендерів залежно від пропозиції вартості на кошти Національного банку, що надходять від банків.

На процентному тендері заявки банків задовольняються відповідно до зниження запропонованої в них процентної ставки, починаючи із найвищої, і далі поступово до закінчення запропонованого Національним банком обсягу кредитів або задоволення всіх заявок банків. На процентному тендері ціна відсіку (ставка рефінансування) серед запропонованих банками процентних ставок не може бути нижчою, ніж облікова ставка.

Операція репо існує як зворотне або як пряме репо:

зворотне репо - це депозитна операція, що грунтується на двосторонній угоді між Національним банком та банком про продаж Національним банком зі свого портфеля державних цінних паперів з одночасним зобов'язанням зворотного їх викупу в банків за обумовленою в договорі ціною та на обумовлену дату;

пряме репо - це кредитна операція, що грунтується на двосторонній угоді між Національним банком та банком про купівлю Національним банком державних цінних паперів із портфеля банку або іноземної валюти з подальшим зобов'язанням банку викупити державні цінні папери або іноземну валюту за обумовленою ціною на обумовлену дату [174].

Національний банк здійснює операції репо шляхом безпосередньої домовленості з банком щодо купівлі/продажу державних цінних паперів та проведення тендера заявок банків щодо участі в операціях репо з державними цінними паперами. Національний банк за умови проведення операції репо, що здійснюється шляхом безпосередньої домовленості з банком, вибирає тих учасників, які пропонують найвищий процентний дохід. У разі проведення тендера щодо участі в операції репо задовольняються заявки банків, що є найсприятливішими за обсягами операцій або ціновими параметрами. Процентний дохід за операціями прямого репо з державними цінними паперами визначається на основі облікової ставки, орієнтуючись на процентну ставку на міжбанківському кредитному ринку та дохідність за державними цінними паперами.

Національний банк України визначає процентну ставку за операціями із залучення тимчасово вільних коштів банків. Він залучає їх шляхом розміщення депозитних сертифікатів або шляхом укладення депозитних договорів з метою вилучення надлишкових коштів банків, регулюючи обсяг грошової маси в обігу. Такі операції проводяться щоденно в робочі дні залежно від стану грошово-кредитного ринку. НБУ може здійснювати депозитні операції за такими строками: один день (депозити овернайт); від 2 до 7 днів; від 8 до 21 дня; від 22 до 30 днів; від 31 до 365 днів.

Підхід НБУ, як і у випадку застосування всіх процентних ставок, є диференційованим, хоча НБУ встановлює однакові умови залучення коштів: операції проводяться з тими банками, які: не мають заборгованості за кредитами Національного банку (крім кредитів строком понад один рік); забезпечують своєчасне і в повному обсязі формування обов'язкових резервів; мають у загальній сумі залучених коштів від юридичних і фізичних осіб суму коштів на вимогу на останню звітну дату не більше розміру, установленого рішенням Правління Національного банку на відповідний період; забезпечують своєчасне перерахування коштів за результатами попередньо проведених аукціонів з розміщення депозитних сертифікатів. Для окремих випусків депозитних сертифікатів можуть установлюватися додаткові обмеження щодо потенційних власників. Визначення процентної ставки за коштами, що мобілізуються Національним банком шляхом випуску депозитних сертифікатів, залежить від стану та прогнозного обсягу загальної ліквідності банків, кон'юнктурних очікувань ринку та терміну вилучення коштів з обігу. Розмір процентної ставки за розміщеними депозитними сертифікатами встановлюється диференційовано відповідно до строків залучення коштів.

За умови проведення аукціону з оголошенням загального обсягу коштів, що залучаються Національним банком без визначення ціни залучення, банки самостійно пропонують процентну ставку, за якою вони погоджуються вкласти кошти в депозитний сертифікат. Національний банк здійснює розміщення депозитних сертифікатів у межах оголошеного обсягу коштів і самостійно визначає прийнятну для залучення коштів процентну ставку, починаючи з найменшої запропонованої процентної ставки. У разі проведення такого розміщення Національний банк орієнтується на тенденції та динаміку процентних ставок на міжбанківському ринку.

Процентна ставка за депозитами овернайт (депозитними сертифікатами Національного банку, розміщеними строком на один робочий день) є найнижчою процентною ставкою, що визначається Національним банком за своїми депозитними операціями. Національний банк визначає процентну ставку залучення тимчасово вільних коштів банків на депозитні рахунки (процентну плату за депозит) залежно від потреби здійснення регулюючих операцій у короткостроковому періоді. Процентна ставка залучення тимчасово вільних коштів банків установлюється диференційовано відповідно до визначених строків мобілізації коштів. Процентна ставка залучення тимчасово вільних коштів є фіксованою процентною ставкою.

Рішення про встановлення процентних ставок за активними та пасивними операціями Національного банку, що пов'язані з регулюванням грошово-кредитного ринку та щоденно оголошуються Національним банком, на підставі доповідної записки Департаменту монетарної політики щодо оперативного аналізу стану грошово-кредитного ринку приймає посадова особа, яка згідно з наказом Національного банку про розподіл функціональних обов'язків здійснює загальне керівництво та контролює діяльність підрозділів, що пов'язані з регулюванням грошово-кредитного ринку.

Кредити рефінансування видаються під майнове забезпечення, види якого визначаються Національним банком України.

Так, листом НБУ "Про регулювання грошово-кредитного ринку" [215] було доведено, що на 2004 р. встановлено такий перелік цінних паперів та інших цінностей, які Національний банк України може приймати від банків в забезпечення кредитів рефінансування: облігації внутрішніх державних позик України; облігації зовнішніх державних позик України; облігації місцевих позик, що вільно обертаються на ринку; облігації підприємств, що вільно обертаються на ринку; облігації підприємств з додатковим забезпеченням; векселі суб'єктів господарської діяльності - резидентів України, що враховані банком; векселі суб'єктів господарської діяльності - резидентів України, що враховані банком та авальовані іншим банком-резидентом; векселі нерезидентів, авальовані іноземними банками з рейтингом не нижчим, ніж "інвестиційний клас"; подвійні складські свідоцтва, що містять складські свідоцтва та заставні свідоцтва, за умови надання банком кредиту під їх забезпечення; іпотечні сертифікати із фіксованою дохідністю, використання яких здійснюватиметься в міру їх запровадження в практичній діяльності суб'єктів ринку; майнові права на кошти в національній валюті, які обліковуються на кореспондентському рахунку в Національному банку України; майнові права на кошти в національній валюті, які обліковуються на депозитних рахунках у Національному банку України або в банках-резидентах; майнові права, що виникли в банку в результаті укладення кредитного договору між банком та відповідним суб'єктом господарської діяльності. Не приймаються в забезпечення кредитів рефінансування: майнові права на кошти в національній валюті, які обліковуються на кореспондентському рахунку в Національному банку України; майнові права на кошти в національній валюті, які обліковуються на депозитних рахунках у Національному банку України або в банках-резидентах; майнові права, що виникли в банку в результаті укладення кредитного договору між банком та відповідним суб'єктом господарської діяльності.

Розглядаючи ефективність цього інструменту грошово-кредитної політики, в літературі відмічається: "актуальність проблеми визначення оптимального рівня ставки рефінансування має кілька аспектів: по-перше, кількісний результат впливу цього інструменту надзвичайно складно оцінити заздалегідь; по-друге, строковий розрив між використанням цього інструмента та ефектом від його застосування (лаг) є достатньо великим і також складно передбачуваним; по-третє, ефективність маніпулювання ставкою рефінансування залежить від міри координованості багатьох напрямків економічної політики." [61 с. 115].

В рамках даної роботи вважаю за необхідне поставити ще одне питання. Національний банк України відпускає кошти в порядку рефінансування на платних засадах, отримує від цього доходи і, відповідно, має певні фінансові інтереси. Але вже в цих доходах і ціні, за якою НБУ відпускає кошти комерційним банкам, закладається майбутня ціна кредитів для юридичних і фізичних осіб, а тому зацікавленість НБУ не сприяє загальнодержавній політиці зниження вартості кредитів. Виходячи з цього, вважаю за необхідне переглянути порядок відпуску коштів комерційним банкам, ставки кредитів рефінансування з тим, щоб ці кошти не створювали зацікавленості НБУ в доходах. Можливо, їх треба виділити окремою строчкою в загальній сумі доходів НБУ і повністю передавати до Державного бюджету України.

2. 5. Управління золотовалютними резервами

Серед функцій НБУ Закон називає і забезпечення ним накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами.

Золотовалютний резерв являє собою ²резерви України, відображені у балансі Національного банку України, що включають в себе активи, визнані світовим співтовариством як міжнародні і призначені для міжнародних розрахунків² [158, ст. 1]. З правової точки зору золотовалютний резерв має ту особливість, що він є окремо виділеним фондом серед активів НБУ, де він відображається. Цей фонд не є власністю НБУ – він лише володіє, користується і розпоряджається цим фондом як представник держави. Із приведеного визначення випливає цільове призначення золотовалютних резервів – вони призначені для міжнародних розрахунків. Але подальші положення Закону України "Про Національний банк України" не тільки не розвивають це положення, але і створюють деяку невизначеність призначення золотовалютних резервів.

Ст. 7 цього закону відносить до числа "інших" функцій НБУ забезпечення ним накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами. В цьому положенні вже закладено протиріччя, оскільки "здійснення операцій" виключає "накопичення та зберігання" або ж ставить питання – в яких обсягах вони мають здійснюватися?

Ст. 28 Закону України ²Про Національний банк України" визначає одним із засобів грошово-кредитної політики управління золотовалютними резервами: ²Національний банк забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні.² Слід звернути увагу, що у визначенні золотовалютних резервів мова йде про їх використання у міжнародних розрахунках, а в даній статті – тільки про операції на внутрішніх ринках, де можна бути забезпечена стабільність попиту і пропозиції грошей в Україні.

Ст. 42 Закону встановлює, що НБУ розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, виконує операції з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче категорії А. Однак всі попередні згадані вище статті взагалі не передбачають розміщення, тобто відчуження) коштів золотовалютних резервів на рахунках інших банків. Ця стаття передбачає вступ НБУ у відносини з іншими банками (невідомо – українських чи іноземних), але визначення цих банків нечітке – вони лише повинні відповідати вимогам до першокласних банків не нижче категорії А (але не обов’язково бути ними) за класифікацією міжнародних рейтингових агентств (яких саме?), що передбачає фактично майже необмежені можливості НБУ.

Таким чином, в результаті цього короткого огляду можна прийти до висновку, що золотовалютний офіційний резерв призначений для здійснення міжнародних розрахунків, а всередині країни – для регулювання валютного ринку і тим самим – підтримання курсу національної валюти, зокрема, шляхом проведення валютних інтервенцій. Значення золотовалютних резервів полягає у забезпеченні платоспроможності країни на світовому ринку. Таким чином, питання золотовалютного резерву співвідносяться із питаннями зовнішньої торгівлі і валютного курсу, а тим самим – з усіма питаннями валютного регулювання. Будь-які інші напрями використання чи операції із золотовалютним резервом мають розглядатися як правопорушення. Оскільки золотовалютний резерв є власністю України, то функції Національного банку України мають обмежуватись статусом представника, що саме по собі вимагає чіткої правового регламентування зі сторони довірителя – держави.

Ст. 47 Закону України "Про Національний банк України" передбачає структуру золотовалютного резерву, який складається з таких активів: монетарне золото; спеціальні права запозичення; резервна позиція в МВФ; іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності. Поповнення золотовалютних резервів проводиться Національним банком шляхом: 1) купівлі монетарного золота та іноземної валюти; 2) отримання доходів від операцій з іноземною валютою, банківськими металами та іншими міжнародно визнаними резервними активами; 3) залучення Національним банком валютних коштів від міжнародних фінансових організацій, центральних банків іноземних держав та інших кредиторів. Використання золотовалютного резерву здійснюється Національним банком на такі цілі: 1) продаж валюти на фінансових ринках для проведення грошово-кредитної політики, включаючи політику обмінного курсу; 2) витрати по операціях з іноземною валютою, монетарними металами, а також іншими міжнародно визнаними резервними активами. Не допускається використання золотовалютного резерву для надання кредитів і гарантій та інших зобов'язань резидентам і нерезидентам України.

Одним із найважливіших економічних питань щодо золотовалютних резервів є досягнення їх оптимального розміру. Високі золотовалютні резерви створюють можливості для регулювання валютного ринку і курсу валюти, хоча водночас вони означають заморожування частини національного багатства. Тому для визначення оптимальної величини золотовалютних резервів приймається до уваги їх співвідношення із обсягом зовнішньої торгівлі. Міжнародний валютний фонд рекомендує такі оптимальні розміри золотовалютних резервів щодо різних за рівнем розвитку країн: а) для розвинутих країн – співвідношення обсягу офіційних валютних резервів до сукупного сальдо платіжного балансу за поточними операціями і балансу руху капіталів та кредитів за короткостроковими операціями; б) для країн із стійким співвідношенням між експортом та імпортом капіталу – співвідношення валютних резервів та динаміки сальдо торгового балансу; в) для імпортоорієнтованих країн, що розвиваються – достатнім є рівень резервів, що відповідає розмірам тримісячного імпорту [1, с. 160]. Крім того, на розміри золотовалютного резерву впливають ще ряд факторів, зокрема, ступінь ризику у зовнішньоекономічних операціях та ін. Таким чином, при формуванні та використанні золотовалютного резерву треба виходити не стільки з того, що він повинен бути якомога більшим, скільки з того, що віні має бути оптимальним.

Контроль за використанням золотовалютного резерву прямо не віднесений до компетенції будь-якого з контролюючих органів України, а Ревізійної комісії щодо перевірки діяльності НБУ не існує. Варто нагадати, що частина друга ст. 70 Закону України "Про Національний банк України" передбачає, що в частині руху коштів Державного бюджету України, аналізу виконання кошторису фінансову перевірку Національного банку здійснює Рахункова палата, що не відносить золотовалютний резерв до об’єктів контролю Рахункової палати України.

За своїм значенням золотовалютний резерв можна прирівняти до числа одного із основних фондів держави. Це вимагає належної правової регламентації з тим, щоб його витрачання відбувалось суворо на підставах, вказаних у законі. Мабуть, є необхідність затвердити Законом України Положення про золотовалютний резерв України, що дозволить підняти його значення на більш високий рівень, уникнути політичних ігор навколо цього фонду і здійснювати за ним належний контроль. В ньому має бути чітко вказано, що золотовалютний резерв є державним фондом коштів, яким за дорученням держави розпоряджається Національний банк України. Крім того, розміри золотовалютного резерву НБУ мають встановлюватись щорічно Основними засадами грошово-кредитної політики на відповідний рік в окремому розмірі. В ньому мають бути передбачені загальний обсяг золотовалютного резерву, його обсяг на конкретну дату (тобто обсяг, який підтримується постійно, стабільний залишок), структура золотовалютного резерву та ін. Слід також визначити напрямки витрачання коштів із цього фонду. На наш погляд, золотовалютні резерви мають подвійну природу – вони використовуються як резерви держави і як засіб для підтримання стабільності національної валюти (наприклад, шляхом валютних інтервенцій). В Основних засадах слід було б відобразити різницю між цими частинами фонду, наприклад, встановивши мінімальний розмір, нижче якого НБУ не має права використовувати кошти фонду на валютні інтервенції. В цих випадках він повинен інформувати Верховну Раду України.

2. 6. Операції з цінними паперами на відкритому ринку

Згідно ст. 29 Закону України ²Про Національний банк України" ²операціями відкритого ринку Національного банку є купівля-продаж казначейських зобов'язань, а також інших цінних паперів (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права) та боргових зобов'язань, визначених Правлінням Національного банку.² Суть цього інструменту полягає в тому, що центробанк купує цінні папери на відкритому ринку і тим самим спрямовує в обіг певну суму грошових коштів, збільшуючи загальний обсяг грошової маси (при цьому спочатку він збільшує банківські резерви). При продажу цінних паперів він вилучає частину банківських резервів, а тим самим зменшує кількість грошей в обігу. Тобто кінцевою метою операцій на відкритому ринку є збільшення чи зменшення кількості грошей в обігу, їх пропозиції, а це в кінцевому підсумку впливає на кон’юнктуру товарних ринків.

Ефективність операцій на відкритому ринку залежить, в кінцевому підсумку, від стану ринку цінних паперів. В країнах із високорозвиненим фондовим ринком цей інструмент виступає як високоефективний засіб регулювання як грошового, так і фондового ринків, але в Україні та інших країнах, що розвиваються, недостатня розвиненість фондового ринку, недостатня ліквідність цінних паперів об’єктивно не дають змоги цьому інструменту бути в числі засобів, що дають найбільший ефект.

В економічній літературі відмічається, що ²в умовах високорозвиненого ринку цінних паперів цей інструмент монетарної політики має суттєві переваги.

1. Він має високу оперативність і чіткість дії. Якщо центральний банк вирішив збільшити чи зменшити пропозицію грошей та їх розмір, то він може негайно дати розпорядження своїм дилерам купити чи продати цінні папери на відповідну суму, і проблема буде вирішена досить швидко. При цьому не має значення обсяг операції — він може бути незначним чи будь-яким великим.

2. На дію цього інструменту не можуть впливати ніякі інші суб'єкти ринку, крім центрального банку, що робить його регулюючий вплив досить значним, точним і ефективним.

3. Цей інструмент має властивість «гальмування», тобто якщо допускається помилка при проведенні певної операції, то можна негайно запустити операцію протилежної дії і виправити ситуацію з пропозицією грошей: при надмірному збільшенні пропозиції грошей негайно продати відповідну суму цінних паперів і зменшити пропозицію до потрібного рівня² [52, с. 194].

Найбільше центробанки здійснюють операції на відкритому ринку щодо державних цінних паперів. Це пояснюється тим, що уряд є найбільшим емітентом цінних паперів і, відповідно, сегмент державних цінних паперів – найбільшим сегментом фондового ринку. В процесі купівлі і продажу цінних паперів виявляє себе тісна взаємодія уряду і центробанку. Центробанк сприяє переводу державних цінних паперів із первинного ринку на вторинний, підвищенню рейтингу на них, а тим самим – збільшенню доходів державного бюджету, що впливає на бюджетний дефіцит. Крім того, державні цінні папери є найменш ризикованими. Обсяги державних цінних паперів значні і це дозволяє шляхом їх купівлі чи продажу впливати на ринок. Ця функція центробанку тісно пов’язана із обслуговуванням державного боргу, емісією боргових зобов’язань держави і дефіцитністю державного бюджету. Вона дає змогу покривати дефіцит державного бюджету на беземісійній основі і ефективно управляти державним боргом.

Купівля і продаж цінних паперів можуть здійснюватись як у юридичних осіб, так і у банків, але вплив на пропозицію грошей при цьому різний. При продажу цінних паперів комерційним банкам їх резерви зменшуються відразу, а регулятивний ефект настає досить швидко. У випадку продажу цінних паперів юридичним особами регулятивний ефект наступає дещо пізніше.

Операції на відкритому ринку поділяються на динамічні і захисні [52, с. 192]. Динамічні операції впливають на загальний обсяг пропозиції грошей, а захисні полягають у підтримці загальної пропозиції грошей на постійному, незмінному рівні і полягають у збільшенні чи зменшенні купівлі і продажу цінних паперів, виходячи із стану грошово-кредитного ринку.

Операції на відкритому ринку можуть здійснюватись в формі прямої купівлі-продажу, а також у формі репо, тобто купівлі із їх наступним зворотним викупом. Їх можна класифікувати на декілька груп:

операції з купівлі та операції з продажу цінних паперів.

операції з купівлі чи продажу за готівку чи в порядку безготівкових розрахунків.

операції прямі і операції із зворотним продажем (репо).

В залежності від об¢єктів вони поділяються на операції з державними чи приватними цінними паперами.

За строками ці операції можуть бути короткострокові (до трьох місяців) та середньострокові (до одного року).

В залежності від сфери розрізняються операції з банківськими установами та операції з юридичними особами.

Згідно з класифікацією проф. Лютого І. О., операції на відкритому ринку можна розрізняти:

від умов укладення угоди: купівля-продаж за готівку (прямі операції) чи купівля на строк з обов'язковим зворотним продажем - так звані зворотні операції (операції РЕПО);

залежно від об'єктів угоди: операції з державними чи приватними цінними паперами;

від строків угоди: короткострокові (до трьох місяців) або довгострокові (до одного року та більше);

від сфери проведення операцій: у межах банківського сектору ринку цінних паперів або не в банківському секторі ринку;

залежно від способу встановлення ставок: ставки визначаються центральним банком або ринком.² [92, с. 116].

Найбільшу кількість операцій НБУ складають операції із облігаціями державної внутрішньої позики (ОВДП), емітентом яких виступає Міністерство фінансів України, а гарантом - уряд. НБУ виступає в якості генерального агента по розміщенню і погашенню цих облігацій.

Порядок участі НБУ у здійсненні операцій відкритого ринку регламентується Положенням [186]. Операції з купівлі (продажу) державних цінних паперів можуть здійснюватися НБУ шляхом участі в торгах, які проводяться організаторами торгівлі цінними паперами, що офіційно зареєстровані відповідно до законодавства України, згідно з установленими ними правилами. У разі прийняття рішення про участь у торгах НБУ подає організаторам торгівлі заявку із зазначенням основних параметрів щодо купівлі або продажу (протягом операційного дня організаторів торгівлі Департамент монетарної політики може змінювати свої заявки). НБУ може також приймати участь у операціях із купівлі (продажу) державних цінних паперів на позабіржовому ринку.

Національний банк з метою регулювання грошово-кредитного ринку може проводити з банками операції з державними цінними паперами (реструктуризовані боргові зобов'язання Уряду), що є в портфелі Національного банку, з обов'язковою гарантією їх викупу у власників у будь-який час. З метою використання реструктуризованих боргових зобов'язань Уряду як фінансового інструменту НБУ залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку виставляє на продаж реструктуризовані боргові зобов'язання Уряду відповідних кодів випуску з установленням ціни обов'язкового їх викупу кожного наступного дня до часу їх обігу поза Національним банком.

Економічний зміст цих відносин полягає у тому, що уряд з метою покриття бюджетного дефіциту намагається його зменшити або погасити державний борг різними засобами. Якщо при цьому випускаються державні цінні папери, що придбаються економічними структурами чи населенням, то збільшення кількості грошей в обігу не відбувається. Саме так діють уряди розвинутих країн, які, крім того, намагаються уникнути великих розмірів боргових зобов’язань і при цьому не збільшувати інфляційну загрозу, а прибігають до покриття боргових зобов’язань шляхом випуску нових у помірних розмірах, що прийнято вважати звичайним, нормальним, правильним явищем. В цьому випадку просто відбувається переміщення коштів з одного сектора економіки до іншого, обмін своєрідними трансфертами між державою і економікою. Однак якщо такі цінні папери скуповує Національний банк, то це тягне за собою збільшення грошової маси і загрозу інфляції. Гірше всього те, що розміри запозичень і, відповідно, допомоги державному бюджету заздалегідь важко передбачити. Крім того, ріст ВВП викликає необхідність збільшення відповідної кількості готівки в обігу з дотриманням, однак, певних пропорцій з метою недопущення інфляції. Суттєвим чинником є виплата заробітної плати, оскільки вона пов’язана із видачею готівкових коштів і досить відчутними коливаннями готівкової маси – від надлишку коштів до їх нестачі (саме тому НБУ проводить політику видачі заробітної плати через банки, їх банкомати та ін.).

2. 7. Регулювання імпорту та експорту капіталу

Стаття 30 Закон України ²Про Національний банк України" встановлює, що ²Національний банк відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність та систему валютного регулювання і валютного контролю регулює імпорт та експорт капіталу.² Таким чином, об’єктом правового регулювання цих відносин є експорт та імпорт, тобто рух товару та капіталів.

Основними інструментами Національного банку України щодо контролю за цими операціями є видання індивідуальних ліцензій та реєстрація кредитів.

Регулювання імпорту більш обмежене порівняно із регулюванням експорту. Інвестиції в Україну не потребують індивідуальних ліцензій. Іншою формою імпортних операцій із руху капіталу є кредитування в іноземній валюті. Реєстрація таких кредитів була введена Указом Президента України ²Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства² [168], а врегульовані у Положенні Національного банку України [182]. Всі договори про кредити в іноземній валюті, отримані резидентами, підлягають контролю шляхом реєстрації в Національному банку України (з видачею відповідного реєстраційного свідоцтва) протягом семи робочих днів з дати надходження необхідних для реєстрації документів. Уповноважені банки здійснюють обслуговування операцій за договорами на підставі реєстраційних свідоцтв. Отримання реєстраційного свідоцтва мусить бути здійснене ще до здійснення кредитної операції. В разі одержання кредиту без реєстрації резидент сплачує фінансові санкції – штраф у сумі, еквівалентній одному відсотку розміру одержаного кредиту чи позики з подальшою обов’язковою реєстрацією договору. Цей порядок не поширюється на відносини, що виникають у зв'язку із залученням іноземних кредитів, отриманих під гарантії Кабінету Міністрів України.

Значно більш широке коло відносин охоплює регулювання експорту, оскільки воно стосується, перш за все, резидентів – суб’єктів господарської діяльності України. Сюди відносяться інвестиції українських резидентів за кордон, кредитування іноземних суб’єктів, відкриття українськими резидентами валютних рахунків за кордоном. Щодо всіх цих операцій мають видаватися індивідуальні ліцензії Національного банку України. Зокрема, порядок отримання таких ліцензій передбачено в Інструкції Національного банку України про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями [179]. З точки зору грошово-кредитної політики основним у них є вимоги, які ставить НБУ до отримувачів ліцензій. Інструкцією передбачено, що ліцензії за експортною, імпортною та лізинговою операцією надаються виключно центральним апаратом НБУ. Для їх отримання резидент повинен подати до НБУ відповідні документи, а в деяких випадках для отримання індивідуальної ліцензії в ряді випадків вимагається висновок органів по боротьбі з організованою злочинністю (СБУ та інші правоохоронні органи).

Документом, в якому відображаються експортно-імпортні операції і весь товарообмін по зовнішньоекономічних операціях, є платіжний баланс, який являє собою ²співвідношення між сумою грошових надходжень, отриманих країною з-за кордону, і сумою здійснених нею платежів за кордон протягом певного періоду. До платіжного балансу входять розрахунки за зовнішньою торгівлею, послугами, неторговими операціями, доходи від капіталовкладень за кордоном, торгівлі ліцензіями, від фрахтування та обслуговування кораблів, туризму, утримання дипломатичних і торгових представництв за кордоном, грошові перекази окремих осіб, виплати іншим країнам за позики тощо. Платіжний баланс включає рух капіталів: інвестиції та кредити² [158].

Складання, аналіз і прогнозування платіжного балансу є прерогативою НБУ, який використовує методику МВФ. Складається платіжний баланс на основі таких принципів: а) до платіжного балансу заносяться лише економічні трансакції між вітчизняними та зарубіжними суб’єктами; б) розрізняються статті дебету і кредиту; в) платіжний баланс є документом подвійного запису, оскільки більшість операцій відбуваються в еквівалентному обміні економічними цінностями [1, с. 171]. Платіжний баланс складається із двох великих розділів – балансу поточних операцій (це є операції з товарами, роботами, послугами та поточні трансферти) і балансу операцій з капіталом та фінансових операцій (здебільшого це інвестиційні операції).

Складовими частинами балансу поточних операцій є торговельний баланс, баланс послуг, баланс доходів від закордонних інвестицій та платежів за ними, баланс поточних трансфертів (односторонніх переказів). До складу операцій з капіталом та фінансових операцій входять капітальні трансферти, прямі, портфельні та інші інвестиції. Третій розділ платіжного балансу складають резервні активи (валюта та депозити, депозитна позиція в МВФ, золото та ін.). Таким чином, платіжний баланс є аналітичним документом для оцінки зовнішньоекономічних відносин України.

Одним із актуальних питань регулювання експорту та імпорту капіталів є вдосконалення форм управління ним. Рух України до Ради Європи має супроводжуватись лібералізацією руху капіталів, оскільки вільний економічний обмін є одним із принципів Європейського співтовариства. Але це не означає згортання системи контролю за рухом капіталів – вона лише має бути модифікована і збережена.

Висновки до 2 розділу

Засоби та методи (інструменти) грошово-кредитної політики закріплюються в чинному законодавстві і на практиці є елементом стратегічних, проміжних і тактичних цілей грошово-кредитної політики. Вибір їх в кінцевому підсумку здійснюється центральним банком в залежності від економічної ситуації, поставлених задач і цілей та ін. Аналіз питань про засоби та методи грошово-кредитної політики свідчить, що Законом України ²Про Національний банк України² побудована струнка система об’єктів і засобів регулювання Національним банком України грошового обігу, яка дозволяє охопити всі структурні економічні сегменти, що впливають на кількість грошової маси в обігу банки, валютний ринок, ринок цінних паперів, зовнішні відносини України, державні фінанси.

Досвід іноземних країн, зокрема, Англії дозволяє зробити висновки щодо необхідності підвищення ролі процентних ставок в процесі здійснення грошово-кредитної політики, а також упорядкування відносин центрального банку з Урядом, які набули стабільного характеру як в Україні, так і в більшості країн світу і вже давно перестали бути чимось надзвичайним. Тому є слушним досвід Англії щодо використання єдиного рахунку єдиного фонду для обліку і управління всіх боргових відносин з Урядом, хоча форми такого заходу можуть бути різними.

Обов’язкове резервування можна віднести до числа інструментів непрямого впливу на грошову масу, хоча за впливом на комерційні банки він є прямим і досить жорстким інструментом впливу, який навіть іноді називають "фінансовою санкцією". Обов’язкові резерви мають ще одну властивість - вони є гарантією інтересів вкладників. Наслідки обов’язкового резервування діаметрально протилежні для центрального і комерційних банків, які змушені звертатися до самого ж центрального банку за отриманням кредитів в порядку рефінансування, якщо ставки занадто високі, що створює ефекти залежності їх від центрального банку.

Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок, цей інструмент більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики, а часті зміни норми резервування (уверх - униз) взагалі можуть паралізувати діяльність банків, посилюючи цей ефект за рахунок мультиплікації. Тому в розвинутих іноземних країнах цей інструмент широко не застосовується. Таким чином, за економічними властивостями цей інструмент є засобом довгострокового регулювання і в силу цього мусить відрізнятись стабільністю.

Цьому інструменту грошово-кредитної політики повинен більш широко регламентуватися в законі, а не тільки у відомчих актах. В законодавчому акті доцільно обмежити максимальний розмір норми резервування (наприклад, не більше 20 відсотків), в межах якого Національний банк зможе варіювати розмір обов’язкового резервування. Крім того, на рівні закону необхідно закріпити принципи обов’язкового резервування, зокрема, стабільність, під якою мається на увазі незмінюваність розміру норми резервування на протязі тривалого періоду (обов’язкове резервування є інструментом довгострокового регулювання і окремі ситуації на нього практично не повинні впливати), можливість надання пільг Національним банком у певні періоди і для певних банків (адже для банків із невеликими розмірами кредитних ресурсів обов’язкове резервування може означати суттєве зменшення кредитних можливостей в той час, як для великих банків воно має незначний вплив). З метою створення більш гармонійного режиму регулювання обов’язкових резервів доцільно було б запровадити певні пільги для комерційних банків.

В економічній теорії як в Україні, так і за кордоном класичними інструментами грошово-кредитної політики вважається лише ставка процентна політика, а ставка рефінансування розглядається як складова частина цієї політики. Рефінансування комерційних банків є невід’ємною складовою частиною процентної політики і виділення в п. 3 ст. 25 Закону України "Про Національний банк України" як окремого засобу грошово-кредитної політики поряд з процентною політикою не має достатніх підстав.

Процентна політика не зводиться лише до встановлення процентних ставок за операціями центрального банку України, а має ширше значення і включає в себе і рекомендації щодо встановлення процентних ставок за активними і пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб’єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій, охоплює всі відносини, на які впливають процентні ставки, в економіці та соціальній сфері життя суспільства (тут маються на увазі споживчі кредити), а тому саме її (а не ставки) можна розглядати як окремий напрямок грошово-кредитної політики.

Формування процентної політики як єдиного поняття грошово-кредитної політики, управління банківською системою і банківською діяльністю, чинного законодавства сприятиме консолідації цього поняття в окрему категорію не лише банківського права, але і суспільного економічного життя в цілому. Це вимагає внесення змін до Закону України "Про Національний банк України" з тим, щоб сформулювати в ньому, а не на рівні відомчого акту основні положення щодо процентної політики. В процесі здійснення процентної політики переплітаються владно-імперативні, рекомендаційні методи, супроводжувані чітким і однозначним розумінням і використанням Національним банком України економічних механізмів дії процентної політики і її впливу на суспільні процеси.

Золотовалютний резерв можна прирівняти до числа одного із основних фондів держави. Це вимагає належної правової регламентації з тим, щоб його витрачання відбувалось суворо на підставах, вказаних у законі і це викликає необхідність затвердити Законом України Положення про золотовалютний резерв України, що дозволить підняти його значення на більш високий рівень і здійснювати за ним належний контроль. В ньому має бути чітко вказано, що золотовалютний резерв є державним фондом коштів, яким за дорученням держави розпоряджається Національний банк України. Крім того, розміри золотовалютного резерву НБУ мають встановлюватись щорічно Основними засадами грошово-кредитної політики на відповідний рік в окремому розмірі. В ньому мають бути передбачені загальний обсяг золотовалютного резерву, його обсяг на конкретну дату (тобто обсяг, який підтримується постійно, стабільний залишок), структура золотовалютного резерву та ін. Слід також визначити напрямки витрачання коштів із цього фонду. На наш погляд, золотовалютні резерви мають подвійну природу – вони використовуються як резерви держави і як засіб для підтримання стабільності національної валюти (наприклад, шляхом валютних інтервенцій). В Основних засадах слід було б відобразити різницю між цими частинами фонду, наприклад, встановивши мінімальний розмір, нижче якого НБУ не має права використовувати кошти фонду на валютні інтервенції. В цих випадках він повинен інформувати Верховну Раду України.

Одним із найважливіших економічних питань щодо золотовалютних резервів є досягнення їх оптимального розміру. Високі золотовалютні резерви створюють можливості для регулювання валютного ринку і курсу валюти, хоча водночас вони означають заморожування частини національного багатства.

Контроль за використанням золотовалютного резерву прямо не віднесений до компетенції будь-якого з контролюючих органів України, а Ревізійної комісії щодо перевірки діяльності НБУ не існує. Закон України "Про Національний банк України" не відносить золотовалютний резерв до числа об’єктів контролю Рахункової палати України, що є, на наш погляд, недоліком чинного законодавства.

Згідно чинному законодавству Національний банк України відпускає кошти в порядку рефінансування на платних засадах, отримує від цього доходи і, відповідно, має певні фінансові інтереси. Але вже в цих доходах і ціні, за якою НБУ відпускає кошти комерційним банкам, закладається майбутня ціна кредитів для юридичних і фізичних осіб, а тому зацікавленість НБУ не сприяє загальнодержавній політиці зниження вартості кредитів. Виходячи з цього, вважаю за необхідне переглянути порядок відпуску коштів комерційним банкам, стаки кредитів рефінансування з тим, щоб ці кошти не створювали зацікавленості НБУ в доходах. Можливо, їх треба виділити окремою строчкою в загальній сумі доходів НБУ і повністю передавати до Державного бюджету України.

ВИСНОВКИ

Грошово-кредитна політика являє собою одну із ключових категорій фінансового права. Важливість монетарної політики визначається тим, що головні положення щодо її розроблення і реалізації отримали конституційне закріплення (ст. 99 – 100 Основного Закону), а більш детально розвинуті у Законі України ²Про Національний банк України". Крім того, положення про грошово-кредитну політику як частину економічної політики держави містить в собі Господарський кодекс України. В результаті розгляду правових основ грошово-кредитної політики можна сформулювати деякі висновки узагальнюючого характеру.

В юридичній літературі з фінансового і банківського права питання правового регулювання відносин у сфері грошово-кредитної політики, звичайно, розглядаються, але здебільшого недосить широко як частина банківського законодавства. Тим часом група правових норм, які регулюють ці відносини, заслуговує того, щоб зайняти своє місце як окрема структурна частина як фінансового, так і банківського права.

Для ефективного здійснення грошово-кредитної політики, перш за все, необхідне її однозначне розуміння, що в правовому аспекті означає чітке виділення кола відносин, які складають предмет правового регулювання в даній сфері, і виділити з-поміж усіх грошових відносин саме ті, які складають об’єкт грошово-кредитної політики. В літературі можна зустріти як занадто розширені, так і занадто звужені тлумачення поняття грошово-кредитної політики. На наш погляду, слід приєднатися до точки зору тих вчених, які розглядають грошово-кредитну (монетарну) політику як комплекс заходів, спрямованих на досягнення певних суспільних цілей щодо регулювання грошового обігу, які здійснює держава через свій центральний банк. При такому розумінні грошово-кредитної політики чітко постає її об’єкт – грошовий обіг, кількість грошей в обігу (грошова маса), засоби і методи (інструменти), основні напрямки її регулювання. Грошово-кредитна політика як важлива інституція суспільного життя являє собою складне явище, якому в практичному і науковому розумінні надаються дещо відмінні між собою значення. Якщо в найбільш широкому значенні під грошово-кредитною політикою мають на увазі всі заходи Національного банку України у грошово-кредитній сфері, то в спеціально-науковому (яке знайшло своє відображення в Законі України "Про Національний банк України") монетарну політику складає комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на досягнення чітко визначених суспільних цілей шляхом регулювання, перш за все, кількості грошей в обігу. При цьому слід розрізняти внутрішній зміст грошово-кредитної політики і її зовнішню сторону - соціальне призначення (економічне зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу), яке скоріше відображає результати здійснення монетарної політики. В результаті розгляду цих питань пропонується власне визначення грошово-кредитної політики: грошово-кредитна політика – це система заходів із регулювання грошової пропозиції за її кількістю, структурою, рівнем процентних ставок, ціною і обсягами кредитів, спрямованих на економічне зростання, стримування інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення, регулювання платіжного балансу з метою збалансування і задоволення суспільного попиту на гроші. Правове регулювання грошово-кредитної політики за своїм предметом і суспільним значенням повинно складати один із найважливіших інститутів фінансового права разом із емісійним правом. Взяті разом, вони складають конституційно закріплену основу для випуску і обігу грошової одиниці України та управління грошовою системою країни в суспільних інтересах.

Конституція і законодавство України в різних джерелах виділяють різноманітні цілі грошово-кредитної політики, що вимагає їх систематизації і узгодження. На одне із перших місць, крім цілі підтримання стабільності національної валюти, передбаченого Конституцією України, має бути висунута стратегічна ціль підтримання цінової стабільності. Крім того, законодавчого закріплення має набути такий напрямок монетарної політики, як таргетування інфляції.

Грошово-кредитна політика здійснюється Національним банком України і закріплена в Законі про цей особливий центральний орган державного управління. Виходячи із змісту ряду положено Конституції України грошово-кредитна політика має розглядатись як загальнодержавна політика, а право Національного банку на її проведення – як функція, делегована йому Верховною Радою України.

Одним із найбільш дискусійних питань правового статусу Національного банку України є питання про його незалежність. З аналізу законодавства про Національний банк України та іноземного досвіду можна зробити висновок, що чинне законодавство в цілому забезпечує незалежність НБУ, але вона має бути підкріплена сприятливим режимом неформальних відносин в процесі вирішення поточних економічних питань.

Центральною ланкою у розробці і проведенні грошово-кредитної політики є Рада Національного банку України, яка, поряд із Правлінням є органом Національного банку України. В роботі вноситься пропозиція про виведення Ради НБУ із складу Національного банку України і підпорядкування її безпосередньо Верховній Раді України, надавши їй статус Ради з питань грошово-кредитної політики. Такий крок означав би посилення ролі Верховної Ради України у здійсненні грошово-кредитної політики, зосередження всіх питань управління в Правлінні НБУ. Крім того, важливим питанням є порядок формування Ради і її склад. З цього приводу вносяться пропозиції продовжити строк повноважень членів Ради до 7 років, заборонити їм входити до жодної з політичних партій, формування ради не за ознакою представництва, а за ознаками професійності, представництва від органів держави, яких грошово-кредитна політика стосується в найбільшій мірі (Міністерство фінансів, Міністерство економіки та ін.). З метою розширення сфери впливу Ради на ефективну реалізацію грошово-кредитної політики було б доцільно доповнити її повноваження обов’язком давати щорічно висновок щодо проекту Державного бюджету на наступний рік, а також участь у певних формах у формуванні Основних напрямів бюджетної політики України на кожен рік.

В результаті розгляду питань про Основні засади грошово-кредитної політики як основний документ цієї інституції можна коротко сформулювати, що Основні засади грошово-кредитної політики мають прийматися тільки Верховною Радою України і мають бути якісно вдосконалені за рахунок більшої кількості показників, які узгоджено визначаються як НБУ, так і органами державної виконавчої влади, відображення територіальних аспектів грошово-кредитної політики та ін.

Одним із недоліків чинного законодавства про грошово-кредитну політику є відсутність чітко закріплених її принципів. В роботі вноситься пропозиція включити до Закону України "Про Національний банк України" такі принципи грошово-кредитної політики: 1) єдність економічної, фінансової і грошово-кредитної політики; 2) незалежність центрального банку при проведенні грошово-кредитної політики; 3) комунікативність; 4) цілеспрямованість; 5) транспарентність (прозорість); 6) врахування часових і територіальних факторів; 7) відповідальність. Ці, а при належній розробці й інші принципи могли б скласти частину розділу ΙУ Закону України "Про Національний банк України".

Особливої уваги заслуговує принцип єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики. В практичній діяльності ідеальним варіантом вираження цього принципу могло б стати одночасне і узгоджене прийняття Верховною Радою України програми економічного і соціального розвитку, Державного бюджету і Основних засад грошово-кредитної політики країни на відповідний рік. З метою більш чіткої взаємодії Кабінету Міністрів, Національного банку, Міністерства фінансів, Міністерства економіки та інших структур було б доцільно прийняти Указ Президента України про координацію і взаємодію цих структур в процесі розробки і прийняття головних загальнодержавних програм, документів та ін. Це ніяк не суперечило б чинному законодавству і Конституції України і тільки сприяло б більш повному втіленню в життя принципу єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики.

З метою більш грунтовного розгляду питань грошово-кредитної політики, втілення принципу єдності економічної, фінансової і грошово-кредитної політики, досягнення кращої координації роботи різних структур виконавчої влади в дослідженні пропонується створювати Раду НБУ не за принципом представництва від Президента та Верховної Ради України, а за принципом представництва від Міністерства економіки, Міністерства фінансів та інших зацікавлених структур.

Одним із найважливіших правових проблем грошово-кредитної політики є вдосконалення її методів і засобів (інструментів) – як кожного зокрема, так і всієї системи в цілому, переоцінка значення деяких із них (зокрема, підвищення ролі процентної політики).

Засоби та методи (інструменти) грошово-кредитної політики закріплюються в чинному законодавстві і на практиці є елементом стратегічних, проміжних і тактичних цілей грошово-кредитної політики. Вибір їх в кінцевому підсумку здійснюється центральним банком в залежності від економічної ситуації, поставлених задач і цілей та ін. Аналіз питань про засоби та методи грошово-кредитної політики свідчить, що Законом України ²Про Національний банк України² побудована струнка система об’єктів і засобів регулювання Національним банком України грошового обігу, яка дозволяє охопити всі структурні економічні сегменти, які впливають на кількість грошової маси в обігу банки, валютний ринок, ринок цінних паперів, зовнішні відносини України, державні фінанси.

Досвід іноземних країн, зокрема, Англії дозволяє зробити висновки щодо необхідності підвищення ролі процентних ставок в процесі здійснення грошово-кредитної політики, а також упорядкування відносин центрального банку з Урядом. Ці відносини набули стабільного характеру як в Україні, так і в більшості країн світу і вже давно перестали бути чимось надзвичайним. Тому є слушним досвід Англії щодо використання єдиного рахунку єдиного фонду для обліку і управління всіх боргових відносин з Урядом, хоча форми такого заходу можуть бути різними.

Обов’язкове резервування можна віднести до числа інструментів непрямого впливу на грошову масу, хоча за впливом на комерційні банки він є прямим і досить жорстким інструментом впливу, який навіть іноді називають "фінансовою санкцією". Обов’язкові резерви мають ще одну властивість - вони є гарантією інтересів вкладників. Наслідки обов’язкового резервування діаметрально протилежні для центрального і комерційних банків, які змушені звертатися до самого ж центрального банку за отриманням кредитів в порядку рефінансування, якщо ставки занадто високі, що створює ефекти залежності їх від центрального банку.

Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок, цей інструмент більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики, а часті зміни норми резервування (уверх - униз) взагалі можуть паралізувати діяльність банків, посилюючи цей ефект за рахунок мультиплікації. Тому в розвинутих іноземних країнах цей інструмент широко не застосовується. Таким чином, за економічними властивостями цей інструмент є засобом довгострокового регулювання і в силу цього мусить відрізнятись стабільністю.

Цьому інструменту грошово-кредитної політики повинен більш широко регламентуватися в законі, а не тільки у відомчих актах. В законодавчому акті доцільно обмежити максимальний розмір норми резервування (наприклад, не більше 20 відсотків), в межах якого Національний банк зможе варіювати розмір обов’язкового резервування. Крім того, на рівні закону необхідно закріпити принципи обов’язкового резервування, зокрема, стабільність, під якою мається на увазі незмінюваність розміру норми резервування на протязі тривалого періоду (обов’язкове резервування є інструментом довгострокового регулювання і окремі ситуації на нього практично не повинні впливати – для їх врегулювання використовуються інші інструменти), можливість надання пільг Національним банком у певні періоди і для певних банків (адже для банків із невеликими розмірами кредитних ресурсів обов’язкове резервування може означати суттєве зменшення кредитних можливостей в той час, як для великих банків воно має незначний вплив). З метою створення більш гармонійного режиму регулювання обов’язкових резервів доцільно було б запровадити певні пільги для комерційних банків.

В економічній теорії як в Україні, так і за кордоном класичними інструментами грошово-кредитної політики вважається лише процентна політика, а ставка рефінансування розглядається як складова частина цієї політики. Рефінансування комерційних банків є невід’ємною складовою частиною процентної політики і виділення в п. 3 ст. 25 Закону України "Про Національний банк України" як окремого засобу грошово-кредитної політики поряд з процентною політикою не має достатніх підстав.

Процентна політика не зводиться лише до встановлення процентних ставок за операціями центрального банку України, а має ширше значення і включає в себе і рекомендації щодо встановлення процентних ставок за активними і пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб’єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій, охоплює всі відносини, на які впливають процентні ставки, в економіці та соціальній сфері життя суспільства (тут маються на увазі споживчі кредити), а тому саме процентну політику (а не ставки) можна розглядати як окремий напрямок грошово-кредитної політики.

Формування процентної політики як єдиного поняття грошово-кредитної політики, управління банківською системою і банківською діяльністю, чинного законодавства сприятиме консолідації цього поняття в окрему категорію не лише банківського права, але і суспільного економічного життя в цілому. Це вимагає внесення змін до Закону України "Про Національний банк України" з тим, щоб сформулювати в ньому, а не на рівні відомчого акту основні положення щодо процентної політики. В процесі здійснення процентної політики переплітаються владно-імперативні, рекомендаційні методи, супроводжувані чітким і однозначним розумінням і використанням Національним банком України економічних механізмів дії процентної політики і її впливу на суспільні процеси.

Згідно чинному законодавству Національний банк України відпускає кошти в порядку рефінансування на платних засадах, отримує від цього доходи і, відповідно, має певні фінансові інтереси. Але вже в цих доходах і ціні, за якою НБУ відпускає кошти комерційним банкам, закладається майбутня ціна кредитів для юридичних і фізичних осіб, а тому зацікавленість НБУ не сприяє загальнодержавній політиці зниження вартості кредитів. Виходячи з цього, вважаю за необхідне переглянути порядок відпуску коштів комерційним банкам, ставки кредитів рефінансування з тим, щоб ці кошти не створювали зацікавленості НБУ в доходах. Можливо, їх треба виділити окремою строчкою в загальній сумі доходів НБУ і повністю передавати до Державного бюджету України.

Золотовалютний резерв можна прирівняти до числа одного із основних фондів держави. Це вимагає належної правової регламентації з тим, щоб його витрачання відбувалось суворо на підставах, вказаних у законі і це викликає необхідність затвердити Законом України Положення про золотовалютний резерв України, що дозволить підняти його значення на більш високий рівень, уникнути політичних ігр навколо цього фонду і здійснювати за ним належний контроль. В ньому має бути чітко вказано, що золотовалютний резерв є державним фондом коштів, яким за дорученням держави розпоряджається Національний банк України. Крім того, розміри золотовалютного резерву НБУ мають встановлюватись щорічно Основними засадами грошово-кредитної політики на відповідний рік в окремому розмірі. В ньому мають бути передбачені загальний обсяг золотовалютного резерву, його обсяг на конкретну дату (тобто обсяг, який підтримується постійно, стабільний залишок), структура золотовалютного резерву та ін. Слід також визначити напрямки витрачання коштів із цього фонду. На наш погляд, золотовалютні резерви мають подвійну природу – вони використовуються як резерви держави і як засіб для підтримання стабільності національної валюти (наприклад, шляхом валютних інтервенцій). В Основних засадах слід було б відобразити різницю між цими частинами фонду, наприклад, встановивши мінімальний розмір, нижче якого НБУ не має права використовувати кошти фонду на валютні інтервенції. В цих випадках він повинен інформувати Верховну Раду України.

Одним із найважливіших економічних питань щодо золотовалютних резервів є досягнення їх оптимального розміру. Високі золотовалютні резерви створюють можливості для регулювання валютного ринку і курсу валюти, хоча водночас вони означають заморожування частини національного багатства.

Контроль за використанням золотовалютного резерву прямо не віднесений до компетенції будь-якого з контролюючих органів України (Ревізійної комісії щодо перевірки діяльності НБУ не існує). Закон України "Про Національний банк України" не відносить золотовалютний резерв до числа об’єктів контролю Рахункової палати України, що є, на наш погляд, недоліком чинного законодавства.

Грошово-кредитна політика здійснюється через засоби банківського регулювання, які законодавчо поділяються на адміністративні та індикативні. Серед індикативних методів, які називаються в Законі України "Про Національний банк України", є методи і засоби (інструменти), які передбачають в собі типові владно-імперативні приписи, а тому більш послідовним був би їх поділ на адміністративні та ринкові, що більш точно відповідало б змісту відносин, в які вступає Національний банк України.

Таким чином, в роботі розглянуто головні питання правового регулювання грошово-кредитної політики в Україні, яка є невід¢ємною частиною економічної політики держави, вдосконалення єдиного державного механізму її здійснення, закріплення в нормативно-правових актах основ монетарної політики і її реалізація як на протязі тривалого періоду, так і конкретного року, наближення грошово-кредитних питань до питань розвитку економіки. Залишається сподіватись, що юридична складова грошово-кредитної політики дозволить підняти її ефективність на більш високий рівень в цілому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адамик Б. П. Національний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. — Тернопіль: Карт-блаш, 2002. - 278 с.

2. Алисов Е. А. Деньги и правовой обычай // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. - Вип.45. - С. 154.

3. Алисов Е. А. Финансовое право Украины. Учебное пособие. – Х: фирма "Эспада", 2000. – 288 с.

4. Антология экономической классики: В 2-х т. -М.: МП "Эконов", 1991. -Т. 1.

5. Антонова О. В. Середовище вироблення державної політики (теоретико-методологічні аспекти). – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління. Спеціальність 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Дніпропетровськ. – 2005. – 20 с.

6. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т.4: Пер. с древнегреч. / Общ. ред. А.И. Доватура. - М.: Мысль, 1983.

7. Бабич А. М., Павлова Л. Н. Государственные и муниципальные финансы: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2002. – 687 с.

8. Банківське право: українське та європейське / За ред. П. Д. Біленчука. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 1999. - 400 с.

9. Банківський менеджмент: навч. Посібник для вищ. навч. закладів // Кириченко О. А., Гіленко І.В., Роголь С. Л. та інші. За ред. Кириченка О. 3-є вид., перероб. і доповн. – К.: Знання - Прес, 2002. – 438 с.

10. Банківське право України: Навч. посібник / За заг. ред. А. О. Селіванова. - К.: Видави. Дім "Ін Юре", 2000.

11. Банковское дело / Под ред. О.И. Лаврушина. - М.: Банки и биржи. НКЦ, 1992. - 428 с.

12. Банківське право США // Пер. с англ // общ. ред. Я. И. Куника. – М.: П. – 1992.

13. Банк Франции. История. Структура. Роль. – Париж: Банк Франции. – Институт профессиональной подготовки. – 1995. – 80 с.

14. Барковский Н. Д. Проблемы кредита и денежного оборота в условиях развитого социализма. - М: Финансы, 1976.

15. Белов В. А. Банковское право России: теория, законодательство, практика: Юридические очерки. - М.: Учебно-консульт. центр „ЮрИнфоР", - 2000.

16. Береславська О. Особливості впливу валютного курсу на внутрішні ціни в Україні // Вісник Національного банку України. - 2007. - № 3. – С. 9 – 13.

17. Богиня Д., Волынский Г. Банковская система Соединённых Штатов // Економіка. Фінанси. Право. - 2001. - № 1. - С. 14-18.

18. Болгарин І. В. Від створення основ дворівневої банківської системи – до ефективного управління фінансами // Вісник Національного банку України. – 1996. - № 1. – С. 21 – 23.

19. Болдаков В. Монетарні операції Національного банку України. // Вісник Національного банку України, 2000. - № 3. - С. 44.

20. Братко А. Г. Банковское право. Теория и практика. Учебное пособие. – М.: изд-во «ПРИОР», 2000. – 320 с.

21. Братко А. Г. Центральный банк в банковской системе России. М.: Спарк, 2001.

22. Василик О. Д. Грошова реформа як метод фінансової стабілізації. В збірнику "Грошові реформи в зарубіжних країнах: досвід та уроки для України". Міжнародна науково-практична конференція. Київ, 23 – 24 травня 1996 р. Доповіді, повідомлення. – К., 1996. – 192 с.

23. Ващенко Ю. В. Банківське право: Навч. Посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 344 с.

24. Волга В. Чи потрібен незалежній Україні незалежний Національний банк? // Голос України. – 21 лютого. - 2007. - № 32 (4032).

25. Волга В., Ковальчук Т. Бюджет 2007 року: проблеми і перспективи формування // Голос України. – 19 вересня. - 2006. - № 173.

26. Воронова Л. К., Кучерявенко Н. П. Финансовое право: Учебное пособие для студентов юридических вузов и факультетов. – Харьков: Легас, 2003. – 360 с.

27. Воронова Л. К. Банковско - финансово - правовой словарь - справочник. - К.: А.С.К., 1998. – 288 с.

28. Воронова Л. К. Про правовий статус Національного банку України та його Ради за новим Законом України "Про Національний банк України" // Реферативний огляд чинного законодавства України. За ред. В. В. Цвєткова, Є. Б. Кубко. – К.: Салком, 2000. – С. 87 – 93.

29. Воронова Л. К. Правовое регулирование кредитно-расчетных отношений в народном хозяйстве. – К.: Вища школа, 1988.

30. Воронова Л. К. Фінансове право: Підручник. – К.: Прецедент; Моя книга, 2006. – 448 с.

31. Воронова Л., Мороз А., Пуховкіна М., Савлук М. Національний банк України // Вісник Національного банку України. – 2001. - № 5. – С. 6 – 9.

32. Гаркавенко В. І. Забезпечення стабільності національної валюти в Україні. Наукова доповідь. – К.: Національна Академія наук України. Інститут економіки, 2001. – 62 с.

33. Гавалда К., Стуфле Ж. Банковское право. — М.: Финанстатинформ, 1996.

34. Гальчинський А. С. Теорія грошей. – К.: Основи, 1996. – 413 с.

35. Геєць В. Незалежність центрального банку – запорука стабільності // Урядовий кур’єр. – 19 травня. - 2005. - № 92. – С. 5.

36. Гейвандов Я. А. Центральный банк Российской Федерации: юридический статус, организация функции, полномочия. - М.: Изд-во Моск. независ. ин-та междунар. права, 1997.

37. Гейвандов Я. А. Государственное регулирование денежной и кредитной сферы в России (некоторые вопросы и перспективы) // Государство и право, 2001. - № 11. - С. 38-48.

38. Гейвандов Я. А. Какой центральный банк нужен Российской Федерации? // Государство и право. - 1998. - № 8. - С. 13-24.

39. Гейвандов Я. А. О соотношении публичных и частно-правовых начал в регулировании банковской деятельности // Банковское право, 2001. - № 1. - С. 11-17.

40. Гейвандов Я. А. Основы правового регулирования банковской системы в Российской Федерации // Государство и право. - 1997. — № 6. — С. 84-91.

41. Гейвандов Я. А. Правовое положение Центрального банка Российской Федерации // Государство и право. - 1997. - № 11. – С. 75-81.

42. Глух Н. А. Деньги, торговля и рынки в американской экономической антропологии // Вестник МГУ. Серия эконом, 1997. - № 6.

43. Годме П. М. Финансовое право / Пер. й вступ. статья Р. О. Халфиной.— М.: Прогресс, 1978.— 429 с.

44. Голубев С. А. Роль Центрального банка Российской Федерации в регулировании банковской системы страны. - М.: Юрид. Дом „Юстицинформ", 2000.

45. Горшкова Н. Валютно-курсова політика: практичний досвід та рекомендації. // Вісник Національного банку України. – 2007. - №1. - С. 62 – 66.

46. Гоутри Р. Дж. Деньги и кредит: Пер. с 3-го англ. изд. К. Г. Фокина / Под ред. И. А. Трахтенберга. - М.: Изд-во коммун. акад., 1930.

47. Гражданское право. Часть 1: Учебник / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. - М.: ТЕИС, 1996.

48. Гражданское право. В 2-х т.: Учебник / Под ред. Е.А. Суханова. - М.: БЕК, 1994. - Т.1.

49. Гриценко А., Кричевська Т. Монетарна стратегія: шлях до ефективної грошово-кредитної політики. Стаття перша. Необхідність і передумови формування монетаристської стратегії як форми комунікації центральних банків // Вісник Національного банку України, 2005. - № 11. – С. 8 – 18.

50. Гриценко А., Кричевська Т. Монетарна стратегія: шлях до ефективної грошово-кредитної політики. Стаття друга. Архітектоніка монетарних стратегій і зарубіжний досвід їх формування та застосування // Вісник Національного банку України. - 2006. - № 2. – С. 8 – 19.

51. Гриценко А., Кричевська Т. Монетарна стратегія: шлях до ефективної грошово-кредитної політики. Стаття третя. Основні засади побудови і запровадження середньострокової монетарної стратегії в Україні // Вісник Національного банку України. - 2006. - № 7. - липень. – С. 8 – 22.

52. Гроші та кредит. Підручник / За заг. ред. Савлука М. І.) - К.: КНЕУ, 2001. - 602 с.

53. Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасіва. - Тернопіль. - Карт – Бланш, 2000. - 512 с.

54. Грошові реформи в зарубіжних країнах: досвід та уроки для України. Міжнародна науково-практична конференція. Київ, 23 – 24 травня 1996 р. Доповіді, повідомлення. – К., 1996. – 192 с.

55. Грудзевич Я. Розвиток інституційної основи грошово-кредитної політики в Україні // Вісник Національного банку України, 2006. - № 6. – С. 27 – 29.

56. Гуревич И. С. Очерки советского банковского права. – Л., 1952.

57. Гэлбрейт Дж. К. Экономические теории и цели общества.

58. Денежное обращение и кредит СССР: Учебник / Под ред. А. Я. Ротлейдера. - М.: Финансы и статистика, 1985.

59. Деньги и кредит Часть 1: Деньги при капитализме / Под ред. Г. А. Козлова. - М.: Партиздат, 1933.

60. Деньги опять пропали // Деловая столица. - № 16 (154). От 19.04.2004.

61. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін.— К.: КНЕУ, 2000. — 316 с.

62. Дмитренко Е. С. Фінансове право України. Практикум. – К.: Атіка, 2004. – 216 с.

63. Долан Э. Дж., Кэмпбелл Колин Д., Кэмпбелл Розмари Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика / Пер, с англ. В. Лукашевича и др.; Под общ. ред. В. Лукашевича, М. Ярцева. — СПб., 1994. — 496 с.

64. Дембровський М. В чому полягає місія центрального банку // "Урядовий кур'єр". – 1999. - 13 липня.

65. Дещо про інфляційне стримування // Голос України. – 2007. – 25 липня. - № 129 (4129).

66. Джус Ю. М. Ефективність державного регулювання грошової пропозиції в перехідний період. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Спеціальність 08.02.03 – організація управління, планування і регулювання економікою. – Львів, 2003. – 19 с.

67. Дзюблик О. В. Організація грошово-кредитних відносин суспільства в умовах ринкового реформування економіки. - К.: Поліграфкнига, 2000. – 512 с.

68. Ефимова Л. Г. Банковское право. Теоретическое и практическое пособие — М.: Изд "БЕК", 1994. - 347 с.

69. Жертва коалиции. Политики хотят свергнуть председателя Нацбанка, заменив Владимира Стельмаха коалиционныым банкиром // Деловая столица. - № 24/266. – 12.06.2006.

70. Заверуха І. Б. Банківське право: Посібник для студентів. – Львів: Астролябія, 2002. – 222 с.

71. Затварська О. Незалежність Банку Англії та її законодавче забезпечення // Вісник Національного банку України. – 2001. - № 4. – С. 53 – 55.

72. Іванов В. М., Софіщенко І. Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2001. – 232 с.

73. Иришев Б. К. Денежно-кредитная политика: концепция и механизм. - Алма-Ата: Гылым, 1990.

74. Карасёва М. В. Финансовое правоотношение. – Воронеж: изд-во Воронежского государственного ун-та, 1997. – 304 с.

75. Карманов Є. В. Банківське право України: Навчальний посібник. – Харків: "Консум", 2000. – 464 с.

76. Качан О. О. Банківське право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 288 с.

77. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. – М.: ²Прогресс², 1978.

78. Козюк В. В. Центральний банк і грошово-кредитна політика. - Тернопіль: Джура, 1999. - 260 с.

79. Колісник В. Б. Правові основи акредитивної форми безготівкових розрахунків. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Спеціальність 12.00.02 – державне право і управління; державне будівництво; адміністративне право; фінансове право. – Харків: 1995. – 19 с.

80. Конституционная экономика. – М., 2003. – 76 с.

81. Костіна Н. І. Гроші та грошова політика: Навч. посібник. – К.: НІОС, 2001. – 224 с.

82. Костюченко О. А. Банківське право. Банківська система. Національний банк. Комерційні банки. - К.: А.С.К., - 2001. - 576 с.

83. Кравець В. М., Кравець Ю. В. Західноєвропейський банківський бізнес: становлення і сучасність. - К.: Знання-Прес, 2003. - 470 с.

84. Кравченко В. І. Грошова реформа в Україні і особливості станволення національної грошової системи. В зб. "Грошові реформи в зарубіжних країнах: досвід та уроки для України". Міжнародна науково-практична конференція. Київ, 23 – 24 травня 1996 р. Доповіді, повідомлення. – К., 1996. – С. 54 – 60.

85. Кротюк В. Л. Національний банк – центр банківської системи України. Організаційно-правовий аналіз. - К.: Видав. Дім "Ін Юре", 2000.

86. Кучеренко О. О. Державна політика: теоретико-методологічні засади дослідження процесу формування та здійснення. Автореферат дис. На здобуття наукового ступеня канд. наук з державного управління. – К., 2000. – 17 с.

87. Лагутін В. Д. Гроші та грошовий обіг: Навчальний посібник. - К.: Знання, 1998.

88. Лоевецкий Д. А. Государственная теория денег. - М: НКФ, Фин.-эконом. бюро, 1923.

89. Лочман Я. Перспективи кодифікації банківського законодавства України // Вісник Національного банку України. – 2001. - № 1. - С. 43 – 45.

90. Лукашев О. А. Правове регулювання грошової системи України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Спеціальність 12.00.07. – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Харків: 2002. – 18 с.

91. Лунц Л. А. Деньги и денежные обязательства в гражданском праве. - М.: Статут, 1999. – 238 с.

92. Лютий І. О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки. Монографія. – К.: Атіка, 2000, 120 с.

93. Макконелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. В 2-х т. - М.: Республика, 1992. - Т.1.

94. Менгер К. Основания политической экономии // Австрийская школа политической экономии: Пер с нем. / Предисл., коммент., сост. B. C. Автономова. - М.: Экономика, 1992.

95. Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків / Пер. з англ. С. Панчишин, Г. Стеблій, А. Стасишин. – К.: Основи, 1998. – 963 с.

96. Міщенко В. І., Кротюк В. Л. Центральні банки: організаційно-правові засади. – К.: Т-во "Знанння", КОО, 2004. – 372 с.

97. Мороз А. М., Пуховкіна М. Ф. Національний банк і грошова кредитна політика. – К., 1999.

98. Музика О. А. Фінансове право: Навч. Посібник. – 2-е вид., доп. І перероб. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005. – 260 с.

99. Мурычев А. В., Фатеев С. В. Путь из кризиса лежит через промышленность // Экономика и жизнь. - № 27. – 1998.

100. Незалежність центрального банку: міжнародне порівняння. Доповідь робочої групи Англійського банку // Центральний банк у банківських країнах Заходу. Проект економічної реформи в Україні. Гарвардський університет. Лютий. – 1992.

101. Нікіфоров П. О. Регулювання грошового обігу в умовах ринкової трансформації економіки. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук. Спеціальність 08.01.01 – економічна теорія. – К., 2003. – 38 с.

102. Новоселова Л. А. Денежные расчеты в предпринимательской деятельности. - М.: ЮрИнфоР, 1996.

103. Олейник О. М. Основы банковского права. Курс лекций. - М.: Юрист, 1997. – 424 с.

104. Оніщук М. Бюджетний процес і грошово-кредитна політика Національного банку України: економіко-правові нотатки // Голос України. – 27 жовтня. - 2006. - № 201.

105. Организация и планирование денежного обращения: Учебник / Под ред. B.C. Геращенко. - М.: Финансы и статистика, 1988.

106. Орлюк О. П. Банківська система України. Правові основи організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 240 с.

107. Орлюк О. П. Фінансове право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.

108. Орлюк О. П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 104 с.

109. Панасюк Б. Мистецтво управляти – дивитися вперед // Урядовий кур¢єр. – 22 листопада 2006. - № 220.

110. Пасічник В. В. Правові гарантії незалежності Національного банку України та перспективи їх зміцнення // Вісник Національного банку України, 1997. - № 3. – С. 8 – 11.

111. Пасічник О. В. Валютно-курсова політика та механізм її реаліізації в Україні. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Спеціальність 08.02.03 – організація управління, планування і регулювання економікою. – К., 2004. – 18 с.

112. Пахомов В. І., Стрільчук Л. В. Гроші та кредит: Навчально-методичний посібник. – К.: МАУП, 2004, - 56 с.

113. Пацурківський П. С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. – Чернівці. – Чернівецький державний університет. – 1997. – 244 с.

114. Петрик О. І. Історія монетарного розвитку в Україні // Вісник Національного банку України. – 2007. - №1, С. 2- 16.

115. Полфреман Д., Форд Ф. Основы банковского дела: Пер. с англ. - М.: Инфра-М, 1996.

116. Поляков В. П., Московкина Л. А. Структура и функции центральных банков. Зарубежный опыт. - М.: ИНФРА-М, 1996. - 192 с.

117. Портной М. А. Деньги: их виды и функции. - М.: Анкил, 1998.

118. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України // Вісник Національного банку України. - 2005. - № 1. – С. 45 – 49.

119. Ровинский Е. А. Основные вопросы теории советского финансового права. - М.: Госюриздат, 1960. – 193 с.

120. Розенберг А. И. Правовые основы банковской системы в России // Банковское право. - 2001. - № 1. – С. 2 – 10.

121. Романишин О. В., Уманців Ю. М. Центральний банк і грошово-кредитна політика: Навч. Посібник. – К.: Атіка, 2005. – 480 с.

122. Савлук М. І. Грошово-кредитна політика Національного банку України та оцінка її ефективності // Вісник Національного банку України. - 1999. - № 1. - С. 3 – 7.

123. Самуельсон П. Економіка: Пер. з англ. — Львів: Світ, 1993 (гл. 26: Міжнародна торгівля та фінанси).

124. Селіванов А. О. НБУ: місце і роль в системі органів держави // Вісник Національного банку України. - 1996. - № 1. – С. 58 – 61.

125. Сигайов А. О. Банківська система та необхідність її державного регулювання // Вісник Української академії банківської справи, 2001. - № 1(10). - С. 36 – 38.

126. Скакун О. Ф. Теория государства и права. - Харьков: Консум, 2000 – 704 с.

127. Смит В. Происхождение центральных банков. – М.: Институт национальной модели экономики, 1996. – 260 с.

128. Старинський М. В. Порівняльне банківське право: Навчальний посібник. – Суми: ВТД "Університетська книга", 2006. – 299 с.

129. Стельмах B. C., Єпіфанов А. О., Гребеник Н. І., Міщенко B. I. Грошово-кредитна політика в Україні / За ред. B.I. Міщенка. - К.: Знання, КОО, 2000. – 305 с.

130. Стельмах В. С. Роль Національного банку України в забезпеченні стабільності національної грошової одиниці. Спеціальність 08.04.01 – фінанси, грошовий обіг і кредит. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. – Суми, 2002. – 17 с.

131. Сухий Р. Реалізація принципу незалежності центральних банків європейських держав. Керівні органи центральних банків // Вісник Національного банку України. - 2006. – № 10. – С. 18 – 22.

132. Тихомиров Ю. А. Публичное право. Учебник. – М.: издательство БЕК, 1995. - 496 с.

133. Ткаченко А. О., Білявська А. Б. Правове регулювання діяльності Державного банку у ХХ столітті // Вісник Української академії банківської справи. - № 1. - 2001. - С. 11 - 15.

134. Толоконцева Г. В. Актуальные проблемы планирования и регулирования денежного обращения: Текст лекций. - Л.: ЛФЭИ, 1987.

135. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю., Экмалян A. M. Банковское право Российской Федерации. Общая часть.

136. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. К вопросу о статусе Банка России //Деньги и кредит, 1998. - № 9. – С. 9 – 16.

137. Философский энциклопедический словарь. – М.: "Советская энциклопедия", 1983. – 840 с.

138. Фінансова передумова ефективної соціально-економічної стратегії // Голос України. – 14 червня 2005. - № 108. (3608).

139. Фінансове право: Підручник. Керівник авт. Колективу і відп. ред-р Л. К. Воронова. – Видання друге, виправлене та доповнене. – Х.: Фірма "Консум", 1999. – 496 с.

140. Фінансові підсумки минулого року. Інформація Міністерства фінансів України щодо виконання Державного бюджету у 2005 р. // Урядовий кур¢єр. – 1 вересня 2006. - № 41.

141. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. 2-у изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2000. – 600 с.

142. Фут Майкл. Англійський банк. Центральний банк у банківських країнах Заходу. Проект економічної реформи в Україні. Гарвардський університет. Лютий. – 1992.

143. Халфина P. O. К вопросу о предмете и системе советского финансового права // Вопросы советского административного и финансового права. - М.: Изд-во АН СССР, 1952.

144. Харрис Л. Денежная теория: Пер. с англ. / Общ. ред. В. М. Усоскина. - М.: Прогресс, 1990.

145. Худяков А. И. Основы теории финансового права. - Алмааты. - Жеті жарги, 1995. – 288 с.

146. Шабанова Н. Н. Денежное обращение и кредит СССР: Учебник для вузов . - Ташкент: "Укитувчи", 1985.

147. Шамова І. В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн.: навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 195 с.

148. Шварц Г. А. Безналичний оборот и кредит в СССР. - М: Госфиниздат, 1963.

149. Эриашвили Н. Д. Финансовое право: Учебник для вузов. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. — 606 с.

150. Юлдашев О. Проблеми реформування адміністративного права // Право України, 2005. - № 5. – С. 28 – 32.

151. Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. — К.: Скарби, 1998.

Нормативні акти.

152. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховнї Ради України 28 червня 1996 // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст.141.

153. Конституційний Договір між Верховною радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Укладено 8 червня 1995 // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 18. – Ст. 133. (Втратив чинність).

154. Бюджетний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 21 червня 2001, №2542 – Ш // Голос України. – 24 липня. – 2001. - № 129.

155. Цивільний кодекс України. Прийнято Верховною Радою України 16 січня 2003, № 435 // Голос України. - 13 березня. – 2003. - № 47 - 48.

156. Господарський кодекс України. - Затверджений 16 січня 2003, № 436 // Голос України. - 14 березня. – 2003. - № 49-50.

157. Закон України ²Про зовнішньоекономічну діяльність² від 16 квітня 1991, № 959-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 29. - Ст. 377.

158. Закон України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999, № 679 - XIV // Відомості Верховної Ради 1999. - № 29. - Ст. 238.

159. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 20.03.1991. - № 872-12 // Відомості Верховної Ради 1991. - № 25. - Ст. 281.

160. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000, N 2121-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 5-6. - Ст.30 // Урядовий кур'єр . – 2001. - № 8.

161. Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23 лютого 2006, № 3480-ΙУ // Голос України. – 14 квітня 2006. - № 69.

162. Закон України "Про платіжні системи і переказ грошей в Україні" від 05 квітня 2001, № 2346 – ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 29. – Ст. 137.

163. Закон України "Про Кабінет міністрів України" від 21 грудня 2006 р. № 514 // Голос України. – 2 лютого 2007. - № 19.

164. Регламент Верховної Ради України. Затверджений постановою Верховної Ради України "Про Регламент Верховної Ради України" від 16 березня 2006, № 3547.-ΙУ. Додаток // Відомості Верховної Ради України. – 2006. - № 23, 24 - 25. – Ст. 202.

165. Рекомендації парламентських слухань ²Фінанси і банківська діяльність: сучасний стан та перспективи розвитку². Схвалені постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003, № 781-ΙУ // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 31 – 32. - Ст. 264.

166. Указ Президента України ²Про реформу грошової системи України² від 7 листопада 1992, № 549/92.

167. Указ Президента України ²Про грошову реформу в Україні² від 25 серпня 1996. - № 762/96 // ²Урядовий кур'єр² 1996, N161-162 від 29.08.96.

168. Указ Президента України ²Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства² від 27 червня 1999 року № 734/99.

169. Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993р. № 15-93 // Відомості Верховної Ради. – 1993. - № 17. - Ст.184.

170. Основні засади грошово-кредитної політики на 2006 рік. Затверджені рішенням Ради Національного банку України від 9 вересня 2005, № 17.

171. Постанова Правління Національного банку України "Про забезпечення ефективного проведення операцій з дорогоцінними металами з метою накопичення золотовалютного резерву Національного банку України", № 297 від 1 грудня 1995.

172. Постанова Правління Національного банку України від 1 лютого 2001, № 41.

173. Постанова Правління Національного банку України від 28 квітня 2006, № 169.

174. Постанова Національного банку України № 221 від 19 травня 2004, "Про окремі питання регулювання грошово-кредитного ринку".

175. Постанова Національного банку України N 397 від 18.08.2004, Втратила чинність.

176. Постанова Національного банку України N 565 від 24.11.2004.

177. Постанова Правління Національного банку України ²Щодо обов'язкових резервів² від 28.11.2004, № 571.

178. Постанова Правління Національного банку України "Про окремі питання регулювання грошово-кредитного ринку від 15 вересня 2006, № 364.

179. Інструкція про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 24 березня 1999, N 136. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 травня 1999 за N 338/3631.

180. Інструкція про касові операції в банках України. Затверджена постановою Правління Національного банку України від 14.08.2003, N 337. Зареєстрована в Міністерстві юстиції України 05.09.2003 за N 768/8089.

181. Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004, N 637. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 січня 2005 за N 40/10320.

182. Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства. Затверджено Постанова Правління Національного банку України від 28.08.2001, N 369. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 вересня 2001 за N 845/6036.

183. Положення про процентну політику Національного банку України. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 18.08.2004, N 389. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 вересня 2004 за N 1092/9691.

184. Положення про порядок визначення та формування обов'язкових резервів для банків України. Затверджене постановою Правління Національного банку України від 21.04.2004 N 172. Зареєстроване в Міністерстві юстиції України 12 травня 2004 за N 595/9194 // Вісник НБУ 2004, N6 (додаток) 04.06.200489. Втратило чинність.

185. Положення про порядок формування обов’язкових резервів для банків України. Затверджено постановою Правління Національного банку України № 91 від 16 березня 2006. Зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23 березня 2006 за N 312/12186.

186. Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій. Затверджене постановою Правління Національного банку України 24.12.2003, № 584. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 січня 2004 за N 97/8696.90.

187. Положення про механізми рефінансування банків. Затверджене постановою Правління Національного банку України N 82 від 28.02.2002, 91. Положення про механізми рефінансування комерційних банків. Затверджене постановою Правління Національного банку України N 484 від 15.12.2000.

188. Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам. Затверджене постановою Правління Національного банку України 17.06.2004, N 270. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 липня 2004 за N 885/9484.

189. Положення про порядок визначення рейтингових оцінок за рейтинговою системою CAMELS. Затверджене Правлінням Національного банку України N 171 від 8 травня 2002.

190. Положення про надання банками України інформації за угодами з купівлі та продажу кредитних ресурсів у національній валюті на міжбанківському кредитному ринку. Затверджено Постановою Правління Національного банку України 21.01.2004, N 20. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 лютого 2004 за N 170/8769.

191. Тимчасове положення про порядок рефінансування Національним банком України комерційних банків під забезпечення державних цінних паперів. Затверджене постановою Правління Національного банку України N 246 від 28 вересня 1995 року. Постанова втратила чинність.

192. Тимчасове положення про визначення Національним банком України процентних ставок за своїми операціями. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 27.04.2001, N 183. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 травня 2001 за N 423/5614.

193. Тимчасове положення про зміст, порядок розробки Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її виконанням. Затверджені рішенням Ради Національного банку України від 8 червня 2001, № 17.

194. Правила проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком України. Затверджені постановою Правління Національного банку України N 116 від 4 травня 1994. Правила втратили чинність на підставі Постанови Нацбанку № 12 від 22 січня 1996.

195. Правила проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком України. Затверджені постановою Правління Національного банку України N 97 від 20 травня 1994. Правила втратили чинність на підставі Постанови Нацбанку № 484 від 15.12.2000.

196. Правила організації статистичної звітності, що подається до Національного банку України. Затверджені Постановою Правління Національного банку України від 19.03.2003, N 124. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 7 травня 2003 за N 353/7674.

197. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України" (справа про комунальні послуги) N 2-рп/99 від 2 березня 1999.

198. Регламент Ради Національного банку України.

199. Постанова Верховного Суду України від 11 лютого 2002 у справі № 4/168.

200. Постанова Верховного Суду України від 22 квітня 2003 у справі № 2/684.

201. Постанова Верховного Суду України від 12 жовтня 2004 у справі № 7/207.

202. Про практику Верховного Суду України у справах зі спорів, пов’язаних із здійсненням Національним банком України повноважень щодо регулювання банківської діяльності та банківським наглядом. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 25 листопада 2004 р. № 01 – 8/3042.

203. Про доповнення інформаційного листа Вищого господарського суду України від 25 листопада 2004, № 01 – 8/3042 "Про практику Верховного Суду України у справах зі спорів, пов’язаних із здійсненням Національним банком України повноважень щодо регулювання банківської діяльності та банківським наглядом".

204. Лист Національного банку України "Про Положення про нормативи обов’язкового резервування коштів банківською системою України" № 14-011/1912-6492 від 30 липня 1999.

205. Лист Національного банку України від 1 вересня 1999, №14-011/2150 – 7220.

206. Лист Національного банку України "Щодо формування обов’язкових резервів № 14-011/2058-7028 від 28 вересня 1999.

207. Лист НБУ N 14-011/208-547 від 27.01.2000 ²Щодо облікової, ломбардної ставки та норми формування обов'язкових резервів з лютого 2000 року².

208. Лист НБУ N 14-011/936-2256 від 10.04.2000 ²Про норму формування комерційними банками обов'язкових резервів, облікову, ломбардну ставку на квітень 2000 року².

209. Лист НБУ N 14-012/1399-2131 від 05.04.2001.

210. Лист Національного банку України № 14-011/466-765 від 5 лютого 2001.

211. Лист НБУ N 14-011/529-1127 від 11.02.2002.

212. Лист НБУ N 14-011/1217-2246 від 03.04.2002.

213. Лист НБУ N 14-011/2362-4175 від 04.07.2002. Втратив силу.

214. Лист Національного банку України "Щодо підтримання ліквідності банківської системи через відповідні механізми та інструменти в межах затверджених монетарних параметрів" N 14-011/3036-7784 від 22 жовтня 2003.

215. Лист Національного банку України "Про регулювання грошово-кредитного ринку" N 14-011/771-1794 від 27 лютого 2004.

216. Лист Національного банку України "Про ситуацію з ліквідністю банківської системи, обсяг та вартість операцій на міжбанківському кредитному ринку" N 14-011/1088-2652 від 22 березня 2004.

217. Лист Національного банку України "Про регулювання грошово-кредитного ринку" N 14-011/771-1794 від 27 лютого 2004.

218. Лист Національного банку України "Про визначення Національним банком України процентних ставок та регулювання ліквідності банків України, встановлення відсоткових ставок за кредитами овернайт і депозитними операціями" N 14-011/1356-3347 від 06 квітня 2004.

219. Лист Національного банку України "Про отримання кредитів рефінансування Національного банку" N 14-011/2203-5747 від 11 червня 2004.

220. Лист Національного банку України "Динаміка макроекономічних і монетарних параметрів у січні - жовтні 2004 року" N 14-011/4435-11553 від 8 листопада 2004.

221. Лист Національного банку України "Про регулювання грошово-кредитного ринку" N 14-011/2206-5751 від 11 травня 2004.

222. Роз’яснення Національного банку України "Роз’яснення щодо застосування заходів впливу до комерційних банків за порушення нормативів обов’язкового резервування" № 14-011//1180-2818 від 26 квітня 2000.

223. Законопроект № 1039 "Про внесення змін до Закону "Про Національний банк України" (щодо членів Ради та Правління Національного банку України)". Поданий Президентом України 5 червня 2006 р. за № 1039.

224. Федеральный Закон Российской Федерации "О Центральном банке Российской Федерации (Банке России)" от 10 июля 2002, № 86-ФЗ.

225. Постановление Правительства Росссийской Федерации "О правительственной комиссии по вопросам финансовой и денежно-кредитной политики" от 13 декабря 1994, № 1375.

226. Основные направления Единой государственной денежно-кредитной политики России на 2002 год.

227. Кодекс надлежащей практики по обеспечению прозрачности в денежно-кредитной и финансовой политике: Декларация принципов. Принят 26 сентября 1999 г. Временным комитетом Международного валютного фонда // Вестник Банка России. 30 декабря 1999, N 83. С.3-12.


Схожі роботи

Дисертація присвячена аналізу організаційно-правових форм соціального захисту людини і громадянина в Україні, сутності державного управління соціальним захистом. В ній визначаються поняття соціального захисту, соціальної захищеності, загальнообов’язкового державного соціального страхування, адресної державної соціальної допомоги, досліджуються питання організації державного управління соціальним захистом.

В утвердженні ринкової економіки важливу роль відіграють комерційні банки, які є одним із інструментів її становлення у нашій державі.Комерційні банки, незважаючи на їх поширеність у світі, є новим явищем для України, оскільки стали створюватися у той час, коли держава стала на шлях проведення економічних перетворень

З часу проголошення Декларації про державний суверенітет України (16.07.1990 р.) у державі відбулися широкомасштабні зміни, як в системі органів публічної влади, так і в механізмі правового регулювання їх діяльності. 

Розвиток національної правової системи у всіх її проявах є складним і тривалим процесом, що вимагає належного наукового забезпечення, об‘єктивної апробації та виваженості в оцінках. На жаль, сьогодні процесу формування національної правової системи властива тенденція до відображення миттєвих потреб у правовому регулюванні тієї чи іншої сфери суспільних відносин, без врахування теоретичного підґрунтя цього багатогранного процесу

Забезпечення внутрішньої безпеки як своєрідної характеристики і необхідної умови життєдіяльності людей, суспільства та держави в цілому є невід’ємною складовою державної політики, тобто однією з найбільш важливих функцій держави. Управління внутрішньою безпекою як один із напрямків діяльності адміністративно-політичного апарату Української держави ґрунтується на загальних принципах, методах та формах управління у сфері адміністративно-політичної діяльності, є одним із його видів