Дисертації » Право

Адміністративно - правові засади управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності

Повний текст роботи з малюнками та таблицями доступний при скачуванні. Скачати
Дата введення: 2011-03-25       201 ст.



ВСТУП

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ УСФЕРІ ОХОРОНИ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇВЛАСНОСТІ

1.1. Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності як об’єктдержавного управління

1.2. Поняття та система суб’єктів управління охороною прав на об’єктиінтелектуальної власності.

1.3. Форми та методи управління у сфері охорони прав на об’єктиінтелектуальної власності

Розділ 2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ УСФЕРІ ОХОРОНИ ПРАВ НА ОКРЕМІ ОБ’ЄКТИІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

2.1. Управління у сфері охорони прав на об’єкти промисловоївласності

2.2. Управління у сфері охорони прав на селекційні досягнення

2.2.1. Управління у сфері охорони прав на сорти рослин

2.2.2. Організаційно-правові аспекти державного управління племінною справою у тваринництві

2.3. Управління у сфері охорони прав на об’єкти авторського права ісуміжних прав

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми.Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності на сьогоднішній день є пріоритетним напрямком діяльності Української держави. Це продиктовано рядом об’єктивних факторів. По-перше, Конституція України гарантувала громадянам захист прав інтелектуальної власності, який має здійснюватися саме державою; по-друге, держава сама зацікавлена у належній правовій охороні інтелектуального капіталу, оскільки останній є найважливішою передумовою забезпечення подальшого сталого соціально-економічного і культурного розвитку країни; по-третє, необхідність виконання зазначеного завдання обумовлена також міжнародними зобов’язаннями держави у сфері інтелектуальної власності. У зв’язку з цим Україна взяла курс на побудову дієвого механізму гарантування та охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Історично склалося так, що змістом даного механізму стали переважно норми цивільного права і заснована на них діяльність суб’єктів цивільно-правових відносин. Однак сучасний стан справ у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності свідчить, що цього замало, оскільки саморегуляція відносин у зазначеній сфері не задовольняє потреби сучасного суспільства. Це викликає необхідність активізації участі державних органів у процесі охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, функціонування яких вже набуває управлінського аспекту.

У цьому контексті, а також враховуючи проблеми здійснення адміністративної реформи, надзвичайно актуальним є дослідження адміністративно-правових засад управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, оскільки недосконалість державної діяльності у цій сфері перешкоджає ефективній охороні зазначених прав.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами.Дисертаційне дослідження виконано відповідно до Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., а також пп. 1.1, 1.2, 3.1 Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр.

Мета і завдання дослідження.Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України та узагальнень практики його реалізації визначити особливості державного управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, визначити адміністративно-правові засади діяльності державних органів щодо забезпечення охорони та захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, специфіку управління у сфері охорони прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності, розробити рекомендації щодо удосконалення адміністративно-правових засад управління у зазначеній сфері.

Відповідно до поставленої мети в дисертації необхідно визначити такі основні завдання:

  • охарактеризувати діяльність з охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності як об’єкт державного управління;
  • з’ясувати структуру державної системи правової охорони інтелектуальної власності;
  • визначити суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;
  • дати характеристику методів та форм управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;
  • з’ясувати систему та особливості адміністративно-правових засад управління у сфері охорони прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності;
  • сформулювати основні шляхи удосконалення адміністративно-правових засад управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які виникають у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Предмет дослідженнястановлять адміністративно-правові засади управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Методи дослідження.В роботі використовуються як загальнонаукові методи пізнання об’єктивної дійсності, що базуються на діалектичному підході до об’єкта, який досліджується, так і окремі методи наукового пізнання. Зокрема, логічний метод використано під час дослідження нормативних актів, аналітичних матеріалів, точок зору вчених з окремих питань, які є предметом дослідження (Розділи 1, 2). Історичний метод застосовувався під час історико-правового аналізу становлення вітчизняноїсистеми суб’єктів управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності(підрозділ 1.2). Порівняльно-правовий метод використано під час дослідження проблемних питань розмежування компетенції різних суб’єктів, задіяних у справі управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, з’ясування форм та методів управлінської діяльності у названій сфері (підрозділи 1.3, 2.1-2.3.). За допомогою системно-структурного методу було здійснено аналіз структури адміністративних процедур, пов’язаних з видачею охоронних документів на об’єкти права інтелектуальної власності (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3). Метод документального аналізу застосовано для виявлення результатів діяльності державних та недержавних суб’єктів у сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності (підрозділ 1.2). Вимоги формальної логіки щодо послідовності, визначеності, несуперечності і обґрунтованості суджень дотримувалися при формулюванні висновків і пропозицій відповідно до мети дослідження.

У формулюванні висновків і пропозицій дисертант ґрунтувався на працях провідних вчених із загальної теорії держави та права, конституційного, адміністративного, цивільного та інших галузей права, зокрема, В.Б. Авер’янова, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, А.С.Васильєва, І.П.Голосніченка, Є.В. Додіна, В.І. Жукова, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, Л.В. Коваля,В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, Н.П. Матюхіної, О.І. Остапенка, О.А. Підопригори, О.О. Підопригора, А.О. Селіванова, О.В. Синьова, О.Д. Святоцького, Ю.М. Старилова, М.М. Тищенка, Р.Б. Шишки та ін., публікації в друкованих засобах масової інформації. Правову основу дослідження складають Конституція України, закони України, нормативні акти Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативні акти органів виконавчої влади, які визначають адміністративно-правові засади управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні матеріали, які характеризують діяльність суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, узагальнення їх практичної діяльності, політико-правова публіцистика, довідкові видання.

Наукова новизна одержаних результатіввизначається тим, що вперше у вітчизняній юридичній науці проведено комплексне монографічне дослідження адміністративно-правових засад управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих здобувачем особисто. Основні з них такі:

- набуло подальшого розвитку визначення співвідношення категорій „охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності” та „захист прав на об’єкти інтелектуальної власності”;

- поліпшено визначення системи суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;

- удосконалено теоретичні положення щодо методів та форм управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;

- подальшого розвитку набула характеристика адміністративно-правових засад управління у сфері охорони прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності;

- вперше через призму інституту адміністративної процедури розглянута діяльність Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України з видачі охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності;

- дістало подальшого розвитку обґрунтування необхідності зміни організаційної структури та правового статусу Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України;

- сформульовано і обґрунтовано ряд пропозицій щодо вдосконалення законодавства України про адміністративну відповідальність у аспекті охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Практичне значення одержаних результатівполягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

- у науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки адміністративно-правових засад управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;

- у правотворчості – в результаті дослідження сформульовано ряд пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства, зокрема, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Митного кодексу України, Закону України „Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”, до відомчих нормативних актів, що регулюють порядок видачі охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності;

- у правозастосовчій діяльності використання одержаних результатів дозволить покращити практичну діяльність суб’єктів управління щодо управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності;

- у навчальному процесі – матеріали дисертації доцільно використовувати для проведення занять з дисципліни „Адміністративне право України”, зокрема під час вивчення особливостей державного управління економікою.

Особистий внесок здобувачав одержання наукових результатів, викладених у дисертації. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, всі сформульовані в ньому положення та висновки обґрунтовані на підставі особистих досліджень автора. У співавторстві опублікованонаукову статтю „Правовий статус патентного відомства: українські реалії в контексті зарубіжного досвіду” (здобувачем визначено можливості використання зарубіжного досвіду для розвитку правового статусу Державного комітету України з питань інтелектуальної власності). В дисертації ідеї та розробки, які належать співавторам, не використовувались.

Апробація результатів дисертації.Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на двох науково-практичних конференціях –“Актуальні проблеми державотворення в умовах адміністративної реформи” (Запоріжжя, 2004), симпозіумі професорсько-викладацького складу ВНЗ МВС України“Адміністративне право і адміністративна діяльність органів внутрішніх справ” (Сімферополь, 2005), а також на засіданнях кафедри адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації.Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладено у п’яти статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях.

РОЗДІЛ 1ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИУПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОХОРОНИ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1.1. Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності як об’єктдержавного управління

Прийняття Конституції України започаткувало розвиток і становлення нових галузей українського права, стало рушійним фактором для проведення багатьох науково-практичних досліджень спрямованих на розробку та вдосконалення чинного законодавства. Торкнулося це також і інституту цивільного права – права інтелектуальної власності. Необхідність закладення на рівні Основного закону країни правових засад зазначеного правового інституту є перспективним і надзвичайно важливим, оскільки на сьогоднішній день наукова, науково-технічна та інші види інтелектуальної діяльності все більше стають приоритетними, і саме їх результати визначають стратегію і тактику соціально-економічного розвитку будь-якої держави. Тому розвинуті країни все більше і більше інвестують розвиток науки і техніки, культури, тобто розвиток інтелектуальної власності, яка стає в сучасних умовах інтелектуальним капіталом. Отже, нові пріоритети в напрямках суспільно-корисної діяльності, як справедливо відмічає В.С. Венедиктов, зумовлюють необхідність належного правового забезпечення усіх видів інтелектуальної власності [102]. Погоджуючись загалом із наведеною точкою зору, зі свого боку відмітимо, що поряд із правовим забезпечення інтелектуальної власності, яке у переважній більшості випадків базується на нормах цивільного права, особливої актуальності у цьому плані набуває також і діяльність із застосування та реалізації цих приписів, яка вже набуває адміністративно-правового характеру. Отже, у самому загальному наближенні можна стверджувати, що інститут інтелектуальної власності являє собою комплексне правове утворення, яке перебуває одночасно під впливом норм приватного та публічного права. Зазначена теза більш докладно буде розглянута та доведена у процесі подальшого викладу матеріалу, оскільки з початку необхідно визначитися із загальним розумінням таких категорій як „інтелектуальна власність”, „право інтелектуальної власності”, „об’єкти інтелектуальної власності”, „права на об’єкти інтелектуальної власності”.

Термін „інтелектуальна власність” виник у процесі тривалої (починаючи з XVIIIстоліття) практики юридичного закріплення за певними особами прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері науки, виробництва, мистецтва, літератури тощо. У науковій термінології цей термін використовується з 50-х років XXстоліття, що багато у чому обумовлено його вживанням у ряді міжнародних актів того часу.

Інтелектуальна власність зачисляється до особливого виду діяльності, що має віртуальний характер. Саме це значно ускладнює усвідомлення її сутності та визначення, що обумовлює наявність значної кількості визначень зазначеної правової категорії.

Так, на думку Л.Б. Гальперіна і Л.А. Михайлової, інтелектуальна власність – це умовне поняття, яке використовується для позначення сукупності виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, насамперед, творчої діяльності, а також прирівняних до них за правовим режимом засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу [105].

Це визначення дещо уточнюють автори навчального посібника „Право інтелектуальної власності в Україні”, які вважають, що результат інтелектуальної діяльності має бути втіленим у певну об’єктивну форму і здатним до відтворення [184].

В. Жуков [127] вважає, що термін „інтелектуальна власність” у пандектній системі цивільного законодавства будь-якої країни, у тому числі і в Україні, має умовний характер. Цей термін неадекватний сутності правового явища – праву власності.

Загалом, категорія „власність” віддзеркалює історично вже сформовані присвоєння, розподілу й розпорядження стосовно матеріальних благ, речей, предметів, що є об’єктами власності. При цьому власник може використовувати свою власність на свій розсуд, і ніхто інший не може законним шляхом використати його власність (скористатись його власністю) без його дозволу, згоди. Законодавче врегулювання економічних відносин з приводу власності утворює „право власності”, за яким авторитет держави гарантує відповідне присвоєння майна.

У пандектній системі права (наприклад, німецькій) немає місця „праву власності” на „нетілесні” об’єкти як „праву речовому”.

Результати досліджень еволюції поняття „інтелектуальна власність” дозволили авторам дійти до думки, що використання зазначеного терміну можливе шляхом перечислення конкретних його об’єктів [148,с.16]. Хоча з нашої точки зору більш вірним було б казати про права на об’єкти інтелектуальної власності, що власне випливає із ряду нормативних актів.

Так, у Конвенції, яка заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності, укладеній у Стокгольмі 14 липня 1967 р. (Стаття 2, Viii) [76], зазначається, що інтелектуальна власність включає права, що відносяться до:

  • літературних, художніх та наукових творів;
  • виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо- та телевізійних передач;
  • винаходів у всіх галузях людської діяльності;
  • наукових відкриттів;
  • промислових зразків;
  • товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань та комерційних позначень;
  • захисту від недобросовісної конкуренції, а також усіх інших прав, які відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній галузях.

Визначення поняття інтелектуальної власності міститься також у статті 418 Цивільного кодексу України “Поняття права інтелектуальної власності” [6], в якій закріплено: „Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом”.

Отже, з цього можна зробити висновок, що під інтелектуальною власністю необхідно розуміти не що інше, як сукупність виключних прав на результати інтелектуальної діяльності (об’єкти права інтелектуальної власності), а також на деякі інші прирівняні до них об’єкти [99, с.11].

На теперішній час історично узвичаєно, що права на такі об’єкти як винаходи, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, торгівельні найменування і позначення характеризуються терміном „право промислової власності”. Права на літературні, художні і наукові твори регулюються авторським правом, а права, які стосуються виступів виконавців, фонограм і програм ефірного мовлення називаються „суміжними правами”[114, с.9].

Термін „промислова власність” – досить умовний [93, с.11] і застосовується щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань, географічних зазначень походження товарів, раціоналізаторських пропозицій тощо, які, на відміну від результатів матеріального виробництва, втілено в описах, розрахунках, кресленнях, послугах тощо і може бути тиражовано та передано в промислове виробництво. У зв’язку з цим існує абсолютно вірна точка зору, що об’єкти промислової власності, знаходять життя у процесі науково-технічної діяльності людини і у цілому спрямовані на досягнення певних науково-технічних результатів, необхідних людям для забезпечення своєї життєдіяльності. При цьому варто пам’ятати, що поняття „науково-технічна діяльність” набагато ширше від поняття „промислова власність”, хоча багато об’єктів цих двох понять співпадають, наприклад, винахід є результатом науково-технічної діяльності і разом з тим він є об’єктом промислової власності. Але далеко не всі результати науково-технічної діяльності стають об’єктами промислової власності і, отже, об’єктами правової охорони. Багато результатів науково-технічної діяльності залишаються поза межами зазначених понять з тих чи інших причин [187, с.32-33].

Промислова власність у сучасному розумінні для фахівців, обізнаних щодо сфери інтелектуальної власності, – це складова інтелектуальної власності, яка стосується творінь людського розуму. Цей самий термін „промислова власність” застосовується для позначення рухомої й нерухомої матеріальної власності, яка використовується в процесі матеріального виробництва (будівель, споруд, обладнання тощо). За таких умов фахівці і науковці різних галузей, різних спеціальностей по різному тлумачать поняття „промислова власність”, що подеколи призводить до непорозуміння й плутанини.

Оскільки все, що належить промисловості, можна називати промисловою власністю або власністю промисловості, власність, продукована інтелектуальною діяльністю, що відтворюється в промисловому виробництві, мабуть, повинна була б мати більш коректну назву, бо існує і промислова не інтелектуальна власність, але термін „промислова власність”, втім, як і термін „інтелектуальна власність”, широко застосовується поза рамками закону не лише в побуті, а й у літературі. Вони лаконічні й зручні у застосуванні.

Отже, поняття „промислова власність” у сучасному сенсі – це складова інтелектуальної власності, що стосується творінь людського розуму [148, с.18-19].

Вище вже було відмічено, що відносно об’єктів промислової власності у їх авторів або інших осіб, які володіють по відношенню до останніх певними правомочностями, виникає певна сукупність суб’єктивних прав, які поділяються на особисті немайнові і майнові права [187, с.231].

Виникнення суб’єктивних прав на об’єкти промислової власності завжди пов’язується із вчиненням певних юридичних дій, без яких зазначене право просто не виникає. Це система юридичних дій: 1) подання заявки на пропозицію, яку заявник має намір через відповідний державний орган визнати тим чи іншим об’єктом промислової власності; 2) здійснення необхідних експертиз заявок на видачу охоронного документа на той чи інший об’єкт інтелектуальної власності; 3) у разі позитивних результатів проведених експертиз здійснення державної реєстрації заявленого і атестованого об’єкта промислової власності; 4) видача відповідного охоронного документа, який засвідчує виникнення суб’єктивних прав на об’єкт промислової власності.

При цьому слід мати на увазі, що мова йде про суб’єктивні права саме на об’єкти промислової власності, які виникають лише на підставі рішення відповідного державного органу про визнання заявленої пропозиції тим об’єктом, на який претендує заявник. Але у заявника є й інші суб’єктивні права, які виникають ще до визнання пропозиції тим чи іншим об’єктом промислової власності.

Говорячи безпосередньо про визначені вище дві групи прав на об’єкти промислової власності відмітимо, що докладний аналіз останніх є предметом цивільно-правової науки, що і було здійснено рядом вчених правознавців [187, с.228-305; 163,с.98-104, 150-155]. У зв’язку з цим ми обмежимося лише їх визначення, що буде достатнім, на нашу думку, для досягнення мети даного дослідження, оскільки у ньому наголос робиться не на змісті того або іншого права, а на діях, які гарантують його охорону і вчиняються з боку суб’єктів державного управління.

До особистих немайнових прав суб’єктів права промислової власності можна віднести: право першого заявника; право винахідника на те, щоб його не згадували як винахідника даного винаходу; право на подовження пропущених строків; право на внесення до заявки доповнень, змін і уточнень; право на участь у розгляді заявки; право на оскарження будь-яких дій по заявці; право на пріоритет; право на відмову від патенту тощо. Особливістю зазначеної групи прав є той факт, що вони у своїй більшості виникають ще до моменту державної реєстрації об’єкта промислової власності. Але поряд з цим, виникнення декількох особистих немайнових прав на об’єкти промислової власності тісно пов’язується з фактом реєстрації того або іншого об’єкту. Мова йде у даному випадку, наприклад, про право на авторство, право на назву об’єкта промислової власності, право на ім’я.

Поряд з цим у суб’єктів права промислової власності є комплекс прав іншого змісту, виникнення якого пов’язується з видачею охоронного документа на об’єкт промислової власності. Зазначена група прав отримала назву майнових прав суб’єкта промислової власності. Особливістю зазначеної групи прав є той факт, що вона є найголовнішою сукупністю прав творців будь-якого об’єкту інтелектуальної власності. Можна без перебільшення сказати, що саме майнові права є основним стимулом розвитку інтелектуальної, творчої діяльності. Адже в переважній більшості випадків люди створюють ті чи інші результати своєї творчості не заради свого власного задоволення(хоча є й такі), а заради одержання певної вигоди, передусім – матеріальної, від використання цих результатів. У зв’язку з цим особливої актуальності і значимості набувають питання правової охорони саме майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності, що складає серцевину, основний стержень права інтелектуальної власності [163, с.105].

Майнові права суб’єктів права промислової власності мають певні, суттєві особливості по відношенню до майнових прав на інші об’єкти інтелектуальної власності. Такими особливостями є той факт, що зазначені права виникають лише на підставі відповідної кваліфікації об’єктів промислової власності, тобто з моменту коли відповідний державний орган визнає в установленому порядку результати науково-технічної та іншої творчої діяльності обороноздатними і на цій підставі видасть відповідний правоохоронний документ (патент або свідоцтво).

Майнові права суб’єктів права промислової власності на різні об’єкти цієї власності схожі між собою, але водночас між ними є ряд істотних відмінностей, які зумовлюються характером та особливостями самих об’єктів промислової власності. Найбільш близькими за своїм змістом є майнові права на винаходи, корисні моделі і промислові зразки. У зв’язку з цим їх слід розглядати у своїй сукупності. Майнові права на зазначені об’єкти отримали чітке закріплення у Законі України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” [17] та Законі України „Про охорону прав на промислові зразки” [19]. Відповідно до зазначених нормативних актів суб’єктам промислової власності надається виключне право використовувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших осіб. Виключне право на використання винаходу, корисної моделі і промислового зразка, як, до речі, і на усі інші об’єкти промислової власності, включає також і право зазначених суб’єктів забороняти використання даних об’єктів іншим особам, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Крім цього чинні законодавчі акти проголошують зазначені об’єкти об’єктами права власності, що наділяє їх суб’єктів відповідними правомочностями власника. Отже, останні мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм об’єктом на свій розсуд.

Володіння об’єктом промислової власності є фактично визнання творця того чи іншого науково-технічного досягнення його автором, оскільки це досягнення належить тільки його творцеві. Іншим особам винахідник чи автор промислового зразка передає у володіння лише копії свого досягнення, сама ж ідея того чи іншого науково-технічного досягнення невіддільна від них навіть в тих випадках, коли автор цього досягнення передасть його оригінал іншим особам. Можна стверджувати, що сама ідея створення того чи іншого науково-технічного результату невіддільна від автора, він не може вихолостити її із своєї свідомості [163, с.146].

Суб’єкт права промислової власності, як і будь-який інший суб’єкт права власності, має право на використання (користування) або іншими словами право користуватися результатом своєї творчої праці будь-яким способом, що не суперечить чинному законодавству.

Закон чітко визначає, що є використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка. Зокрема, використанням визнається: 1) виготовлення, пропонування для продажу, застосування або ввезення, зберігання, інше введення в господарський обіг у зазначених цілях продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка; 2) застосування способу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей спосіб, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним; 3) пропонування для продажу, введення в господарський обіг, застосування або ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється патентом.

Патентовласник має виключне право на здійснення зазначених дій стосовно запатентованого об’єкту (продукту), що означає, що тільки він може їх вчиняти.

Останньою правомочністю власника об’єкта права промислової власності є розпорядження. Право розпоряджатися є юридична забезпечена можливість власника визначати правову долю об’єкта промислової власності. Оскільки об’єкти права промислової власності проголошені об’єктами власності, отже, і товаром, то патентовласник має право учиняти будь-які цивільно-правові угоди, спрямовані на відчуження зазначеного об’єкта. Це можуть бути продаж, дарування, міна, оренда, прокат, найм тощо [187, с.273].

Поряд з цим відмітимо, що на відміну від майнових прав на винаходи, корисні моделі та промислові зразки певною специфікою володіють майнові права на інші об’єкти промислової власності. Коротко зупинимося на цьому питанні.

Відповідно до Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” [20]володілець патенту на сорт рослин має лише виключне право на використання сорту рослин, а не право власності на нього. Виключне право на використання сорту рослин можливо в будь-якій формі, що не суперечить Закону. Ніхто не може використати запатентований сорт без дозволу володільця патенту. Це означає також, що володілець патенту має право забороняти використання сорту іншими особами.

Майнові права на топографії інтегральних мікросхем (далі – топографія ІМС) визначаються Законом України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”[21], який визнає право власності на зазначений об’єкт промислової власності. Власник топографії інтегральної мікросхеми має право володіти, користуватися і розпоряджатися нею. Право власності на топографію ІМС зумовлює виключний характер майнових прав на неї. Виключний характер права на використання полягає в тому, що тільки автор топографії має виключне право на її використання, яке охоплює собою: копію топографії ІМС; виготовлення ІМС з використанням даної топографії; ввезення на митну територію України таких ІМС і виробів, які містять їх; пропозиції продажу, продаж, зберігання із зазначеною метою та інше введення в цивільний обіг ІМС, виготовленої із застосуванням даної топографії, а також будь-яких виробів, що містять такі ІМС.

Зміст майнових прав на знаки для товарів і послуг визначається Законом України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” [22].

Відповідно до ст. 16 зазначеного Закону права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки. Свідоцтво на знак для товарів і послуг засвідчує право власності на нього, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд.

Використання знаку визнається застосування його на товарах і при наданні послуг, для яких цей знак зареєстровано, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, рахунках, бланках та в іншій документації, пов’язаній із запровадженням зазначених товарів і послуг в цивільний обіг.

Свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися своїм знаком на свій розсуд.

Право розпорядження власника свідоцтва знаком виражається в тому, що він може передати на підставі договору право власності на знак будь-якій фізичній чи юридичній особі, яка стає його правонаступником. Передача право власності на знак може здійснюватися у формі будь-якого цивільно-правового договору, який переносить право власності від однієї особи до іншої. Власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору [163, с.153].

Майнові права на зазначення походження товарів встановлені Законом України „Про охорону прав на зазначення походження товарів” [18]. Відповідно до зазначеного законодавчого акту майнові права суб’єкта права промислової власності виникають лише на зареєстроване зазначення походження товарів, при цьому власник свідоцтва має право: використовувати зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару; вживати заходів щодо заборони неправомірного використання кваліфікованого зазначення походження товару особами, які не мають на це право; вимагати від осіб, що порушили його права, припинення цих порушень і відшкодування матеріальної і моральної шкоди в установленому законом порядку.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається: нанесення його на товар або етикетку; нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі; запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Поряд із правом промислової власності складовими елементами права інтелектуальної власності, як було відмічено вище, є авторське право і суміжні права.

Спробуємо з’ясувати, що розуміється під зазначеними вище правовими категоріями.

Для того, щоб відповісте на це питання стосовно авторського права необхідно спочатку визначитися з тими суспільними відносинами, які регулюються авторським правом. У найбільш широкому розумінні авторське право являє собою сукупність правових норм, які встановлено державою для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв’язку із створенням авторами творів літератури, науки, мистецтва та їх використанням.

Твори літератури, науки, мистецтва – це нематеріальні продукти людської праці, на відміну від речей, які виникають як продукція матеріального виробництва. У художників, виконавців, акторів продукція невіддільна від виробничого акту. Припиняється виконання, наприклад виступ актора на сцені, і від нього залишається лише згадка глядачів, слухачів і самого артиста. Тут твір стає нерозривно пов’язаним з особистістю автора-виконавця.

Але є і інший вид нематеріального виробництва. У письменників, художників, вчених, в результаті їх творчої роботи залишається певний матеріально виражений результат їх творчості, наприклад: рукопис, креслення, малюнок, картина, скульптура тощо. Сюди відносяться усі продукти мистецтва, які є невіддільними від творчої діяльності художника, який створив „товари”, що мають споживчу цінність, що мають самостійний вигляд, окремий як від виробника, так і від споживача [83, с.5-6].

Авторське право має на увазі нематеріальну продукцію другого виду, ту, яка отримала своє об’єктивне вираження і існує потім вже незалежно від свого автора-творця. Норми авторського права закріплюють за творцем нематеріального продукту – твору літератури, науки, мистецтва – ряд повноважень. Кажучи іншими словами, у автора твору виникають суб’єктивні авторські права, які також поділяються на дві групи – особисті немайнові права та майнові права[99, с.23].

Особисті немайнові права на твори науки, літератури і мистецтва визначені Законом України „Про авторське право і суміжні права” [8]. Стаття 14 цього Закону до них відносить права: 1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; 3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання; 4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Поряд з цим чинне законодавство закріплює за авторами певні майнові права, наявність яких дозволяє отримати автору винагороду за результати своєї творчої діяльності, забезпечити належний рівень свого існування та існування близьких йому людей. Окрім наведених ознак майнових прав у літературі виділяються ще і інші, аналіз яких дозволяє більш повну збагнути їх зміст та призначення. Так, поміж іншим майнові права впливають на стан виробничих сил і призводять до введення в обіг нових товарів, покращення споживчих властивостей, конкурентноздатності, поліпшення умов праці тощо; володіння майновими правами є домінуючим стимулом для інтелектуальної, у тому числі творчої, діяльності; ці права є основним об’єктом правової охорони у сфері інтелектуальної власності. Вони, власне, складають серцевину механізму охорони права інтелектуальної власності; ці права здебільше можуть бути предметом контра фактів [216, с.346].

Закон України „Про авторське право і суміжні права” у ст. 15 закріплює перелік майнових прав, які належать авторам творів науки, літератури і мистецтва. Автору або іншій особі, що має авторське право, належать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Отже зазначений Закон усі можливі способи і форми вилучення будь-якої вигоди із творів науки, літератури і мистецтва охоплює поняттям „використання твору”. Право на використання – це і є вилучення із твору його корисних якостей будь-якими способами, що не суперечать закону. Це, перш за все, забезпечення вільного доступу інших осіб до твору. Яким чином, в який спосіб визначити цей доступ третіх осіб до твору – вирішує автор [187, с.240].

Стаття 15 Закону України про авторське право надає право автору чи іншій особі, що має авторське право, правову можливість дозволяти або забороняти: 1) відтворення творів; 2) публічне виконання і публічне сповіщення творів; 3) публічну демонстрацію і публічний показ; 4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення; 5) переклади творів; 6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; 7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; 8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору; 9) подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; 10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп’ютер; 11) імпорт примірників творів. Цей перелік не є вичерпним.

Поряд з авторським правом та правами авторів творів науки, літератури і мистецтва існує ще чотири типа прав, які зазвичай називаються суміжними правами: право виконавця твору на виконання, право виробника фонограми на фонограму, право виробника відеограми на відеограму та право організації мовлення на радіо- та телепередачі. Права тих осіб, які допомагають автору твору, якщо, звісно, він призначений автором для розповсюдження серед широкої публіки, охороняються законом і називають суміжними правами.

Особливістю більшості суміжних прав є їх похідний характер та залежність від прав авторів творів. Лише у тих випадках, коли виконується, записується або передається твір, який не охороняється законом або інший об’єкт, який не є результатом творчої діяльності, суміжні права мають самостійний характер [99, с.33].

За загальним правилом виробник фонограми, відеограми, організація мовлення можуть діяти лише в межах тих прав, які їм надані договорами з виконавцями і автором зафіксованого на фонограмі, відеограмі або автором твору, що використовується організаціями мовлення. Права виконавців користуються правовою охороною за умови дотримання ними прав автора твору, що виконується.

Особливістю суміжних прав є також те, що вони виникають із факту виконання твору, створення фонограми, відеограми чи програми мовлення. Виникнення і здійснення суміжних прав також не потребує виконання будь-яких формальностей. Виробники фонограм, відеограм і виконавці для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм, відеограм або на їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав, який складається із латинської літери „Р” у колі, імені (назви) особи, що має суміжні права, і зазначення року першої публікації фонограми (відеограми).

Говорячи про права виконавців необхідно відмітити, що вони також можуть бути поділені на дві групи: особисті немайнові і майнові. Відповідно до п. 1 ст. 38 виконавцям належать особисті немайнові права на ім’я, на охорону своїх виступів від спотворення і на згадування свого імені у зв’язку з використанням виконання там, де це можливо. Будь-які поправки, зміни чи доповнення до виконання можуть вноситися лише з дозволу виконавця.

Майнові права виконавців полягають у тому, що тільки вони мають виключне право дозволяти чи забороняти вчиняти такі дії: публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань (прямий ефір); фіксацію у фонограмах чи відеограмах своїх раніше незафіксованих виконань; відтворення (пряме і (або) опосередковане) своїх виконань, зафіксованих без їх згоди у фонограмі чи відеограмі, чи за їх згодою, але якщо відтворення здійснюється з іншою метою, ніж та, на яку вони дали свою згоду; розповсюдження своїх виконань, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі, шляхом першого продажу або іншої передачі права власності у разі, коли вони при першій фіксації виконання не дали дозволу виробнику фонограми (виробнику відеограми) на її подальше відтворення; комерційний прокат, майновий найм своїх виконань, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі, якщо при фіксації не було їх згоди на комерційний прокат і майновий найм, навіть після розповсюдження виконань, здійсненого виробником фонограми (відеограми) або за його дозволом; розповсюдження своїх виконань, зафіксованих у фонограмах чи відеограмах, через будь-які засоби зв’язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором, якщо при першій фіксації виконання не було їх згоди на такий вид розповсюдження.

До майнових прав виробників фонограм і виробників відеограм належить їх виключне право на використання своїх фонограм, відеограм і виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам: відтворення (пряме і (або) опосередковане) своїх фонограм і відеограм у будь-якій формі і будь-яким способом; розповсюдження серед публіки фонограм, відеограм та їх примірників шляхом першого продажу або іншої передачі права власності; комерційний прокат фонограм, відеограм і їх примірників, навіть після їх розповсюдження, здійсненого виробником фонограми чи відеограми або за їх дозволом; публічне сповіщення фонограм, відеограм та їх примірників через будь-які засоби зв’язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором; будь-яку видозміну своїх фонограм, відеограм; ввезення на митну територію України фонограм, відеограм та їх примірників з метою їх поширення серед публіки.

До майнових прав організацій мовлення належить їх виключне право на використання своїх програм будь-яким способом і виключне право дозволяти чи забороняти іншим особам: публічне сповіщення своїх програм шляхом трансляції і ретрансляції; фіксацію своїх програм на матеріальному носії та їх відтворення; публічне виконання і публічну демонстрацію своїх програм у місцях з платним входом.

Таким чином, роблячи висновок з викладеного стає зрозумілим, що суб’єкти права інтелектуальної власності володіють значними правами щодо результатів своєї творчої діяльності, які визначено у ряді нормативних актів. Але разом з тим не треба забувати, що будь-яке право можливо вважати реальним тільки при наданні правоволодільцю достатніх засобів для припинення порушення та відновлення порушених прав і інтересів. Отже, принципом реалізації прав у правовому суспільстві є їх гарантованість, яка досягається шляхом запровадження засобів охорони того або іншого права або їх сукупності. При цьому зауважимо, що досить часто у літературі поряд з терміном „охорона права” вживається термін „захист права”. Так, зокрема В.П. Грибанов пише, що надане особі право, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є лише “декларативним правом” [115, c.111]. Вживається останнє зазначена категорія також і іншими авторами [214, с.51].

Таким чином потребує свого вирішення встановлення співвідношення термінів „охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності” і „захист прав на об’єкти інтелектуальної власності”.

Аналіз праць вчених-правознавців, які намагалися здійснити зазначене завдання показує, що більшість з них вбачало та вбачає між даними категоріями певні відмінності. Так, на думку Н.І. Матузова охорона та захист суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу – не одне й те ж саме: охороняються вони постійно, а захищаються тільки тоді, коли порушуються. Захист є моментом охорони, однією з її форм, але ці поняття не збігаються [159,c.130-131]. Категорії охорони і захисту прав та законних інтересів чітко відокремив О.С. Іоффе, він підкреслював, що цивільно-правова охорона права та інтересів особи – категорія більш об’ємна, ніж одна тільки сфера боротьби з цивільними правопорушеннями [131]. Подібних поглядів дотримуються і представники адміністративно-правової науки. Д.М. Бахрах також протиставляє ці поняття, обираючи критерієм їх розподілу момент порушення прав: на його думку до порушення прав діють заходи охорони, а після порушення – заходи захисту. При цьому під охороною він розуміє сукупність різних взаємопов’язаних між собою заходів, які здійснюються як державними, так і громадськими організаціями і спрямовані на попередження порушень, усунення причин, що їх спонукали, і таким чином сприяють нормальному процесу реалізації громадянами їх прав і свобод. У свою чергу під захистом він вважає примусовий (по відношенню до зобов’язаної особи) спосіб здійснення суб’єктивного права, який застосовується в установленому законом порядку компетентними органами або самою правомочною особою з метою поновлення порушеного права [91, с.47.].

Наполягає на необхідності розмежування цих термінів і О.В. Мельник, зазначаючи, що дані категорії є різними. Термін „охорона прав” традиційно визначають як сукупність правового забезпечення тих чи інших відносин, тієї чи іншої діяльності; це правове регулювання відносин, які складаються у процесі будь-якої діяльності, починаючи від виникнення цих відносин і до їх припинення. Захист будь-яких суб’єктивних прав – це правове забезпечення недоторканості цих прав, а в разі порушення цих прав, застосування заходів примусового характеру, спрямованих на їхнє відновлення [162].

Викладені точки зору дозволяють зробити дисертанту деякі висновки. По-перше, охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності та захист прав на об’єкти інтелектуальної власності необхідно розглядати як нерозривні поняття, кожне з яких володіючи відомою мірою незалежності спрямовується на різнорівневе забезпечення прав суб’єктів інтелектуальної власності. При цьому термін „охорона” є більш широким по відношенню до терміну „захист” і саме з нього починається процес гарантування того або іншого права або законного інтересу. Захист у даному випадку необхідно розглядати у якості додаткового, допоміжного методу впливу на учасників суспільних відносин. Отже, захист виступає частиною охорони, є його складовим елементом але володіє поряд з цим автономним характером; по-друге, охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності та захист прав на об’єкти інтелектуальної власності можуть отримувати різне нормативно-правове забезпечення, що дозволяє вести мову цивільно-правову, адміністративно-правову, кримінально-правову охорону та захист прав на об’єкти інтелектуальної власності; по-третє, кожному з названих видів охорони та захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності відповідає своя група державних (у деяких випадках недержавних) інституцій, які покликані, власне, і здійснювати або охорону, або захист тих або інших прав чи їх сукупності.

З погляду на викладене стає очевидним, що з урахуванням предмету даного дисертаційного дослідження дисертант зупиниться на розгляді та аналізі адміністративно-правових форм охорони та захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, які базуються на нормах публічного, переважно адміністративного, права і здійснюються органами виконавчої влади або в деяких випадках іншими суб’єктами, яким були делеговані відповідні державно-владні повноваження.

Отже, процес охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності реалізується через конкретні засоби державного впливу, що існують переважно в правовій формі і можуть проявлятися або через встановлення правових норм, або через їх, перш за все, позитивне застосування. Так, з однієї сторони органи виконавчої влади шляхом видання нормативно-правових актів встановлюють загальний режим, порядок функціонування суб’єктів, які реалізовують свої функції у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, визначають адміністративно-правовий статус учасників адміністративно-охоронних відносин. З іншої сторони, охорона зазначених прав реалізовується через видання індивідуальних актів управління або вчинення інших юридично значимих дій (наприклад, встановлення охороноспроможності об’єкта промислової власності, видача патентів або свідоцтв на той або інший об’єкт інтелектуальної власності, реєстрація факту передачі правомочностей на об’єкт інтелектуальної власності, видача ліцензій на здійснення господарської діяльності, пов’язаної з використанням об’єктів інтелектуальної власності тощо. Метою зазначеної діяльності є організація та підтримка режиму правової охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності).

У той же час під захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності слід розуміти передбачену законодавством діяльність відповідних державних органів, перш за все правоохоронних і контролюючих та їх посадових осіб, щодо поновлення порушеного права на об’єкт інтелектуальної власності, припинення таких порушень, а також створення необхідних умов для притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у вчиненні протиправних дій, наслідком яких стає завдання шкоди правам та законним інтересам суб’єктам інтелектуальної власності. У передбачених законом випадках адміністративно-правовий захист прав на об’єкти інтелектуальної власності може пов’язуватися також і з притягненням органом виконавчої влади винних осіб до юридичної відповідальності. З огляду на це можна погодитися з М. Галянтичом [106], що адміністративно-правовий захист здійснюється переважно у процедурній формі і становить зміст адміністративно-юрисдикційної діяльності державних органів. Особливістю адміністративно-правового захисту є також і той факт, що він носить тимчасовий характер і після досягнення своїх цілей трансформується у адміністративно-правову охорону.

Адміністративно-правова охорона та адміністративно-правовий захист прав на об’єкти інтелектуальної власності будучи прерогативою органів виконавчої влади не може залежати від бажання певного суб’єкта і обмежуватися саморегуляцією. Це скоріше властиве цивільно-правовій охороні та захисту, які базуються на принципах диспозитивності, тоді як адміністративно-правова охорона та захист (далі дисертантом буде використовуватися лише конструкція охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності, під якою ми будемо розуміти її адміністративно-правовий вид, який складається, власне, з охорони та захисту) перебувають під постійним імперативним впливом суб’єктів управління, тобто виступають іншими словами об’єктом державного управління.

У науці управління відсутній єдиний методологічний підхід до дослідження сутності, властивостей, системи, класифікації об’єктів державного управління. Уявляється найбільш придатною методологія двоаспектного підходу до дослідження об’єктів державного управління: організаційно-структурний і функціональний. Даний підхід дає змогу розглядати об’єкти управління не тільки як формально визначені організаційні структури, а й як суб’єктивну діяльність людей, їхню свідому поведінку [217, с.74-83. ].

Зазначений підхід буде використано і дисертантом. Об’єктом державного управління у будь-якій системі є структурована соціальна спільність, що функціонує для досягнення загальних цілей [86, с.49]. Об’єктом державного управління завжди виступають люди, їхня соціально організована діяльність. Вона має внутрішню структуру та водночас включається до структури більш високого організаційного рівня.

Система державного управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності складається із суб’єкта й об’єкта управління. У структурному відношенні цілісну систему управління у зазначеній сфері складає передусім діяльність, яка отримала певні організаційні форми вираження. З одного боку, діяльність щодо охорони та захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності – це є об’єкт управління. У той же час іншим елементом щойно згаданої системи є внутрішнє організована сукупність органів державного управління, що здійснює постійний вплив на об’єкт управління. Останнє досягається шляхом діяльності державних службовців щодо реалізації окремих функцій, що покликані здійснювати ті чи інші органи державного управління та їх структурні підрозділи. Даний елемент у теорії управління одержав назву суб’єкта управління [136, с.25-26]

З огляду на викладене можна дійти висновку, що об’єктом державного управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності виступають суспільні відносини з приводу:

  • створення правових норм, спрямованих на встановлення загального режиму охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, визначення адміністративно-правового статусу учасників адміністративно-охоронних відносин;
  • видачі охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності;
  • реєстрації договорів, пов’язаних з передачею прав на об’єкти інтелектуальної власності;
  • видачі ліцензій на право проведення господарської діяльності;
  • реєстрації суб’єктів, діяльність яких пов’язується із сприянням громадянам у реалізації наданих останнім прав у сфері інтелектуальної власності;
  • попередження порушень (адміністративних, кримінальних) прав на об’єкти інтелектуальної власності;
  • припинення порушень прав на об’єкти інтелектуальної власності;
  • притягнення до юридичної відповідальності за порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Особливістю цих суспільних відносин, поміж іншим, є і той факт, що вони є неоднорідними за суб’єктним складом (автори, роботодавці, юридичні особи різних форм власності), змістом, характером, сферами прояву (реєстрація прав на об’єкт інтелектуальної власності, реєстрація договорів про передачу прав на об’єкт інтелектуальної власності, притягнення до адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкт інтелектуальної власності тощо).

Управлінський вплив на зазначені об’єкти управління, як і на будь-які інші об’єкти управлінської діяльності, здійснюється з використанням адміністративно-правових методів, які неодмінно обволікаються в ту або іншу форму управління. Все це, як відмічалося вище, здійснюється відповідними суб’єктами управління.

Отже, завданнями двох наступних підрозділів дисертаційного дослідження буде вивчення системи суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, а також встановлення змісту та особливостей методів і форм управління в сфері, що розглядається.

1.2. Поняття та система суб’єктів управління охороною інтелектуальної власності

Протягом останнього десятиріччя в Україні досить інтенсивно відбувалося становлення державної системи правової охорони інтелектуальної власності. Ця система на сьогоднішній день охоплює інституційні (законодавчі, організаційні), економічні, політичні, гуманітарні (освітні, культурні, морально-психологічні) чинники та механізми, що перебувають у тісній взаємодії. Процес її становлення ще далекий від завершення. Але, водночас, можна констатувати, що основи законодавчого забезпечення діяльності системи вже закладені, і це створює простір для поступового розвитку інших її важливих компонентів [177].

Звертаючись до першоджерел утворення вказаної системи, варто зазначити, що після розпаду Радянського Союзу практично уся патентно-інформаційна база Держпатенту СРСР перейшла у власність Російської Федерації, а Україні при цьому дістались лише фрагменти державно-правової системи, які до того ж потребували зміни та вдосконалення [191]. Іншими словами Україна на той період залишилася без центральної ланки, точніше кажучи, центрального суб’єкта управління охороною інтелектуальної власності.

Але не зважаючи на це Україна почала процес розбудови власної системи суб’єктів управління охороною інтелектуальної власності, який у своєму розвитку був поетапним. При цьому така його характеристика базувалася на внутрішній та зовнішньоекономічній політиці, що були вибрані Україною. Загалом можна погодитися з думками щодо виділення трьох основних етапів розвитку системи суб’єктів управління охороною інтелектуальної власності.

Перший етап (1991-1994 р.р.) характеризувався закладенням найнеобхідніших законодавчих основ та створенням базових організаційних структур, покликаних виконувати завдання щодо управління охороною інтелектуальної власності. У якості найбільш суттєвих подій цього часу можна відмітити такі: підтвердження участі України в міжнародних угодах з питань охорони інтелектуальної власності: в Паризькій конвенції про охорону промислової власності, Мадридській угоді про міжнародну реєстрацію знаків, Договорі про патентну кооперацію, а також у Всесвітній конвенції про авторське право; прийняття, з урахуванням міжнародних регулятивних норм, низки спеціальних законів України щодо охорони інтелектуальної власності в окремих сферах; внесення положень про охорону інтелектуальної власності до інших законів, що регулюють окремі сфери соціально-економічної діяльності: „Про власність”, „Про зовнішньоекономічну діяльність”, Митний кодекс України; прийняття низки нормативних документів, що захищають економічні інтереси творчих працівників – постанови Кабінету Міністрів України „Про розміри відрахувань до фондів творчих спілок України за використання творів літератури та мистецтва”, „Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва”; створення в 1992р. у складі Комітету з науково-технічного прогресу при Кабінеті Міністрів України на базі Патентного фонду України Державного патентного відомства України, що почало виконувати функції центрального органу державної виконавчої влади у сфері охорони промислової власності; створення в 1992р. на базі Українського республіканського агентства з авторських і суміжних прав Державного агентства з авторських і суміжних прав.

Другий етап (1995-1999 р.р.) пов’язується із запровадженням курсу на радикалізацію соціально-економічних реформ в країні (жовтень 1994р.) та прийняттям Україною низки важливих міжнародних зобов'язань. Наслідком цього стало: помітне розширення міжнародно-правової основи охорони інтелектуальної власності в країні; прийняття ряду нових законів України, спрямованих на забезпечення правової охорони нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності (Законів України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”, „Про охорону прав на позначення походження товарів”); запровадження порядку державної реєстрації прав автора на твори науки, літератури та мистецтва; здійснення перших спроб врегулювати такі актуальні для України питання, як розповсюдження аудіовізуальних творів і примірників фонограм; намагання інтегрувати в єдину систему два основних блоки регулювання охорони інтелектуальної власності – авторського права й промислової власності та створення нині діючого Міністерства освіти і науки України, до компетенції якого віднесено управління системою охорони інтелектуальної власності.

Останній, третій етап розпочався у 2000 році і продовжується до сьогодення. У цей період був завершений кризовий період розвитку економіки України та були проголошені стратегічні плани переходу на інноваційну модель розвитку, що викликало інтенсифікацію участі України в системі міжнародних конвенцій і договорів з інтелектуальної власності, активізацію процесу приведення законодавства України у відповідність до міжнародних норм, особливо стосовно модернізації і розширення спектру регулювання авторських прав, створення нових державних інституцій покликаних приймати участь в управлінні охороною та захистом інтелектуальної власності.

Повертаючись безпосередньо до системи суб’єктів управління охороною інтелектуальної власності, відмітимо, що необхідним при цьому є встановлення співвідношення зазначеного поняття з терміном „державна система правової охорони інтелектуальної власності”. Це дозволить, на нашу думку, більш чітко окреслити предмет дисертаційного дослідження та уникнути можливого змішування та ототожнення правового статусу принципово різних учасників суспільних відносин, пов’язаних з охороною інтелектуальної власності.

На відміну від терміну „система суб’єктів управління охороною інтелектуальної власності” термін „державна система правової охорони інтелектуальної власності” на теперішній час отримав своє легальне визначення у ряді законодавчих актів. Так, відповідно до ст. 1 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” [17], під державною системою правової охорони інтелектуальної власності розуміється Установа (у даному законі – центральний орган виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності) і сукупність експертних, наукових, освітніх, інформаційних та інших відповідної спеціалізації державних закладів, що входять до сфери управління Установи. З цього неважко зробити висновок, що під державною системою правової охорони інтелектуальної власності розуміється сукупність суб’єктів (державної та недержавної форми власності), які у процесі реалізації своїх функцій виконують завдання щодо забезпечення правомірного володіння, користування та розпорядження об’єктами інтелектуальної власності, використовуючи при цьому широкий перелік форм та методів діяльності.

На відміну від цього „система суб’єктів управління охороною інтелектуальної власності” як науково-практична категорія деталізує перший термін і виділяє у структурі державної системи правової охорони інтелектуальної власності особливу групу суб’єктів, правовий статус яких характеризується наступними рисами.

По-перше, суб’єкти управління покликані здійснювати державне управління, тобто владний, впорядковуючий вплив суб’єкта управління (держави та її спеціальних органів або посадових осіб) на об’єкти управління (суспільство, громадян тощо).

По-друге, головною рисою суб'єкта управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, приписів обов’язкових для виконання. Владний вплив, що виходить від суб'єкта до об'єкта управління, дозволяє підпорядковувати волю і діяльність останнього волі першого, що є необхідною умовою досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб'єктом управління. Відповідно об’єкт державного управління зобов’язаний підкорятися владній волі суб'єкта і в обов'язковому порядку виконувати його рішення. Тобто взаємовідносини суб’єкта управління з об’єктом управління будуються на засадах „влада-підпорядкування”.

По-третє, правовою основою діяльності суб’єкта управління у переважній більшості випадків стають норми адміністративного права.

По-четверте, у процесі своєї управлінської діяльності суб’єкти управління використовують виключно форми та методи державного управління.

З погляду на викладене ми не погоджуємося з тими авторами [146], які не зважаючи на відмінності між зазначеними вище поняттями, до суб’єктів управління зараховують ті державні, і навіть громадські утворення, які взагалі, з урахуванням специфіки їх діяльності, не можуть володіти жодною з названих вище ознак і, як наслідок, можуть бути віднесені лише до державної системи правової охорони інтелектуальної власності. У якості прикладу можна назвати Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності, творчі спілки, Всеукраїнську асоціацію патентних повірених тощо.

Отже, можна зробити висновок, що у державній системі правової охорони інтелектуальної власності необхідно виділити певну сукупність суб’єктів, яка покликана здійснювати управлінський вплив на учасників суспільних відносин, що виникають в сфері охорони інтелектуальної власності, використовуючи при цьому специфічні засоби регулювання їх поведінки.

Аналіз діяльності суб’єктів управління у сфері охорони інтелектуальної власності дозволяє казати про недостатньо високий рівень її результативність і це не дивлячись на те, що у зазначеній сфері задіяна величезна кількість державних та недержавних інституцій. Отже, на практиці склалася ситуація, яка повністю відповідає відомому вислову: у сімох няньок дитина без ока.

На нашу думку, у відомій мірі це пов’язано з невиробленістю теорії системи (а звідси, зрозуміло ї її структури) суб’єктів управління у сфері охорони інтелектуальної власності, відсутністю докладної та науково обґрунтованої класифікацій зазначених суб’єктів. Наслідком чого стає відсутність належної координації та взаємодії у питання охорони інтелектуальної власності, „розмивання” відповідальності суб’єктів, які функціонують у зазначеній сфері.

Аналіз наукових праць присвячених дослідженню системи органів управління в сфері охорони інтелектуальної власності свідчить, що більшість авторів вдаються у свої роботах виключно до механічного перерахування соціальних структур, задіяних у реалізації охоронних функцій. Зазначений підхід, на нашу думку, є неперспективним та позбавленим належного наукового підґрунтя.

Висловимо свою точку зору щодо зазначеної проблематики.

Ми вважаємо, що першою підставою для класифікації суб’єктів управління у сфері охорони інтелектуальної власності має бути вид соціального управління, у межах якого функціонує той або інший суб’єкт управлінської діяльності. На сьогоднішній день, як відомо, є з’ясованим питання щодо видів соціального управління, наслідком чого стало виділення державного та громадського управління [80, с.7]. У зв’язку з цим можна виділити дві основні групи суб’єктів управління у зазначеній сфері – суб’єкти державного управління та суб’єкти громадського управління.

Логічним продовженням викладеного є подальша класифікація кожної з наведених груп суб’єктів.

Зрозуміло, що найбільш складною, з точки зору кількісного складу, є група державних суб’єктів управління у сфері охорони інтелектуальної власності, у межах якої можна виділити значну кількість класифікаційних підгруп.

Так, якщо приймати до уваги той факт, що державне управління досить часто у науковій літературі отримує широке тлумачення, тобто як сукупності усіх видів діяльності держави (тобто всіх форм реалізації державної влади загалом), буде правомірним казати, що в залежності від напрямку державної діяльності в реалізації якого приймають участь ті або інші суб’єкти управління у сфері охорони інтелектуальної власності, останні можуть бути розділені на такі групи:

  • суб’єкти, які входять у систему органу законодавчої влади (Верховна Рада України, підкомітет з питань інноваційної діяльності і захисту інтелектуальної власності Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України);
  • суб’єкти, які входять у систему органів виконавчої влади. Зазначена підгрупа суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності, з погляду на масштабність системи органів виконавчої влади, є найбільш розгалуженою, що вимагає в свою чергу проведення і її подальшої класифікації. Так, суб’єкти зазначеної групи в залежності від обсягу та характеру компетенції, якою вони володіють у сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності управління поділяються на:
  • суб’єктів загальної компетенції. Вагоме місце серед суб’єктів зазначеної групи займає Кабінет Міністрів України. Це пов’язано з тим, що останній є вищим органом виконавчої влади і у зв’язку з чим покликаний здійснювати керівництво органами виконавчої влади, регулювати поведінку і діяльність інших учасників суспільних відносин, які виникають в сфері охорони інтелектуальної власності. У межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими для виконання. Покращенню управлінської діяльності Кабінету Міністрів України у сфері охорони інтелектуальної власності мав сприяти постійно діючий орган – Міжвідомчий комітет з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, утворений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2000 р. № 316 „Про утворення Міжвідомчого комітету з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності” [52]. Однак, нажаль, на сьогоднішній день зазначений комітет ліквідований [53], що призвело, як наслідок, до припинення функціонування потужного координаційного центру, який був свого роду об’єднуючою ланкою у системі державних та недержавних органів (установ), задіяних у справі управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності. Разом з цим відмітимо, що майже одночасно з ліквідацією зазначеного вище комітету, урядом України був створений дуже схожий на нього орган – Міжвідомча координаційна рада з інтелектуальної власності на сорти рослин. Відповідно до положення про названу раду [54], її основні завдання зводяться до: координації роботи міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, пов’язаної з формуванням та ефективним використанням національних сортових рослинних ресурсів; надання Кабінетові Міністрів України узагальнених пропозицій щодо пріоритетних напрямів розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності у сфері інтелектуальної власності на сорти рослин; сприяння захисту економічних інтересів України в сфері інтелектуальної власності на сорти рослин шляхом надання Кабінетові Міністрів України узагальнених пропозицій з цих питань. Отже, кажучи іншими словами, уряд прийняв рішення, фактично, про заміну одного органу іншим. Причому, що саме цікаве, ліквідували той, який володів більшим комплексом прав та можливостей у сфері охорони (захисту) прав об’єкти інтелектуальної власності. Подібна політика у питанні побудови організаційної структури суб’єктів управління у названій сфері, на наш погляд, виглядає дуже сумнівною, що свідчить про відсутність у керівництва країни чіткої стратегії розвитку охорони інтелектуального капіталу нашої країни.

До суб’єктів управління зазначеної групи можна віднести також і Міністерство юстиції України, яке бере участь у розробці законодавчих актів з питань інтелектуальної власності, координує законотворчу діяльність у цій сфері, здійснює правову експертизу підготовлених проектів нормативних актів. Об’єми цієї діяльності, навіть якщо вести мову тільки за 2005 рік, вражають своєю масштабністю. Так, наприклад, на протязі минулого року Міністерство юстиції України проводило правову експертизу наступних проектів нормативно-правових актів: проекту Закону України „Про внесення змін до законодавства з питань інтелектуальної власності”, відповідно до якого Закони України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, „Про охорону прав на промислові зразки”, „Про охорону прав на компонування інтегральних мікросхем” викладалися в новій редакції; проекту Закону України „Про охорону прав на торговельні марки, географічні зазначення та комерційні найменування”; проекту Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про авторське право і суміжні права”; проекту постанови Кабінету Міністрів України „Про утворення Міжвідомчої ради з інтелектуальної власності на сорти рослин”; проекту постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 року № 623”; проекту постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 року № 675”; проекту постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 року № 674”; проекту постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до Порядку сплати зборів за дії, пов‘язані з охороною прав на об‘єкти інтелектуальної власності”; проекту постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення зміни до Порядку надання, зберігання та видачі примірників дисків для лазерних систем зчитування”.

Окрім цього зазначений центральний орган виконавчої влади відповідає за адаптацію вітчизняного законодавства до законодавства Європейського Союзу [32]. З цього приводу Л. Єфименко, високопосадовець Міністерства юстиції, зазначає: „Законодавством України визначені основні засади належної охорони прав інтелектуальної власності та механізми здійснення адміністративних і судових процедур її захисту... Зараз відбувається активний процес адаптації національного законодавства до основних вимог Європейського Союзу та положень Угоди ТРІПС” [191].

  • суб’єктів галузевої компетенції. До зазначеної групи суб’єктів управління відносяться ті органи виконавчої влади, які створені спеціально або виконують значний об’єм функцій, пов’язаних з управлінням охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності. Сюди перш за все відноситься Міністерство освіти і науки України (далі – МОН України), яке відповідно до ряду спеціальних законодавчих актів (Законів України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем тощо) визнається центральним органом виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності. Подібний статус МОН України підтверджується також і аналізом Указу Президента України „Про міністерство освіти і науки України” [33], яким затверджено положення про цей орган виконавчої влади. Відповідно до зазначеного нормативного акту МОН України згідно з покладеними на нього завданнями: здійснює на основі угод з власниками авторського права і суміжних прав управління їхніми майновими правами в Україні та за її межами; організовує в установленому порядку експертизу об’єктів інтелектуальної власності, видає охоронні документи на об’єкти інтелектуальної власності; забезпечує державну реєстрацію авторського права, державну реєстрацію та ведення обліку об’єктів інтелектуальної власності, провадить реєстрацію угод про передачу прав на використання об’єктів інтелектуальної власності, що охороняються на території України; видає офіційний бюлетень з питань інтелектуальної власності; координує діяльність щодо трансферу (передачі) технологій і прав на об’єкти інтелектуальної власності, створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету.

При цьому відмітимо, що фактичним виконанням зазначених завдань займається не саме МОН України, а Державний департамент інтелектуальної власності, який створено у складі зазначеного міністерства. Більш докладно про проблему розмежування компетенції між зазначеними суб’єктами управління мова піде у наступних підрозділах дисертаційного дослідження. Повертаючись до Державного департаменту інтелектуальної власності окреслимо лише його основні завдання у даній сфері: участь у забезпеченні реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності; прогнозування та визначення перспектив і напрямів розвитку у сфері інтелектуальної власності; розроблення нормативно-правової бази функціонування державної системи охорони інтелектуальної власності; організаційне забезпечення охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності [39].

Поряд із зазначеними органами виконавчої до цієї категорії суб’єктів управління необхідно віднести також Державну службу з охорони прав на сорти рослин Міністерства аграрної політики України, яка виступає відповідно до Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” [20] урядовим органом державного управління, покликаним реалізовувати державну політику у сфері охорони прав на сорти рослин.

  • суб’єктів спеціальної компетенції, тобто тих, які поряд з виконанням своїх основних функцій, приймають також певну участь в управлінні охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності. Зазначена група суб’єктів, в залежності від особливостей їх правового статусу, поділяється в свою чергу на:
  • правоохоронні органи. Дійсно, безперечним є той факт, що певними повноваженнями у сфері управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності наділені і правоохоронні органи. Але, при цьому зазначимо, що на теперішній час питання їх діяльності у даній сфері не отримали свого всебічного та повного вивчення. Отже, вважаємо за доречно дещо детальніше зупинитися на даній проблематиці і з’ясувати перелік та особливості компетенції і функціонування тих правоохоронних органів України, які задіяні у справі охорони, а фактично боротьби з порушенням прав інтелектуальної власності.

Вирішення зазначених завдань змушує нас в першу чергу звернутися до питань більш загального порядку, що дозволить зробити викладення матеріалу логічно виваженим та послідовним. У даному випадку мова йде про необхідність встановлення змісту такої категорії як „правоохоронний орган”, що в свою чергу дозволить визначити існуючу систему правоохоронних органів України, а вже потім серед її елементів, відшукати ті державні органи, які нас цікавлять.

Аналіз чинного законодавства показує, що на сьогоднішній день правоохоронними прямо названі лише два державних органи. Це Служба Безпеки України і Управління державної охорони України. Дещо розширяє систему правоохоронних органів Закон України “Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів” [10], у ст. 2 якого наведено їх перелік. Це органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які виконують функції правозастосування та правоохорони.

Однак, на думку деяких авторів, цей перелік неповний, оскільки в ньому не враховано державні органи та громадські об’єднання, які певним чином теж здійснюють правоохоронні функції. До них слід віднести: органи та установи юстиції (Міністерство юстиції, нотаріат, відділи реєстрації актів громадського стану), Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, Раду національної безпеки та оборони України, адвокатуру, наглядові комісії тощо [207, с.8-9,10]. У той же час зазначена позиція знаходить досить гостру критику з боку інших дослідників цього питання. Так, зокрема В. Півненко висловлює принципову незгоду з віднесенням до переліку правоохоронних органів тих, які виконують деякі правоохоронні дії, пов’язані з охороною права, лише принагідно – паралельно зі здійсненням своїх основних (не правоохоронних завдань). Поряд з цим автор зауважує, що в Україні згідно з чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна діяльність, тобто він не погоджується з включенням до переліку правоохоронних органів недержавних організацій [180]. Останнє зазначена теза знаходить підтримку і у автора даних строк. Ми вважаємо, що у даному випадку не слід приводити до єдиного знаменника, у якості якого виступає правоохоронна діяльність, функціонування двох принципово різних за своїм призначенням, повноваженнями, масштабами діяльності соціальних системи – державної та недержавної. У зв’язку з цим перспективною слід визнати думку, що поряд з правоохоронними органами, тобто структурами, які засновані лише на державній формі власності, існують також і правозахисні органи – громадські організації [156].

У той же час відмітимо, що іноді поряд з терміном „правоохоронний орган” вживається також і термін „правозастосовчий орган”, який, як справедливо відмічається у літературі [189, с.9], є більш широким. Застосовувати право це означає діяти на підставі норм закону, без цього не можлива життєдіяльність громадян, держави та сучасного суспільства. Право застосовують усі юридичні та фізичні особи. Але про правозастосовчі органи мова йде лише тоді, коли право застосовують державні органи. До них відносяться усі органи держави, у тому числі і правоохоронні. Іншими словами, правоохоронні органи – це тільки частина правозастосовчих.

Отже, викладене дозволяє дійти висновку, що на сьогоднішній день відсутні єдині погляди щодо системи правоохоронних органів України. На нашу думку, вирішити зазначену проблему можливо лише через відшукування певних критеріїв, прояв яких серед елементів правового статусу того або іншого державного органу дозволить останній віднести саме до зазначеної системи органів. Проблема визначення суті правоохоронних органів полягає, на думку М.І. Хавронюка та М.І. Мельника. у тому, що існуючі законодавчі положення „не дають достатніх підстав для того, щоб дати чітке визначення поняття „правоохоронні органи”. Вони дозволяють лише визначити приблизний перелік таких органів та й то досить умовно, оскільки різними законами по-різному визначається статус одних і тих самих державних органів” [160, с. 9].

На нашу думку, слід погодитися з тими авторами, які підійшли до вирішення цієї проблеми через визначення правоохоронних функцій. У юридичній літературі вже були зроблені спроби визначити перелік функцій, властивих правоохоронній діяльності [188, с.5; 207, с.7], зроблено було це і у Законі України „Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів”, де у ст. 2 до них віднесено: розгляд судових справ у всіх інстанціях; провадження і розслідування кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; оперативно-розшукова діяльність; охорона громадського порядку і громадської безпеки; виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів; контроль за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; нагляд і контроль за виконанням законів.

Аналіз зазначених вище положень законодавчого акту дозволяє нам виступи з критикою наведеного підходу до визначення правоохоронних функцій. Це пов’язано з тим, що законодавець навів перелік останніх без врахування особливостей правового статусу суб’єктів, покликаних їх здійснювати. Так, фактично у зазначеній статті мова йде і про правоохоронну діяльність судових органів і органів виконавчої влади та органів прокуратури. Такий підхід, на нашу думку, є дещо спрощеним. У зв’язку з цим було б доречним казати окремо про конкретні правоохоронні функції зазначених вище органів.

Крім цього, деякі автори справедливо зазначають, що з визначенням деяких із названих функцій як суто правоохоронних важко погодитися, оскільки наявність у того чи іншого державного органу однієї чи навіть двох із перелічених функцій ще не говорить про те, що цей орган має визнаватися правоохоронним. Як приклад наводиться діяльність органів державної статистики, які крім іншого, здійснюють і такі „правоохоронні” функції як контроль за виконанням законів та провадження в справах про адміністративні правопорушення. „Проте, прирівнювати органи державної статистики до органів міліції, надавши їм однаковий статус правоохоронних, навряд чи буде правильно”, – зазначають вчені [160, с.12].

Таким чином, перед нами постає завдання визначити ті правоохоронні функції, які властиві органам виконавчої влади як суб’єктам правоохоронної діяльності, а також провести їх групування.

У літературі було висловлено пропозицію усі правоохоронні функції розділити на головні і другорядні [160, с.13-14], що є, на нашу думку, цілком виправданим. Отже, до головних правоохоронних функцій органів виконавчої влади належать ті, які мають за мету боротьбу з правопорушеннями, які пов’язані з реалізацією юридичної відповідальності у сфері публічного права, а саме: профілактична; захисна; охорони громадського порядку, громадської безпеки, власності; ресоціалізаційна; оперативно-розшукова; розслідування злочинів; розгляду справ про адміністративні, фінансові правопорушення; виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання, досудового слідства та прокурорів.

До другорядних правоохоронних функцій, тобто тих, які передують здійсненню основних, створюють організаційні та правові підстави для їх застосування, можна віднести такі: контрольну; дозвільну; правороз’яснювальну; аналітичну; інформаційну; нормотворчу; координаційну.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що до системи правоохоронних органів слід відносити тільки ті, які створюються спеціально державою для виконання будь-якої (яких) головної правоохоронної функції за чітко встановленою законом процедурою. Такий напрямок діяльності для правоохоронного органу має бути основним (головним, пріоритетним). Отже, виходячи з викладеного система правоохоронних органів України може мати наступний вигляд – органи внутрішніх справ України, Служба безпеки України, органи прокуратури, податкова міліція України, Управління державної охорони України, органи державного департаменту з питань виконання покарань, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, органи охорони державного кордону.

Аналіз нормативних актів, які закріплюють правовий статус зазначених державних правоохоронних інституцій, а саме їх завдання, функції та повноваження свідчить, що деякі з них (органи внутрішніх справ України, Служба безпеки України, податкова міліція України) є суб’єктами управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Найбільш визначальною відмінністю їх управлінської діяльності від діяльності інших суб’єктів, які функціонують у зазначеній сфері, є те, що вона пов’язується не просто із організацією здійснення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, а з її активною формою – захистом.

У підсумку можна сказати наступне. Правоохоронні органи України виступають одним із суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Необхідність залучення останніх у державний механізм захисту зазначеної категорії прав пояснюється розповсюдженістю випадків протиправного, навіть злочинного, порушення авторських та суміжних прав, прав промислової власності, що вимагає наявності силового механізму попередження та припинення подібних порушень.

  • контролюючі органи. Головна відмінність суб’єктів управління, які входять до цієї групи, від правоохоронних органів полягає у тому, що їх визначальною функцією є функція контролю, яка, як було відмічено вище, відноситься вже до другорядних правоохоронних функцій. При цьому правоохоронний характер контрольної функції пов’язується перш за все, з тим, що контролюючі органи, виступаючи складовою частиною державного апарату, виступають від імені і за дорученням держави та здійснюють контроль за додержанням законності у тій або іншій сфері державної діяльності.

Суттєвою особливістю діяльності контролюючих органів і зокрема тих, що функціонують у сфері управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, є той факт, що сфера контрольної діяльності і владних повноважень останніх поширюється на ті або інші об’єкти незалежно від їх відомчої підпорядкованості. Тобто, незалежно від того хто володіє, користується або розпоряджується правами на об’єкти інтелектуальної власності він може стати об’єктом контролю з боку контролюючого органу.

На сьогоднішній день до переліку контролюючих органів, які здійснюють управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності можна віднести Антимонопольний комітет України, Державну податкову адміністрацію України, Державну митну службу України.

Так, Антимонопольний комітет України, виступаючи центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом забезпечує захист від недобросовісної конкуренції, пов'язаної з неправомірним використанням об'єктів інтелектуальної власності.

Як стверджує перший заступник голови Антимонопольного комітету України О. Мельниченко, „Становлення та розвиток в Україні ринкових відносин і відповідно – конкуренції між окремими суб’єктами господарювання – зумовили потребу створення системи захисту від недобросовісної конкуренції, пов’язаної з неправомірним використанням об’єктів інтелектуальної власності. Зараз така система, в основному, створена та діє досить ефективно. Водночас існують невирішені проблеми законодавчого та правового характеру, що зумовлює поширення в країні типових порушень правил підприємницької діяльності та чесної конкуренції, зокрема – неправомірне використання знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань, назв місць походження товару. Розв’язання цих проблем дозволить значно посилити захист суб’єктів господарювання та споживачів від недобросовісної конкуренції і тим самим – у цілому зміцнити систему охорони інтелектуальної власності в країні” [164]. Принагідно відмітимо, що Антимонопольний комітет України не тільки словом, але й ділом доводить свою активну участь у справі подолання зазначених вище негативних явищ. Так, наприклад, територіальним підрозділом Антимонопольного комітету України в Луганській області на протязі 2005-2006 років було припинено ряд протиправних дій, які мали ознаки недобросовісної конкуренції, а саме:

  • дії приватного підприємця С., що полягали у встановленні кіоску з логотипом „Млинчик”, який був схожий до ступеню змішування з кіоском приватного підприємця П. з логотипом „Блинок”;
  • дії приватного підприємця Т., пов’язані із введення у господарський обіг фальсифікованої лікувально-столової води „Миргородська”;
  • дії товариства з обмеженою відповідальністю „Нептун” щодо ведення у господарський обіг фальсифікованої мінеральної лікувальної столової води „Астахівська” тощо.

Державна податкова адміністрація України, відповідно до Закону України „Про державну податкову службу в Україні”, здійснює контроль за нарахуванням і сплатою податків при ввезенні та виробництві аудіо- та відеопродукції на території України. На підставі чинного законодавства здійснює заходи з вилучення та знищення контрафактної продукції, що сприяє захисту інтелектуальної власності, у тому числі авторських прав на аудіо- та відеопродукцію (на протязі 2005 року працівниками податкової міліції Державної податкової адміністрації України у Луганській області було вилучено з незаконного обігу 45128 одиниць аудіовізуальної продукції з ознаками підробки на загальну суму 909605 грн.).

Однак, разом з цим відмітимо, що в діяльності працівників податкової адміністрації, пов’язаній з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, зустрічаються і суттєві недоліки. Так, ознайомлення з матеріалами, зібраними названими вище працівниками по фактам вчинення адміністративних правопорушень, що посягають на права інтелектуальної власності, показує, що останні у непоодиноких випадках (можливо, це пов’язано з, так званою, гонкою за показниками) перевищують свої службові повноваження, порушуючи тим самим вимоги законодавства України про адміністративну відповідальність. У даному випадку мова йде про те, що посадові особи податкової адміністрації в непоодиноких випадках складають протоколи про адміністративні правопорушення, правом на складання яких вони, відповідно до КпАП, не наділені. Наприклад, інспектор Прилуцької державної податкової інспекції у Чернігівській області 6 серпня 2003 р. склав протокол про правопорушення, склад якого передбачений ч. 1 ст. 1649КпАП, вчинене К., який здійснював продаж аудіокасет, не маркованих контрольними марками. Подібні порушення процесуального законодавства вчиняються також і працівниками податкової міліції.

Державна митна служба України забезпечує реєстрацію переміщення через митний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності, та здійснює комплекс передбачених законодавством заходів з недопущення переміщення через митний кордон України товарів, виготовлених з порушенням прав інтелектуальної власності. Варто зазначити, що з моменту прийняття Верховною Радою України та вступу у дію нового Митного кодексу України [5], значно покращився механізм контролю за дотриманням прав на об’єкти інтелектуальної власності. Це пояснюється тим, що Митний кодекс містить ряд перспективних новацій. Так, у ньому дано легальне визначення терміну „контрафактних товар”, яке, до речі, повністю відповідає визначенню такого товару світовою практикою. Окрім цього кодекс місить спеціальний розділ (Розділ 10), який стосується організації контролю за переміщенням через митний кордон України товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності. Проте, нажаль, ще неможна сказати, що митні органи України стали дієвими учасниками державних програм, спрямованих на подолання порушень прав на об’єкти інтелектуальної власності. Подібний стан справ пов’язується з рядом причин, як тих, що залежать від зазначених органів, так і тих, які не мають до них прямого відношення. Але цифри залишаються цифрами. Так, наприклад Луганською митницею на протязі 2005-2006 років було затримано лише незначну кількість товарів, виготовлених з порушенням прав інтелектуальної власності: компакт-диски „Навчання англійської мови” – 259 штук на загальну суму 1813 грн. та аудіокасети з рекламою фірми „Амвей” – 120 шт., вартістю 600 гривень.

Говорячи про суб’єктів управління усфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, необхідно згадати і про державні підприємства, установи та організації, які також за певних умов можуть бути віднесені до суб’єктів управлінської діяльності. Це відбувається за тих умов, коли суб’єкт управління делегує зазначеним інституціям частину своїх владних повноважень. Зазначимо, що на сьогоднішній день у світі зазначена форма розподілу владних повноважень між державними органами та іншими утвореннями, навіть тими які засновані не на державній формі власності, є досить розповсюдженою і з успіхом використовується у практиці державного управління [79, с.40].

Отже, до суб’єктів управління даної групи необхідно віднести перш за все такі Державні підприємства як „Український інститут промислової власності”, „Українське агентство з авторських прав і суміжних прав”, „Інтелзахист”. Даючи стислу характеристику останнім, так як більш докладно про їх діяльність мова піде у наступних підрозділах дисертаційного дослідження, зауважимо таке.

Державне підприємство „Український інститут промислової власності” (Укрпатент) перебуває у сфері управління Міністерства освіти і науки України та підпорядковане Державному департаменту інтелектуальної власності. Його діяльність стосується охорони промислової власності в Україні і пов’язується із здійсненням наступних головних функцій: прийомом заявок на видачу охоронних документів на об'єкти промислової власності; проведенням експертизи цих заявок на відповідність їх умовам надання правової охорони; забезпеченням державної реєстрації об'єктів промислової власності, зміни їх правового статусу та офіційної публікації відповідних відомостей; здійсненням державної реєстрації договорів про передачу права власності на об'єкти промислової власності, що охороняються в Україні, та договорів про видачу дозволу (ліцензій, ліцензійних договорів) на їх використання; інформаційним забезпечення функціонування державної системи охорони промислової власності; забезпеченням фізичних та юридичних осіб інформацією про об'єкти промислової власності; формуванням фондів національної патентної документації в органах державної системи науково-технічної інформації України та ін.

Державне підприємство „Українське агентство з авторських і суміжних прав” є основною ланкою охорони авторських прав, належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України та підпорядковане Державному департаменту інтелектуальної власності; виконує такі функції: забезпечення охорони авторських і суміжних прав право власників України й інших країн та їх правонаступників на території України і за її межами; державна реєстрація прав авторів на твори науки, літератури та мистецтва; забезпечення фізичних і юридичних осіб інформацією про об'єкти авторських і суміжних прав; управління майновими правами авторів або їх правонаступників на колективній основі; надання допомоги авторам та іншим право власникам авторських і суміжних прав в управлінні їх майновими правами та ін.

Державне підприємство „Інтелзахист” засноване на державній власності, належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України та підпорядковане Державному департаменту інтелектуальної власності. Підприємство створене з метою удосконалення організації видачі контрольних марок для маркування примірників аудіовізуальних творів, фонограм, комп'ютерних програм та баз даних, а також посилення захисту прав у сфері інтелектуальної власності [146].

  • суб’єкти, які входять у систему органів судової влади. До цієї групи суб’єктів необхідно відносити суди загальної та спеціалізованої компетенції.

Участь судів загальної компетенції зводиться до розгляду справ про адміністративні правопорушення та злочини, які завдають шкоди правам на об’єкти інтелектуальної власності. Так, якщо говорити про суди, як суб’єктів адміністративної юрисдикції, то можна відмітити, що останні на сьогоднішній день мають право розглядати справи про усі адміністративні правопорушення, які скоюються у сфері інтелектуальної власності. До таких правопорушень, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення [4], відносяться ті, що передбачені: ст.ст. 512 (Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності), 1071 (Порушення законодавства про племінну справу у тваринництві), 1643 (Недобросовісна конкуренція), 1646 (Демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів), 1647 (Порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів), 1649 (Незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних), 16413 (Порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва). Принагідно відмітимо, що з усіх перерахованих вище правопорушень, суди найчастіше розглядають справи про ті з них, відповідальність за які передбачена ст. 512 та ст.1649 КпАП (Додаток А та Додаток Б).

Значна роль в охороні прав на об’єкти інтелектуальної власності належить також і судам спеціалізованої компетенції. Так, усвідомлюючи вагомість питання захисту прав інтелектуальної власності, Вищим господарським судом створено колегію суддів Вищого господарського суду України з розгляду справ, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності. Подібні спеціалізовані колегії були утворені також у складі господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та апеляційних господарських судів. Таким чином, запроваджена відповідна спеціалізація господарських судів щодо судового захисту об'єктів інтелектуальної власності.

На колегію суддів Вищого господарського суду України з розгляду справ даної категорії, крім основного призначення – розгляду справ, покладено додатково такі завдання як взаємодія з державними і недержавними структурами, що займаються питаннями інтелектуальної власності, надання методичної допомоги господарським судам у створенні і роботі спеціалізованих колегій, аналіз динаміки зростання кількості справ, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності, узагальнення практики застосування законодавства з питань названої власності та аналіз розгляду судових справ, пов'язаних із захистом прав такої власності, підготовка пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства з питань охорони прав інтелектуальної власності, організація навчання та підвищення кваліфікації суддів за такою спеціалізацією, проведення їх стажування, вивчення практики розгляду справ цієї категорії у межах європейського та міжнародного права.

Запровадження вказаної спеціалізації надасть можливість поглибити знання суддівського корпусу в сфері застосування законодавства при вирішенні справ, пов'язаних із захистом об'єктів інтелектуальної власності, сприятиме підвищенню його професійного рівня. Для практичної реалізації ідеї спеціалізації необхідно вирішити питання щодо організації навчання та підготовки суддів за такою спеціалізацією, проведення їх стажування, обмін досвідом як в межах країн ближнього, так і далекого зарубіжжя.

На жаль, досвіду та практики розгляду справ даної категорії у нас ще замало. В умовах недостатнього росту виробництва, наявності інших кризових явищ в економіці інтелектуальний, науково-технічний потенціал і творча діяльність, що стосується гуманітарної сфери життя людини, зазнали чималих втрат. 3 цієї причини кількість судових справ із захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності незначна [190].

  • суб’єкти, які входять у систему органів прокуратури. Відповідно до ст. 5 Закону України „Про прокуратуру” [24] однією із основних функцій прокуратури є представництво інтересів громадянина або держави в суді. Зазначене представництво полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Розширюючи наведе визначення, О. Михайленко додає, що таке представництво є складними правовідносинами, де прокурор, реалізуючи свої повноваження щодо виконання конституційної представницької функції, вчиняє в суді від імені держави процесуальні дії з метою захисту законних інтересів громадянина [166]. У зв’язку з цим вважаємо, що у межах реалізації цієї функції органи прокуратури можуть здійснювати також і охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Окрім цього відповідно до ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України [2] до підслідності слідчих прокуратури віднесено також розслідування злочину, передбаченого ч. 3 ст. 176 Кримінального кодексу України (Порушення авторського права і суміжних прав) [3].

Поряд з суб’єктами державного управління у сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності, як було відмічено вище, необхідно виділяти також і суб’єктів недержавного (громадського) управління. Головною особливістю правового положення останніх є те, що їх управлінські повноваження у переважній більшості випадків позбавлені державно-владного характеру, у зв’язку з чим управлінський вплив останніх розповсюджується, як правило, тільки на членів відповідної громадської організації. До суб’єктів громадського управління у сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності відносяться творчі спілки (Національна спілка письменників України, Національна спілка композиторів України тощо) та інші громадські організації (Всеукраїнська асоціація патентних повірених, Антипіратський союз України тощо).

Роблячи висновок з викладеного відзначимо таке. Зазначені суб’єкти управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, якщо розглядати їх у якості одного цілого, приймають участь у здійсненні державного управління у його широку розумінні, тобто як діяльності усієї сукупності державних органів з організуючого впливу з боку спеціальних суб’єктів права на суспільні відносини, що виникають у сфері інтелектуальної власності. Це наочно видно з викладеного вище, де дисертант намагався розкрити участь кожного з названих органів у регулюванні суспільних відносин зазначеної групичим довести їх приналежність до суб’єктів управління. Але такий широкий погляд на проблему визначення суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності нас не влаштовує, оскільки предмет даного дисертаційного дослідження вимагає від дисертанта розгляду державного управління, а звідси і його структурних елементів, у вузькому розумінні, тобто як діяльності органів виконавчої влади із здійснення управління у зазначеній сфері суспільних відносин. З погляду на це у якості суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності необхідно розглядати органи виконавчої влади, їх посадових осіб, а також в ряді випадків інших суб’єктів, які наділені державно-владними повноваженнями, які дозволяють останнім здійснювати регулюючий вплив на суспільні відносини, а також учасників цих відносин з метою організації правомірного володіння, користування та розпорядження правами на об’єкти інтелектуальної власності.

1.3. Форми та методи управління у сфері охорони прав на об’єктвінтелектуальної власності

Досить складним та у той же час принциповим питанням є форми та методи управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Саме завдяки аналізу зазначених категорій можна наочно уяви межи та глибину управлінського впливу, який здійснюється відповідним суб’єктом управління на об’єкти управління, встановити той правовий інструментар, що виступає засобом досягнення цілей управління, відмежувати діяльність з охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, яка регулюється нормами адміністративного права від діяльності, яка підпадає під регулювання інших галузей права.

Форми управління завжди привертали увагу дослідників, які проводили свій науковий пошук у межах адміністративно-управлінської проблематики, але не дивлячись на це, зазначене питання не втрачає своєї актуальності. З одного боку це пов’язано з тим, що на ниві розвитку науки адміністративного права та теорії управління відбувається логічне переосмислення практики застосування існуючих форм управлінської діяльності, що викликає зміну пріоритетів у користуванні тією або іншою з них, необхідність впровадження у практику державного управління принципово нових форм управління. Так, підтвердження цьому ми знаходимо у Концепції адміністративної реформи в Україні, де зокрема зазначено, що одним із напрямків адміністративної реформи є формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління [143, с.8]. З іншого боку актуальність дослідження форм управлінської діяльності пов’язується з намагання дисертанта дослідити таку сферу управлінських відносин, яка ще не була піддана ґрунтовному вивченню через призму адміністративно-правових засобів, у тому числі і форм управління.

Отже, переходячи безпосередньо до предмету нашої розмови спочатку визначимося з доктринальним розумінням категорій „форма”, „форма державного управління”.

Одним із досить розповсюджених прийомів з’ясування сутності того або іншого терміну є його аналіз за допомогою лексичних прийомів. Так, з точки зору лексики форма (від латинського forma) визначається як зовнішній вияв якого-небудь явища, пов’язаний з його сутністю, змістом [101, с.1328]. Подібні погляди на з’ясування сутності терміна „форма” висловлюють також і філософи, зауважуючи, що будь-яке явище має зміст і форму (форми). Зміст – це сукупність взаємопов’язаних внутрішніх суттєвих для якісної характеристики будь-якого явища його властивостей та ознак, а форма – вираз змісту, спосіб його існування та розвитку. Зміст завжди оформлений, причому форма впливає на зміст, сприяючи або заважаючи його реалізації та розвитку. Зміст обумовлює форму, а форма змістовна [153].Таким чином, співвідношення змісту і форми діалектичне [116, с.43].

Наведені висновки представників філософської науки, висновки якої, як відомо проявляються у рівній мірі в будь-які сфері життєдіяльності суспільства, дозволили вченим-адміністративістам пристосувати їх до „своїх потреб” і визначити форму управління як спосіб зовнішнього практичного вираження управлінської діяльності. У такому розумінні форми управлінської діяльності дозволяють отримати відповідь на питання, як практично виконуються функції управління, вирішуються управлінські задачі, тобто здійснюється управлінська діяльність [84, с.299]. Відмітимо, що подібних поглядів на сьогоднішній день дотримується більшість представників науки адміністративного права та теорії державного управління [80, с.120; 100, с.137; 169, с.131]. Отже, можна стверджувати, що вчені перебувають у стані консенсусу щодо розуміння призначення категорії „форма управління”, але при цьому не можуть дійти єдиної точки зору щодо її термінологічно виразу. Про це свідчить розмаїття термінів, які вживаються для визначення „способу зовнішнього практичного вираження управлінської діяльності”. Так, одні автори у своїх працях ведуть мову про „форму державного управління” [113, с.28], інші кажуть про наявність „форми реалізації державної виконавчої влади” [100, с.135], „форми діяльності органів публічної адміністрації” [119, с.45], „форми управлінської діяльності” та „форми виконавчої діяльності” [144, с.161]. Аналіз наведених позицій свідчить, що за своїм внутрішнім змістом зазначені терміни практично не відрізняються, а отже вони використовуються як синоніми. Однак, у переважній більшості випадків з цим погодитися не можна. Так, необхідно розмежовувати, наприклад, „форму управлінської діяльності”, „форму державного управління”, з одного боку, та „форму виконавчої діяльності”, „форму реалізації виконавчої влади” – з іншого, оскільки вони відповідно відносяться до державного управління та виконавчої влади, які, як доведено у літературі [201, с.191-194], не є тотожними. Відомо, що державне управління є однією із форм здійснення виконавчої влади; є більш широким поняттям щодо виконавчої влади; воно обумовлює якісні характеристики останньої і спостерігається у діяльності усіх гілок державної влади.

Таким чином, не в якому разі не може бути поставлений знак рівності між такими категоріями як „форма управлінської діяльності”, та „форма реалізації виконавчої влади”, оскільки перша з них є значно ширшою за своїм змістом у порівнянні з другою.

Отже, під формами управління у сфері, що розглядається, необхідно розуміти зовнішньо виражену діяльність суб’єктів управління, яка здійснюється останніми у межах їх компетенції і спрямована на виконання покладених на них завдань з охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Із зазначеного визначення видно, що форма управлінської діяльності це завжди зовнішній вияв певних дій, а не самі дії суб’єктів управління. Зазначене зауваження є, на нашу думку, принциповим, оскільки дозволяє розмежувати зміст управлінської діяльності та її зовнішнє виявлення.

Усі форми управління прямо або опосередковано предопределены тими юридичними нормами, за допомогою яких держава регламентує діяльність суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Це означає, що форми управлінської діяльності вибираються суб’єктами управління не свавільно, а, як справедливо відмічають деякі автори [84, с.300], відповідно до певних закономірностей. Найбільш суттєвими з них є наступні:

  • відповідність форми діяльності призначенню та функціям управління, оскільки форма має відповідати та визначатися змістом управління;
  • відповідність форми діяльності змісту та характеру управлінських питань, які підлягають вирішенню;
  • відповідність форми діяльності особливостям конкретного об’єкта управління;
  • відповідність форми діяльності конкретним цілям даного впливу (наприклад, необхідність наявності прямих юридичних наслідків або їх відсутності).

Визначення поняття форм управління, а також факторів, які впливають на вибір конкретної з них у межах управлінської діяльності, зумовлює необхідність більш конкретно розгляду їх існуючого переліку. На сьогоднішній день у процесі управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності суб’єкти управління використовують значну кількість форм управління, які потребують свого належного групування. Проведення класифікації форм управлінської діяльності у зазначеній сфері має як практичне значення – оволодіння усіма формами управлінської діяльності відкриває широкі можливості для більш чіткого та ефективного використання кожної форми і забезпечує вірне поєднання форм у практичній діяльності суб’єктів управління, так і теоретичну цінність – дозволяє більш повно та глибоко розкрити сутність управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

При цьому слід відмітити, що на сьогодні в літературі відсутні єдині, загально визнані критерії класифікації форм управління, що обумовлює наявність великої кількості їх авторських варіантів. Так, автори підручника „Адміністративне право України”, виданого за редакцією Ю.П. Битяка, розрізняють чотири форми управлінської діяльності: видання нормативних актів управління, видання індивідуальних актів управління, проведення організаційних заходів, здійснення матеріально-технічних операцій [80,с.122]. Шляхом перерахування існуючих форм управління йдуть також і інші вчені, які наголошують на існуванні таких форм: встановлення загальнообов’язкових норм; видання адміністративних актів; укладення договорів; здійснення суспільно-організаційної діяльності; здійснення матеріально-технічних дій [84,с.301]. Дещо вужче виглядає перелік форм управлінської діяльності, запропонований К. Солянніком, який веде мову про правові, організаційні та матеріально-технічні форми [200]. Б.М. Лазарєв, в свою чергу, доводить наявність структурної, процедурної (процесуальної) форм управління, які існують паралельно з іншими формами управління – виданням актів управління, вчинення суспільно-організаційних дій та матеріально технічних операцій [153].

Таким чином, викладене свідчить, що питання про форми управлінської діяльності, їхвиди, критерії класифікації все ще належать до дискусійних. Хоча при цьому можна погодитися з думкою Д. Бахраха про те, що, „не зважаючи на різне трактування питання, яке досліджується, всі адміністративісти розрізняють правові і неправові форми адміністративної діяльності, а вже потім виділяють різновиди першої та другої груп. Відповідно можна вести мову про єдиний в принципі підхід до розуміння і класифікації форм державного управління” [90]. Погоджуючись з викладеною позицію, пропонуємо і у межах нашої розмови усю сукупність форм управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності розділити на дві основні групи – правову та організаційну. Підставою для такого розподілу форм управління є наявність або відсутність правових наслідків, як результату застосування тієї або іншої форми управління, а точніше кажучи дій, які становлять зміст відповідної форми управління. Так, результатом застосування дій, які обволікаються у правову форму стає виникнення, зміна або припинення правовідносин, створення або внесення змін до відповідних адміністративно-правових режимів. Подібні наслідки виникають усякий раз при виданні правових актів управління, укладанні адміністративних договорів, вчиненні юридично значимих дій. І навпаки використання організаційної форми управління (сюди необхідно включати організаційні та матеріально-технічні дії) не вносить ніяких юридично значимих змін у суспільні відносини, не змінює правового статусу учасників зазначених відносин.

При цьому відмітимо, що дисертант свідомо відмовляється від використання терміну „неправова форма управління”, оскільки, на нашу думку, він несе у собі негативне смислове (зовнішнє) навантаження, та може за певних обставин асоціюватися з такими категорією як „незаконний”, „протизаконний”. У зв’язку з цим більш доцільним виглядає вживання терміну „організаційна форма управління”.

Розглянемо більш докладно зазначені вище форми управління та особливості їх використання у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Найбільш розповсюдженою правовою формою управління, що використовується у зазначеній сфері є видання правових актів управління. При цьому зазначимо, що досить часто у літературі названа форма управління розкладається на два самостійних елементи, наслідком чого стає виділення вже двох форм управління – видання нормативних актів управління та видання індивідуальних (ненормативних) актів управління [80, с.122; 202, с.218-219]. Але у даному випадку, на нашу думку, слід погодитися з Б.М. Лазарєвим, який вважає, що зазначена класифікація не досить логічна. Оскільки, по-перше, у обох випадках мова йде про одне і теж саме явище – одностороннє владне волевиявлення. По-друге, значна кількість актів управління містить у собі одночасно і норми права, і ненормативні положення; до якої форми діяльності такі акти відносити? По-третє, існують акти управління, які містять директивні вказівки, для реалізації яких потім видаються нормативні та ненормативні акти. У згаданій класифікації подібні акти взагалі не знаходять місця. З урахуванням викладеного треба, напевно, при класифікації форм управління вести мову спочатку про одну з його форм – видання актів управління, а вже потім здійснювати більш дрібну класифікацію таких актів [153].

Отже, в процесі управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності уповноважені суб’єкти мають право видавати правові акти двох основних видів – нормативні та індивідуальні. Основне призначення нормативних актів – виконання й деталізація законів та указів Президента України, які закладають правовий режим охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, а також більш детальна регламентація відносин учасників охоронних правовідносин. Їх дія розрахована на довгострокове та багаторазове застосування [142]. Встановлення норм права підзаконного характеру у процесі управлінської діяльності у зазначеній сфері практично втілюється в адміністративній правотворчості [103, с.286]. Завдяки наявності подібних повноважень суб’єкти управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності мають можливість оперативно впливати на підвідомчу їм сферу суспільного життя. Як показує практика державного управління взагалі, та управління у сфері, що розглядається за допомогою нормативних актів:

  • визначаються конкретні задачі, права та обов’язки, повноваження та відповідальність учасників управлінських суспільних відносин. Так, наприклад Кабінетом Міністрів України було видано постанову № 997 від 20 червня 2000 р., якою було затверджено Положення про Державний департамент інтелектуальної власності [39]. У зазначеному нормативному акті було визначено задачі Державного департаменту інтелектуальної власності, його права та обов’язки. Але при цьому, на жаль, не було визначено відповідальність Держдепартаменту за неналежне виконання покладених на нього завдань, в тому числі і тих, що пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності;
  • формуються основні лінії взаємодії між різними елементами системи державного управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. У якості прикладу можна навести постанову Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 621 „Про утворення Міжвідомчої координаційної ради з інтелектуальної власності на сорти рослин”;
  • встановлюються обумовлені специфікою управлінських відносин обмеження та заборони. Так, наприклад у постанові Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. № 545 „Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)” [43] встановлено обмеження, за наявності яких особа не може претендувати на надання їй статусу патентного повіреного, а також визначено коло осіб, які не можуть взагалі бути патентними повіреними;
  • покладаються у необхідних випадках певні спеціальні обов’язки або надаються спеціальні повноваження. Наприклад, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 674 „Про затвердження Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності” [40] на державного інспектора з питань інтелектуальної власності покладаються наступні спеціальні обов’язки: у разі виявлення порушень законодавства з питань інтелектуальної власності та виробництва, експорту, імпорту дисків, що містять ознаки кримінального злочину, негайно повідомляти про це відповідні правоохоронні органи; у разі виявлення ознак адміністративного правопорушення за статтями 512, 1649, 16413 Кодексу про адміністративні правопорушення складати протокол про адміністративне правопорушення та передавати його на розгляд до суду; разі проведення огляду та вилучення продукції, до складу якої входять об'єкти права інтелектуальної власності, зокрема примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних, що виробляються, розповсюджуються, надаються в прокат, зберігаються, використовуються або переміщуються з порушенням вимог законодавства, та вилучення відповідних документів складати протокол або робити відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, а у разі закупівлі (у тому числі контрафактної продукції) – акт закупівлі тощо. З метою виконання покладених на нього завдань державний інспектор має право: перевіряти у суб’єктів господарювання наявність дозволу на використання об’єктів права інтелектуальної власності на будь-якій стадії їх виробництва, розповсюдження, прокату чи провадження іншої діяльності, пов’язаної з їх використанням; проводити огляд та вилучати у суб'єктів господарювання з метою вивчення на необхідний строк, але не більш як 30 днів, об'єкти права інтелектуальної власності у разі, коли є обґрунтована підстава підозрювати вчинення порушення вимог законодавства у сфері інтелектуальної власності тощо;
  • здійснюються правоохоронні функції управлінського характеру та передбачаються юридичні гарантії охорони встановленого у сфері державного управління порядку відносин. Так, наприклад наказом Міністерства освіти і науки України від 15.09.2003 р. № 622 „Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності” [72] при Держдепартаменті створено Апеляційну палату для розгляду в адміністративному порядку заперечень проти рішень за заявками на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, топографії інтегральних мікросхем і зазначення походження товарів;
  • конкретизуються норми вищої юридичної сили. У якості прикладу можна назвати наказ Міністерства освіти і науки України від 11.03.2002 р. № 184 „Про затвердження Інструкції про видачу патентів України на секретні винаходи, які охороняються авторськими свідоцтвами СРСР на секретні винаходи” [56], який було видано на конкретизацію Законів України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” [17] та „Про державну таємницю” [11].

Отже, аналізуючи викладені вище положення, а також творчі розробки представників науки адміністративного права [103, с.288] можна стверджувати, що під нормативним актом управління, як формою управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, необхідно розуміти акт компетентного суб’єкту управління, наділеного державно-владними повноваженнями, виданий у встановленому законом порядку і формі, який містить у собі норми права [128]. Будучи актом правотворчості, він спрямований на створення, зміну чи припинення правових норм, тобто встановлених компетентними органами і охоронюваних примусовою силою держави правил поведінки, розрахований на невизначений строк дії і на невизначене коло осіб, на багаторазове використання зі збереженням дії норм незалежно від їх виконання.

Визнаючи наукову значимість та практичну корисність зазначеного визначення зауважимо на тому факті, що все ж таки необхідно на законодавчому рівні дати офіційне тлумачення терміну „правовий акт управління”. Такий крок допоможе закласти єдиний підхід до розуміння цього надзвичайно важливого правового феномену, розробити єдині підстави для подальшої класифікації зазначеної групи правових актів.

Як було зазначено вище, поряд з правотворчою діяльністю суб’єкти управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності видають також і індивідуальні (ненормативні) акти управління, які, як наголошується у літературі [218], домінують серед інших актів. Індивідуальні акти управління, розповсюджуючи свою дію на окремих суб’єктів - юридичних та фізичних осіб, мають яскраво виражений правозастосовчий характер, будучи за своєю юридичною природою розпорядчими актами. Їх існування обумовлюється владно-організаційним характером державного управління, і як наслідок управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, необхідністю повсякденного і безперервного здійснення різноманітних управлінських функцій, оперативного захисту та поновлення у разі необхідності порушених прав на об’єкти інтелектуальної власності. Вони є юридичними фактами, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення конкретних адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері управління. У такому розумінні індивідуальні правові акти управління виступають ні чим іншим як управлінським рішенням [85, с.8-10; 120, с.139; 209], покликаним надати юридичну форму змісту діяльності суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Характер, безпосередні цілі індивідуальних актів управління, з погляду на їх призначення, об’єми використання в практиці управлінської діяльності, є різними. У найбільш узагальненому вигляді, з чим важко не погодитися, можна вести мову про дві їх крупні групи:

  • оперативно-виконавчих актів;
  • правоохоронних (юрисдикційних) актів [85, с.309].

І в тому, і в іншому випадку присутня основна ціль адміністративного розпорядництва, а саме забезпечення необхідної поведінки учасників управлінських відносин в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Досягається ця єдина ціль, однак, різними засобами. Головне, що може характеризувати правовиконавчу діяльність суб’єктів управління, полягає у тому, що вони у своїх індивідуальних актах управління, як правило, застосовують або реалізують диспозицію відповідної правової норми (оперативно-виконавчі акти). Це діяльність, так званого, позитивного характеру, у процесі якої конкретизуються права та обов’язки, повноваження учасників управлінських відносин у зв’язку з оперативним регулюванням цих відносин (наприклад, утворення таких державних підприємств як „Український інститут промислової власності”, „Інтелзахист”, „Українське агентство з авторських та суміжних прав”; призначення на посади керівників та робітників зазначених підприємств; затвердження посадових інструкцій або положень про структурні підрозділи органів управління; створення комісії для перевірки додержання ліцензійних умов провадження господарської діяльності з експорту, імпорту обладнання та дисків для лазерних систем зчитування, призначення її голови та членів тощо).

Правоохоронні індивідуальні акти суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності реалізують санкцію правової норми, втілюючи у собі юрисдикційну діяльність цих органів (наприклад, рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, за адміністративне правопорушення, передбачене ст. 512 Кодексу України про адміністративні правопорушення; застосування фінансових санкцій до осіб, винних у порушенні вимог Закону України „Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування” тощо).

Наступною правовою формою управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності є адміністративний договір, дослідженню сутності якого останнім часом приділяється все більша та більша увага. Наявність зазначеної форми управління в практиці діяльності суб’єктів управління у сфері, що розглядається може бути пояснена загальною тенденцією розвитку форм та методів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, де суттєва роль відводиться побудові диспозитивних начал державного управління. Саме цей факт і дозволяє використовувати адміністративні договори в зазначеній сфері управлінській діяльності.

Вивчення адміністративно-правової літератури, присвяченої дослідженню сутності адміністративних договорів [87; 94; 196; 203; 210], дозволяє дисертанту назвати головні риси, властиві адміністративним договорам, що укладаються за участю суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Так, адміністративний договір є правовою формою діяльності зазначених суб’єктів, оскільки він завжди безпосередньо викликає правові наслідки, тобто виступає або актом правотворчості, або актом правозастосування, чи поєднує у собі обидва їх види; адміністративний договір базується переважно на нормах адміністративного права і дозволяє суб’єктам охоронної діяльності виконувати їх публічно-правові завдання; предметом адміністративного договору є питання владарювання, управління або саморегуляції; адміністративний договір може бути укладено як для вирішення внутрішньоуправлінських, так і зовнішньоуправлінських завдань; обов’язковим учасником адміністративного договору є суб’єкт управління (державний орган, посадова особа, громадська організація), який має відповідні владні повноваження; право на укладання адміністративного договору передбачається у відповідних нормативних актах; виконання умов адміністративного договору його учасниками забезпечується специфічними засобами.

Таким чином, адміністративний договір – це угода, що укладається на підставі норм адміністративного права суб’єктом управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності з іншими учасниками охоронних правовідносин і яка може містити у собі загальнообов’язкові правила поведінки (нормативний характер) або встановлювати (змінювати, припиняти) конкретні правовідносини між її учасниками (індивідуальний характер). У якості прикладів зазначених договорів можна назвати угоди Міністерства освіти та науки України з власниками авторського права і суміжних прав щодо управління їхніми майновими правами в Україні та за її межами; угоду про співробітництво у сфері інтелектуальної власності між Кабінетом Міністрів України і Урядом Китайської Народної Республіки [48] тощо.

Останньою правовою формою управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності є вчиненні інших юридично значимих дій [113, с.36], наприклад, державна реєстрація об’єктів права інтелектуальної власності; видача охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності; реєстрація договорів про передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності, що охороняються на території України, та ліцензійних договорів; складання протоколів про адміністративні правопорушення, які посягають на права інтелектуальної власності тощо.

Поряд з правовими формами управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності суб’єкти зазначеної діяльності використовують, як вже зазначалося вище, і організаційні форми управління. Зазначені форми управління на відміну від правових не пов’язуються з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами управління, а у переважній більшості випадків сприяють їх здійсненню. У такому розумінні їх можна назвати другорядними щодо правових форм управління, що, можливо, і позначається на їх правовій регламентації, яка у переважній більшості випадків носить загальний або суто формальний характер. На нашу думку, це досить загрозлива тенденція, яка відкриває шлях до свавілля з боку суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Наявність організаційних форм управління обумовлюється насамперед організаційним змістом самого управління, що „найбільш чітко має вираз у плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, у розпорядництві, тобто в регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу. Тобто управління – це насамперед організація дій з координації, об’єднання в систему спеціалізованих зусиль групи людей” [119, с.34]. Отже, з цього стає видно, що організаційні форми управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності мають двоєдине призначення: з однієї сторони вони спрямовуються на створення оптимальної організації та діяльності самого суб’єкту управління (іншими словами організаційні форми управління завжди, на відміну від правових форм управління, забезпечують здійснення внутрішнього управління у межах структури суб’єкта управління), а з іншого – завдяки цьому, сприяють забезпеченню ефективності його діяльності пов’язаної з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності.

У межах організаційних форм управління традиційно виділяють організаційні дії (заходи) та матеріально-технічні дії.

Кількість можливих організаційних заходів, які складають зміст зазначеної форми управління надзвичайно велика, що пояснює намагання авторів провести їх групування [152, c.94-95], яке дозволило дисертанту більш повно та всебічно підійти до вивчення останніх у межах даного дисертаційного дослідження. Отже, усі існуючі організаційні заходи, які застосовуються у сфері управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності поділяються на ті, що:

  • забезпечують загальну організацію діяльності суб’єктів управління (планування тощо);
  • забезпечують організаційну роботу з кадрами суб’єктів управління (підготовка, підбор та розстановка кадрів тощо);
  • забезпечують проведення навчання кадрів суб’єктів управління (підвищення кваліфікації, стажування тощо);
  • забезпечують проведення внутрішньовідомчого контролю у структурі того або іншого суб’єкта управління (інспектування, особистий контроль керівника тощо);
  • забезпечують організаційну роботу суб’єкта управління спрямовану на вдосконалення власної діяльності (науково-практичні конференції, вивчення та узагальнення передового досвіду роботи тощо);
  • забезпечують колективне обговорення організаційних питань діяльності суб’єкта управління (наради, колегії).

Таким чином, організаційні дії не потребують видання спеціальних правових актів і здійснюються у процесі повсякденної управлінської діяльності. Однак як передумови їх застосування, так і наслідки у певних випадках можуть отримати юридичну фіксацію (наприклад, результатом роботи колегії Державного департаменту інтелектуальної власності може стати видання наказу).

Що ж стосується матеріально-технічних дій, то зауважимо, що останні покликані також забезпечувати ефективність управлінської діяльності у сфері, що розглядається, але пов’язуються вже з ведення діловодства, наприклад, за заявами громадян про видачу охоронних документів, веденням державних реєстрів щодо об’єктів права інтелектуальної власності,оформленням, тиражуванням та розсиланням документів, матеріалів, довідок, обробкою інформації, аналітичними аналізами.

Проведений аналіз форм управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності свідчить про наявність їх значної кількості, використання яких дозволяє суб’єктам управління досягнути цілей управлінської діяльності. При цьому зазначимо, що на сьогоднішній день багато з них (форм) потребують свого удосконалення, і перш за все – процедурного. У більшій мірі, звичайно, це стосується правових форм управління. З погляду на те, що зазначені форми управління використовуються у практичній діяльності значної кількості суб’єктів управління, які відрізняються один від одного багатьма елементами свого правового статусу, дисертант у даному підрозділі дисертаційного дослідження не буде вдаватися до деталізації напрямків удосконалення останніх, а зупиниться лише на загальних моментах. Так, неодмінного вирішення потребують питання розробки єдиних, науково обґрунтованих процедур відпрацювання та прийняття правових актів управління, перш за все нормативних. На теперішній час не визначено також конкретних видів правових актів управління, які можуть бути видані суб’єктами управління у зазначеній сфері, а також об’єм їх правового впливу на учасників охоронних суспільних відносин. Так, наприклад Державний департамент інтелектуальної власності видає такі правові акти управління як накази, розпорядження, інформаційні повідомлення, листи. Існування значної кількості чинних правових актів управління, виданих зазначеними вище суб’єктами обґрунтовує необхідність розробки науково обґрунтованих критеріїв їх класифікації та подальшої систематизації, що, як слушно зауважує В. Стефанюк [204], здатне позитивно вплинути на покращення доступності інформації, яка міститься в актах управління, для фізичних та юридичних осіб.

Потребують встановлення також процедури укладання суб’єктами управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності і адміністративних договорів, про які, до речі, навіть не згадується у нормативних актах, які закріплюють правовий статус останніх.

Окремо слід зупинитися і на необхідності удосконалення такої організаційної форми управління, як проведення колегій такого галузевого суб’єкта управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності як Державного департаменту інтелектуальної власності. Сьогоднішня редакція положення про зазначений вище урядовий орган державного управління свідчить, що склад його колегії обмежується головою Держдепартаменту, його заступниками (за посадою) та керівниками структурних підрозділів Держдепартаменту. Подібне вирішення питання щодо складу колегії Держдепартаменту, на нашу думку, не можна визнати вірним. Вбачається необхідним передбачити можливість введення до складу колегії з правом дорадчого органу представників інших державних органів та громадських організацій, які задіяні у справі охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Окрім цього до підготовки та розгляду питань, що належать до компетенції колегії Держдепартаменту необхідним було б і залучення також вчених і провідні фахівців в галузі права, економіки, тощо. Наявність у складі колегії Держдепартаменту осіб, які не є працівниками зазначеного державного органу дозволить, використовуючи їх досвід і знання, підвищити компетентність колегії у вирішенні питань управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Входження у колегію осіб, незалежних від керівника органу по службі і, як наслідок, не підвладних „впливу його авторитета” [157], створює додаткові можливості для об’єктивного розгляду питань, розвитку критики та самокритики, контролю громадськості за роботою органів управління [117, с.67].

Розгляд питання про форми управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності тягне за собою аналіз іншого правового явища – методу здійснення управління у зазначеній сфері. У загальному розумінні метод управління являє собою правовий засіб досягнення поставленої мети, розв’язання задач, що виникли. Методи, по суті, – це способи впливу, звернені до поведінки суб’єктів соціального життя. [136, с.18].

Для методів управління характерно те, що вони використовуються суб’єктами управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності для вирішення завдань, що стоять перед ними – забезпечення режиму законності у володінні, користуванні, розпорядженні правами на об’єкти інтелектуальної власності; припинення порушень режиму володіння, користування, розпорядження правами на об’єкти інтелектуальної власності; притягнення осіб, що скоїли правопорушення, пов’язані з порушенням встановленого режиму володіння, користування або розпорядження правами на об’єкти інтелектуальної власності, до юридичної відповідальності; застосовуються повсякденно та вибірково, в залежності від необхідності вирішення того або іншого завдання; знаходять вираз у взаємодії суб’єкта управління з об’єктом управління; дозволяють найбільш повно та всебічно встановити межі владних повноважень суб’єктів управління.

Отже, викладене дійсно дозволяє погодитися з думкою тих авторів [202, с.228], які стверджують, що метод управління обов’язково знаходить вираження у формі управління. Іншими словами, якби не було б форми управління, методи управління, були б позбавлені усякого сенсу, оскільки управлінський вплив залишився лише б ідеєю, бажанням і був би позбавлений формального змісту. Наприклад, як можна притягти особу до адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкт інтелектуальної власності без документального оформлення таких управлінських дій, тобто без прийняття відповідного індивідуального акту управління?

Таким чином, можна зробити висновок, що вирішення завдань щодо охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснюється суб’єктами управління через використання методів управлінського впливу.

Серед різноманітних методів, які використовуються у процесі управлінської діяльності, виділяють перш за все методи переконання та примусу, які застосовуються у будь-якому виді державної або громадської діяльності [169, с.144]. Справедливим є також віднесення зазначених методів до групи універсальних, так як і той і інший знаходяться у підґрунті державного та громадського життя. І все, що в управлінні фігурує у якості його методів, тим або іншим чином є відповідним варіантом їх конкретного вираження [84, с.280].

Окрім цього відмітимо, що, на нашу думку, також є справедливим відношення зазначених методів управління до групи адміністративно-правових методів [80, с.149; 116, с.59]. Така назва методів управління, зокрема і тих, що використовуються у процесі управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, пояснюється сутністю взаємовідносин між суб’єктом та об’єктом управління, які завжди носять адміністративний характер, який передбачає обов’язкову підпорядкованість об’єкта управління його суб’єкту. У зв’язку з цим управлінські взаємовідносини справедливо характеризуються як субординаційні [89, с.29-30].

Даючи більш детальну характеристику зазначеним методам управління, відмітимо, що сутність методу переконання полягає у тому, що об’єкти державного управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності (фізичні та юридичні особи, користувачі правами інтелектуальної власності) мають додержуватись певних вимог внаслідок їх внутрішнього визнання, а не через сліпе підкорення велінням влади. Переконання визначається як система заходів правового і не правового характеру, які проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз’яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших нормативних актів [80, с.149-150]. Особливе значення мають набути правові форми переконання, тобто заходи, які закріплюються у нормах права. Однак, аналіз чинного нормативного масиву, присвяченого питанням охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності свідчить, що питанням правової пропаганди приділяється неналежна робота. Показовим у цьому плані є діяльність, наприклад, підрозділів департаменту громадських зв’язків та масово-роз’яснювальної роботи Державної податкової адміністрації України, одним із головних завдань яких є пропаганда податкового законодавства з метою профілактики його порушення [59]. Органами державної податкової служби напрацьовано чимало форм переконання. Це і проведення семінарів, науково-практичних конференцій, спрямованих на роз’яснення необхідності і важливості своєчасної та повної сплати податків та інших обов’язкових платежів, це і виступи на телебаченні, публікації у засобах масової інформації, матеріальне та моральне заохочення сумлінних платників податків. При цьому варто відмітити, що зазначена діяльність дає свої позитивні результати.

У зв’язку з викладеним є сенс розглянути можливість створення подібного підрозділу у межах майбутнього центрального органу виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності. Якщо ж казати про сьогоднішній стан справ з проведення роз’яснювальної роботи у сфері, що аналізується, то нею, переважно, займаються державні інспектори з питань інтелектуальної власності. Зокрема, у 2005 році державними інспекторами було проведено 256 семінарів, нарад та виступів у ЗМІ, присвячених роз’ясненню широкому загалу окремих положень законодавства про інтелектуальну власність.

Поряд з переконанням у практиці діяльності суб’єктів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності досить широко використовується і державний примус, який характеризується тим, що цей метод державного впливу є допоміжним, здійснюється на підставі переконання і тільки після застосування переконання [78, с.109]. Його особливістю стає те, що він застосовується вже до осіб, які вчинили дії, пов’язані з порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Отже, державний примус – це метод впливу держави на свідомість і поведінку осіб, що допускають протиправні вчинки. Цей інститут виявляється у застосуванні встановлених правовими нормами заходів впливу морального, майнового, фізичного та іншого характеру, які мають на меті попередження правопорушень, покарання та виховання правопорушників і застосовуються незалежно від волі та бажання правозобов’язаних суб’єктів.

Державний примус, якщо зважати на конкретні заходи впливу, передбачені правовими нормами, неоднорідний. Правовий примус виявляється, перш за все, у різних формах відповідальності: кримінальній, адміністративній, дисциплінарній і майновій, яку несуть громадяни, посадові і юридичні особи, що допустили правопорушення, а також у застосуванні уповноваженими державними органами та посадовими особами інших заходів примусового впливу щодо осіб, які добровільно не виконують вимоги правових норм [139, с.28-29].

В юридичній літературі зазвичай визначають чотири основних види державного примусу: кримінально-правовий, цивільно-правовий, адміністративно-правовий, дисциплінарно-правовий. Усі зазначені різновиди примусу розрізняються залежно від того, якою галуззю права регулюються підстави і порядок застосування його заходів. Останнє характерно, зокрема, для заходів адміністративного примусу, якими охороняються найрізноманітніші суспільні відносини, які виникають в сфері державного управління, зрозуміло і ті, щопов’язані з дотриманням встановленого законодавством режиму володіння, користування та розпорядження правами на об’єкти інтелектуальної власності.

Слід звернути увагу на ще одну важливу особливість адміністративного примусу, яка виділяє його серед інших видів державного примусу і робить використання останнього у сфері управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності найбільш доцільним, а головне – найбільш ефективним, принаймні у ідеальній моделі. Так, на відміну від інших видів державного примусу, які завжди є реакцією на протиправні діяння суб’єктів, заходи адміністративного примусу, у сфері що розглядається, можуть використовуватися з потрійною метою: по-перше, для попередження, профілактики порушень прав на об’єкти інтелектуальної власності. Необхідність їх використання в цих випадках пояснюється тим, що досить часто реально існує загроза правам на об’єкти інтелектуальної власності, завдання їм шкоди, хоча саме порушення ще відсутнє. Держава змушена тоді вдаватися до застосування примусових заходів щодо осіб, невинних у порушенні норм права, відповідні органи у встановлених законом випадках обмежують їх права [186, с.28]; по-друге, для припинення реально існуючих порушень прав на об’єкти інтелектуальної власності; по-третє, для притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у вчиненні протиправних дій. Зазначена потрійна мета застосування заходів адміністративного примусу викликала існування і відповідної класифікації останніх, у межах якої виділяється три групи заходів адміністративного примусу:

  • заходи адміністративного попередження;
  • заходи адміністративного припинення;
  • заходи адміністративного стягнення [123].

Не вдаючись до детального аналізу зазначених вище заходів адміністративного примусу, як через обмежений об’єм дисертаційного дослідження, так і через досить повне вивчення зазначених питань, зосередимо свою увагу лише на тих конкретних адміністративно-примусових заходах, які використовуються у якості методів управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Група заходів адміністративного попередження, як, до речі, і інших видів заходів адміністративного примусу представлена досить широко, що пов’язується, звичайно, з наявністю різних за своїм правовим статусом суб’єктів управління, уповноважених на їх застосування. Нагадаємо, що це і органи загальної та галузевої компетенції, правоохоронні та контролюючі інституції, не кажучи вже про громадські організації.

Аналіз нормативних актів і спеціальної літератури дозволяє визначити приблизний перелік заходів адміністративного попередження, включивши до нього: 1) перевірки – дозволів на використання об’єктів права інтелектуальної власності; реєстраційних документів про створення підприємства; ліцензій на виробництво дисків для лазерних систем зчитування; носіїв, які містять об’єкти інтелектуальної власності, порядку здійснення технологічних процесів, господарських операцій, пов’язаних з виробництвом та використанням цих носіїв; наявності контрольних марок на введених в обіг примірниках аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних, серій та номеру контрольних марок і відповідності назви аудіовізуального твору, фонограми, відеограми, комп’ютерної програми, бази даних, нанесеної на контрольні марки, назві відповідного примірника; інших документів, в тому числі розрахункових, що підтверджують дотримання законодавства з питань інтелектуальної власності та виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування; 2) огляд – особистий огляд і огляд речей, вантажів, багажу, транспортних засобів, різних об’єктів (дисків, матриць, книг, аудіо-, відеокасет); 3) відвідування підприємств, установ, організацій, а також суб’єктів господарювання, діяльність яких пов’язана з використанням об’єктів права інтелектуальної власності; 4) внесення подань в державні органи, підприємства, установи, організації, посадовими особам про необхідність усунення причин та умов, які сприяли вчиненню порушень прав на об’єкти прав інтелектуальної власності; 5) отримання копій документів, що підлягають перевірці; 6) відбирання зразків кожного диска для лазерних систем зчитування, виробленого із застосуванням кожної прес-форми, яку було використано або яка могла бути використана для виробництва диска суб’єктом господарювання тощо.

Отже, заходи адміністративного попередження є одним з видів адміністративного примусу, застосовуються відповідними суб’єктами управління з метою попередження правопорушень та обставин, що загрожують правам фізичних та юридичних осіб на об’єкти права інтелектуальної власності. Вони є обмеженнями адміністративно-правового характеру, адміністративно-примусовими діями щодо громадян та інших суб’єктів права.

Заходи адміністративного попередження, як уже неодноразово зазначалося, виступають засобом охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності від можливих порушень і можливих шкідливих наслідків. Але поряд з цим допускаються реальні порушення, які загрожують зазначеним об’єктам, завдають їм шкоди. У зв’язку з цим Л.Л. Попов та О.П. Шергін зауважують, що “інтереси захисту від таких порушень вимагають “невідкладної” допомоги з боку держави, яка надає її у вигляді припинення дій, що порушують правові приписи” [185].

Значення зазначених заходів у системі правових засобів охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності важко переоцінити, оскільки їх використання дозволяє вирішити ряд завдань: по-перше, припинити порушення правових норм, які регламентують порядок користування, володіння, розпорядження правами на об’єкти права інтелектуальної власності; по-друге, створити умови для подальшого притягнення винних осіб до відповідальності; по-третє, усунути шкідливі наслідки порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності; по-четверте, запобігти вчиненню нових порушень; по-п’яте, відновити попередній правомірний стан.

Відмітимо, що на сьогоднішній день навіть на законодавчому рівні визнана ефективність використання у процесі охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності заходів адміністративного припинення, які були визначені у нормативному порядку. Так, наприклад, у ст. 9 Закону України „Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування” [16] йде мова про спеціальні заходи, спрямовані на припинення порушень вимог даного нормативного акту. Надзвичайно важливим моментом є і та обставина, що процес застосування зазначених заходів отримав досить детальну правову регламентацію [47], від рівня якої, як слушно наголошує А.Т. Комзюк, в багатьох випадках залежить ефективність зазначеної діяльності [140].

Не дивлячись на той факт, що сутність заходів адміністративного припинення, особливості їх класифікації та порядку застосування в основному вже є з’ясованим у юридичній науці, зазначено, що при цьому відсутній вичерпний перелік таких заходів. Зазначене положення, зрозуміло, повторюється і щодо предмету нашої розмови, що може бути пояснено двома основними причинами. По-перше тим, що питання захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності є ще не повністю вивченим, оскільки з моменту створення національної системи захисту прав інтелектуальної власності пройшло не так багато часу. І, по-друге, тим, що вивченням зазначеної проблематики займаються у переважній більшості випадків представники цивільно-правової науки, які у своїх роботах практично не намагаються висвітлювати питання використання адміністративно-правових засобів у справі охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності.

Не претендуючи на повноту визначення системи заходів адміністративного припинення, як засобів правової охорони у сфері що розглядається, наведемо їх приблизний перелік: 1) вилучення примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних, на які не наклеєні контрольні марки або на які наклеєні контрольні марки, що мають серію і номер, що не відповідають даним Єдиного реєстру одержувачів контрольних марок, або на які нанесено назву аудіовізуального твору, фонограми, відеограми, комп’ютерної програми, бази даних, що не відповідає назві відповідного примірника; 2) вимога припинення порушення або вчинення дій, що можуть призвести до порушення законодавства з питань інтелектуальної власності та виробництва, експорту, імпорту дисків; 3) опечатування та/або вилучення вироблених, імпортованих або підготовлених до експорту з порушенням вимог законодавства дисків, обладнання та сировини для їх виробництва, що не відповідають вимогам законодавства, у тому числі обладнання, яке не пристосоване для нанесення спеціального ідентифікаційного коду; 4) обмеження, тимчасова заборона діяльності суб’єктів господарювання пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування, експортом, імпортом обладнання, сировини для їх виробництва у разі її невідповідності вимогам законодавства; 5) анулювання ліцензії на право зайняття зазначеними вище видами діяльності; 6) тимчасове зупинення дії ліцензії; 7) зупинення митного оформлення товару, який містить об’єкти інтелектуальної власності. Приймаючи до уваги також і той факт, що одним із суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності є правоохоронні органи України (органи внутрішніх справ, органи податкової міліції та Служби безпеки України) окремо необхідно зупинитися і на тих заходах адміністративного припинення, які досяжні останнім у процесі здійснення управлінської діяльності у зазначеній сфері. Отже, це: 1) вимога припинити протиправну поведінку; 2) доставлення порушника; 3) особистий огляд; 4) огляд речей; 5) вилучення речей і документів; 6) входження на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян; 7) зупинку транспортних засобів; 8) застосування заходів фізичного впливу; 9) застосування спеціальних засобів; 10) застосування вогнепальної зброї.

При цьому відмітимо, що деякі з перерахованих заходів адміністративного припинення, наприклад, огляд речей, зупинка транспортних засобів можуть одночасно виступати і як заходи адміністративного попередження, оскільки можливість їх застосування не обов’язкового буде пов’язуватися з вчиненням протиправних дій, тобто, іншими словами, віднесення того або іншого заходу адміністративного примусу до названих вище груп, буде залежати від підстави, яка покладена у підґрунтя його застосування.

Суттєво відрізняються від заходів адміністративного попередження та заходів адміністративного припинення заходи адміністративної відповідальності, які також застосовуються у якості методу управління в сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Так, зокрема, особливості заходів адміністративної відповідальності полягають у тому, що: по-перше, вони несуть у собі яскраво виражений „санкційний характер”, оскільки є правовим наслідком вчиненого правопорушення; по-друге, наслідком застосування до особи будь-якого адміністративного стягнення стає його фактичне притягненням до адміністративної відповідальності; по-третє, на відміну від перших двох груп заходів адміністративного примусу, заходи адміністративної відповідальності шляхом закритого переліку визначено у чинному законодавстві; по-четверте, правом застосування заходів адміністративної відповідальності у сфері управління охороною прав на об’єкти права інтелектуальної власності наділений лише суд (суддя).

На сьогоднішній день адміністративна відповідальність за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності, як вже зазначалося вище, передбачена рядом статей Кодексу України про адміністративні правопорушення [4], зокрема ст. ст. 512, 1643 , 1646, 1647, 1649, 16413 та ст. 345 (Переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності) Митного кодексу України. Аналіз санкцій зазначених статей показує, що до осіб, які вчинили данні адміністративні правопорушення може бути застосовано тільки два адміністративних стягнення – штраф та конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення; грошей, отриманих внаслідок вчинення правопорушення.

Окрім зазначених нормативних актів Закон України „Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування” передбачає можливість застосування до суб’єктів господарської діяльності, які займаються виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування, а також експортом, імпортом обладнання та сировини для їх виробництва фінансових санкцій у вигляді штрафів у разі:

  • здійснення господарської діяльності по виробництву дисків для лазерних систем зчитування без ліцензії – 200 відсотків вартості виробленої продукції, але не менше 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
  • виробництва дисків для лазерних систем зчитування без нанесення спеціальних ідентифікаційних кодів – 200 відсотків вартості виробленої продукції, але не менше 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
  • виробництва дисків для лазерних систем зчитування без дозволу осіб, яким належить авторське право та/або суміжні права, – 200 відсотків вартості виробленої продукції, але не менше 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
  • експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування, обладнання та сировини, передбачених цим Законом, без наявності ліцензії – 200 відсотків вартості імпортованої чи експортованої продукції, але не менше 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
  • невиконання вимог цього Закону щодо технологічного забезпечення виробником наявності на дисках для лазерних систем зчитування спеціальних ідентифікаційних кодів ліцензованим обладнанням – 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Поряд із зазначеним нормативним актом Закон України „Про захист від недобросовісної конкуренції” [13] також передбачає можливість застосування фінансових санкцій до осіб, винних у недобросовісній конкуренції.

Отже, можна дійти висновку, що за вчинення правопорушень, пов’язаних з порушенням прав на об’єкти права інтелектуальної власності, винні особи можуть бути притягнуті до двох видів „несудової” юридичної відповідальності – адміністративної та фінансової. Не вдаючись до розгорнутої останнім часом на сторінках юридичних видань дискусії з приводу сутності та місця фінансової відповідальності у структурі юридичної відповідальності, зауважимо, що для дисертанта важливим є лише той факт, що фінансова відповідальність (фінансові санкції), завдяки її властивостям (регулюється нормами публічного права, застосовуються органами (посадовими) особами виконавчої влади у позасудовому порядку; охороняє суспільні відносини, що склалися у сфері державного управління) може розглядатися у якості методи управління в сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності.

Але при цьому необхідно звернути увагу на деяку неузгодженість щодо встановлення підстав для юридичної відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності, яка має місце у КпАП та зазначених вище Законах. Так, склад адміністративного правопорушення, закріплений у ст. 16413 КпАП охоплює усі дії, за які передбачена фінансова відповідальність ст. 8 Закону України „Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”. Зазначене положення, фактично, дозволяє суб’єкту адміністративної юрисдикції за вчинення одного і того ж самого порушення двічі притягати особу до юридичної відповідальності, що, на нашу думку, у даній ситуації, є неправомірним. Вихід із зазначеної ситуації може бути лише один: необхідно переглянути зміст зазначеної статті КпАП та зазначеного Закону з метою виключення дублюючих положень.

Роблячи загальний висновок з викладеного можна стверджувати, що суб’єкти управління в сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності у процесі своєї діяльності мають можливість використовувати широку гаму різноманітних форм та методів управлінського впливу, завдяки наявності яких, власне, і здійснюється процес цілеспрямованого впливу останніх на об’єкти управління. Проведений аналіз форм та методів, які використовуються у зазначеній сфері управлінських відносин, свідчить про їх потенційно високі можливості у регулюванні суспільних відносин, які, на жаль, не можуть проявитися у повній мірі через існуючи прогалини їх правового регулювання, недосконалої практичної організації застосування. Так, вимагають неодмінного вирішення питання впровадження у практику діяльності суб’єктів управління договірних форм управління, вдосконалення процедури відпрацювання та прийняття правових актів управління. Перспективним напрямком розвитку всього процесу управління в сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності залишається подальша процедуралізація управлінської діяльності, яка, сподіваємося, значно прискориться з моменту прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України.

РОЗДІЛ 2

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ У

СФЕРІ ОХОРОНИ ПРАВ НА ОКРЕМІ ОБ’ЄКТИ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

2.1. Управління у сфері охорони прав на об’єкти промисловоївласності

Надзвичайно важливим для суспільства та держави є стан належної правової охорони прав на об’єкти промислової власності, оскільки саме промислова власність у більшій мірі виступає тим рушійним фактором, який здатний надати прискореного темпу розвитку економіки країни, її промислового потенціалу, стимулювати розвиток підприємницької активності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, а звідси – забезпечити достойні умови життя громадянам держави. З погляду на глобальність та важливість завдань, які вирішуються у тому числі і через забезпечення гарантованості прав на об’єкти промислової власності стає зрозумілою постійна увага керівництва нашої держави, а також міжнародної спільноти до питань охорони прав промислової власності в Україні. Наслідком цього стало створення національної системи управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, яка, на сьогоднішній день, складається із значної кількості державних та недержавних інституцій, покликаних у тій або іншій мірі здійснювати управлінський вплив на суспільні відносини, що виникають у сфері інтелектуальної власності. Але, не дивлячись на факт існування розгалуженої системи зазначених органів (організацій), результативність їх діяльності не можна визнати задовільною. Такий стан справ пояснюється багатьма факторами, зокрема: відсутністю належної координації у діяльності органів державного управління; недостатністю сучасних технологій управління і технічного забезпечення у системі відомств, які опікуються питанням захисту інтелектуальної (промислової) власності, особливо щодо належного інформаційного забезпечення у цій сфері; нерозвиненістю системи надання послуг у сфері інтелектуальної (промислової) власності, що пов’язано із загальним станом інфраструктури цієї діяльності, особливо у регіонах [147]. У той же час, незважаючи на окреслені вище недоліки, система суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти промислової власності дії, виконуючи при цьому своє головне завдання – створення найбільш сприятливих умов для виникнення та подальшої реалізації прав на об’єкти промислової власності.

Зазначена головна ціль, у свою чергу, розкладається на певні складові елементи, підцілі, які вже виступають конкретними напрямками діяльності для того або іншого суб’єкту управління у зазначеній сфері, визначають його повноваження, впливають на особливості побудови організаційної структури. У якості таких підцілей можна назвати наступні:

  • забезпечення організаційно-правового режиму правомірного використання об’єктів промислової власності;
  • ідентифікація, визнання, реєстрація об’єктів промислової власності;
  • видача охоронних документів на об’єкти промислової власності;
  • поновлення порушених прав та законних інтересів на об’єкти промислової власності;
  • припинення порушень, пов’язаних із завданням шкоди правам на об’єкти промислової власності;
  • притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у вчиненні зазначених правопорушень.

Зазначені завдання носять універсальний характер, оскільки з однієї сторони вони відносяться до усієї сукупності об’єктів промислової власності, тобто визначають напрямки діяльності суб’єктів управління пов’язані з їх охороною, а з іншої сторони – стосуються у повній мірі кожного окремого об’єкту промислової власності, характеризують його індивідуальний режим охорони. Говорячи про окремі об’єкти промислової власності, відмітимо, що національне законодавство у зазначеному питанні орієнтується на міжнародні документи, присвячені визначенню об’єктів промислової власності, зокрема Конвенцію про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Паризьку Конвенцію з охорони промислової власності [77]. Особливістю цих документів щодо зазначеного питання є те, що вони не містять вичерпного переліку об’єктів промислової власності, а отже з часом можуть бути доповнені. Так, у пункті 3 Паризької Конвенції вказано, що промислова власність трактується у найширшому сенсі і поширюється не лише на промисловість і торгівлю, а й на галузі сільськогосподарського виробництва і видобувної промисловості, а також на всі продукти промислового чи природного походження, а саме: вино, зерно, тютюн, фрукти, худобу, мінеральні води, пиво, квіти, борошно тощо.

Отже, врахувавши більшість із зазначених положень українські законодавці [6],а також науковці [148, с.25] віднесли до об’єктів промислової власності винаходи, корисні моделі, промислові зразки; сорти рослин, породи тварин; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; знаки для товарів і послуг; зазначення походження товарів (географічні зазначення); комерційні (фірмові) найменування; раціоналізаторські пропозиції.

Виходячи з викладеного, а також аналізу ряду інших нормативних актів, стає очевидним факт, що чинні закони України про інтелектуальну власність не достатньо повно проводять розмежування між промисловою власністю і правом на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, хоча між цими об’єктами є істотні відмінності. За рекомендацією окремих вчених об’єкти промислової власності варто розділити на дві групи: власне – промислова власність і засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів і послуг. Адже не можна зрівнювати, наприклад, винахід, з фірмовим найменуванням або із знаками для товарів і послуг. Отже, фірмові найменування, знаки для товарів і послуг, а також зазначення місця походження товару мають скласти окрему групу результатів інтелектуальної діяльності – право на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг [183]. Зазначена пропозиція, безперечно, заслуговує на подальше вивчення.

Нам уявляється важливим визначитися з розумінням названих вище об’єктів промислової власності, щоб у подальшому уникнути безсистемного аналізу того або іншого з них.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” винахід визначається у якості технологічного (технічного) вирішення, що відповідає умовам патентоздатності (новизні, винахідницькому рівню і промисловій придатності). Відмітимо, що при цьому законодавець не обмежив сферу існування винаходу, тобто було фактично визнано, що він може мати місце в будь-якій галузі суспільно-корисної діяльності. Досить широким колом представлені також можливі об’єкти винаходу, якими можуть бути продукти (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин тощо), способи, застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням.

У той же час об’єктами винаходу не можуть бути, тобто винахідницькі рішення не можуть стосуватися: відкриттів, наукових теорій та математичних методів; методів організації та управління господарством; планів; умовних позначень, розкладів, правил; методів виконання розумових операцій; комп’ютерних програм; результатів художнього конструювання; топологій інтегральних мікросхем; сортів рослин і порід тварин [187, с.143].

Поряд з винаходом у зазначеному нормативному акті йде мова ще про один, відносно новий об’єкт промислової власності, яким є корисна модель. Його новизна пов’язується з тим, що за радянських часів, корисної моделі взагалі як категорії права інтелектуальної власності не існувало, а необхідність його запровадження була обґрунтована декількома причинами. По-перше, намаганням розвантажити патентне відомство від розгляду значної кількості заявок на винаходи. Це було зроблено шляхом роз’єднання об’єктів винаходів на дві групи за рахунок надання правової охорони корисним моделям. Технічні рішення, які визнаються зараз корисними моделями, раніше охоплювалися поняттям „винахід”. По-друге, бажанням надати зацікавленим особам (перш за все малим та середнім підприємцям, окремим винахідникам) механізму швидкого та дешевого правового захисту їх конструктивних розробок.

Але, разом з цим чинне законодавство не містить чітких критеріїв для розмежування корисних моделей від винаходів. Відсутність таких критеріїв приводить до того, що в практиці буває часто важко відрізнити одне від одного [163, с.14-15]. Можливо саме цим і пояснюється той факт, що у багатьох країнах світу корисні моделі не виділяються у якості самостійного об’єкту промислової власності, а частіше за все розглядаються у якості промислової новинки меншої значущості, ніж винаходи [136, с.28].

Отже, винаходи і корисні моделі – близькі між собою результати технічної творчості. Вони мають відповідати таким умовам патентоздатності, як умови світової новизни і промислової придатності Проте до корисної моделі не висувається умова винахідницького рівня [125]. Принципова відмінність між ними полягає саме в об’єкті – до винаходів належать продукти, способи і використання відомих рішень за новим призначенням. До корисних моделей – конструктивне виконання пристрою, яке повинно мати явно виражені просторові форми, тобто характеризуватися не лише наявністю елементів і зв’язків між ними, але й формою виконання цих елементів, їхнім певним взаємним розташуванням. Сутність корисної моделі полягає саме в оригінальній компоновці пристрою [187, c.146-147].

До об’єктів промислової власності, як зазначалося, зараховуються також і промислові зразки.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про охорону прав на промислові зразки” промисловим зразком є результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання. Термін „художнє конструювання” вперше був легалізований у законодавстві України даним законом. Проте законодавець не навів його вичерпного тлумачення Галузь художнього конструювання – досить широка і містить у собі дизайн, проектування промислових виробів, що мають естетичні властивості [199, с.1457], є видом художньої діяльності.

Отже, промисловий зразок є художнім рішенням виробу, в якому досягається єдність його технічного змісту та художньої форми. У зв’язку з цим стає очевидним той факт, що промисловий зразок за своїми суттєвими ознаками наближається до об’єктів авторського права або об’єктів декоративно-прикладного мистецтва, що суттєво ускладнює задачу їх розрізнення. Зазначена особливість промислового зразка, який, як слушно зауважується у літературі, займає граничне становище між технічною творчістю людини та мистецтвом [212], призвела до того, що у багатьох країнах світу останній охороняється або з використанням авторсько-правових методів охорони (Франція, країни Бенілюксу), або – патентно-правових (США, Японія, Росія, Україна).

На нашу думку, у якості можливого засобу розмежування зазначених категорій необхідно визнати призначення того або іншого об’єкту інтелектуальної власності. Якщо розроблений об’єкт слугує для надання промисловому виробу зовнішньої форми, спрямований на підвищення його комерційного рівня, то це, безперечно, промисловий зразок. Якщо такий об’єкт несе у собі естетичне значення, призначений для задовольняння духовних потреб людини, то його варто стави під охорону норм авторського права. Окрім цього категорія „промисловий зразок” відноситься виключно до тих виробів, які можуть бути створені промисловим шляхом. Якщо ця умова не виконується, то об’єкт, знову таки, необхідно відносити до твору мистецтва.

Зазначена проблематичність у розмежуванні сутності зазначених об’єктів інтелектуальної власності, пояснюється, на нашу думку, також і тим фактом, що у викладеному вище визначенні промислового зразку не наведено його головної, визначальної риси. Так, зокрема в ньому взагалі не згадується про те, що головним призначенням промислового зразку є визначення зовнішнього виду промислового виробу.

Таким чином,об’єктомпромислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. У той же час згідно з Законом України „Про охорону прав на промислові зразки” не можуть одержати правову охорону: об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друкована продукція як така; об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних до них речовин тощо. Крім цього, промисловим зразком не може бути визнана пропозиція, яка за своїм змістом суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі. До цієї категорії слід віднести вироби, що суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі як за своїм основним призначенням (наприклад, знаряддя катування), так і за своїм зовнішнім оформленням (наприклад, малюнки або написи порнографічного або образливого характеру).

Наступними об’єктами промислової власності є сорти рослин та породи тварин, аналіз особливостей яких буде проведено у наступних підрозділах дисертаційного дослідження.

Топографія інтегральної мікросхеми є наступним об’єктом промислової власності на якому необхідно зупинися. Базисним поняттям зазначеного об’єкту виступає „інтегральна мікросхема”, яке визначається як мікроелектронний виріб кінцевої або проміжної форми, призначений для виконання функцій електронної схеми, елементи і з’єднання якого неподільно сформовані в об’ємі і (або) на поверхні матеріалу, що становить основу такого виробу, незалежно від способу його виготовлення.

У свою чергу під топографією інтегральної мікросхеми розуміється зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними. Матеріальним носієм топографії виступає кристал інтегральної мікросхеми, тобто частина напівпровідникової пластини, в об’ємі і на поверхні якої сформовані елементи напівпровідникової мікросхеми, міжелементні з’єднання та контактні площадки [197, с.689].

Об’єктом правової охорони є саме топографія інтегральної мікросхеми. Вона характеризується такими ознаками:

  • топографія зафіксована на матеріальному носії;
  • такий матеріальний носій може бути в об’ємі і (або) на поверхні матеріалу;
  • вона складається з елементів і з’єднань між ними;
  • ці елементи з’єднані між собою неподільно.

Згідно з Вашингтонським договором про інтелектуальну власність щодо інтегральних мікросхем 1989 р., правова охорона розповсюджується тільки на оригінальні мікросхеми. Оригінальною є топографія, створена у результаті творчої діяльності її автора [99, с.219]. В цілому визнаючи дане положення національне законодавство дещо його уточнило, визначивши, що топографія є оригінальною, якщо вона не створена шляхом прямого відтворення (копіювання) іншої топографії інтегральної мікросхеми, має відмінності, що надають їй нові властивості, і не була відомою у галузі мікроелектроніки до дати подання заявки до Установи або до дати її першого використання.

Важливим об’єктом, з приводу якого виникає право промислової власності, є знаки для товарів і послуг [161]. Правова охорона зазначених знаків здійснюється Законом України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”. Стаття 1 зазначеного нормативного акта визначає знак, як позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб.

Отже, знак для товарів і/або послуг – це засіб для індивідуалізації товару і/або послуги. Його основна функція – забезпечити можливість відрізнити товари і/або послуги, що виробляються і/або надаються одними виробниками від однорідних товарів і/або послуг інших виробників. З огляду на цю функцію знак має бути оригінальним та легко запам’ятовуватись споживачами [138].

Обсяг правової охорони на знак для товарів і/або послуг визначається зображенням знака та переліком класів товарів і/або послуг, для яких зареєстровано знак.

Саме знак для товарів і/або послуг призначений для маркування виготовлених товарів або для використання при наданні послуг, для яких його зареєстровано, на упаковках товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, в проспектах, рахунках, на бланках та іншій документації, пов’язаній з введенням товарів і послуг в господарський оборот.

Необхідно зазначити, що відповідно до Закону об’єктом знака може бути словесне, зображувальне, об’ємне або будь-яке інше позначення або їх комбінація, виконанні у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Тобто знак може бути зображувальним (у вигляді графічних композицій будь-яких форм на площині, будь-якому кольорі або комбінації кольорів) чи об’ємним (у вигляді фігур або їх композицій у трьох вимірах, будь-якому кольорі або комбінації кольорів).

Відповідно до Паризької угоди про охорону промислової власності національний Закон „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” містить довгий перелік позначень, які не можуть бути зареєстровані як знаки для товарів і/або послуг. Даного переліку не уникнути, оскільки він фактично визначений міжнародною угодою, до якої приєдналася Україна [130]. Але, у той же час, для полегшення користування зазначеним переліком було б не зайвим виробити та впровадити у законодавство єдині критерії групування зазначених позначень.

Не дивлячись на існування чіткого визначення зазначеного об’єкту промислової власності (знаки для товарів і послуг) у багатьох нормативних актах вживається чимало аналогічних назв, що викликає тільки негативні наслідки, оскільки суттєво ускладнює розуміння та користуванням зазначеними нормативними актами. Так, наприклад у Законі України „Про рекламу” [26] вживається термін логотип. У Законі України „Про режим іноземного інвестування” [25] йде мова про товарні знаки, а Законі України „Про телебачення і радіомовлення” [28] використовуються терміни логотип (фірмовий, торговий знак), торгова марка. У зв’язку з викладеним пропонуємо внести зміни до зазначених нормативних актів і замінити зазначені терміни на термін „знаки для товарів і послуг”.

Одним із досить вагомих об’єктів інтелектуальної власності є також зазначення походження товарів, які представляють суттєвий інтерес у економічному та соціальному плані. Це пояснюється тим, що найменування місць походження товарів широко використовується в усьому світі для позначення самих різноманітних продуктів природного, мінерального, ремісничого, а також промислового та сільськогосподарського походження і щодо великої кількості виробників. Багато з цих позначень мають не тільки регіональне, але і національне і навіть міжнародне значення [175].

Отже, об’єктами прав на зазначення походження товарів є позначення, які вказують на походження товарів. У цивільному обороті часто місце походження товару має значний вплив на попит на нього. На це можуть бути різні причини: уміння виробників, їх майстерність, які визначають якісні характеристики виробу, природні умови географічного місця походження товару, які також певним чином впливають на якісні чи інші характеристики товару. Нарешті, це може бути просто зазначення країни, в якій цей товар вироблено. В умовах сучасної ринкової економіки зазначені фактори певним чином зумовлюють попит на цей товар. У силу цього таке зазначення часто піддається неправомірному присвоєнню, аби забезпечити товару іншого виробника необхідний попит. Так, Антимонопольним комітетом України був розглянутий протест Державної Антимонопольної Служби Грузії проти реалізації в Україні штучно мінералізованої води, яка вироблялася хлібокомбінатом Ратновської райспоживспілки Волинської області, на етикетках якої було використано позначення „Боржомі” в українському та латинському лінгвістичних варіантах. За результатом проведеного розслідування було встановлено факт незаконного використання зазначеного позначення, що викликало заборону його подальшого використання [175].

В Україні зазначення походження товарів охороняються Законом України „Про охорону прав на зазначення походження товарів”. Об’єктами зазначень походження товарів є просте зазначення походження товару і кваліфіковане зазначення походження товару. Простим зазначенням походження товарувизнається будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. Наприклад позначення „вироблено в Україні”.

Просте зазначення походження товару не підлягає реєстрації. Правова охорона даного зазначення надається на підставі його використання і полягає у недопущенні використання зазначень, що є неправдивими (фальшивими) чи такими, що вводять споживачів в оману щодо дійсного географічного місця походження товару.

На підставі реєстрації надається правова охорона тільки кваліфікованим зазначенням походження товарів, а саме: найменуванням місць походження товарів та географічним зазначенням походження товарів.

Ведучи мову про категорію „зазначення походження товару” знову таки вважаємо за необхідне звернути увагу на існування окрім даного терміну, ще і категорії „географічні зазначення”, яка вживається у тексті Цивільного кодексу України. Зазначені поняття використовуються як синоніми, що навряд чи можна визнати вірним. У зв’язку з цим пропонуємо вирішити питання про залишення у законодавстві єдиного терміну.

Ще одним об’єктом творчої діяльності є комерційні (фірмові) найменування, які дуже широко використовуються в практичній діяльності суб’єктів підприємницької діяльності та справедливо відносяться до об’єктів промислової власності [163, с.23].

Загальний режим правової охорони зазначеного об’єкту інтелектуальної власності закладено у ст. 489 Цивільного кодексу України, де, зокрема, зазначається, що правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. З викладеного видно, що комерційне (фірмове) найменування – це назва підприємства, яка робить його індивідуальним і під якою здійснюється виробнича, торговельна чи інша діяльність [82].

Негативним моментом у організації роботи з правової охорони комерційних (фірмових) найменувань є той факт, що зазначений об’єкт промислової власності на сьогоднішній день не отримав спеціальної охорони, яка базувалася б на окремому законодавчому акті. Такий недолік національного законодавства важко пояснити, оскільки міжнародною спільнотою офіційно визнана необхідність охорони фірмових найменувань, про, що, до речі, йдеться і у Паризькій Конвенції з охорони промислової власності.

При цьому можна погодитися з думкою Г. Андрощука [81], що головною причиною введення правової охорони комерційних (фірмових) найменувань від неправомірного використання є те, що воно слугує ідентифікації, розпізнання певного підприємства і виділення його на національному і міжнародному ринках серед інших. Це має важливе значення у конкурентній боротьбі. У випадку використання однакового чи схожого комерційного (фірмового) найменування споживачі можуть бути введені в оману відносно їх власника, товару і послуг. Така дезорієнтація не тільки шкодить споживачам, але також дає можливість фірмі за рахунок неправомірного використання репутації володільця раніше зареєстрованого комерційного (фірмового) найменування одержати додаткові прибутки.

Подібні дії слід кваліфікувати як недобросовісну конкуренцію і їх може бути припинено на підставі норм Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренцією”. У зв’язку з викладеним стає зрозумілим, що комерційні (фірмові) найменування в Україні отримали лише правовий захист, тоді як вироблення надійної системи їх правової охорони, яка б базувалася на окремому законодавчому акті, це завдання на майбутнє [124]. Свого вирішення потребує також і розмежування термінів комерційне найменування та фірмове найменування, про, що вже йшлося у літературі [151].

Раціоналізаторські пропозиції є останнім об’єктом промислової власності на короткому аналізі якого ми зупинимося у даній частині дисертаційного дослідження. Відмітимо, що як і комерційні (фірмові найменування), раціоналізаторські пропозиції поки що не знайшли належної правової охорони. На теперішній час можна виділити тільки ряд підзаконних нормативних актів, які спрямовані на вирішення цього завдання. Це Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні, затверджене Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. № 479 [35] з наступними змінами та доповненнями, Методичні рекомендації про порядок складання, подачі і розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію, затверджені наказом Держпатенту України від 27 серпня 1995 р. № 131 [58], Положення про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію, затверджене наказом Держпатенту України від 22 серпня 1995 р. № 129 [67].

Відповідно до наведених нормативних актів раціоналізаторською визнається пропозиція, яка є новою і корисною для підприємства, якому вона подана, і передбачає створення або зміну конструкції виробів, технології виробництва, техніки або складу матеріалів.

Отже, раціоналізаторська пропозиція має стосуватися виробів, технології, задіяної техніки або складу матеріалів. Власне кажучи це і є об’єкти раціоналізаторських пропозицій.

До раціоналізаторської пропозиції за загальним правилом встановлюється три необхідні вимоги: 1) вона має стосуватися профілю підприємства, якому ця пропозиція подана; 2) має бути новою; 3) має бути корисною підприємству, якому вона подана [148, с.184-193; 187, с.180].

Таким чином, визначившись із об’єктами промислової власності можна безпосередньо перейти до розгляду особливостей управлінської діяльності зазначених вище суб’єктів управління у сфері охорони прав на зазначені об’єкти.

Вищим органом у системі суб’єктів управління у зазначеній сфері є Кабінет Міністрів України [136, с.54], який фактично очолює систему цих суб’єктів. Таке місце Кабінету Міністрів належить, зокрема, завдяки включенню до його компетенції положення про те, що він „спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади” (п. 9 ст. 116 Конституції [1]). Аналіз ст. 116 Конституції України дозволяє виділити ряд напрямків діяльності Уряду України, в межах яких знаходять прояв певні елементи управління в сфері охорони прав на об’єкти промислової власності. Так, Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сфері науки, розробляє і здійснює загальнодержавні програми науково-технічного розвитку України, здійснює управління об’єктами державної власності, здійснює заходи щодо забезпечення національної безпеки України тощо. Основною формою реалізації компетенції Кабінету Міністрів є прийняття правових актів – постанов і розпоряджень, які обов’язкові до виконання на території України.

У формі постанов Кабінету Міністрів видаються акти, які мають у переважній більшості випадків нормативний характер, або з питань, що мають найбільш важливе загальне значення. Відмітимо, що Урядом України було видано значну кількість постанов, які є правовою формою його управлінської діяльності, пов’язаної із охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності і спрямованої на забезпечення організаційно-правового режиму правомірного використання об’єктів інтелектуальної, зокрема, промислової власності. Зазначені нормативні акти, можуть бути зведені до певних груп, де підставою групування буде виступати конкретна мета їх видання.

Так, можна вести мову про три основні класифікаційні групи постанов Кабінету Міністрів України:

  • постанови, спрямовані на деталізацію положень законодавчих актів, які визначають загальні засади правової охорони та захисту об’єктів інтелектуальної (промислової) власності. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про порядок реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності” [42], „Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми” [46] тощо;
  • постанови, спрямовані на утворення та/або визначення, удосконалення правового статусу суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності”, „Про затвердження Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності”[40];
  • постанови, спрямовані на організацію взаємодії, у тому числі і міжнародної, між суб’єктами управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України „Про утворення Міжвідомчої координаційної ради з інтелектуальної власності на сорти рослин”, „Про затвердження Угоди про співробітництво сфері інтелектуальної власності між Кабінетом Міністрів України і Урядом Китайської Народної Республіки”.

Поряд з цим відмітимо, що Кабінет Міністрів України може здійснювати певний управлінський вплив на зазначені вищи суспільні відносини також і шляхом прийняття індивідуальних актів управління – постанов, через видання яких призначаються або звільняються з посад керівники (заступники керівників) державних органів, покликаних здійснювати охорону прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності.

Певне місце серед правових актів управління Кабінету Міністрів України, які використовуються ним також у сфері управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності, займають і розпорядження, які у переважній більшості випадків мають індивідуальний характер. Наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 383 „Про призначення представника Уряду України в Спільній робочій Комісії держав-учасниць Угоди про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності” [55].

Досить особливим методом управління у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності, який дозволено використовувати Кабінету Міністрів України є примусове ліцензування [150; 174, с.77-78], яке базується на ст. 30 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” та ст. 19 Закону України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”. Сутність зазначеної примусової дії полягає у тому, що за умови необхідності забезпечення охорони здоров’я населення, екологічної безпеки та задоволення інших інтересів суспільства Кабінет Міністрів України має право дозволити іншим особам використовувати об’єкт промислової власності без згоди власника патенту (свідоцтва), але з виплатою йому справедливої компенсації. У світовій практиці такі ліцензії отримали назву офіційних (обов’язкових). На відміну від примусових ліцензій, що видаються у сфері приватного підприємництва, вони допускають більш жорстке обмеження виключних прав в інтересах всього суспільства. Так, офіційна ліцензія видається з ігноруванням умов, які необхідні для видачі звичайної примусової ліцензії, тобто незалежно від факту застосування об’єкту промислової власності самим власником охоронного документу, термінів допустимого невикористання та ін.

З метою реалізації положень зазначених вище законодавчих актів Кабінет Міністрів України видав постанову від 14 січня 2004 р. № 8 „Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми”, де чітко встановив порядок здійснення офіційного примусового ліцензування.

Опосередковану участь в управлінні у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності займає Міністерство юстиції України, одним із завдань якого, відповідно до Указу Президента України „Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” [30] є реєстрація нормативних актів, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер виданих, зокрема, суб’єктами управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності. До моменту такої реєстрації зазначені нормативні акти управління не можуть вступити у дію, а від так і регулювати суспільні відносини у зазначеній сфері.

Зазначені вище суб’єкти управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності можуть бути зведені до групи суб’єктів, що володіють загальною компетенцією у даній сфері, а тому їх охоронна діяльність у переважній більшості випадків обмежується лише створенням організаційно-правового режиму правомірного використання об’єктів інтелектуальної (промислової) власності, що досягається, як було показано вище, шляхом видання правових актів управління.

У той же час такий об’єм правової охорони не в змозі задовольнити потреби суспільства, держави, окремих осіб щодо гарантування прав на той або інший об’єкт промислової власності. У зв’язку з цим, державою створюється наступний рівень правової охорони об’єктів промислової власності, який уособлюється у діяльності спеціального суб’єкту галузевої компетенції – Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі – Держдепартамент), або як його ще називають – патентного відомства.

Необхідність існування даного державного органу проголошена ще у Паризької конвенції, де, зокрема, зазначено, що незалежно від політичного й економічного устрою держави, для реалізації державної політики у сфері промислової власності необхідно утворити спеціалізовану установу – патентне відомство.

Патентне відомство має бути цілісною спеціалізованою установою, головним завданням якої є проведення робіт з надання правової охорони об’єктам промислової власності і регламентації прав, починаючи з прийняття заявок і закінчуючи видачею охоронних документів та підтримання їхньої чинності.

Виконуючи вимоги міжнародних документів Україна на початку 90-х років почала реалізовувати їх на практиці. Так, постановою Президії Верховної Ради України від 2 грудня 1991 року № 1897 „Про деякі організаційні заходи, що стосується забезпечення охорони промислової власності” [29] було доручено Кабінету Міністрів України розробити „Тимчасове положення про охорону об'єктів промислової власності” та створити патентне відомство й інші необхідні структури державного регулювання питаннями охорони об'єктів промислової власності, а також, забезпечити узгодження питань охорони об'єктів промислової власності з урядами інших держав – членів колишнього СРСР. Наслідком видання зазначеного документу стало створення у січні 1992 р. Державного патентного відомства України (далі - Держпатент України) зі статусом центрального органу виконавчої влади в сфері правової охорони промислової власності. З 1992 року до 2000 р. відбувався активний та практично безперервний процес реформування та перепорядкування Держпатенту України, який завершився створенням Держдепартаменту.

Але при цьому, на жаль, не можна стверджувати, що на теперішній час правовий статус, організаційна структура Держдепартаменту відповідає сучасним світовим стандартам. По-перше, головна проблема полягає у тому, що Держдепартамент не має статусу центрального органу виконавчої влади, а є лише урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства освіти і науки і йому підпорядковується. Окрім цього на базі Держдепартаменту створено Державне підприємство „Український інститут промислової власності” (Укрпатент). Все це зробило систему галузевих органів управління охороною промислової власності трьох ступневою.

Дослідження світової практики показують, що такої системи не існує в жодній країні світу [148, с.114].

По-друге, на теперішній час статус центрального органу виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності (Установа), правовий статус якого визначено в ряді нормативних актів різної юридичної сили, дею-ре має Міністерство освіти і науки України, а де-факто більшість цих повноважень виконують Держдепартамент, Укрпатент, Українське агентство з авторських та суміжних прав (далі – УААСП). Досить показово, що, наприклад, у Правилах складання та подання заявки на промисловий зразок, затверджених наказом Міністерства освіти і науки України від 18 лютого 2002 р., відсутні будь-які посилання на повноваження Установи, передбачені, зокрема, Законом України „Про охорону прав на промислові зразки” та іншими спеціальними законодавчими актами. З ними повністю ототожнюються повноваження Держдепартаменту, здійснювані на основі „творчого” розвитку сумнівної з погляду законності формули, яка застосовується в деяких постановах Кабінету Міністрів України, типу „Міністерство освіти і науки в особі Державного департаменту інтелектуальної власності, що діє у складі зазначеного Міністерства”.

По-третє, ситуація, коли одна юридична особа (Держдепартамент, Укрпатент) виконує більшість власних повноважень, діючи (де-юре чи де-факто) „в особі”, від імені іншої юридичної особи свідчить про відсутність чіткого розмежування компетенції між Міністерством освіти і науки, Держдепартаментом та іншими державними підприємствами, які діють у даній сфері.

Отже, можна констатувати, що в Україні розмито статус патентного відомства і як, справедливо з цього приводу зазначає Л. Комзюк, його як цілісного органу виконавчої влади, по суті, не існує. У зв’язку з цим ми повністю розділяємо думку автора, який виступає з пропозицією утворити на базі Держдепартаменту, Укрпатенту та УААСП потужне Державне патентне відомство зі статусом спеціального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення державної політики у сфері промислової власності й авторських та суміжних прав, яке мало б автономну юрисдикцію (на нашу думку, краще автономний правовий статус), притаманну патентним відомствам розвинутих краї [141].

Але не дивлячись на зазначені недоліки Держдепартамент досить успішно виконує свої завдання щодо управління у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності, де під охороною розуміється діяльність останнього, спрямована на ідентифікацію, визнання, реєстрацію та видачу охоронного документу на об’єкт промислової власності, а також забезпечення організаційно-правового режиму його правомірного використання [107].

Таким чином, фактично управлінська діяльність Держдепартаменту щодо охорони прав на об’єкти промислової власності здійснюється у процедурній формі або іншими словами у формі адміністративних процедур, як сукупності дій спрямованих на дослідження відповідності певного об’єкту його законодавчо закріпленим критеріям та ознакам, яким повинен відповідати обороноздатний об’єкт промислової власності. Якщо таку відповідність державним органом встановлено, то заявник має право на одержання правоохоронного документу на об’єкт промислової власності – патенту (винахід, корисна модель, промисловий зразок, селекційне досягнення) або свідоцтва (топографія інтегральної мікросхеми, знак для товарів і послуг, кваліфіковане зазначення походження товарів і послуг).

Розглянемо більш детально зміст адміністративної процедури з видачі правоохоронного документу на об’єкт промислової власності. При цьому відмітимо, що незважаючи на наявність певних особливостей у порядку оформлення прав на той або інший об’єкт промислової власності, наприклад винахід та знак для товару і послуг, все ж таки можна виділити загальні елементи, які характеризують діяльність з видачі будь-якого правоохоронного документу.

Як вже було зазначене вище діяльність Держдепартаменту пов’язана з видачею охоронних документів обволікається у форму адміністративної процедури, яку у найзагальнішому вигляді можна розглядати як сукупність процедурних дій в межах певних стадій провадження у справі. Але, зазначене визначення, на що вже зверталася увага [208], є неповним, оскільки не враховує деякі принципово важливі моменти. У зв’язку з цим необхідно пам’ятати наступне: по-перше, у межах адміністративної процедури знаходить вираз юридична діяльність, яка регламентується адміністративно-процедурними нормами; по-друге, обов’язковим учасником будь-якої адміністративної процедури є орган публічного управління (орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, інший суб’єкт, якому делеговані державно-владні повноваження); по-третє, юридична діяльність, яка здійснюється у межах адміністративної процедури, має зовнішній характер, тобто спрямовується на фізичних або юридичних осіб організаційно непідпорядкованих суб’єкту публічного управління; по-четверте, наслідком такої діяльності практично завжди є видання правового акту управління (іншого документу, що має юридичне значення).

Зазначені ознаки адміністративної процедури у повній мірі характеризують також і діяльність уповноважених осіб Департаменту з видачі патентів (свідоцтв) на об’єкти промислової власності. Розглянемо їх більш докладно.

На сьогоднішній день процедури видачі патентів (свідоцтв) регламентуються рядом нормативних актів різної юридичної сили, які містять значну кількість процедурних норм, тобто норм, що містять загальнообов’язкові правила поведінки і у зв’язку з цим регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі вирішення адміністративної справи щодо видачі патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності. Зазначені норми сконцентровані перш за все у Законах України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, „Про охорону прав на промислові зразки”, „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”, „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, „Про охорону прав на зазначення походження товарів” наказах Міністерства освіти і науки України „Про затвердження Правил розгляду заявки на винахід та заявки на корисну модель” [68], „Про затвердження Правил складання і подання заявки на винахід та заявки на корисну модель” [69], „Про затвердження Правил складання та подання заявки на промисловий зразок” [70], „ Про затвердження Правил складання, подання та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми” [71] тощо.

Обов’язковим суб’єктом адміністративної процедури, якого можна ще назвати лідируючим суб’єктом, стає Держдепартамент, правовий статус якого визначено у постанові Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності”, участь якого у процедурі видачі патенту на винахід надає їй державно-владного характеру. Це пов’язано з тим, що Департамент виступає від імені держави і у зв’язку з цим наділений правом приймати односторонньо владні рішення, які можуть виступати у якості юридичних фактів, що породжують, змінюють або припиняють правовідносини. В узагальненому вигляді завдання Держдепартаменту щодо теми нашої розмови полягає у тому, що він спрямовує розгляд справи про видачу охоронного документа та сприяє її вирішенню, застосовуючи при цьому форми та методи державного впливу на учасників процедурних відносин. Поряд з цим необхідно відмітити, що в адміністративній процедурі з видачі патенту (свідоцтва) приймає участь окрім Департаменту також і державне підприємство „Український інститут промислової власності”, адміністративно-процедурний статус якого, як лідируючого суб’єкту, на сьогоднішній день визначено неналежним чином. Справу у тому, що „Український інститут промислової власності” з однієї сторони є звичайним підприємством, заснованим на державній формі власності, а з іншої, з погляду на його повноваження, є фактично суб’єктом публічного управління, тобто самостійним лідируючим суб’єктом адміністративної процедури. Зазначене непорозуміння щодо організаційно-правової форми інституту та покладених на нього функцій вимагає свого відповідного вирішення.

Як і будь-яка інша адміністративна процедура, процедура з видачі патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності проходить послідовний розвиток, де достатньо чітко просліджуються групи процедурних дій, пов’язані загальністю досягнення певних проміжних цілей, сукупність задач, які для цього вирішуються і які (дії) здійснюються певними суб’єктами у відносно обмежених часових межах. Тобто іншими словами, мова йде про стадії зазначеної адміністративної процедури, яких можна виділити чотири.

Перша стадія – подання заявки та визначення дати її подання.

Друга стадія – розгляд заявки та прийняття рішення за результатами її розгляду.

Третя стадія – державна реєстрація патенту (топографії інтегральної мікросхеми, знака для товарів і послуг, кваліфікованого зазначення походження товарів) та опублікування відомостей щодо нього (зрозуміло, що дана стадія, як і наступна буде мати місце лише при наявності позитивної відповіді державної експертизи).

Четверта стадія – видача патенту (свідоцтва).

При цьому кількість зазначених стадій може бути збільшена за рахунок введення до їх переліку стадії оскарження прийнятого (неприйнятого) рішення, яка може, фактично, повторюватися після кожної з названих стадій (зауважимо, що зазначена стадія, навіть може розглядатися у якості самостійного способу охорони прав на об’єкти промислової власності [173, с.194]).

Необхідно також звернути увагу на той факт, що у межах кожної з названих стадій можна виділити в свою чергу процедурні елементи більш низького рівня, до яких доцільно віднести процедурні етапи та окремі процедурні дії. Прикладом процедурного етапу у межах першої стадії, може бути діяльність з попереднього розгляду заявки, де, зокрема, розглядається питання щодо наявності в заявці на видачу планету на винахід матеріалів, які можуть бути віднесені до державної таємниці. До процедурного етапу можна віднести також публікацію відомостей про заявку. Зазначений етап, на нашу думку, є досить важливим, оскільки дозволяє ще до вирішення питання про видачу охоронного документу, надати можливість зацікавленим особам представити патентному відомству (закладу, що проводить експертизу) свої заперечення проти видачі свідоцтва. Такий порядок, як справедливо відмічають деякі автори [138], дозволяє врахувати наявні в Україні пріоритетні права інших осіб і тим самим уникнути виникнення великої кількості суперечок.

У якості окремої процедурної дії виступає наприклад, повідомлення заявника про завершення формальної експертизи і про можливість проведення кваліфікаційної експертизи заявки.

Важливе значення для адміністративної процедури з видачі патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності, мають строки, адже повільність є однією з найбільш вад адміністрації [79, с.50]. Законодавством про охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності досить чітко визначені строки „проходження” заявки на об’єкт промислової власності у межах визначених стадій, піддані детальній строковій регламентації також і процедурні етапи та процедурні дії.

Але при цьому, на жаль, не можна стверджувати, що питання строків надання правової охорони зазначеним об’єктам вирішено остаточно. Так, на сьогоднішній день значне занепокоєння у винахідників та працівників Держдепартаменту, Укрпатенту викликає існуючий строк видачі патенту на винахід (термін дії – 20 років), який у ідеальній моделі складає близько 30-36 місяців. Безперечно, на певному етапі розвитку патентної системи України зазначений строк справедливо розглядався як досягнення у діяльності патентного відомства, оскільки до того заявки на винахід розглядалися протягом 4-5 років [149], але на теперішній час його вже не можна визнати допустимим. Отже, одним з першочергових завдання розвитку патентної системи України є скорочення існуючого терміну розгляду заявки на винахід до 2 років [172]. Подібний строк встановлено також і у США, але окрім цього законодавством передбачено, що процедура видачі патенту може бути прискорена, якщо винахіднику випололося більше 65 років, він хворіє або винахід стосується збереження енергії та охорони навколишнього природного середовища або заявка базується на результатах проведеного заявником або за його дорученням патентного пошуку. У цих випадках строк проходження заявки складає від 6 місяців до одного року [118]. Таким чином, з викладеного стає наочно видним намагання влади США всебічно захистити та підтримати особу, яка претендує на державне визнання та захист результатів її інтелектуальної творчості.

Повертаючись до національного законодавства відмітимо, що встановлення строків здійснення тих або інших процедурних дій (етапів) ще само по собі не здатне повністю забезпечити їх дотримання посадовими особами лідируючого суб’єкту. Для цього, на нашу думку, не вистачає ще і надійних юридичних гарантій, у якості яких може виступити інститут адміністративної відповідальності, тим паче, що він вже використовується для досягнення подібних цілей. Так, наприклад ст. 961 (Порушення законодавства під час планування і забудови територій) Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність посадових осіб за недодержання термінів надання замовникові висновків комплексної експертизи проектної документації або обґрунтованої відмови щодо їх надання, недодержання термінів подання відповідних висновків до складу комплексної експертизи, а також вимагання під час проведення експертизи документів, не передбачених законодавством. Вважаємо, що подібне положення буде доцільним для запровадження і у сферу адміністративної процедури з видачі патенту на винахід. Поряд з цим необхідно розглянути і питання щодо запровадження юридичної відповідальності не тільки працівників Держдепартаменту, але і самого патентного відомства. Аналіз правових актів, які визначають правовий статус зазначеного суб’єкта управління, показує, що серед їх норм взагалі відсутні ті, що встановлюють відповідальність Держдепартаменту. Про неприпустимість такого стану речей вже неодноразово йшлося на сторінках юридичних видань [145; 158].

Не менш важливе значення у справі забезпечення прав учасників адміністративно-процедурних відносин займають принципи адміністративної процедури, які, як слушно наголошено у літературі, є тим каркасом, що допомагає не схибити як у правотворчості, так і у правозастосуванні [79, c.32]. На жаль, законодавство України про охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності не містить належним чином визначених та структурованих принципів адміністративних процедур, у тому числі, і з видачі охоронних документів. На нашу думку, зазначене положення має бути змінене як найшвидше. Так, вважаємо за необхідне законодавчі акти про охорону об’єктів промислової власності, доповнити статтею, яка б закріпила принципи здійснення адміністративної процедури з видачі патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності, де у якості останніх були б такі: принцип законності; принцип рівності осіб, які звертаються із заявками про отримання патенту; принцип публічності; принцип ефективності; принцип строковості; принцип доступу до інформації; принцип підконтрольності діяльності лідируючих суб’єктів адміністративної процедури.

Логічним завершенням процедури із видачі патенту на винахід є видача патенту (свідоцтва) – охоронного документу [187, с.225]. Юридична сутність патенту полягає у тому, що виступаючи техніко-юридичним документом, він володіє значною кількістю функцій, серед яких виділяються наступні:

  • патент є підставою для виникнення права на об’єкт промислової власності;
  • патент засвідчує пріоритет і право власності на об’єкт промислової власності;
  • патент забезпечує право на об’єкт промислової власності примусовою силою держави;
  • патент є засобом перетворення права на об’єкт промислової власності в товарну форму [211].

Особливість же свідоцтва, як охоронного документу, полягає у тому, що його головним призначення є засвідчення факту державної реєстрації об’єкта правової охорони, хоча при цьому воно, за своїми юридичними властивостями, мало чим відрізняються від патенту [163, с.141].

Отже, викладене дозволяє з впевненістю розглядати діяльність Департаменту з видачі патенту на винахід у якості адміністративної процедури. У зв’язку з цим адміністративно-процедурна діяльність зазначеного суб’єкта державного управління вимагає приведення її до сучасних стандартів, що допоможе вирішити ряд важливих завдань, зокрема:

  • підтримати осіб, які звернулися до Держдепартаменту з заявкою про видачу патенту (свідоцтва) на об’єкт промислової власності перед зазначеним суб’єктом державного управління;
  • забезпечити законність та ефективність діяльності з видачі охоронного документа;
  • підвищити якість діяльності лідируючих суб’єктів зазначеної адміністративної процедури.

Поряд з ідентифікацією, визнанням, реєстрацією та видачею охоронного документу на об’єкт промислової власності Держдепартамент покликаний також забезпечувати організаційно-правовий режим їх правомірного використання, що здійснюється, зокрема, через реєстрацію договорів про передачу прав на об’єкти промислової власності.

Відповідно до чинного законодавства у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг) та топографії інтегральних мікросхем власник охоронного документа (патенту, свідоцтва) має право передавати права на об’єкт промислової власності, що охороняється в Україні, будь-якій фізичній або юридичній особі. Згідно з зазначеними законами передача прав на об’єкти промислової власності включає:

  • передачу права власності на об’єкт промислової власності на підставі договору про передачу права власності на об’єкт промислової власності;
  • передачу права на використання об’єкту промислової власності на підставі ліцензійного (видачу ліцензії).

Чинність зазначених договорів стосовно іншої особи виникає тільки після їх реєстрації в Держдепартаменті. Іншими словами, для того, щоб права, передані на підставі зазначених договорів, були дійсними стосовно іншої особи (будь-якої фізичної або юридичної особи, яка не є стороною договору (ліцензійного договору)) і охоронялися законом, договори та ліцензійні договори повинні бути зареєстровані в Держдепартаменті. Будь-яке позадоговірне використання об’єкту промислової власності оцінюється чинним законодавством як порушення прав на цей об’єкт [163, с.221].

Процедура реєстрації зазначених договорів, як слушно відмічено у літературі [193, с.5-6], має важливе значення, оскільки, по-перше, перевіряється дія охоронного документа; по-друге, реєстрація дає повну інформацію про використання прав і дозволяє з’ясувати якою мірою вичерпані права, котрі випливають з охоронного документа. Може виникнути ситуація за якої власник охоронного документа вже передав такий обсяг прав за раніше укладеними ліцензійними договорами, що у нього залишилося лише формальне право на володіння охоронним документом; по-третє, при передачі права власності на об’єкт промислової власності, право на використання якого раніше було передано за ліцензійним договором, строк дії якого не скінчився, реєстрацією підтверджується, що правонаступник приймає на себе всі обов’язки по виконанню умов ліцензійного договору.

Реєстрація договору (ліцензійного договору), як і видача охоронного документу на об’єкт промислової власності, являє собою адміністративну процедуру у формі якої і здійснюється управління даним напрямком охорони прав на об’єкти промислової власності. У межах зазначеної процедури Держдепартамент виконує такі основні функції:

  • розглядає заяву про реєстрацію договору (ліцензійного договору) та додані до неї документи;
  • готує рішення про реєстрацію договору (ліцензійного договору) або вмотивовану відмову в разі повернення документів; запити про додаткові матеріали;
  • реєструє договір (ліцензійний договір) у відповідному Державному реєстрі;
  • направляє на адресу власника охоронного документа, або на іншу адресу, вказану в заяві, два примірники зареєстрованого договору (ліцензійного договору) та рішення про його реєстрацію. Оригінал зареєстрованого договору (ліцензійного договору) зберігається в Держдепартаменті з дотриманням вимог до збереження конфіденційної інформації;
  • публікує відомості про зареєстрований договір (ліцензійний договір) в офіційному бюлетені Держдепартаменту „Промислова власність”.

При цьому відмітимо, що до функцій Держдепартаменту не входять повноваження щодо подальшого контролю виконання сторонами взятих на себе на підставі зазначених договорів зобов’язань.

Розглянуті види діяльності Держдепартаменту являють собою основні напрямки його управлінського впливу на суспільні відносини пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності. Безперечно, як було показано вище, діяльність Держдепартаменту у зазначеній сфері потребує свого як нормативно-правового, так і технічного удосконалення, пов’язаного, зокрема, із впровадженням інформаційних технологій в Держдепартаменті та Укрпатенті. Як справедливо зазначається з цього приводу, діяльність, пов’язана із створенням об’єктів інтелектуальної власності, набуттям прав на них, використанням та захистом цих прав, неможлива без досконалої системи патентно-інформаційного забезпечення [126]. Зазначена проблема, а також можливі шляхи її вирішення були визначені ще у 2001 році у „Програмі розвитку державної системи охорони інтелектуальної власності в Україні на 2001-2004 роки”. У названому документі поміж іншим наголошувалося на необхідності розвитку інформаційного забезпечення діяльності в сфері інтелектуальної власності, формування національної системи інформації як складової глобальної інформаційної мережі Всесвітньої організації інтелектуальної власності WIPOnet [176]. Подібні завдання висунуто також і в Указі Президента України від 27.04.2001 р. № 285 „Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” [34]. Дещо з наміченого вже виконано [133; 134; 135], але багато питань ще потребують свого доопрацювання та принципового вирішення, серед яких виділяються наступні: розробка та впровадження технології уніфікованого електронного реєстру заявок на об’єкти промислової власності, які надходять до Укрпатенту; розробка та поетапне впровадження системи електронного подання заявок на об’єкти промислової власності; розробка інтегрованої бази даних „Винаходи зарубіжних країн” для цілей експертизи; розширення та вдосконалення процедур автоматизованої підготовки відомостей для їх внесення до бази даних реєстру охоронних документів на об’єкти промислової власності; створення національних патентно-інформаційних продуктів на дисках CD-ROM та DVD.

Окрім зазначеного, залишається не вирішеними ще і проблеми іншого порядку. Так, вже досить давно дискутується питання щодо необхідності чіткого визначення суб’єкту (органу державної влади), який би від імені держави здійснював функції власника інтелектуальної власності, створеної (повністю або частково) за рахунок коштів державного бюджету [110]. Відсутність подібного державного органу (яким би міг стати, наприклад, Фонд винаходів України, існування якого, до речі, було передбачено у першій редакції Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”) приводить до неспроможності держави повною мірою розпоряджатися і, як наслідок, захищати об’єкти промислової власності, створення яких фінансується за рахунок коштів її бюджету або таких, права на які, перейшли державі на встановлених законом підставах (наприклад, по заповіту). Відмітимо, що подібні органи з успіхом функціонують у зарубіжних країнах. Так, у Російській Федерації подібна інституція була створена вже у 1998 році і отримала назву Федерального агентства щодо правового захисту результатів інтелектуальної діяльності воєнного, спеціального і подвійного призначення. А у складі Міністерства торгівлі США створено Центр з використання технологій, що належать федеральним органам [167].

Особливістю діяльності вище зазначених суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти промислової власності є той факт, що вона носить так званий „позитивний характер” і у її підґрунті закладено регулятивні норми права. Але, на жаль, досить часто трапляються випадки порушення або створення загрози порушення прав на об’єкти промислової власності, що охороняються законом і у цьому разі виникає необхідність у застосуванні охоронних правових норм, у яких закладено підстави та порядок припинення негативної суспільно шкідливої діяльності, поновлення порушених прав та притягнення винних осіб до відповідальності. Зазначений вид діяльності, як вже було відмічено вище, охоплюється терміном „захист прав на об’єкти промислової власності” і характеризує діяльність правоохоронних та контролюючих органів, які виступають наступними суб’єктами управління в сфері охорони прав на об’єкти промислової власності.

Що стосується правоохоронних органів України та їх участі в охороні прав на об’єкти промислової власності, то вона зводиться у преважній більшості випадків до попередження та припинення адміністративних правопорушень, пов’язаних з посяганням на об’єкти права промислової власності.

На сьогоднішній день у Кодексі України про адміністративні правопорушення передбачено дві статті, норми яких встановлюють адміністративну відповідальність за порушення прав на об’єкти промислової власності. Мова йде про ст. 512 та 1643 КпАП.

Об’єктом адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 512 КпАП є майнові та особисті немайнові права автора об’єкта промислової власності, володільця патенту або ліцензії на об’єкт промислової власності.

Об’єктивна сторона правопорушення полягає у використанні об’єкту промислової власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, знаку для товарів та послуг, топографії інтегральної мікросхеми, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо) без згоди особи, яка має на нього охоронний документ (патент, свідоцтво), а також у привласненні авторства на такий об’єкт або у іншому порушенні порушені прав на об’єкт промислової власності. Відмітимо, що особливістю об’єктивної сторони даного правопорушення є той факт, що у її зміст входять дії, пов’язані із порушення прав навіть на ті об’єкти промислової власності (наприклад, раціоналізаторська пропозиція), які не отримали до сьогоднішнього дня спеціальної правової охорони у формі окремого законодавчого акта.

З викладеного видно, що закон передбачає відкритий перелік можливих порушень прав на об’єкт промислової власності, що дозволяє застосовувати дану статтю за різних фактичних обставин вчинення правопорушення. Таким порушеннями, наприклад, можуть бути:

  • виготовлення, пропонування для продажу, введення в господарський оборот, застосування або ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, що охороняється патентом;
  • застосування способу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні;
  • пропонування для продажу, введення в господарський оборот, застосування або ввезення чи зберігання в зазначених цілях продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється патентом.

Викладене є чинним і для інших об’єктів промислової власності. Наприклад, для топографії інтегральної мікросхеми порушеннями визнаються дії з боку будь-якої особи щодо: копіювання топографії; виготовлення інтегральної мікросхеми із застосуванням даної топографії; виготовлення будь-яких виробів, що містять такі інтегральні мікросхеми; ввезення таких інтегральних мікросхем та виробів, що їх містять, на митну територію України; пропонування для продажу, продаж, зберігання в зазначених цілях та інше введення в обіг інтегральної мікросхеми, виготовленої із застосуванням зареєстрованої топографії, та будь-яких виробів, що містять такі інтегральні мікросхеми [168, с.5-6].

Суб’єктом даного правопорушення можуть виступати як громадяни, так і посадові особи.

Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується умисною формою вини, тобто особа усвідомлює, що своїми протиправними діями вона порушує права автора об’єкту промислової власності або володільця охоронного документу на об’єкт промислової власності.

Відповідно до ст. 255 КпАП правом на складання протоколів про дане адміністративне правопорушення наділені посадові особи органів внутрішніх справ України та податкової міліції. Наділяючи посадових осіб зазначених органів правом на складання протоколів про адміністративне правопорушення, законодавець одночасно надав їм право і на застосування низки інших заходів, так званих заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення, які відносяться у теорії адміністративного права до методів державного управління. Однією із принципових особливостей зазначених заходів є те, що вони застосовуються з метою припинення адміністративних проступків, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи правопорушника, складання протоколу про адміністративне правопорушення, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справи, виконання прийняв постанов [139, с.159]. До переліку зазначених заходів, які можуть бути застосовані працівниками зазначених вище правоохоронних органів у зв’язку з припинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 512 КпАП можна віднести доставлення правопорушника, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей та документів.

Розгляд справ по факту вчинення зазначеного правопорушення віднесено до компетенції місцевих судів, якім надано права застосовувати до правопорушників штраф від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення. Поряд із зазначеним правопорушенням КпАП містить ст.1643 (Недобросовісна конкуренція), частина першої якої передбачає також відповідальність за порушення прав на об’єкти промислової власності. Дії, які становлять об’єктивну сторону даного правопорушення досить повно розкрито у ст. 4-6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції (при цьому відмітимо, що положення зазначених статей фактично ідентичні зі змістом ч. 1 ст. 1643 КпАП за тим лише виключенням, що вони розповсюджують свою дію (встановлюють відповідальність) лише на юридичних осіб (їх об’єднання), об’єднання громадян). Аналіз вказаних статей законодавчого акту показує, що порушення, які у них місяться (щодо фірмових найменувань, знаків для товарів і послуг, зазначень походження товарів), фактично співпадають із об’єктивною стороною правопорушення, передбаченого ст. 512 КпАП. Розмежування зроблено тільки щодо промислового зразка, тобто під дію ст. 1643 КпАП а також ст. 6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” не підпадають діяння, пов’язані з посяганням на право на промисловий зразок, який має охорону як об’єкт інтелектуальної власності. Отже, у такому випадку зазначене правопорушення має бути кваліфіковане за ст. 512 КпАП. З погляду на це стає незрозумілим чому таке застереження зроблено лише щодо промислового зразку, оскільки це викликає явну конкуренцію правових норм.

У зв’язку з цим ми вважаємо, що у об’єктивну сторону правопорушення, передбаченого ст. 1643 КпАП, мають входити дії, які посягають лише на ті результати інтелектуальної діяльності в сфері промислової власності, які ще не отримали або об’єктивно (з погляду на відсутність відповідних нормативних актів, наприклад Закону України „Про охорону фірмових найменувань”) не можуть отримати правової охорони на підставі відповідних законодавчих актів. Якщо ж діяння завдають шкоди правам на вже визнані державою об’єкти інтелектуальної власності, то вони мають кваліфікуватися за ст. 512 КпАП. Враховуючи той факт, що метою подібних порушень може бути також отримання незаконних прибутків, тобто вони можуть вчинятися з корисливою метою, можна запропонувати доповнити зазначену статтю часиною другою, яка б і визначила відповідальність за вчинення подібних дій.

Правом розслідування правопорушень, передбачених ст. 4-6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” та ст. 1643 КпАП наділені посадові особи Антимонопольного комітету України та його структурних підрозділів (працівники ОВС України також мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення передбачені ч. 1 ст. 1643 КпАП).

Відмітимо, що зазначені посадові особи наділені досить широкими правами, які дозволяють їм реалізовувати покладені на них повноваження в сфері охорони прав на об’єкти промислової власності. При цьому зауважимо, що обсяг владних повноважень працівників Антимонопольного комітету України буде відрізнятися в залежності від того, розслідуванням якого правопорушення вони займаються. Або того, що передбачено ст. 1643 КпАП, або передбаченого ст. 4-6 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції”. У останньому випадку їх можливості примусового впливу на порушників антимонопольного законодавства є значно ширшими. Так, наприклад, для забезпечення виконання рішень Антимонопольного комітету України, його територіальні відділення мають право виносити розпорядження про:

  • заборону особі, в діях якої вбачаються ознаки порушення (відповідачу), вчиняти певні дії;
  • накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачу.

Окрім цього Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у справах про недобросовісну конкуренцію мають право приймати обов’язкові для виконання рішення про:

  • визнання факту недобросовісної конкуренції;
  • припинення недобросовісної конкуренції;
  • офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей;
  • накладання штрафів;
  • вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого господарюючого суб’єкта (підприємця);
  • скасування або зміну центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими органами місцевого самоврядування прийнятих ними неправомірних актів і розірвання укладених ними угод.

Останнім з контролюючих органів, діяльності якого у сфері управління охороною прав на об’єкти промислової власності необхідно приділити увагу, є Державна митна служба України.

На сьогоднішній день в усьому світі роль митних органів у боротьбі з правопорушеннями у сфері інтелектуальної (промислової) власності є загальновизнаною. Тому особлива увага приділяється гармонізації захисту прав інтелектуальної (промислової) власності митними органами. Справді, митні органи – це надійний і досить ефективний бар’єр на шляху контрафактних товарів (тобто товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності, ввезення яких на митну територію України або вивезення з цієї території призводить до порушення прав власника, що захищаються відповідно до чинного законодавства України та міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку (ст.1 Митного кодексу України)), оскільки саме митник приймає рішення про переміщення товарів через митний кордон [215].

В Україні заходи для захисту прав інтелектуальної власності на митному кордоні було запроваджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2001 р. № 412 „Про затвердження Положення про порядок реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об’єкти інтелектуальної власності” [42] та деталізовано рядом відомчих нормативних актів [73; 75].

Аналіз зазначених нормативних актів свідчить про існування дещо особливої процедури захисту прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності. Суть даної процедури полягає у тому, що вона може бути приведена у дію лише за заявою фізичної або юридичної особи, яка має переконливі підстави вважати, що при імпорті або експорті товарів, які містять її інтелектуальну (промислову) власність, порушуються її права. Отже, змістом заяви є клопотання особи, яка володіє правами на той або інший об’єкт інтелектуальної (промислової) власності, про запровадження контролю за переміщенням через митний кордон України об’єктів інтелектуальної (промислової) власності. Для цього правовласник або його представник подає до Державної митної служби окрім самої заяви ще і вичерпну інформацію про: розпізнавальні ознаки оригінального товару; офіційних дистриб’юторів; перевізників і види транспортувань; країни експорту та імпорту. Правовласник надає інформацію про контрофактні товари і тих, хто переміщує їх через кордон (у разі наявності таких відомостей). Ця інформація заноситься до комп’ютерної бази даних Державної митної служби України, на основі чого складається відповідний реєстр товарів. Завдяки реєстру усі митниці мають доступ до цієї інформації і можливість ідентифікувати товари, що імпортуються чи експортуються, з товарами, зареєстрованими у базі даних.

Отже, роль митниці у процедурі захисту прав на об’єкти промислової власності головним чином полягає у сприянні їх захисту.

Ефективність участі митниць у захисті прав інтелектуальної (промислової) власності на кордоні, як справедливо зазнається у літературі [137; 179], залежить від чіткої взаємодії між правовласником та митницею. Правовласник має своєчасно повідомляти митницю про усі зміни у поданій заяві, гарантувати погашення збитків імпортера або експортера у разі наявності законних підстав про нанесення таких збитків через безпідставне затримання митного оформлення товарів. Він має право протягом терміну реєстрації звертатися до будь-якого митного органу України стосовно призупинення митного оформлення товару, який переміщується через митний кордон України з порушенням його прав.

Заходи для захисту прав інтелектуальної (промислової) власності застосовуються на останньому етапі митного оформлення – перед випуском товарів у вільний обіг, тобто, до цього моменту вже остаточно встановлено код товару (згідно з Українським класифікатором товарів зовнішньоекономічної діяльності), митну вартість, а також почалася юридична відповідальність декларанта за вірогідність поданих документів (вантажна митна декларація вже не може бути відкликаною) [215].

У разі виявлення ознак порушення прав інтелектуальної власності при переміщенні через митний кордон України товарів, які внесені до реєстру Державної митної служби України, митниця має право призупинити митне оформлення таких товарів (зазначені дії ми розглядаємо у якості адміністративно-примусового засобу, тобто методу управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності) терміном на 15 робочих днів та терміново повідомити про це правовласника, який повинен негайно прибути на місце затримання товару для огляду та прийняття відповідних заходів. Термін призупинення митного оформлення товарів за наявності вагомих підстав може бути продовженим ще на 15 робочих днів. За допомогою засобів електронного зв’язку повідомлення про призупинення митного оформлення таких товарі або будь-які зміни в інформації про зареєстровані товари терміново надходять на усі митниці.

Якщо протягом зазначених строків, контрафактність товарів щодо яких прийнято рішення про призупинення митного оформлення, буде підтверджена, митний орган зобов’язаний порушити справу про порушення митних правил, а товари –безпосередні предмети правопорушення – вилучити та зберігати до вирішення справи по суті. Відповідальність за подібні дії передбачена ст. 345 (Переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності) Митного кодексу України. Але при цьому необхідно звернути увагу на досить м’які санкції, які містяться у зазначеній статті. Так, наприклад до юридичних осіб може бути застосовано штраф у розмірі від 510 до 2550 гривень, що на нашу думку, з погляду на обсяги контрафактної продукції яка переміщується через державний кордон, є надто мало. Подібна позиція законодавця до встановлення юридичної, фактично адміністративної відповідальності за переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності стає ще більш незрозумілою з погляду на санкції, які були встановлено за подібні дії у Митному кодексі України [7] від 1991 року. Зазначений нормативний акт дозволяв застосувати до порушника (юридичної особи) штраф у розмірі від 10 до 1200 офіційно встановлених на день вчинення порушення митних правил мінімальних розмірів заробітної плати (у 2003 році, останньому році чинності Митного кодексу України від 1991 р., мінімальна заробітна плата складала 185 гривень (до 1 грудня 2003 р.) [9]), тобто від 1850 до 222000 гривень. На нашу думка, яка, до речі, підтримується також і іншими авторами [171], така поблажлива позиція законодавця щодо порушників прав на об’єкти промислової власності з погляду на розповсюдженість подібних порушень, з погляду на необхідність створення в Україні надійних гарантій захисту прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності, необхідність запровадження яких випливає із міжнародних зобов’язань України, не сприяє проведенню результативної боротьби із зазначеними порушеннями.

Але все-таки ж у цілому, можна стверджувати, що викладена вище система захисту прав інтелектуальної (промислової) власності на митному кордоні у своїй переважній більшості відповідає міжнародним вимогам і створює більш-менш надійні умови для швидкого реагування митних органів на звернення правовласників про захист їх прав на об’єкти інтелектуальної (промислової) власності.

2.2. Управління у сфері охорони прав на селекційні досягнення

2.2.1. Управління у сфері охорони прав на сорти рослин

Переходячи до розгляду особливостей управління в сфері охорони прав на сорти рослин спочатку необхідно пояснити необхідність розгляду зазначеного питання у межах окремого підрозділу дисертаційного дослідження. У загальних рисах відмітимо, що такий крок пояснюється особливостями як самого об’єкту правової охорони, так, і як наслідок, особливостями правового статусу та організаційного підпорядкування суб’єктів самої управлінської діяльності.

Сорт рослин, як об’єкт правової охорони, на сьогоднішній день у переважній більшості випадків все-таки відносять до об’єктів промислової власності [148, с.25], але при цьому роблять деякі застереження, які головним чином пов’язуються з тим, що на відміну від інших об’єктів промислової власності, які являють собою технічні рішення, сорт рослин відноситься до об’єктів живої природи. У зв’язку з цим їх називають винаходами, які створюють (поліпшують, удосконалюють) об’єкти живої природи [182], а осіб, які створили новий сорт рослин винахідниками особливої категорії – селекціонерами [173, с.281].

Специфіка такого нетрадиційного результату інтелектуальної діяльності, як його ще називають у літературі [197, с.657], накладає значний відбиток не тільки на методи роботи зі створення нових сортів рослин, а й на форми їх суспільного визнання. Тому правовий режим їх охорони, а також форми та методи управління їх охороною не збігається цілком і повністю з правовим режимом охорони інших об’єктів промислової власності, зокрема винаходів.

Закон України „Про охорону прав на сорти рослин” [20], який, до речі, відповідає Міжнародній конвенції з охорони нових сортів рослин (Конвенція), Угоді Світової організації торгівлі про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності, а також принциповим положенням Правил Європейського Союзу № 2100/94 від 27 липня 1994 р. про права Співтовариства на сорти рослин [112], закладає загальні засади управління в сфері охорони прав на сорти рослин, а також розкриває зміст найбільш важливих правових категорій, які вживаються у цій сфері. Так, зокрема, у ньому наведене тлумачення сорту рослин. Це окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) в рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, незалежно від того, задовольняє вона повністю або ні умови надання правової охорони:

  • може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів;
  • може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак;
  • може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту.

До даного нетрадиційного результату інтелектуальної діяльності з урахуванням його специфіки встановлені самостійні критерії охороноспроможності. Сорт рослин вважається охороноспроможним, якщо за проявом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним та стабільним. Зміст зазначених категорій досить повно розкритий у зазначеному законодавчому акті, а також у науковій літературі. У зв’язку з цим дисертант не вважає за потрібне докладно зупинятися на їх аналізі. З цього приводу зазначимо лише те, що окреслені критерії охороноспроможності сорту рослин є загальновизнаними і використовуються також і у міжнародних документах, які закріплюють правовий режим охорони зазначеного об’єкту інтелектуальної власності [109].

Переходячи безпосередньо до розгляду питань управління в сфері охорони прав на сорти рослин відмітимо, що не дивлячись на ті особливості, які було викладено вище, управління у зазначеній сфері у багатьох моментах ідентично з процесом управління охороною інших об’єктів промислової власності. Так, наприклад співпадає така правова форма захисту прав на зазначені об’єкти, як притягнення до адміністративної відповідальності осіб за правопорушення, пов’язані з порушенням прав на об’єкти права інтелектуальної власності (ст. 512 КпАП). Має схожі завдання у зазначеній сфері і Міністерство юстиції України. У зв’язку з цим дисертант не буде вдаватися до детального повтору викладених вище позицій, а зосередить свою увагу лише на специфіці управлінської діяльності у даній сфері.

Повноваження Кабінету Міністрів України, як головного суб’єкту управління у сфері охорони прав на сорти рослин визначено у ст. 6 Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” і які зводяться у переважній більшості випадків до видання нормативних актів управління, спрямованих на забезпечення охорони прав на сорти рослин і контролю їх виконання. Дещо звужені повноваження Кабінету Міністрів України щодо видання індивідуальних актів управління. У даному випадку мається на увазі той факт, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України „Про заходи щодо реалізації Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” [49] уряд України передав право приймати рішення про видачу примусових ліцензій на використання сортів рослин до компетенції Державної служби з охорони прав на сорти рослин, яка була утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 1 червня 2002 р. № 714 „Про утворення Державної служби з охорони прав на сорти рослин та Українського інституту експертизи сортів рослин” [51].

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182 „Про затвердження Положення про Державну службу з охорони прав на сорти рослин” [41] зазначена інституція є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства аграрної політики (далі – Мінагрополітика) і йому підпорядковується.

Основними завданнями Державної служби з охорони прав на сорти рослин (далі – Держсортслужба) є: участь у межах своєї компетенції у реалізації державної політики у сфері охорони прав на сорти рослин; здійснення державного контролю за набуттям прав на сорти рослин та їх реєстрацією і реалізацією; забезпечення державного контролю та нагляду за збереженістю сортів рослин, реєстрацією ліцензійних договорів на їх використання та виплатою авторської винагороди; проведення державної науково-технічної експертизи сортів рослин як об'єктів інтелектуальної власності; організація та здійснення державного випробування сортів рослин з метою визначення придатності для поширення їх в Україні; здійснення контролю за додержанням юридичними і фізичними особами законодавства з питань охорони прав на сорти рослин тощо.

Держсортслужба відповідно до покладених на неї завдань: розробляє проекти нормативно-правових актів щодо оформлення та подання заявок на сорти рослин і вносить їх на затвердження Мінагрополітики; приймає в установленому порядку нормативно-правові акти у межах своїх повноважень; організовує приймання заявок на сорти рослин, проведення їх експертизи, ухвалює рішення щодо них; визначає уповноважені заклади експертизи та доручає їм проведення експертизи заявок; веде Державний реєстр заявок на сорти рослин (Реєстр заявок), Державний реєстр прав власників сортів рослин (Реєстр патентів), Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні (Реєстр сортів) і забезпечує проведення державної реєстрації заявок, патентів і сортів; видає охоронні документи на сорти рослин; забезпечує здійснення контролю за додержанням норм Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” щодо вживання назв сортів; забезпечує опублікування офіційних відомостей про подані заявки на сорти рослин, видані патенти на сорти рослин і свідоцтва про авторство на сорти рослин, видання Каталогу сортів рослин, придатних для поширення в Україні; здійснює міжнародне співробітництво у сфері правової охорони сортів рослин і представляє інтереси України з питань охорони прав на сорти рослин у міжнародних організаціях відповідно до законодавства тощо.

Отже, викладене дозволяє визначити Держсортслужбу у якості спеціального суб’єкту галузевої компетенції у сфері управління охороною прав на сорти рослин. Але при цьому відмітимо, що правовий статус Держсортслужби непозбавлений більшості з тих недоліків про які йшла мова щодо Держдепартаменту. Так, зокрема у певному протиріччі знаходяться положення Закону України „Про охорону прав на сорти рослин” (ст. 8) та постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про Державну службу з охорони прав на сорти рослин” (п.5) щодо повноважень Держсортслужби на видачу охоронних документів на сорти рослин. Ми знову стикаємося з тим, що у цьому процесі де-юре задіяне Мінагрополітики, хоча де-факто, дане завдання вирішує Держсортслужба. З цього знову ж таки стає очевидним, що єдиний за своєю сутністю інститут промислової власності перебуває у питаннях його правової охорони під управлінським впливом значної кількості суб’єктів, які виконують в принципі однакові завдання. Більшого того, інколи навіть не мають можливості виконати їх самостійно. Все це викликає лише одне запитання навіщо мати таку низку державних органів різної відомчої підпорядкованості? А чи не варто замислитися над необхідністю створення єдиного центрального органу виконавчої влади в галузі інтелектуальної власності і вже в межах його структурної побудови утворити необхідну кількість підрозділів, які відповідали б за правову охорону тієї або іншої групи об’єктів інтелектуальної власності?

Повертаючись до сьогоднішнього стану речей зазначено, що Держсортслужба у процесі своєї діяльності використовує значну кількість різноманітних форм та методів управління, на аналізі найбільш важливих з яких ми і зосередимо свою увагу.

Так, у першу чергу необхідно вести мову про таку форму управління як прийняття індивідуальних актів управління щодо видачі (невидачі) охоронних документів на сорт рослин. Прийняття одного із зазначених рішень передує досить детальна адміністративна процедура по прийняттю та розгляду заявки на видачу охоронного документа на сорт рослин. Як і у розглянутих вище процедурах з видачі охоронних документів на об’єкти промислової власності, зазначена процедура складається з чотирьох основних і п’ятої (не обов’язково за послідовністю) додаткової стадії. Назви зазначених стадій також ідентичні, але при цьому дещо змінені процедурні етапи та процедурні дії, які знаходять прояв у межах тієї або іншої з них.

Особливістю першої стадії (подання заявки та визначення дати її подання) є той момент, що вона фактично закінчується занесенням відомостей про заявку до Державного реєстру заявок на сорти рослин. Унесені до Державного реєстру заявок на сорти рослин відомості про сорт, заявлений з метою набуття майнового права власника сорту, дають заявнику право на тимчасову правову охорону в межах наданого із заявкою опису сорту від дати подання заявки. Тимчасова правова охорона полягає у тому, що заявник має право на компенсацію за завдані йому, після публікації відомостей про заявку, збитки від особи, яка дійсно одержала письмо повідомлення українською мовою з вказівкою номера заявки про внесення відомостей про заявку. Зазначена компенсація може бути отримана тільки після одержання колишнім заявником патенту [112]. Порядок ведення зазначеного реєстру встановлено наказом Міністерства аграрної політики України від 26.02.2003 № 42 „Про затвердження Положення про Державний реєстр заявок на сорти рослин” [61].

Основним змістом другої стадії (розгляд заявки та прийняття рішення за результатами її розгляду) стає проведення формальної та кваліфікаційної експертизи заявки, які здійснюються Українським інститутом експертизи сортів рослин, що підпорядковується Держсортслужбі, а також за необхідністю іншими установами, наприклад державними обласними центрами експертизи сортів рослин, сортодослідними станціями, лабораторіями та іншими закладами експертизи та підприємствами, які складають державну систему з охорони прав на сорти рослин.

У випадку позитивних результатів формальної експертизи заявник одержує повідомлення про можливість проведення кваліфікаційної експертизи, відомості про заявку публікуються в офіційному виданні, а компетентний орган кожної держави-учасниці Конвенції одержує інформацію про запропоновану заявником назву сорту.

Кваліфікаційна експертиза передбачає проведення комплексу досліджень, необхідних для підготовки експертного висновку за заявкою й прийняття рішення стосовно державної реєстрації сорту і прав на нього. Вона проводиться за клопотанням заявника.

Під час проведення кваліфікаційної експертизи вирішуються питання щодо відповідності об’єкту, описаного у заявці, і доданого до неї посадкового матеріалу умовам охороноспроможності та можливості поширення даного сорту рослин в Україні. При цьому одним із специфічних етапів такої експертизи є експертиза запропонованої назви сорту.

Проведення зазначеної експертизи регламентується наказом Міністерства аграрної політики України від 23.06.2003 р. № 188 „Про затвердження Положення про експертизу назв сортів рослин” [65] і проводиться для того, щоб визначити відповідність її вимогам Закону України „Про охорону прав на сорти рослин”. Відповідно до зазначеного нормативного акту в підготовці експертних висновків з назв сортів у частині їхнього відношення до знаків для товарів і послуг, а також зазначень походження товарів бере участь Держдепартамент.

Третя стадія – державна реєстрація сорту чи прав на нього – здійснюється після сплати відповідного мита чи збору. Якщо в заявці на сорт бажання заявника стосується тільки реєстрації сорту, то цей сорт від дати реєстрації стає суспільним надбанням і його може вільно використовувати будь-яка особа за умови підтримки ним господарського обігу сорту.

Внесені до державних реєстрів відомості публікуються у періодичному виданні.

Протягом місячного терміну після дати державної реєстрації прав на сорт Держсортслужба повинна видати автору свідоцтво про авторство на сорт, а заявнику – патент.

Ведучи мову про адміністративну процедуру з видачі охоронного документа на сорт рослин з нову таки необхідно визначити ті проблемні питання, які існують у цій сфері. По-перше, нема достатньої чіткості у строках здійснення певних процедурних дій та процедурних етапів у межах даного виду діяльності; по-друге, потребують свого закріплення принципи здійснення зазначеної адміністративної процедури; по-третє, необхідно прямо вказати у нормативних актах підстави юридичної відповідальності Держсортслужби та підпорядкованій їй підприємств, установ та організацій за неналежне виконання своїх обов’язків у сфері правової охорони прав на сорти рослин. Окрім цього, зважаючи на той факт, що на сьогоднішній день охоронні документи можуть бути видані на будь-який сорт чи вид рослин, значної активізації потребує нормотворча робота, результати якої мають заповнити прогалини у зазначеній сфері і забезпечити можливість видачі патентів на інші 98 % видів рослин [194].

Окрім видачі охоронних документів Держсортслужба покликана здійснювати контроль за уступкою прав на сорт рослин, яка може бути здійснена за будь-якою договірною формою, зокрема у вигляді договору про передачу прав на сорт рослин, укладеного у письмовій формі і підписаного сторонами. Неодмінними умовами дійсності такого договору є занесення відповідних відомостей до Державного реєстру прав власників на сорти рослин і публікація відомостей про це офіційному виданні.

Значне місце належить Держсортслужбі і у питаннях перевірки ліцензійних договорів, предметом яких є надання дозволів на використання сорту рослин. Ліцензії (дозволи) можуть мати виключний і невиключний характер, а також бути відкритими і примусовими. Ліцензійний договір вважається дійсним, якщо він укладений у письмовій формі і підписаний сторонами. Неодмінними умова дійсності такого договору для третіх осіб є занесення відповідних відомостей до Державного реєстру прав власників на сорти рослин і публікація відомостей про це в офіційному виданні.

Як було зазначено вище, Держсортслужба за дорученням Кабінету Міністрів України уповноважена на видачу примусових ліцензій на використання сорту рослин. Як і у викладених вище випадках видання примусових ліцензій, останні видаються тільки з мотивів суспільної необхідності. Порядок видачі примусових ліцензій регламентовано постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р. № 121 „Про затвердження Порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту рослин” [45]. Позитивним моментом даного документу на відміну від правил видачі примусових ліцензій на інші об’єкти примусової власності, на нашу думку, є той факт, що у зазначеній процедурі приймає участь лише Держсортслужба. Такий крок допоможе прискорити оперативність, а вкінці кінців і відповідальність за прийняте рішення про видачу примусової ліцензії на використання сорту рослин. Єдиним можливим недоліком цього порядку можна було б назвати підвищення рівня суб’єктивізму (за рахунок відсутності проміжних органів, які приймали б участь у видачі примусової ліцензії) у процедурі видачі ліцензії, але він, на наш погляд, компенсується використанням колегіальної форми прийняття рішення.

Логічним продовження побудови системи суб’єктів управління охороною прав на сорти рослин стало створення у межах Держсортслужби спеціального контролюючого органу (підрозділу) – Державної інспекції з охорони прав на сорти рослин (далі – Держсортінспекція) [62].

Ознайомлення з повноваженнями (методами діяльності) Держсортінспекції показує, що її можна віднести до типового виду державної інспекції і у зв’язку з цим розглянути її управлінську діяльність у зазначеній сфері через дану призму.

На сьогодні у юридичній літературі склалися досить повні уявлення про сутнісні характеристики державних інспекцій, які зазвичай розглядаються як виконавчо-розпорядчі органи, сфера контрольно-наглядової діяльності яких та власні повноваження розповсюджуються на ті або інші об’єкти незалежно від їх відомчої підпорядкованості[205].

Повноваження державних інспекцій отримали у літературі ще назву юридично владних повноважень надвідомчого характеру [135, с.46] і з цим важко не погодитися. Юридично владними вони є тому, що реалізуються на підставі правових норм органами, які виступають від імені та в інтересах держави. Необхідність наділення державних інспекцій такими повноваженнями пояснюється специфікою їх відношень з підконтрольними об’єктами, які їм організаційно не підпорядковані. Наявність таких повноважень дозволяє інспекціям встановлювати в окремих випадках правила, обов’язкові для підконтрольних об’єктів, реалізовувати вимоги, втілені у законодавчих актах, самостійно давати оцінку діяльності підконтрольних об’єктів з питань, що входять до їх компетенції, застосовувати у необхідних випадках заходи адміністративного примусу. Безперечно, все викладене має пряме відношення і до Держсортінспекції. Таким чином, на підставі викладеного можна зробити висновок про те, що специфіка управлінської діяльності та повноважень Держсортінспекції визначається таким:

  • підконтрольні об’єкти (фізичні та юридичні особи) організаційно не підпорядковані посадовим особам Держсортінспекції;
  • відносини, які виникають між зазначеними посадовими особами та підконтрольними об’єктами, будуються на засадах влади-підпорядкування;
  • владною стороною у цих відносинах виступають посадові особи Держсортінспекції;
  • для реалізації своїх функцій та виконання обов’язків щодо охорони прав на сорти рослин посадові особи Держсортінспекції наділені комплексом державно-владних повноважень надвідомчого характеру;
  • наявність таких повноважень дозволяє посадовим особам Держсортінспекції обмежено втручатися у діяльність підконтрольних об’єктів, активно впливати на певні сторони управлінського процесу з охорони прав на сорти рослин.

Найбільш цікавим для дисертанта елементом правового статусу працівників Держсортінспекції, який, власне, і дозволяє останнім виступати активним суб’єктом управління у сфері охорони прав на сорти рослин, є їх повноваження.

Але перш ніж перейти до розгляду повноважень працівників Держсортінспекції, як слушно відмічено у літературі, необхідно їх згрупувати, тобто провести їх класифікацію. Це питання має важливе значення, оскільки науково обґрунтована класифікація повноважень дає можливість більш чітко зрозуміти правове положення державної інспекції, характер діяльності, її взаємовідношення з підконтрольними об’єктами [135, c.48].

Питанням класифікації прав державних інспекцій у юридичній літературі приділялася певна увага. Так, дослідженням зазначеної проблематики займалися такі вчені як Л.М. Розін, Я.О. Здір, Б.М. Лазарев, М.С. Студеникіна, В.Д. Резвих, Ю.О. Петров та ін. Аналізуючи висновки, які були зроблені зазначеними авторами, можна стверджувати, що найбільш обґрунтованою з цього приводу уявляється точка зору О.О. Кармолицького [135,c.53], який запропонував розділити усю сукупність прав державної інспекції на три основні групи: права, пов’язані з попередженням правопорушень; права щодо припинення правопорушень; права щодо застосування адміністративних, а у деяких випадках і фінансових санкцій.

Отже, перша група повноважень працівників Держсортінспекції пов’язана з попередженням порушень прав на сорти рослин. У якості найголовнішого засобу досягнення зазначеної мети виступають заходи адміністративного попередження, тобто сукупність дій працівників Держсортінспекції, спрямованих на забезпечення виконання фізичними та/або юридичними особами своїх обов’язків у сфері промислової власності. Головною особливістю цих заходів є те, що вони застосовуються за відсутності будь-якого порушення, спрямовані на його попередження, профілактику, виховання громадської позиції людини, поваги її до законів і приписів держави [139, с.74].

Для проведення попереджувальної роботи працівники Держсортінспекції наділені відповідним комплексом прав. Перш за все, для виконання покладених на них функцій вони мають право 1) безперешкодно відвідувати об’єкти, де проводиться розмноження посадкового матеріалу або його зберігання; 2) відбирати зразки посадкового матеріалу (насіння) сортів рослин на підприємствах, в установах, організаціях з метою перевірки збереженості сорту; 3) здійснювати контроль за дотриманням: юридичними і фізичними особами законодавства з питань охорони прав на сорти рослин; права на поширення сорту в Україні; права власника сорту щодо тимчасової правової охорони; порядку вивезення з України посадкового матеріалу (насіння) сортів рослин, що містять об’єкт інтелектуальної власності; 4) проводити державний нагляд (контроль) за: передачею майнового права на сорт і передачею права на використання сорту; додержанням на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності галузевих стандартів, норм і нормативів та вимог конфіденційності в частині охорони прав на сорти рослин; дотриманням прав власника сорту при веденні первинного насінництва сортів, унесених до Реєстру патентів і Реєстру сортів тощо.

Профілактична функція перевірочної діяльності у даному випадку полягає у тому, що вона дає змогу виявити і попередити саму можливість невиконання рішень та вчинення порушень прав на сорти рослин або ж припинити дії, що порушують встановлені нормами адміністративного права приписи. Метою профілактики є виявлення причин і умов вчинення правопорушення з їх наступним усуненням для недопущення нових протиправних дій. До цього слід додати, що профілактична функція контролю, як справедливо відмічається у літературі, дає можливість на початкових стадіях проаналізувати шляхи виконання поставлених завдань і вже на цій стадії попередити можливі недостатньо обґрунтовані кроки у їх розв’язанні, а при виявленні неправомірної поведінки об’єктів управління – вжити правоохоронних заходів [120, c.345].

Наступна категорія прав працівників Держсортінспекції надає їм можливість своєчасно припинити порушення прав на сорти рослин. Назва даних повноважень свідчить, що вони застосовуються для того, щоб примусовим шляхом припинити правопорушення, попередити або зменшити шкоду, завдану правопорушенням, забезпечити притягнення винної особи до юридичної відповідальності [88, с.26]. До прав даної групи необхідно віднести, наприклад, право подавати у разі виявлення порушень нормативно-правових актів у сфері охорони прав на сорти рослин пропозиції про обмеження, тимчасову заборону чи припинення діяльності підприємств, установ та організацій, пов’язаної з виробництвом, використанням, зберіганням, реалізацією та розмноженням посадкового матеріалу сортів рослин.

Принагідно відмітимо, що останнім часом були внесені, на наш погляд, дуже суттєві зміни до нормативних актів, які визначають правовий статус працівників Держсортінспекції. Завдяки цим змінам, зазначені посадові особи були наділені додатковими правами, спрямованими на розширення їх повноважень у сфері припинення порушень законодавства у сфері охорони прав на сорти рослин. Так, працівникам названої інспекції було надано право складати протоколи про адміністративні правопорушення відповідно до КпАП щодо порушення законодавства в галузі насінництва, розсадництва та з охорони прав на сорти рослин і направляти їх на розгляд до державних насіннєвих інспекцій (ст. 1041 КпАП) або до суду (ст. 512 КпАП); давати обов’язкові для виконання суб'єктами насінництва та розсадництва вказівки щодо усунення порушень законодавства з охорони прав на сорти рослин та визначати строк усунення виявлених порушень [63; 64].

Що ж стосується повноважень працівників Держсортінспекції пов’язаних з притягненням фізичних та/або юридичних осіб до юридичної відповідальності (адміністративної) за порушення прав на сорти рослин, то вони чинним законодавством не передбачені.

Таким чином, роблячи висновок з викладеного звернемо увагу на наступні факти: по-перше, система суб’єктів управління в сфері охорони прав на сорти рослин, на рівні спеціальних суб’єктів галузевої компетенції, суттєво відрізняється від системи суб’єктів, які задіяні у сфері управління прав на інші об’єкти промислової власності; по-друге, необхідність створення такої, практично автономної системи державних органів, пояснюється суттєвою специфікою об’єкту інтелектуальної діяльності, який потребує своєї охорони; по-третє, але при цьому, таке паралельне існування зазначених вище суб’єктів позбавлене єдиного координуючого керівництва, що викликає існування різних підходів до організації управління в сфері охорони прав на різні види об’єктів промислової власністю

2.2.2. Організаційно-правові аспекти державного управлінняплемінною справою у тваринництві

Наступним об’єктом селекційних досягнень про які йшла мова вище є породи тварин. На сьогоднішній день породи тварин у багатьох країнах світу розглядаються у якості нетрадиційного, але все-таки, об’єкту інтелектуальної власності, що, звісно, обумовлює існування спеціальних форм правової охорони зазначених об’єктів. Так, наприклад у Російські Федерації порода тварин поставлена під правову охорону Закону Російської Федерації „Про селекційні досягнення”, яким передбачено видачу охоронного документа (патенту, свідоцтва) на породу тварини, яка відповідає встановленим Законом умовам охороноспроможності [197, с.702-729]. Подібні заходи запроваджено також в Угорщині, США [192]. Що ж стосується України, то тут ми може спостерігати практично повну відсутність правової охорони зазначеного об’єкту інтелектуальної (промислової) власності, якщо ж, звісно не вважати декларативні статті Цивільного кодексу України щодо правової охорони прав на породу тварин, у якості такої.

Виведення нових порід тварин, а також птиці вищої якості – досить копітка і складна справа. В умовах ринкової економіки результати селекційної діяльності в галузі тваринництва стають товаром, який користується великим попитом і здатний дати добрий прибуток. Тому ця діяльність також повинна мати ефективну правову охорону, якої з нетерпінням дожидаються українські селекціонери.

У зв’язку з відсутністю спеціальних нормативних актів, які б визначали форми охорони прав на породу тварин, систему та компетенцію державних органів, в обов’язки яких б входило її надання, навряд чи можна вести мову і про існування повноцінного управління в сфері охорони прав на породу тварин. Ми вважаємо, що на теперішній час суб’єкти управління у зазначеній сфері здійснюють лише загальне керівництво племінною справою у тваринництві, чи іншими словами спрямовують функціонування суб’єктів, які приймають участь у племінній діяльності, у напрямку необхідному державі. Тобто у даному випадку скоріше можна казати, що держава захищає передусім національні інтереси, а ні інтереси окремих осіб або груп осіб, які створили новий об’єкт промислової власності у вигляді породи тварини. У зв’язку з цим можна зробити висновок, що на відміну від інших об’єктів промислової власності, які отримали двохсторонню правову охорону, породи тварин та права їх творців залишаються поки що за межами правового захисту.

Державне управління племінною справою у тваринництві базується на Законі України „Про племінне тваринництво” [23] з наступним змінами та доповненнями. Зазначений нормативний акт визначає загальні правові, економічні та організаційні засади діяльності в галузі виведення племінних тварин і птиці. Окрім зазначеного вище Закону складовою частиною національного законодавства у питанні управління племінною справою у тваринництві є Загальнодержавна програма селекції у тваринництві на період до 2010 року [12]. Даний нормативний акт нібито доповнює Закон України „Про племінне тваринництво” і покликаний забезпечити адаптацію законодавства України у сфері племінної справи у тваринництві до законодавства Європейського Союзу, а його реалізація спрямована на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин, що є вирішальним фактором у збільшенні обсягів виробництва тваринницької продукції в Україні.

Основними завдання Програми є:

  • реалізація державної політики, спрямованої на створення, збереження, відтворення та раціональне використання племінних ресурсів;
  • створення високопродуктивного поголів’я в господарствах населення;
  • поліпшення генетичної якості тварин; забезпечення функціонування єдиної системи селекції у тваринництві;
  • ефективне використання в селекційному процесі найцінніших світових генетичних ресурсів;
  • збереження генофонду існуючих, локальних і зникаючих порід;
  • підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності галузі;
  • формування власного експортного потенціалу племінних ресурсів;
  • створення та матеріальне забезпечення функціонування державної племінної служби.

Аналіз зазначених завдань, на жаль, показує, що серед їх переліку не знаходить місце вказівка на необхідність створення надійної системи державної охорони інтелектуальних досягнень у зазначеній сфері. Ї розбудова, на нашу думку, виконувала б двоєдине завдання. З однієї сторони, як вже зазначалося вище, сприяла б захисту прав та законних інтересів суб’єктів племінної справи у тваринництві (власників племінних (генетичних) ресурсів; підприємств (об’єднань) з племінної справи, селекційних, селекційно-технологічних та селекційно-гібридних центрів, іподромів, станцій оцінки племінних тварин; підприємств, установ, організацій та фізичні осіб– суб’єктів підприємницької діяльності, які надають відповідні послуги та беруть участь у створенні та використанні племінних (генетичних) ресурсів), а з іншої – виступала як засіб вирішення інших завдань, викладених, зокрема, у названій Програмі. А саме, полегшила б створення, збереження, відтворення та раціональне використання племінних ресурсів, сприяла б матеріальному забезпеченню функціонування державної племінної служби шляхом надходження додаткових грошових коштів, отриманих від процедури видачі охоронних документів на породи тварин та підтримання їх чинності тощо.

Виконання викладених вище завдань, а також тих, що зазначені у ст. 6 Закону України „Про племінне тваринництво” покладено на спеціально уповноважений орган виконавчої влади у галузі племінної справи у тваринництві – Головну державну племінну інспекцію (далі – Головдержплемінспекція) спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання сільського господарства (Мінагрополітики), та підпорядковані їй державні племінні інспекції Автономної Республіки Крим, областей та районів, що досягається шляхом використання широкої гами адміністративних процедур, які обволікаються у відповідну форму управлінської діяльності та становлять зміст методів управління племінною справою у тваринництві.

На нашу думку, управління у зазначеній сфері здійснюється через використання наступних основних механізмів (процедур) впливу на суб’єктів племінної справи у тваринництві:

  • реєстрацію племінних тварин та племінних стад;
  • ліцензування господарської діяльність у племінній справі в тваринництві, пов'язаної з виробництвом, зберіганням і реалізацією племінних (генетичних) ресурсів, проведенням генетичної експертизи походження та аномалій тварин;
  • контролю за дотриманням суб’єктами племінної справи у тваринництві вимог чинного законодавства про племінну справу у тваринництві.

Державна реєстрація племінних тварин (племінною твариною визнається чистопородна або одержана за затвердженою програмою породного удосконалення тварина, яка має племінну (генетичну) цінність і може використовуватися в селекційному процесі відповідно до чинних загальнодержавних програм селекції. Об’єктами селекційної справи у тваринництві є крупна рогата худоба, свині, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, хутровий звір, яких розводять з метою одержання певної продукції [187, с.166]) здійснюється шляхом внесення відповідних даних про них до державної книги племінних тварин, а племінних стад – до Державного племінного реєстру [60]. Наведене дає підставу зробити висновок, що єдиного державного реєстру селекційних досягнень у сфері племінного тваринництва немає.

Державна реєстрація племінних тварин та племінних стад проводиться з метою:

  • єдиного державного обліку племінних тварин та племінних стад;
  • створення бази даних про племінні тварини та племінні стада для планування племінної роботи з породами тварин;
  • оцінки діяльності суб’єктів племінної справи у тваринництві, пов’язаної з виконанням певних функцій у племінному тваринництві;
  • організації системи маркетингу у тваринництві;
  • сертифікації племінних (генетичних) ресурсів;
  • здійснення контролю за дотриманням законодавства про племінну справу у тваринництві;
  • визначення заходів щодо державної підтримки суб’єктів племінної справи у тваринництві.

Наслідком такої реєстрації, на жаль, не стає видача охоронного документа на селекційне досягнення, не визначається суб’єкт виключного права на зазначене досягнення та його права і обов’язки. Чинне законодавство лише надає право суб’єктам племінної справи у тваринництві використовувати належні їм племінні (генетичні ресурси) на виконання загальнодержавних програм селекції.

Суб’єктам племінної справи видається племінне свідоцтво (сертифікат) [66]. Проте призначення цього документа інше. За цим свідоцтвом володільці племінних (генетичних) ресурсів зобов’язані мати племінні свідоцтва (сертифікати), які документально підтверджують якість належних їм племінних тварин, сперм, ембріонів, яйцекліток. Племінне свідоцтво (сертифікат) є основою для визначення цінності племінних (генетичних) ресурсів і гарантує визначений рівень ефективності їх використання при дотриманні споживачем цих ресурсів вимог, встановлених законодавством [187, с.166-167].

Окрім реєстраційних процедур суб’єкти управління племінною справою у тваринництві здійснюють організаційно-правовий вплив на суб’єктів племінної справи у тваринництві через ліцензійну процедуру, яку можна визначати як встановлений законодавством порядок розгляду та вирішення органом ліцензування індивідуальної адміністративної справи, пов’язаної з видачею, переоформленням або анулюванням ліцензії, чи з видачею її дублікату.

Ліцензійна процедура у зазначеній сфері була запроваджена Законом України „Про племінне тваринництво” (ст. 9), де, зокрема, зазначається, що господарська діяльність у племінній справі в тваринництві, пов'язана з виробництвом, зберіганням і реалізацією племінних (генетичних) ресурсів, проведенням генетичної експертизи походження та аномалій тварин, підлягає ліцензуванню відповідно до законодавства. Наслідком появи даної норми, стало внесення змін до Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [14], а також Постанови Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 „Про затвердження переліку органів ліцензування” [38], де було визначено, що ліцензуванням зазначеного виду господарської діяльності буде займатися Міністерство аграрної політики України.

Ліцензія є документом державного зразка, який засвідчує право ліцензіата (суб’єкта племінної справи у тваринництві) на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. При цьому необхідно відмітити, що ліцензія не є правовим актом управління, а являє собою документ, що має юридичне значення (тобто документ який має важливе юридичне значення, складається за встановленою формою і місить відомості, що стосуються конкретного факту чи певної справи). Ліцензія ніяк не впливає встановлення, зміну або припинення правовідносин. Вона виконує лише констатуючу, підтверджуючу функцію, але не впливає на сам зміст і динаміку правовідносин. Правовим актом управління, у даному випадку, необхідно визнати рішення Мінагрополітики на підставі якого і видається ліцензія. Саме рішення органу ліцензування, у разі відмови у видачі ліцензії, може бути оскаржене у адміністративному або судовому порядку.

Для отримання ліцензії на провадження господарської діяльності з виробництва, зберігання і реалізації племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин суб’єкт господарювання звертається до Міністерства аграрної політики України із заявою про видачу ліцензії. Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідної особи. Ліцензія на господарську діяльність з виробництва, зберігання і реалізації племінних(генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин видається із зазначенням окремих робіт, що можуть виконуватися в межах виду господарської діяльності, а саме:

  • виробництво племінних(генетичних) ресурсів (із зазначенням окремих видів племінних(генетичних) ресурсів, а також виду і породи (кросу) тварин, зазначених в атестаті про присвоєння суб’єкту племінної справи у тваринництві відповідного статусу);
  • зберігання і реалізації племінних(генетичних) ресурсів (із зазначенням окремих видів племінних(генетичних) ресурсів: заморожених сперми, ембріонів та яйцеклітин, а також виду тварин, зазначеного в атестаті про присвоєння суб’єкту племінної справи у тваринництві відповідного статусу);
  • проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин [57].

Найбільш дієвим способом впливу на суб’єктів племінної справи у тваринництві, безперечно, виступає контрольна діяльність Мінагрополітики та Держсортінспекції. Контроль, є досить складною юридичною категорією, оскільки завдяки можливості його проведення виконується численна кількість завдань у сфері державного управління, у тому числі і у процесі управління племінною справою у тваринництві.

У найбільш загальному розумінні “контроль” слід тлумачити як перевірку, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки з боку кого-небудь [108, с.8].

Контроль є важливою ознакою змісту державного управління. Контроль – явище багатогранне і багатопланове. Залежно від того, на якому рівні та щодо чого він розглядається, контроль може бути охарактеризовано як форму чи вид діяльності, як принцип, як функцію.

Виходячи з розуміння суті контролю в сфері управління як спостереження за відповідністю діяльності об'єкта тим приписам, які він отримав від суб'єкта управління, та виконанням прийнятих рішень [96, c.6], він є конкретним самостійним видом діяльності. Функція контролю у сфері управління племінною справою у тваринництві полягає в співставленні фактичного стану справ в зазначеній галузі з вимогами, поставленими перед нею, аналізі відхилень у виконанні суб’єктами племінної справи поставлених нормативними актами завдань та причин цих відхилень, а також оцінці їх діяльності і доцільності саме такого шляху.

Контроль як важлива функція управління племінною справою у тваринництві органічно пов’язаний з іншими його функціями і як складовий елемент присутній при їх реалізації. Отже, маючи самостійне значення у здійсненні управління племінною справою у тваринництві, контроль в той же час є допоміжним елементом, стадією реалізації кожної управлінської функції. Так, наприклад реалізація зазначеної вище функції ліцензування не може обійтися без попередньої перевірки (контролю) наявності відповідних умов (організаційних, технологічних тощо), які дозволяють суб’єктам племінної справи у тваринництві займатися тим видом діяльності, на яку вони бажають отримати ліцензію. При цьому контроль у першому випадку виявляє спрямованість інших функцій управління племінною справою у тваринництві на виконання поставлених завдань, доцільність застосування заходів при їх здійсненні, оцінює діяльність апарату управління і посадових осіб, і тим самим передбачає проведення аналізу здійснення усіх інших функцій. У другому випадку контролюється лише здійснення однієї конкретної функції в межах її внутрішнього обсягу, відповідність її виконання і спрямованість на досягнення власного результату і його зіставлення із досягненням результату управлінської діяльності в цілому.

Реалізація контрольних повноважень забезпечується широким комплексом прав, якими наділені суб’єкти управління племінною справою у тваринництві. Так, зокрема, останнім надано право:

  • безперешкодно відвідувати підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності, які здійснюють діяльність, пов’язану з племінною справою у тваринництві, та отримувати від них безкоштовно необхідну інформацію з питань племінного тваринництва;
  • вимагати від фізичних осіб– суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність, пов’язану з племінною справою у тваринництві, виконання вимог законодавства про племінну справу у тваринництві;
  • давати всім юридичним особам та фізичним особам– суб’єктам підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність, пов’язану з племінною справою у тваринництві, обов’язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень у галузі ведення племінної справи у тваринництві;
  • забороняти суб’єктам племінної справи у тваринництві, у разі порушень ними вимог, встановлених Законом України „Про племінну справу у тваринництві”, реалізацію племінних (генетичних) ресурсів для відтворення;
  • у разі виявлення порушень законодавства про племінну справу у тваринництві складати протоколи про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 1071 КпАП;
  • анулювати ліцензії на право виробництва, зберігання і реалізації племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин [74].

Аналіз зазначених повноважень показує, що не усі вони мають належне організаційно-правове забезпечення, відсутність якого, до речі, здатне перетворити конкретне повноваження у юридичну фікцію. Отже, можна зробити висновок, про необхідність існування дворівневої структури державно-владного повноваження суб’єкта контролю у сфері управління племінною справою у тваринництві. Пояснимо, що ми маємо на увазі на прикладі повноваження щодо складання протоколу про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 1071 КпАП. Так, зазначене право надано суб’єктам контролю Законом України „Про племінну справу у тваринництві” (першій рівень), а можливість його (права) використання забезпечена вже КпАП, де у ст. 255 зазначено, що посадові особи державних органів управління племінною справою у тваринництві мають право складати протоколи про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 1071 КпАП (другий рівень). Тільки у такому поєднанні структурних елементів зазначеного повноваження, останнє надає можливість суб’єкту контролю бути повноправним учасником адміністративно-юрисдикційної діяльності, ефективно здійснювати свої контрольні повноваження, попереджувати та припиняти адміністративні правопорушення. Але, на жаль, не усі із зазначених вище повноважень суб’єктів контролю у сфері управління племінною справою у тваринництві, як було відмічено вище, мають дворівневу структуру. Так, суб’єкту управління надано право давати всім юридичним особам та фізичним особам– суб’єктам підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність, пов’язану з племінною справою у тваринництві, обов’язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень у галузі ведення племінної справи у тваринництві. І на цьому все. З цього виходить, що виконання суб’єктом племінної справи у тваринництві розпорядження про усунення виявленого порушення цілком залежить від його розсуду, оскільки таке виконання з боку держави забезпечується виключно методом переконання. Але, на нашу думку, у подібній ситуації, коли у наявності є конкретне порушення правової норми, яка у обов’язковому порядку має бути усунуте, методу переконання є замало. У подібній ситуації суб’єкт контролю має бути наділений і примусовими повноваженнями, які б могли полягати у його праві на складання протоколу про адміністративне правопорушення, пов’язане з невиконання законних вимог посадових осіб державних органів управління племінною справою у тваринництві. Відмітимо, що на сьогоднішній день КпАП містить більше двадцяти статей, які встановлюють адміністративну відповідальність за подібні дії, які вчинено щодо різних категорій посадових осіб державних органів. У зв’язку з цим, пропонуємо розглянути питання про можливість доповнення КпАП ст. 18824, яка могла б мати наступну назву: Невиконання розпоряджень або приписів посадових осіб органів управління племінною справою у тваринництві.

Таким чином, викладене дозволяє зробити декілька проміжних висновків: по-перше, на сьогоднішній день невиправдною є ситуація, коли результати інтелектуальної творчості у тваринництві (нові породи тварин) не отримали спеціальної правової охорони, що створює стійке враження про небажання законодавця визнати нові породи тварин у якості повноцінних об’єктів промислової власності. У зв’язку з цим, з метою захисту національних інтересів держави та селекціонерів, назріла необхідність розробки законодавчого акту, який дозволив би здійснювати охорону прав на нові породи тварин за допомогою патенту або авторського свідоцтва. Такий крок сприятиме більш активному розвитку племінної справи у тваринництві; перетворить результати селекційної діяльності в галузі тваринництва на товар, який, безперечно, користується та буде користуватися великим попитом і здатний дати добрий прибуток як селекціонеру, так і державі; допоможе надходженню додаткових матеріальних коштів на рахунки суб’єктів управління племінною справою у тваринництві; по-друге, наслідком прийняття спеціального законодавчого акту про охорону прав на нові породи тварин повинно стати внесення змін і до ст. 512 КпАП, де має бути визначено, що порода тварин також ставиться під правову охорону адміністративного законодавства, що сприятиме посиленню результативності адміністративно-правового захисту прав на нові породи тварин.

2.3. Управління у сфері охорони прав на об’єкти авторськихі суміжних прав

Наступною групою об’єктів інтелектуальної власності є об’єкти авторського права і суміжних прав, права на які мають також бути піддані надійній правовій охороні. Необхідність такого кроку пояснюється змістом тих завдань, які можуть бути вирішені за умови гарантованості прав на зазначені об’єкти, де найголовнішими є:

  • забезпечення найбільш сприятливих умов для творчої діяльності із створення творів та об’єктів суміжних прав;
  • забезпечення доступності досягнень культури для усіх громадян;
  • розвиток міжнародного співробітництва у галузі науки, культури та мистецтва;
  • забезпечення ефективної правової охорони вітчизняних творів та об’єктів суміжних прав у інших країнах, а іноземних – в Україні;
  • наповнення державного бюджету додатковими коштами за рахунок реалізації об’єктів авторського права і суміжних прав.

Реалізація останнє зазначеного завдання має принципове значення для економіки нашої країни, оскільки це може суттєво покращити її стан. Так, у західних країнах реалізація тільки об’єктів авторських прав забезпечує від 4 до 7 % валового національного продукту, виходячи на лідируючі позиції у структурі їх експорту. Наприклад, у Великобританії вона наповнює національний бюджет більше, ніж автомобілебудування та харчова промисловість.

Досвід США показує, що цей найкрупніший та такий, що швидко розвивається сектор економіки, здатний за два роки подвоювати свою удільну вагу у внутрішньому валовому продукті [95].

Отже, з викладеного можна зрозуміти наскільки перспективним є для української економіки розвиток та належний захист сфери інтелектуальної власності. Наявність у державі сучасної, міжнародно-визнаної системи охорони авторського права та суміжних прав є необхідним елементом зрілої державності.

Багато у чому вирішення завдань, про які йшла мова вище, досягається завдяки наявності ефективно працюючої системи суб’єктів управління охороною прав на зазначені об’єкти, аналізу діяльності яких і буде присвячений даний підрозділ дисертаційного дослідження.

Але перш ніж перейти безпосередньо до предмету нашої розмови стисло зупинимося на аналізі об’єктів авторського права та суміжних прав, оскільки саме характерні риси останніх вплинули на побудову сьогоднішньої системи їх охорони та особливості управлінської діяльності у зазначеній сфері.

Відповідно до існуючих наукових положень, а також сучасного цивільного законодавства об’єктами авторського права визнаються твори у галузі науки, літератури і мистецтва, виражені в будь-якій об’єктивній формі. Розкладаючи на змістовні елементи наведене вище визначення стає видно, що його центральною категорією є „твір”. На сьогоднішній день існує чимало авторських варіантів визначення зазначеного поняття, однак найбільше розповсюдження отримало визначення, яке було запропоновано свого часу В.І. Серебровським, на думку якого твір – це сукупність ідей, та образів, які отримали у результаті творчої діяльності автора своє вираження у досяжній для сприйняття людськими почуттями конкретній формі, яка допускає можливість відтворення [198, с.32]. При цьому твір визнається об’єктом правової охорони незалежно від його призначення, художнього рівня або достоїнства, а також змісту і способу його вираження. Для надання правової охорони не має значення чи твір опублікований чи ще не опублікований, – важливо, щоб він був виражений в певній об’єктивній формі. Постає запитання, а що таке об’єктивна форма твору? Спеціальна література і чинне законодавство про авторське право не містять визначення об’єктивної форми твору. Між тим це питання, як справедливо наголошує О.М. Мельник, має як теоретичне, так і практичне значення. Адже саме з надання твору об’єктивної форми він стає об’єктом правової охорони [163, с.36]. Об’єктивна форма твору може бути будь-якою, головне щоб вона дозволяла сприймати твір слухом чи зором і відтворювати його. Отже, форма вираження твору може бути усна, письмова, звуко- чи відеозапис, зображення, об’ємно-просторова. Наведений перелік ні в якому разі не можна визнати вичерпним, оскільки життя у своєму розвитку може породжувати все нові й нові форми об’єктивного вираження творчої діяльності людей [187, с.130].

Таким чином, об’єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, який має певні, встановлені законом, ознаки: а) творчий характер; б) вираження в будь-якій об’єктивній формі.

Аналіз Закону України „Про авторське право та суміжні права” свідчить про відсутність офіційного тлумачення зазначених вище ознак об’єкту авторського права, що змушує нас шукати їх визначення у юридичній літературі. Так, на думку В.І. Серебровського творчість являє собою свідомий та у більшості випадків досить трудомісткий процес, метою якого є досягнення певного результату [198, с.34]. Дещо ширше, і як нам здається більш точно, на зазначену проблематику дивився Е.П. Гаврилов, відзначаючи, що творчість являє собою діяльність людини, яка породжує дещо нове і таке, що відрізняється оригінальністю та унікальністю [104, с.83]. Таким чином, об’єктом авторського права може бути лише твір, який є результатом творчої праці. Якщо якесь творіння не є результатом творчої праці, то така робота не може бути визнана твором і, отже, об’єктом авторського права. Не вважається об’єктом авторського права суто технічна робота (наприклад, передрук на друкарській машинці чи набір на комп’ютері чужого твору тощо).

Твір, як було відмічено вище, може бути виражений у будь-якій об’єктивній формі, але при цьому обов’язково має існувати можливість його наступного відтворювання та сприйняття. Сама об’єктивна форма може бути найрізноманітнішою (усною, письмовою) – ноти, креслення, схеми, запис на платівку, магнітну плівку, фотографії тощо. Але задум автора, який хоча уже і склався в його свідомості в закінчену певну форму, образ, певне сполучення звуків, але ще не виражений у будь-якій об’єктивній формі, не визнається об’єктом авторського права.

Твір як об’єкт авторського права втілений в певну форму матеріальну форму: рукопис, ноти, скульптуру, картину тощо. Але авторське право на твір (як матеріальний об’єкт авторського права) не завжди співпадає з правом власності на матеріальній носій, в який втілено твір. Тому не слід підміняти твір як об’єкт авторського права рукописом, картиною, скульптурою, примірником книги. На матеріальний носій, в який втілено твір, може існувати окремо право власності, право користування (оренди) тощо, але не авторське право. Між тим продаж своєї книги не позбавляє письменника його авторського права.

Не визнаються об’єктами авторського права офіційні символи і знаки (прапори, герби, ордени і медалі, грошові знаки тощо), а також повідомлення про новини дня або повідомлення про події, що мають характер звичайної прес-інформації. Не визнаються об’єктами авторського права витвори народної творчості, а також результати, одержані з допомогою технічних засобів, призначених для виробництва певного роду – без здійснення творчої діяльності, безпосередньо спрямованої на створення індивідуального твору.

Авторське право не поширюється на будь-яку ідею, процедуру, метод, процес, концепцію, відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію, звичайні дані, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі тощо.

Поряд з цим чинне законодавство України (ст. 8 Закону України „Про авторське право і суміжні права”) визначає детальний перелік об’єктів авторського права, які можуть отримати правову охорону. Такими об’єктами є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме:

1) літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо);

2) виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

3) комп’ютерні програми;

4) бази даних;

5) музичні твори з текстом і без тексту;

6) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу, та їх постановки;

7) аудіовізуальні твори;

8) твори образотворчого мистецтва;

9) твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;

10) фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографії;

11) твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо;

12) ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітектури та інших сфер діяльності;

13) сценічні обробки творів, зазначених у пункті 1, і обробки фольклору, придатні для сценічного показу;

14) похідні твори;

15) збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини;

16) тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів;

17) інші твори.

Таким чином, стає очевидним, що законодавець залишив відкритим перелік об’єктів авторського права, яким може надаватися правова охорона. Такий крок, на нашу думку, має сприяти підтриманню творчої активності авторів, створення у них впевненості щодо охорони державою їх прав та законних інтересів. Окрім цього, зазначене свідчить про можливість надання правової охорони будь-якому об’єкту, який відповідає встановленим законом формальним ознакам.

Важливою новацією Закону України „Про авторське право і суміжні права” стало запровадження категорії „суміжні права”, що було зроблено не так давно, лише у 1993 році. Показовим у цьому плані є той факт, що українське законодавство у зазначеному питанні значно відстає від зарубіжного, де охорона суміжних права була запроваджена значно раніше [111, с.59; 122, с.350], що і пояснює існування на сьогоднішній день ефективно діючу системи їх правової охорони.

Суміжні права безпосередньо пов’язані з авторськими правами, саме тому вони називаються суміжними і охороняються одним Законом. Особливістю суміжних прав є те, що вони ґрунтуються на використанні, як правило, чужих авторських прав. Суміжні права випливають із творчої діяльності з реалізації, інтерпретації, використання уже обнародуваних творів літератури і мистецтва. З цього можна зробити висновок, що дуже часто суміжна діяльність, права на результати якої охороняються законом, слугує способом донесення до суспільства результатів інтелектуальної діяльності автора. Наприклад, поет написав слова пісні, композитор написав музику до цієї пісні. Але пісня може бути донесена до слухачів (споживачів) тільки певним виконавцем – співаком. Творчість співака є суміжною творчою діяльністю з реалізації самої пісні. Із цієї творчої діяльності випливає право співака на власне виконання пісні, яке одержало назву суміжного права.

При цьому не варто забувати, що більшість суміжних прав носить похідний характер і залежить від прав осіб, які створили творчий твір [99, с.31]. У зв’язку з цим суміжні права, які визнаються за суб’єктами суміжних прав, можуть отримати правову охорону за умови дотримання зазначеними суб’єктами у процесі своєї діяльності прав авторів, тобто творців об’єктів авторського права. Хоча в деяких випадках зазначена теза не може бути застосована. Так, якщо, наприклад, виконується твір, який з тих або інших причин не може отримати правової охорони як об’єкт авторського права, то у цьому випадку права виконавця набувають самостійного значення.

Суміжні права останнім часом набули прискореного розвитку. Сучасні технічні засоби надають можливість певним чином фіксувати виконання будь-якого виконавця (артиста, диригента тощо) і в такий спосіб вилучати доходи з чужої майстерності, таланту. Щоб цьому запобігти і запроваджено охорону суміжних прав [187, с.136-137; 129].

Закон України „Про авторське право і суміжні права” визначає суміжні права як права виконавців, виробників фонограм, виробників відеограм і організацій мовлення. Отже, змістом зазначеного поняття охоплюються наступні групи прав:

  • права виконавців;
  • права виробників фонограм;
  • права виробників відеограм;
  • права організацій мовлення.

При цьому об’єктами суміжних прав стають виконання, запис, фонограма, відеограма і програма теле - чи радіомовлення, але не завжди, а тільки за наявності певних умов.

Так, для виконання такими умовами: виконання твору вперше на території України; виконання має бути зафіксоване на фонограмі (відеограмі), що охороняється в Україні; виконання не зафіксоване на фонограмі (відеограмі), але воно включено у передачу організації мовлення, передачі яких охороняються в Україні.

В свою чергу фонограма (відеограма) стає об’єктом правової охорони за таких умов:

  • виробник є громадянином України або юридичною особою з офіційним місцем знаходження на території України;
  • фонограму (відеограму) вперше опубліковано на території України або опубліковано на території України протягом 30 днів від дня її першої публікації в іншій державі.

Об’єктом прав організацій мовлення є їх програми. Поняття „програма” включає в себе будь-які передачі організацій мовлення. Зазначені програми стають об’єктом правової охорони за умов:

  • організації мовлення мають офіційне місцезнаходження на території України;
  • передачі здійснюються з передавачів, розташованих на території України.

Поряд з цим, на нашу думку, необхідно відмітити, що не усі види діяльності, результатом якої стає створення об’єкту суміжного права, отримали на сьогоднішній день необхідну правову охорону. Так, у Законі України „Про авторське право і суміжні права” нічого не сказано щодо видавничої діяльності, суб’єкти якої подібно до виробників відеограм або фонограм також використовують „вторинні” об’єкти. Творці таких об’єктів повинні мати право забороняти вільне копіювання їх видань, аби захистити свої майнові інтереси від недобросовісних конкурентів. У цьому зв’язку було б доцільно включити в число володільців суміжних прав видавництва, надавши їм виключні права на відтворення і розповсюдження своїх видань [181].

Визначившись із об’єктами авторського права і суміжних прав можна перейти безпосередньо до розгляду питань управління охороною прав на зазначені об’єкти. Як і у попередніх підрозділах дисертаційного дослідження це варто зробити через аналіз діяльності суб’єктів управління, які функціонують у даній сфері.

Центральним суб’єктом управління у сфері охорони авторського права і суміжних прав є Кабінет Міністрів України. Аналіз повноважень якого показує, що його управлінська діяльність, як і у зазначених вище випадках, головним чином обволікається у правові форми, наслідком чого стало видання значної кількості Постанов Кабінету Міністрів України, присвячених питанням охорони авторського права і суміжних прав. Шляхом прийняття подібних нормативних актів Уряд України здійснив перехід від загально-законодавчого регулювання суспільних відносин у сфері літературно-художньої творчості та суміжних прав до конкретно-визначеного [36; 37; 44; 50]. Прикро, але треба визнати, що деякі нормативні акти були прийняті Кабінетом Міністрів України не за власною ініціативою, а через примус з боку зарубіжних країн, перш за все США [178]. Це свідчить про те, що у нашій країні до сьогоднішнього дня ще не вироблені та не впровадженні у суспільне життя цивілізовані підходи до використання об’єктів авторського права і суміжних прав, необхідність такого цивілізованого підходу ще міцно не закріпилася у свідомості громадян.

Окрім використання правових форм управління Кабінет Міністрів України в процесі своєї управлінської діяльності у сфері охорони прав на об’єкти авторського права і суміжних прав використовує і неправові форми управління, зокрема, організовує роботу Міжвідомчого комітету з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, чим забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади різної функціональної спрямованості як обов’язкову умову забезпечення високоефективної системи охорони об’єктів авторського права і суміжних прав.

Продовжуючи далі розмову про суб’єктів управління та їх повноваження у сфері, що розглядається зробимо наголос на одній особливості авторського права і суміжних прав, яка суттєво впливає на порядок охорони прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Так, відповідно до п. 2 ст. 11 Закону України „Про авторське право і суміжні права” авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей. Подібні положення мають місце також і щодо суміжних прав. Про що це каже? А каже це про те, що на відміну від права промислової власності, суб’єкти управління в сфері охорони прав на об’єкти авторського права і суміжних прав можуть розпочинати свою державно-владну діяльність ще до реєстрації прав на зазначені об’єкти.

Діяльність зазначених суб’єктів у сфері охорони прав на об’єкти авторського права і суміжних прав спрямовується на досягнення трьох цілей, причому один суб’єкт управління, з урахуванням покладених на нього функцій, спрямовує свою діяльність на досягнення лише однієї цілі, а інший – здатний досягти усі цілі загалом. Разом з тим відмітимо, що зазначені цілі є складовими елементами єдиної генеральної цілі, якою є охорона прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Такими цілями є попередження (профілактика) порушень прав на зазначені об’єкти, припинення подібних порушень, а також притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у порушені прав на об’єкти що розглядаються.

Наступним суб’єктом управління в сфері охорони прав на об’єкти авторського права і суміжних прав, на діяльності якого слід зупинитися, є Держдепартамент. Аналіз нормативних актів, які регламентують функціональні обов’язки останнього дозволяє стверджувати, що Держдепартамент виконує дві із зазначених вище функцій – попереджувальну та функцію із припинення порушень прав на згадані вище об’єкти інтелектуальної власності. Попереджувальна (профілактична) діяльність Держдепартаменту на сьогоднішній день має чимало можливих форм прояву, серед яких у якості основних можна назвати наступні:

  • державна реєстрація авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір. На сьогоднішній день суб’єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського права) на оприлюднений чи неоприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах. При цьому повторимося, що реєстрація є засвідченням авторства, а не необхідною передумовою його виникнення чи здійснення.

Порядок реєстрації зазначених вище об’єктів регулюється Постановою Кабінету Міністрів України „Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір” [36]. Відповідно до зазначеного нормативного акту реєстрація авторських прав здійснюється Міністерством освіти і науки України в особі Державного департаменту інтелектуальної власності. Дії, пов’язані з реєстрацією, виконує за дорученням Держдепартаменту Державне підприємство „Українське агентство з авторських та суміжних прав”. Зазначена трьохрівнева система державних суб’єктів, які приймають участь у реєстрації авторських прав, подібна до тої, яка покликана здійснювати реєстрацію прав на об’єкти промислової власності і при цьому вона володіє усіма недоліками останньої. У зв’язку з цим, знову-таки, пропонуємо відмовитися від непотрібного залучення, навіть де-юре, до діяльності з реєстрації авторських прав Міністерства освіти і науки України і покласти зазначені функції у майбутньому на Державне патентне відомство, структурний підрозділ якого здійснював би подібну реєстрацію.

Повертаючись до суті реєстрації відмітимо, що на теперішній час передбачено чотири види реєстрації: прав авторів на твір (ПА), виключної правомочності особи на твір (ВП), договорів, які стосуються права автора на твір (ДГ), факту і дати опублікування твору (ФД).

Для реєстрації подається заявка: заява за встановленою формою, примірник твору, платіжний документ про сплату реєстраційного збору. Для реєстрації ФД подається екземпляр твору, в якому ці обставини зафіксовано або екземпляр твору і документ, що свідчить про факт і дату опублікування твору.

Документи і матеріали, які подає заявник: суб’єкт авторського права або його довірена особа, оформляються таким чином, щоб їх можна було безпосередньо копіювати і зберігати протягом строку охорони авторського права. Твори надаються на будь-якому носієві за обсягом, достатнім для ідентифікації твору, тобто для проведення експертизи при судовому розгляді у випадках виникнення конфлікту. Матеріали депонуються в УААСП, за винятком аудіовізуальних творів, які зберігаються в Національному центрі Олександра Довженка.

Рішення про реєстрацію або відмові в її здійсненні Держдепартамент приймає протягом місяця від дня одержання всіх необхідних документів і матеріалів. У разі відмови в реєстрації рішення про це доводиться до заявника у письмовій формі з викладенням причин відмови.

При реєстрації ВП і ДГ перевіряється відповідність договірних документів встановленим нормам, і передусім, наявність суттєвих умов, які дозволяють вважати їх авторськими.

Після реєстрації суб’єктам авторського права Держдепартамент видає відповідне свідоцтво за встановленим зразком. За результатами реєстрації формуються відповідні державні реєстри. В залежності від кількості здійснених реєстрацій, але не рідше одного разу на рік, Держдепартамент видає каталоги державних реєстрацій.

Досить актуальним, у тому числі і щодо теми нашої розмови є питання про те, а що, власне, приносить суб’єкту авторського права державна реєстрація його прав, підтвердженням якої стає свідоцтво? Слід погодитися з тими авторами, які вважають, що реєстрацію слід розглядати як один з дійових механізмів захисту авторських прав, як елемент ринкових відносин в царині інтелектуальної власності. Наявність свідоцтва і рішення, виданих державою, публікація відомостей про реєстрацію в каталогах державної реєстрації і офіційних бюлетенях є свідченням того, що твір захищається авторським правом і всі треті особи попереджені про відповідальність за неправомірне його використання. Часто навіть сам факт реєстрації запобігає спробам незаконного використання твору без урахування інтересів авторів [98].

  • забезпечення відтворювачів, імпортерів і експортерів примірників аудіовізуальних творів, фонограм (відеограм) контрольними марками. Відповідно до Закону України „Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних” [27] контрольною маркою визнається спеціальний знак, що засвідчує дотримання авторських і (або) суміжних прав і надає право на розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних. Закріплення на законодавчому рівні обов’язку здійснювати маркування зазначених вище товарів сприяло створенню спрощеного та достатньо ефективного механізму контролю за дотриманням законності, чи іншими словами, за дотриманням прав на об’єкти авторського права і суміжних прав при здійсненні господарської діяльності по виробництву і розповсюдженню аудіовізуальної продукції [154].
  • визначення та облік організацій колективного управління майновими правами суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав (далі – організації колективного управління). Участь Держдепартаменту у подібного роду діяльності зводиться до відбору з числа претендентів тих організацій, які здатні здійснювати ефективне управління майновими правами суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав. Це здійснюється зокрема шляхом встановлення обов’язкових вимог щодо організацій, які бажають отримати статус організації колективного управління, а також тих документів, які мають бути подані останніми до Держдепартаменту для вирішення питання по суті. Завданнями Держдепартаменту у даному випадку стає аналіз усіх матеріалів, які надійшли до нього від зазначених організацій, видача свідоцтва про уповноваження організації, яка здійснюватиме збирання і розподіл між суб’єктами авторського права і (або) суміжних прав коштів від відрахувань (відсотків) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, ведення реєстру організацій колективного управління.

Необхідність запровадження подібного державного контролю за організаціями колективного управління, який проявляється, як було показано вище у різних формах, починаючи від державної реєстрації зазначених суб’єктів і закінчуючи перевірками їх діяльності, пояснюється високим ризиком можливих зловживань з їх боку. У зв’язку з цим не рекомендується надавати статус організації колективного управління тим організаціям, які своєю тривалою діяльністю у колективному управлінні не довели суспільству свого професіоналізму та законослухняності, а також організаціям колективного управління – громадським організаціям місцевого, не всеукраїнського статусу [206];

  • перевірки діяльності суб’єктів господарської діяльності, які займаються розповсюдженням примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних. Виконання зазначеної функції покладається на державних інспекторів з питань інтелектуальної власності. Зазначені посадові особи діють, здійснюючи планові й позапланові перевірки з огляду на результати реального вивчення в кожному регіоні країни діяльності суб’єктів господарювання – користувачів прав інтелектуальної власності. Принагідно відмітимо, що державні інспектори на сьогоднішній день є досить активними учасниками процесу управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, про що свідчать наступні фактичні данні. Так, на протязі 2005 року інспекторами було проведено 743 перевірки суб’єктів господарювання, за результатами яких порушено 102 кримінальні справи, складено 457 протоколи про адміністративні правопорушення, вилучено контрафактної продукції на суму 5301496 грн., зокрема по м. Києву – на 802333 грн. На протязі минулого року державні інспектори регулярно перевіряли також і заводи-виробники дисків для лазерних систем зчитування. За результатами перевірок та виявлених порушень було прийнято рішення про накладення фінансових санкцій стосовно заводу з виробництва дисків ДП „Сі Ді Майстер”.

Зазначені вище перевірочні заходи досить часто проводяться за участю працівників інших органів – Міністерства внутрішніх справ, митної служби, служби безпеки, податкової міліції [170]. Ведучи мову про таку взаємодію контролюючих органів, відмітимо, що вона не отримала свого належного правового регулювання, яке виключило б можливі порушення прав суб’єктів господарської діяльності з боку контролюючих органів. Так, відкритим залишається питання про участь державних інспекторів разом із зазначеними вище контролюючими органами у планових перевірках суб’єктів господарської діяльності. Справа полягає у тому, що відповідно до Указу Президента України „Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” [31] усі контролюючі органи, які здійснюють перевірку фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, мають проводи планові перевірки останніх одночасно в день, визначений органом державної податкової служби. При цьому проблема полягає у тому, що у зазначеному нормативному акті, а також інших актах, що деталізують положення Указу, нічого не сказано про участь державних інспекторів у подібних планових перевірках. З цього робимо висновок, що по відношенню до суб’єктів господарської діяльності, діяльність яких пов’язана з використанням об’єктів авторського права і суміжних прав, фактично може бути здійснено дві комплексні (за участю різних контролюючих органів) планові перевірки, де одну з них організовують і планують органи державної податкової служби, а іншу – Держдепартамент, як структура у межах якої функціонують державні інспектори з питань інтелектуальної власності. У зв’язку з цим пропонуємо внести зміни до зазначеного вище Указу Президента України щодо включення у перелік контролюючих суб’єктів державних інспекторів інтелектуальної власності.

Реалізуючи свої контрольні повноваження державні інспектори у першу чергу, з огляду на загальне призначення контролю, сприяють попередженню можливих порушень прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. У якості таких попереджувальних засобів виступає право останніх на: перевірки у суб’єктів господарювання наявності дозволу на використання об’єктів права інтелектуальної власності на будь-якій стадії їх виробництва, розповсюдження, прокату чи провадження іншої діяльності, пов’язаної з їх використанням; перевірки наявності контрольних марок на введених в обіг примірниках аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних, серію та номер контрольних марок і відповідність назви аудіовізуального твору, фонограми, відеограми, комп’ютерної програми, бази даних, нанесеної на контрольні марки, назві відповідного примірника; огляд та вилучення у суб’єктів господарювання з метою вивчення на необхідний строк, але не більш як 30 днів, об’єктів права інтелектуальної власності у разі, коли є обґрунтована підстава підозрювати вчинення порушення вимог законодавства у сфері інтелектуальної власності тощо.

Поряд з попереджувальною роботою державні інспектори мають значне коло повноважень, яке дозволяє їм виконувати і функції, пов’язані із припиненням порушень прав на об’єкти авторського права і суміжних прав. Так, останні мають право з метою негайного припинення порушень законодавства з питань інтелектуальної власності застосовувати наступні заходи: опечатувати і/або вилучати вироблені, імпортовані чи підготовлені до експорту з порушенням вимог законодавства диски і матриці, обладнання і сировину для їх виробництва, що не відповідають вимогам законодавства, зокрема не пристосовані для нанесення спеціального ідентифікаційного коду, на період до вирішення питання у судовому порядку; подавати пропозиції щодо обмеження, тимчасової заборони діяльності, тимчасового припинення дії або анулювання ліцензії: на виробництво дисків і матриць – Департаменту інтелектуальної власності. Окрім цього державним інспекторам у разі виявлення ознак адміністративного правопорушення за статтями 512, 1649, 16413 КпАП надано право на складання протоколу про адміністративне правопорушення. Крім протоколу про адміністративне правопорушення, державні інспектори мають право складати наступні документи: акт про відмову виробника, експортера, імпортера дисків в допущенні інспектора до проведення перевірки, направляти заяву в міліцію про виявлення ознак злочину. При цьому ми принципово не погоджуємося з тими авторами, які до зазначених документів додають ще якесь „звернення” державного інспектора в суд про розгляд справи про адміністративне правопорушення [213]. У даному випадку мова має йти не про якесь там звернення, а про протокол про адміністративне правопорушення, який виступає у даному випадку єдиною підставою для початку розгляду справи про адміністративне правопорушення у суді.

З огляду на викладене, а також аналіз адміністративного законодавства стає очевидним, що виконання державним інспектором своїх повноважень не отримало повного організаційно-правового забезпечення. Так, вище ми згадували про право державного інспектора складати акт про відмову виробника, експортера, імпортера дисків в допущенні інспектора до проведення перевірки. Зазначена відмова фактично означає невиконання суб’єктом господарської діяльності законних вимог зазначених посадових осіб Держдепартаменту. На нашу думку, з погляду на принциповість та важливість організації належної правової охорони прав на об’єкти авторського права і суміжних прав, подібні дії мають стати адміністративно-караними, що вимагає внесення відповідних доповнень до КпАП.

Наступним суб’єктом, який приймає досить активну участь в управлінні охороною прав на об’єкти авторського права і суміжних прав є Міністерство внутрішніх справ України (далі – МВС України). На виконання Указу Президента України „Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” та з огляду на міжнародний досвід у структурі Головного управління Державної служби боротьби з економічною злочинністю створено центральний та регіональні підрозділи боротьби з правопорушеннями у сфері інтелектуальної власності і високих технологій. Основними напрямками роботи цих новостворених підрозділів є попередження та викриття фактів тиражування і розповсюдження контрафактної аудіовізуальної продукції, неліцензійного комп’ютерного програмного забезпечення або іншими словами боротьба з „піратством”. Сфера сучасного „піратства” охопила ряд індустрій, заснованих на інтелектуальній власності, а саме: видавничий бізнес, кінематографію, аудіовізуальну індустрію, музичний бізнес та фонограмну індустрію, індустрію програмного забезпечення для комп’ютерів, що завдає щорічно величезних збитків як державі, так і власникам авторських прав і суміжних прав [155] та загрожує звести нанівець якісне зростання рівня національної культури, задля охорони якої, власне, і була введена система авторського права і суміжних прав.

Подолання „піратства” дозволить вирішити не тільки найближчі, поточні, а й перспективні завдання, а саме:

  • суттєво поліпшити матеріальне становище письменників, композиторів, художників, майстрів театру і кіно, виконавців, розробників комп’ютерних програм та інших;
  • відчутно поповнити державний бюджет;
  • покращити фінансування галузей культури і науки;
  • забезпечити виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері охорони об’єктів авторського права і суміжних прав;
  • інтенсифікувати процес вигідного розвитку міжнародних духовних обмінів, передусім – шляхом експорту прав на твори науки, літератури і мистецтва [97; 121].

Аналіз сучасного стану роботи, пов’язаної з протидією „піратству” дозволив фахівцям МВС України виділити основні форми противоправної діяльності суб’єктів господарювання на ринку інтелектуальної власності, які включають у себе такі дії:

  • незаконне ввезення та подальше розповсюдження шляхом оптового продажу контрафактних компакт-дисків із записом музики, фільмів та комп’ютерних програм;
  • незаконне виробництво аудіо касет, відеокасет і компакт дисків з порушеннями авторських прав та подальше їхнє розповсюдження шляхом оптової торгівлі у регіонах України;
  • дрібнооптова та роздрібна торгівля аудіовізуальною продукцією на лотках, у кіосках, з рук на ринках, та у місцях, не призначених для торгівлі, не маркованою голографічними марками, як того вимагає Закон України „Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм” ;
  • незаконне відтворення та розповсюдження комп’ютерних програм на носіях інформації – дискетах, компакт-дисках;
  • незаконна інсталяція програмного забезпечення на комп’ютерну техніку, яка реалізовується у торгівельній мережі;
  • використання неліцензійного комп’ютерного програмного забезпечення при здійсненні господарської діяльності – у бухгалтерському обліку, виробничій діяльності, наданні населенню комп’ютерних послуг [154].

Боротьба із зазначеними вище проявами порушень прав на об’єкти авторського права і суміжних прав здійснюється з використанням різноманітних засобів, повноваження на застосування яких закріплюється за працівниками органів внутрішніх справ рядом нормативних актів, наприклад, Законом України „Про міліцію”, [15], „Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування”, КпАП тощо. Так, зазначена категорія посадових осіб наділена правом на застосування заходів адміністративного попередження та заходів адміністративного припинення, які широко застосовуються останніми, поміж іншим, і у процесі боротьби з адміністративними правопорушеннями, що посягають на авторське право і суміжні права.

На сьогоднішній день працівники органів внутрішніх справ хоча і не виступають „повноправними” суб’єктами адміністративної юрисдикції, тобто особами які мають право притягати порушника до адміністративної відповідальності, але все-таки приймають участь у даному виді правозастосовчої діяльності на її першій стадії – стадії складання протоколу про адміністративне правопорушення, виконуючи при цьому важливе завдання – припинення зазначених вище порушень та забезпечення умов притягнення правопорушника до відповідальності.

Відповідно до ст. 255 КпАП працівникам органів внутрішніх справ надано право на складання протоколів про адміністративні правопорушення, передбачені наступними статтями КпАП: ст. 1646 (Демонстрування та розповсюдження фільмів без державного свідоцтва на право розповсюдження та демонстрування фільмів), 1647 (Порушення умов розповсюдження та демонстрування фільмів, передбачених державним свідоцтвом на право розповсюдження та демонстрування фільмів), 1649 (Незаконне розповсюдження екземплярів аудіовізуальних творів або фонограм).

Із зазначених вище порушень, найбільшої шкоди правам на об’єкти авторського права та суміжних прав завдає останнє зазначений адміністративний проступок, введення якого до переліку адміністративно-караних дій суттєво підвищило ефективність боротьби працівників органів внутрішніх справ з „піратством”. Встановлення фактів вчинення зазначеного правопорушення і забезпечення умов притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності може бути здійснено різними засобами, але найбільш ефективним у цьому плані є контрольна закупка, яка стала невід’ємним елементом методики перевірки суб’єктів підприємницької діяльності, що займаються розповсюдженням екземплярів аудіовізуальних творів або фонограм [165, с.18-19].

Окрім органів внутрішніх справ України суб’єктами управління у сфері охорони прав на об’єкти авторського права і суміжних прав є і інші державні органи про які йшла мова у попередніх підрозділах дисертаційного дослідження. Мова йде, перш за все, про Антимонопольний комітет України та Митні органи України. Аналіз правових актів, які регламентують діяльність останніх у зазначеній сфері, а також практики реалізації ними своїх повноважень, свідчить, що принципової різниці між їх діяльністю з охорони прав на об’єкти промислової власності і об’єкти авторського права і суміжних прав не має. У зв’язку з цим дисертант не буди вдаватися до повтору викладеного вище матеріалу.

Підводячи підсумок викладеному відмітимо, що у сфері управління охороною авторського права і суміжних прав накопичилося чимало організаційно-правових проблем, які підчас суттєво заважають суб’єктам управління більш ефективно налагодити свою роботу у зазначеній галузі. До переліку таких невирішених питань необхідно віднести наступні: по-перше, неодмінного вирішення потребує питання щодо створення повноцінного патентного відомства України, яке було б наділене статусом центрального органу виконавчої влади та займалося вирішенням усього комплексу питань, пов’язаних з охороною прав на усі види об’єктів інтелектуальної власності; по-друге, слід було б більш детально вирішити питання взаємодії державних інспекторів з питань інтелектуальної власності з іншими державними органами у процесі здійснення перевірок суб’єктів господарської діяльності на предмет порушення законодавства України про авторське право і суміжні права; по-третє, досить актуальним, на нашу думку, є питання щодо підвищення правового захисту державних інспекторів з питань інтелектуальної власності у плані введення адміністративної відповідальності за невиконання законних вимог зазначених посадових осіб.

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичного осмислення ряду наукових праць у різних галузях знань, автором запропоновано нове вирішення наукового завдання, що виявляється у визначенні адміністративно-правових засад управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Дисертантом сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеного завдання. Основні з них такі:

Висловлено думку, що під терміном «інтелектуальна власність» необхідно розуміти ніщо інше, як сукупність виключних прав на результати інтелектуальної діяльності (об’єкти права інтелектуальної власності), а також на деякі інші прирівняні до них об’єкти. У даному випадку мова йде про право або, точніше кажучи, сукупність прав на об’єкти промислової власності, об’єкти авторського права та суміжних прав, зміст кожного з яких визначається в дисертації окремо.

Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності та захист прав на об’єкти інтелектуальної власності розглядаються як нерозривні поняття, кожне з яких, володіючи певною мірою незалежності, спрямовується на різнорівневе забезпечення прав суб’єктів інтелектуальної власності. При цьому термін „охорона” є більш широким порівняно з терміном „захист”, і саме з нього починається процес гарантування того або іншого права чи законного інтересу. Захист варто розглядати як додатковий, допоміжний метод впливу на учасників суспільних відносин.

Визначено особливості адміністративно-правової охорони та адміністративно-правового захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, яким, на відміну від цивільно-правової охорони та захисту, не властива саморегуляція, у зв’язку з чим вони перебувають під постійним імперативним впливом суб’єктів управління, тобто, інакше кажучи, є об’єктом державного управління. Об’єктом державного управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності визнаються суспільні відносини, які виникають з приводу: створення правових норм, спрямованих на встановлення загального режиму охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, визначення адміністративно-правового статусу учасників адміністративно-охоронних відносин; видачі охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності; реєстрації договорів, пов’язаних з передачею прав на об’єкти інтелектуальної власності; видачі ліцензій на право проведення господарської діяльності; реєстрації суб’єктів, діяльність яких пов’язується із сприянням громадянам у реалізації наданих останнім прав у сфері інтелектуальної власності; попередження порушень (адміністративних, кримінальних) прав на об’єкти інтелектуальної власності; припинення порушень прав на об’єкти інтелектуальної власності; притягнення до юридичної відповідальності за порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Зважаючи на те, що цілеспрямований вплив на зазначені відносини як об’єкти державного управління здійснюється розгалуженою системою суб’єктів, визначено їх характерні риси, властиві кожному з них. По-перше, він покликаний здійснювати державне управління, тобто владний, впорядковуючий вплив на об’єкти управління (суспільство, громадян тощо); по-друге, володіє певною компетенцією і владними повноваженнями, які дають дозволяють втілювати свою волю у форму управлінських рішень, керівних команд, приписів, обов’язкових для виконання; по-третє, правовою основою діяльності суб’єкта управління у переважній більшості випадків є норми адміністративного права; по-четверте, у процесі своєї управлінської діяльності суб’єкти управління використовують специфічні форми та методи державного управління.

Встановлено, що державне управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності певною мірою здійснюється всіма органами державної влади, але головними суб’єктами управлінської діяльності в цій сфері залишаються органи виконавчої влади. З огляду на масштабність зазначеної групи суб’єктів запропоновано провести їх групування залежно від обсягу та характеру компетенції, якою вони володіють у сфері охорони прав на об’єкти права інтелектуальної власності. До зазначених суб’єктів віднесено суб’єктів загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, Міжвідомча координаційна рада з інтелектуальної власності на сорти рослин, Міністерство юстиції України); суб’єктів галузевої компетенції (Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, Державна служба з охорони прав на сорти рослин Міністерства аграрної політики України); суб’єктів спеціальної компетенції: правоохоронні органи (органи внутрішніх справ України, Служба безпеки України, податкова міліція Державної податкової адміністрації України); контролюючі органи (Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державна митна служба України). До суб’єктів державного управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності віднесено також такі державні підприємства як Український інститут промислової власності, Українське агентство з авторських прав і суміжних прав, „Інтелзахист”.

Визначаючи форми управління, які використовують його суб’єкти у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, висловлено думку про необхідність їх поділу на правові та організаційні і відмовитися від використання терміна «неправова форма управління», оскільки він несе у собі негативне смислове (зовнішнє) навантаження і може за певних обставин асоціюватися з такими категоріями як «незаконний», «протизаконний».

Детально охарактеризовано конкретні види форм управління охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, зокрема, видання правових актів управління, адміністративний договір, вчинення інших юридично значущих дій, організаційні дії (заходи) та матеріально-технічні дії, зроблено висновок про необхідність більш широкого впровадження у практику діяльності суб’єктів управління договірних форм управління, вдосконалення процедури відпрацювання та прийняття правових актів управління.

Запропоновано також деякі шляхи удосконалення і окремих організаційних форм управління, зокрема, уточнення складу колегії Державного департаменту інтелектуальної власності, щоб до нього, крім керівного складу департаменту, з правом дорадчого голосу входили також і представники інших державних органів та громадських організацій, які задіяні у справі охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Даючи загальну характеристику методам управління, наголошується, що вони використовуються суб’єктами управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності для вирішення завдань, що стоять перед ними – забезпечення режиму законності у володінні, користуванні, розпорядженні правами на об’єкти інтелектуальної власності; припинення порушень режиму володіння, користування, розпорядження правами на об’єкти інтелектуальної власності; притягнення осіб, що вчинили правопорушення, пов’язані з порушенням встановленого режиму володіння, користування або розпорядження правами на об’єкти інтелектуальної власності, до юридичної відповідальності.

Аналіз використання суб’єктами управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності конкретних методів управлінського впливу, насамперед переконання та примусу засвідчив, що на теперішній час ними, зокрема, Державним департаментом інтелектуальної власності вживається недостатньо заходів переконання, що пов’язується з відсутністю у його складі спеціального підрозділу, основним завданням якого була б пропаганда законодавства з питань інтелектуальної власності з метою профілактики його порушень.

Охарактеризовано адміністративно-правові засади управління у сфері охорони прав на окремі об’єкти інтелектуальної власності. Зокрема, в результаті характеристики управління у сфері охорони прав на об’єкти промислової власності визначено недоліки у організації роботи з правової охорони комерційних (фірмових) найменувань, зокрема те, що зазначений об’єкт промислової власності на сьогодні не отримав спеціальної охорони, яка базувалася б на окремому законодавчому акті. Потребує також уніфікації використання у законодавчих актах терміна „знаки для товарів і послуг”, який досить часто замінюється такими поняттями як „логотип”, „товарний знак”, „фірмовий знак”.

На основі аналізу нормативних актів, що визначають правовий статус Державного департаменту інтелектуальної власності як одного з центральних суб’єктів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, зроблено висновок, що його організаційна структура не відповідає сучасним світовим стандартам. У зв’язку з цим пропонується на базі Держдепартаменту, Укрпатенту та Українського агентства з авторських прав і суміжних прав створити потужне Державне патентне відомство зі статусом спеціального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення державної політики у сфері промислової власності й авторських та суміжних прав, яке мало б правовий статус, властивий патентним відомствам розвинутих країн. Вимагає нормативного вирішення також і питання закріплення принципів здійснення адміністративної процедури з видачі охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності.

Зазначається, що на сьогодні відкритою залишається проблема чіткого визначення суб’єкта (органу державної влади), який би від імені держави здійснював функції власника інтелектуальної власності, створеної (повністю або частково) за рахунок коштів державного бюджету. Відсутність подібного державного органу (яким би міг стати, наприклад, Фонд винаходів України) призводить до нездатності держави повною мірою розпоряджатися і, як наслідок, захищати об’єкти промислової власності, створення яких фінансується за рахунок коштів її бюджету або таких, права на які перейшли державі на встановлених законом підставах (наприклад, по заповіту).

Беручи до уваги поширеність випадків переміщення через державний кордон України контрафактної продукції, пропонується посилити юридичну відповідальність за переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності, встановлену ст. 345 Митного кодексу України.

Зважаючи на те, що центральним суб’єктом управління у сфері охорони прав на сорти рослин є Державна служба з охорони прав на сорти рослин (Держсортслужба), визначено особливості правового регулювання її прав, обов’язків та завдань, підкреслюється, що на сьогодні її правовий статус не відповідає потребам практики охорони прав на сорти рослин, у зв’язку з чим знову пропонуються створення єдиного центрального органу виконавчої влади в галузі інтелектуальної власності і вже в межах його структури утворити відповідні підрозділи, які б відповідали за охорону прав на ту чи іншу групу об’єктів інтелектуальної власності, зокрема, прав на сорти рослин.

Зазначається, що найскорішого вирішення вимагає питання забезпечення охорони прав на породу тварин, оскільки на сьогодні відсутні спеціальні нормативні акти, які б визначали форми такої охорони, систему та компетенцію державних органів, в обов’язки яких входило б її надання. До ст. 512 КпАП України необхідно внести зміни з метою визнання породи тварин об’єктом охорони адміністративно-деліктного законодавства.

Результативність діяльності суб’єктів управління племінною справою у тваринництві багато у чому залежить від наявності у них достатніх повноважень, обсяг яких не відповідає потребам сьогодення. У зв’язку з цим запропоновано доповнити КпАП ст.18824, яка передбачала б відповідальність за невиконання законних вимог посадових осіб державних органів управління племінною справою у тваринництві.

Дослідження особливостей управління у сфері охорони прав на об’єкти авторського права і суміжних прав здійснено через призму діяльності суб’єктів управлінської діяльності – Кабінету Міністрів України, Міжвідомчого комітету з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, Держдепартаменту, державних інспекторів з питань інтелектуальної власності, Міністерства внутрішніх справ України, Державної митної служби України, Служби безпеки України, податкової міліції, Антимонопольного комітету України. Крім аналізу особливостей управлінської діяльності перелічених суб’єктів у сфері охорони прав на об’єкти авторського права та суміжних прав, з’ясовано фактори, які знижують результативність цієї діяльності, пропонуються конкретні шляхи вирішення виявлених проблем. Зокрема, наголошується на необхідності покращення організації взаємодії державних інспекторів з питань інтелектуальної власності з іншими державними органами у процесі здійснення перевірок суб’єктів господарської діяльності на предмет порушення законодавства України про авторське право і суміжні права; удосконалення правового захисту державних інспекторів з питань інтелектуальної власності, що може бути досягнуто через запровадження адміністративної відповідальності за невиконання їх законних вимог.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.
  2. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – № 2. – Ст. 15.
  3. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25 – 26. – Ст. 131.
  4. Кодексу України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – додаток до № 51. – Ст. 1122.
  5. Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38-39. – Ст. 288.
  6. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
  7. Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992.– № 16. – Ст. 203.
  8. Про авторське право і суміжні права // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 13. – Ст.64.
  9. Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2003 рік: Закон України від 26 грудня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 6. – Ст. 54.
  10. Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50.
  11. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 16. – Ст.93.
  12. Про Загальнодержавну програму селекції у тваринництві на період до 2010 року: Закон України від 19 лютого 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № . 23– Ст. 319.
  13. Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 7 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 36. – Ст. 164.
  14. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 36. – Ст. 299.
  15. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
  16. Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування: Закон України від 17 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 17. – Ст. 121.
  17. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 32.
  18. Про охорону прав на зазначення походження товарів: Закон України від 16 червня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 32. – Ст. 267.
  19. Про охорону прав на промислові зразки: Закон України від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 34.
  20. Про охорону прав на сорти рослин: Закон України від 21 квітня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 21. – Ст. 218.
  21. Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем: Закон України від 5 листопада 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 8. – Ст. 28.
  22. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України від 15 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 36.
  23. Про племінну справу у тваринництві: Закон України від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 2. – Ст. 7.
  24. Про прокуратуру: Закон України від 05 листопада 1991р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.
  25. Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19 березня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 19. – Ст. 80.
  26. Про рекламу: Закон України від 3 липня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 39. – Ст. 181.
  27. Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних: Закон України від 23 березня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 24. – Ст.183.
  28. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10. – Ст. 43.
  29. Про деякі організаційні заходи, що стосується забезпечення охорони промислової власності: Постанова Президії Верховної Ради України від 2 грудня 1991 року № 1897 // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 7. – Ст. 71.
  30. Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади: Указ Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493 // Голос України. – 1992. – 8 жовтня.
  31. Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності: Указ Президента України від 23 липня 1998 р. № 817 // Офіційний вісник України. – 1998. - № 30. – Ст. 1119.
  32. Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України: Указ Президента України від 30 грудня 1997 р. № 1396 // Офіційний вісник України.– 1998. – № 2. – Ст. 47.
  33. Про міністерство освіти і науки України: Указ Президента України від 07.06.2000 р. № 773 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 23. – Ст. 934.
  34. Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні: Указ Президента України від 27.04.2001 р. № 285 // Офіційний вісник України.– 2001. – № 18(частина 2). – Ст. 783.
  35. Про Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні: Указ Президента України від 18 вересня 1992 р. № 479 // Голос України. – 1992. – № 184.
  36. Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір: Постанова Кабінету Міністрів України від 27.12. 2001 р. № 1756 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 52. – Ст. 2369.
  37. Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 72 // Офіційний вісник України. – 2003. – №4. – Ст. 129.
  38. Про затвердження переліку органів ліцензування: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 // Урядовий кур’єр. – 2000. – 7 грудня.
  39. Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 997 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 25. – Ст. 1060.
  40. Про затвердження Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 674 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 21. – Ст. 1042.
  41. Про затвердження Положення про Державну службу з охорони прав на сорти рослин: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182 // Офіційний вісник України.–2002. – № 34. – Ст. 1591.
  42. Про затвердження Положення про порядок реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2001 р. № 412 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 18 (частина 2). – Ст. 790.
  43. Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених): Постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. № 545 // Зібрання постанов Уряду України, 1994. – №11. – Ст. 278.
  44. Про затвердження положень з питань розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних: Постанова Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2000 р. № 1555 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 42. – Ст. 1792.
  45. Про затвердження Порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту рослин: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р. № 121 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 6. – Ст. 230.
  46. Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. № 8 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 2 (частина 1). – Ст. 38.
  47. Про затвердження Порядку прийняття органом ліцензування рішення про застосування до суб’єктів господарювання спеціальних заходів, спрямованих на припинення порушень вимог Закону України „Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування, матриць”: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 675 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 21. – Ст. 1043.
  48. Про затвердження Угоди про співробітництво сфері інтелектуальної власності між Кабінетом Міністрів України і Урядом Китайської Народної Республіки: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 травня 2003 р. № 691 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 21. – Ст.923.
  49. Про заходи щодо реалізації Закону України „Про охорону прав на сорти рослин”: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1183 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 34. – Ст. 1592.
  50. Про структурну перебудову в галузі кінематографії: Постанова Кабінету Міністрів України від 9 червня 1997 р. № 563 // Офіційний вісник України. – 1997. –24. –Ст. 51.
  51. Про утворення Державної служби з охорони прав на сорти рослин та Українського інституту експертизи сортів рослин: Постанова Кабінету Міністрів України від 1 червня 2002 р. № 714 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 23. – Ст. 1095.
  52. Про утворення Міжвідомчого комітету з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2000 р. № 316 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 7. – Ст. 277.
  53. Про ліквідацію деяких комісій, рад та робочих груп, утворених актами Кабінету Міністрів України, і визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 18.08.2005 р. № 753 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 34. – Ст. 2035.
  54. Про утворення Міжвідомчої координаційної ради з інтелектуальної власності на сорти рослин: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 621 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 30. – Ст. 1804.
  55. Про призначення представника Уряду України в Спільній робочій Комісії держав-учасниць Угоди про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 383 //
  56. Про затвердження Інструкції про видачу патентів України на секретні винаходи, які охороняються авторськими свідоцтвами СРСР на секретні винаходи: Наказ Міністерства освіти і науки України від 11.03.2002 р. № 184 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 14. – Ст. 772.
  57. Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва, зберігання і реалізації племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства аграрної політики України від 26.02. 2004 р. № 25/52 //Офіційний вісник України. – 2004. – № 11. – Ст. 699.
  58. Про затвердження Методичних рекомендацій про порядок складання, подачі і розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію: Наказ Держпатенту України від 27 серпня 1995 р. № 131.
  59. Про затвердження Положення про Департамент громадських зв’язків та масово-роз’яснювальної роботи: Наказ Державної податкової адміністрації України від 22 березня 2004 р. № 155.
  60. Про затвердження Положення про Державний племінний реєстр: Наказ Міністерства аграрної політики України, Академії аграрних наук України від 20.05.2002 р. № 134/40 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 24. – Том 2. – Ст. 1187.
  61. Про затвердження Положення про Державний реєстр заявок на сорти рослин: Наказ Міністерства аграрної політики України від 26.02.2003 № 42 //Офіційний вісник України. – 2003. – № 13. – Ст. 589.
  62. Про затвердження Положення про Державну інспекцію з охорони прав на сорти рослин: Наказ Державної служби з охорони прав на сорти рослин від 16.01.2003 р. № 17-1 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 6. – Ст. 267.
  63. Про внесення змін до наказу Державної служби з охорони прав на сорти рослин від 16.01.2003 № 17-1 „Про затвердження Положення про Державну інспекцію з охорони прав на сорти рослин”: Наказ Державної служби з охорони прав на сорти рослин від 26.08.2005 р. № 449 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 37. – Ст. 2330.
  64. Про затвердження Інструкції по оформленню державними інспекторами з охорони прав на сорти рослин матеріалів про адміністративні правопорушення: Наказ Державної служби з охорони прав на сорти рослин від 26.08.2005 р. № 450 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 37. – Ст. 2331.
  65. Про затвердження Положення про експертизу назв сортів рослин: Наказ Міністерства аграрної політики України від 23.06.2003 р. № 188 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 29. – Ст. 1510.
  66. Про затвердження Положення про племінне свідоцтво (сертифікат) та зразків форм племінних свідоцтв (сертифікатів): Наказ Міністерства аграрної політики України від 29.12.2002 р. № 416 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 5. – Ст. 201.
  67. Про затвердження Положення про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію: Наказ Держпатенту України від 22 серпня 1995 р. № 129.
  68. Про затвердження Правил розгляду заявки на винахід та заявки на корисну модель: Наказ Міністерства освіти і науки України від 15.03.2002 р. № 197 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 16. – Ст. 887.
  69. Про затвердження Правил складання і подання заявки на винахід та заявки на корисну модель: Наказ Міністерства освіти і науки Українивід 22.01.2001 р. № 22 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 9. – Ст. 386.
  70. Про затвердження Правил складання та подання заявки на промисловий зразок: Наказ Міністерства освіти і науки України від 18.02.2002 р. № 110 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 11. – Ст. 531.
  71. Про затвердження Правил складання, подання та розгляду заявки на реєстрацію топографії інтегральної мікросхеми: Наказ Міністерства освіти і науки України від 18.04.2002 р. № 260 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 19. – Ст. 966.
  72. Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності: Наказ Міністерства освіти і науки України від 15.09.2003 р. № 622 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 40. – Ст. 2148.
  73. Про затвердження Технологічної схеми здійснення контролю за переміщенням товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності: Наказ Державної митної служби України від 26.02.2002 р. № 178.
  74. Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва, зберігання і реалізації племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства аграрної політики України від 06.06.2005 р. № 48/250 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 26. – Ст. 1507.
  75. Про організацію контролю за переміщенням через митний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності: Наказ Державної митної служби України від 15.11.2001 р. № 735.
  76. Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. – 1998. – № 1. – С. 51-62.
  77. Парижская конвенция по охране промышленной собственности – Женева: ВОИС, 1996. – 46 с.
  78. Административное право Украины (Общая часть). Учебное пособие. – Х.: – ООО «Одиссей», 1999. – 224 с.
  79. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / Автор-упорядник В.П. Тимощук. – К.: Факт, 2003. – 496 с.
  80. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю.П.Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.
  81. Андрощук Г. Знаки для товарів і послуг: деякі аспекти термінології та застосування законодавства // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 8. – С.15-19.
  82. Андрощук Г.О. Правова охорона фірмових найменувань. / Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. Інститут Законодавства Верховної Ради України. 1996 р. – С. 249-251.
  83. Антимонов Б.С., Флейшиц Е.А. Авторское право. – М: Юридическая литература. – 1957. – 280 с.
  84. Аппарат управления социалистического государства. Ч. 1. М.: «Юрид. лит.», 1976. – 320 с.
  85. Аппарат управления социалистического государства. Ч. 2. М.: «Юридическая литература», 1976. – 352 с.
  86. Атаманчук Г.В. Сущность современного государственного управления. – М.: «Юрид. лит.», 1980. – 256 с.
  87. Афанасьєв К.К. Проблемы договорного регулирования административных правоотношений // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 4. – С. 45-62.
  88. Бандурка О.М. Заходи адміністративного припинення в діяльності міліції: Дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1994.
  89. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: „Основа”, 1999. – 440 с.
  90. Бахрах Д.Форма государственного управления // Советское государство и право.– 1983.– № 3. – С. 21.
  91. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. – М., Изд-во БЕК, 1996. – 356 с.
  92. Безсмертний Є.О. Адміністративно-запобіжні заходи, що застосовуються органами внутрішніх справ: Дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1997.
  93. Белов В.В., Виталиев Г.В., Денисов Г.М. Интеллектуальная собственность. Законодательство и практика его применения: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1999. – 288 с.
  94. Битяк Ю., Константий О. Правова природа адміністративних договорів // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 3. – с. 101-109.
  95. Близнец И. Роль государства в области защиты от контрафактной продукции // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 10. – С. 37-42.
  96. Богданов М.В. Организация и совершенствование контроля в органах внутренних дел. Лекция. Ташкент. – 1982. – 35 с.
  97. Бондаренко С. Захист авторського права і суміжних прав у національному законодавстві // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 9-10. – С. 28-31.
  98. Бондаренко С., Янкова С., Бригинець С. Реєстрація авторського права: міжнародний та український досвід // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 12. – С. 11-17.
  99. Борохович Л., Монастырская А., Трохова М. Ваша интеллектуальная собственность. – СПб: Питер, 2001. – 416 с.
  100. Васильєв А.С. Административное право Украины (общая часть): Учебное пособие. – Х.: «Одиссей», 2002. – 288 с.
  101. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2002. – 1440 с.
  102. Венедиктов В.С. Захист права інтелектуальної власності в Україні: пріоритетні напрямки наукових досліджень // Актуальні проблеми правового захисту інтелектуальної власності в Україні / Матеріали науково-практичної конференції. – Харків: Вид-во НУВС, 2003. – С. 3-5.
  103. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. – 668 с.
  104. Гаврилов Э.П. Советское авторское право. Основные положения. Тенденции развития. М.: Изд-во «Наука», 1984. – 223 с.
  105. Гальперин Л.Б., Михайлова Л.А. Интеллектуальная собственность: сущность и правовая природа // Советское государство и право. – 1991. – № 12. – С. 10-13.
  106. Галянтич М. Адміністративно-правовий захист прав суб’єктів промислової власності // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 1-2. – С. 14-17.
  107. Галянтич М. Актуальні питання охорони та захисту прав на об’єкти промислової власності // Юридична Україна. – 2003. – № 3. – С. 22-33.
  108. Гаращук В.М. Контроль та нагляд у державному управлінні: Навч. посібник. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – 55 с.
  109. Глухівський Л. Національне законодавство з охорони прав на сорти рослин у контексті міжнародного законодавства // Інтелектуальна власність. – 2002. – № 9. – С. 3-8.
  110. Глухівський Л.Й., Андрощук Г.О. Законодавствче забезпечення правової охорони інтелектуальної власності та інноваційної діяльності в Україні: стан та тенденції // Перспективи та актуальні проблеми охорони і ринкового використання інтелектуальної власності: Тези доповідей науково-практичного та інформаційно-консультативного семінару, Х., 24 лютого 2000 р. – Х., Харк. держ. політехн. ун-т, 2000. – С. 13-21.
  111. Гордон М.В. Советское авторское право. – М.: Юр.лит. – 1955. –232 с.
  112. Горнісевич А. Правова охорона сортів рослин в Україні // Інтелектуальна власність. – 2002. – № 7-8. – С. 10-17.
  113. Государственное управление: основы теории и организации. Учебник. В 2 т. Т. 2 / Под ред. В.А. Козбаненко. Изд. 2-е, с изм. и доп. - М: «Статут», 2002.- 592 с.
  114. Гражданское право. Учебник. Часть III / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М.: ПРОСПЕКТ, 1999. – 592 с.
  115. Грибанов В.П Пределы осуществления и защита гражданских прав. – М..: Изд-во МГУ, 1972. – 214с.
  116. Гусаров С.М. Адміністративно-правові засади державного управління безпекою дорожнього руху в Україні: Дис. ... кан. юрид. наук. – Х., 2001. – 180 с.
  117. Давитнидзе И.Л. Коллегии министерств (правовое положение и организация работы). М., «Юрид. лит.», 1972. – 152 с.
  118. Дахно И. Беседы об охране интеллектуальной собственности в США // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 4. – С. 34-39.
  119. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.
  120. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком, 1998. – 432 с.
  121. Дроб’язко В. Національні та міжнародні стандарти охорони авторського права і суміжних прав // Інтелектуальна власність. – 2002. – № 5. – С. 14-20.
  122. Дюма Р. Литературная и художественная собственность. Авторское право Франции. – 2-е изд.: Пер. с фр. – М.: Междунар. отношения, 1993.—384 с.
  123. Еропкин М.И. О классификации мер административного принуждения // Вопросы советского административного права на современном этапе. – М.: Госюриздат, 1963. – С. 60-68.
  124. Жаров В. Захист прав інтелектуальної власності в Україні: удосконалення правового регулювання // Право України. – 1999. – № 3. – С. 42-46.
  125. Жаров В., Кожарська І. Правова охорона корисних моделей в Україні з огляду на міжнародну практику // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 12. – С. 21-26.
  126. Жаров В., Максимова Н. Концепція розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 2. – С. 3-6.
  127. Жуков В. Ринок інтелектуальної власності і новий Цивільний кодекс України // Інтелектуальна власність. – 2000. – № 3. – С. 43-45.
  128. Запорожець І. Видання управлінських актів як форма управління у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності // Право України. – 2004. – № 11. – С. 54-57.
  129. Захист авторського права і суміжних прав // Вісник Прокуратури. – 2002. – № 6. – С. 62-66.
  130. Заява про дію в Україні міжнародних угод з питань охорони промислової власності // Інновація. – 1992. – № 4-5. – С. 1.
  131. Иоффе О.С. Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР // Советское государство и право. – 1956. – № 2. – С. 54-60.
  132. Іваненко П. Першочергові задачі впровадження інформаційних технологій в Укрпатенті // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 6. – С. 21-25.
  133. Іваненко П. Створення бази даних віддаленого колективного доступу „Відомості про зареєстровані в Україні знаки для товарів і послуг” // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 5. – С. 17-20.
  134. Іваненко П. Створення спеціалізованої бази даних винаходів в Україні // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 11. – С. 21-25.
  135. Кармолицкий А.А. Административно-правовое регулирование надведомственных полномочий государственных инспекций. Изд-во Моск. ун-та. М., 1985. – 84 с.
  136. Карпенко О.Д. Держава та промислова власність: організаційно-правові питання. – К.: Ін Юре, 1999. – 155 с.
  137. Картила А. Защита прав интеллектуальной собственности в финских таможенных органах // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 1. – С. 45-51.
  138. Кожарська І., Пейкрішвілі М. Співвідношення правової охорони промислових зразків і знаків для товарів і послуг // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 1. – С. 11-15.
  139. Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / За заг. ред. проф. О.М. Бандурки. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 336 с.
  140. Комзюк А.Т. Правові засади застосування міліцією заходів адміністративного примусу // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип. 45. – С. 127-132.
  141. Комзюк Л. Порівняльний аналіз правового статусу патентних відомств Польщі та України // Право України. – 2002. – № 6. – С. 93-98.
  142. Константий О.В. Нормативні акти органів виконавчої влади // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. – Вип. 50. – С. 97-102.
  143. Концепція адміністративної реформи в Україні. – К., Центр політико-правових реформ. – 1998. – 62 с.
  144. Коренев А.П.Административное право России. Учебник. В 3-х частях. Часть I. – M.: МЮИ МВД России. Изд-во «Щит-М», 1999. – 280 с.
  145. Кравченко О. Кваліфікаційна експертиза заявок на винаходи // Інтелектуальна власність. – 2002. – № 2-3. – С. 8-12.
  146. Кравченко О., Подоляка С. Система органів управління в сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 1. – С. 3-7.
  147. Крайнєв П. Промислова власність як об’єкт управління // Право України. – 2003. – № 3. – С. 103-108.
  148. Крайнєв П.П. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю: (Монографія). – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – 448 с.
  149. Красовська А. Скільки часу чекати заявнику? // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 7. – С. 13-15.
  150. Крыжна В.Н. Принудительное отчуждение прав на некоторые объекты интеллектуальной собственности по законодательству Украины // Актуальні проблеми правового захисту інтелектуальної власності в Україні / Матеріали науково-практичної конференції. Харків: Вид-во НУВС, 2003. – С. 31-37.
  151. Кубах М. Необхідність удосконалення законодавства України щодо охорони фірмових найменувань // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 12. – С. 52-55.
  152. Кувакін С.В. Організаційні форми управління органами внутрішніх справ: загальнотеоретичний аспект: Дис. ... кан. юрид. наук. Запоріжжя. – 2001. – 197 с.
  153. Лазарев Б.М. Формы советского государственного управления // Формы государственного управления. – М.: Ин-т гос-ва и права АН СССР, 1983. – С. 3-8.
  154. Лебідь С. Позитивні зрушення у боротьбі з правопорушеннями // Інтелектуальна власність. – 2002. – № 1. – С. 25-28.
  155. Лебідь С. Про захист інтелектуальної власності в Україні // Інтелектуальна власність. – 1999. – № 9. – С. 31-35.
  156. Левченко К.Б. До визначення понять „правозахисний” та „правоохоронний”: постановка проблеми // Наше право. – 2004. – № 1. – С. 21-28.
  157. Лунев А.Е. Совершенствовать правовой статус и координацию деятельности министерств // Советское государство и право. – 1966. – № 1. – С. 8-16.
  158. Макода В. Припинення правової охорони промислового зразка та захист прав на нього // Право України. – 2000. – № 6. – С. 72-76.
  159. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов: 1987 – 224 с.
  160. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: Навчальний посібник / автори і упорядники: М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: Атака, 2000. – 512 с.
  161. Мельник О. Законодавство України про товарні знаки: проблемні питання // Право України. – 1999. – № 4. – С. 71-73.
  162. Мельник О.В. Проблемні питання стосовно захисту права інтелектуальної власності // Митна справа. – 2003. – № 1. – С. 110-115.
  163. Мельник О.М. Проблеми охорони прав суб’єктів інтелектуальної власності в Україні. – Харків: Вид-во Національного університету внутрішніх справ, 2002. – 362 с.
  164. Мельниченко О. Захист суб'єктів господарювання від недобросовісної конкуренції // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 10. – С. 65-68.
  165. Методичні рекомендації щодо попередження та розкриття посягань на права інтелектуальної власності. К.: Головне управління Державної служби боротьби з економічною злочинністю, 2001. – 29 с.
  166. Михайленко О. Представництво прокуратурою законних інтересів громадян у суді // Вісник прокуратури. – 2000. – № 3. – С. 26-30.
  167. Мітрахович М. Охорона об’єктів промислової власності воєнного призначення // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 9-10. – С. 56-59.
  168. Ніколаєнко Л.І., Радомський В.С. Захист прав на об’єкт промислової власності. К., 1999. – 28 с.
  169. Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие. – Изд. 3-е, пераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001. – 468 с.
  170. Операція „Інтелект” та її наслідки // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 8. – С.63-64.
  171. Остапчук В. Питання реформування адміністративної відповідальності за порушення авторського права та суміжних прав // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 8. – С. 51-54.
  172. Охорона винаходів та інших об’єктів промислової власності в Україні // Вісник Національної академії наук України. – 2001. – № 9. – С. 9-11.
  173. Охорона інтелектуальної власності в України / С.О. Довгий, В.О. Жаров, В.О. Зайчик та ін. – К.: Форум, 2002. – 319 с.
  174. Охрана промышленной собственности в Украине: Монография / Под ред. А. Святоцкого, В. Петрова. – К.: Изд-во Дом «Ін Юре», 1999. – 428 с.
  175. Паладий Н. Защита географических указаний происхождения товаров в Украине // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 5-6. – С. 3-14.
  176. Паладій М. Перспективи розвитку державної системи охорони інтелектуальної власності в Україні // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 3. – С. 3-5.
  177. Паладій М. Тенденції розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності // Право України. – 2002. – № 2. – С. 98.
  178. Петренко С. Правовий захист програмного забезпечення в Україні // Право України. – 2003. – № 6. – С. 62-65.
  179. Петрова Т. Роль митниці у боротьбі з порушеннями прав інтелектуальної власності на кордоні // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 11. – С. 10-12.
  180. Півненко В. Правоохоронна система України: визначення і функціонування // Вісник прокуратури. – 2003. – № 2. – С. 39-45.
  181. Підопригора О. Деякі питання охорони суміжних прав // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 1. – С. 114-122.
  182. Підопригора О. Право інтелектуальної власності на компонування інтегрованої мікросхеми, сорт рослин, породу тварин у новому Цивільному кодексі України // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 2. – С. 3-9.
  183. Підопригора О.А. Окремі проблеми правової охорони інтелектуальної власності в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 2. – С. 23-28.
  184. Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 336 с.
  185. Попов Л.Л., Шергин А.П. Классификация мер административного принуждения // Извест. вузов. Правоведение. – 1970. – № 5. – С. 40-49.
  186. Попов Л.Л., Шергин А.П. Управление. Гражданин. Ответственность (Сущность, применение и эффективность административных взысканий). – Л., 1975.
  187. Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2002. – 624 с.
  188. Правоохранительные органы в СССР / Под ред. К.Ф. Гуценко. – М., Изд-во МГУ. 1991. – 288 с.
  189. Правоохранительные органы Российской Федерации. Учебник / Подредакцией В.П. Божьева. – М.: Изд-во “СПАРК”, 1996. – 286 с.
  190. Притика Д. Організаційно-правові засади діяльності спеціалізованих колегій по захисту інтелектуальної власності //Право України. – 2002. – № 6. – С. 62-64.
  191. Проблеми охорони інтелектуальної власності в Україні (аналітична доповідь УЦЕПД) // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 10. – С. 2-46.
  192. Редько В., Пічкур О. Захист прав селекціонерів і національних інтересів України!? Міф чи реальність? // Інтелектуальна власність. – 2001. – № 8. – С. 6-15.
  193. Реєстрація договорів про передачу прав на об’єкти промислової власності / Кол. авторів: Л.І. Ніколаєнко, Л.А. Міняйло, О.П. Горобець та інші; За ред. В.А. Петрова. – К.: Вид. Дім „Ін Юре”, 1999. – 48 с.
  194. Рульєв В., Туровцева В., Саньков С. Правова охорона селекційних досягнень у садівництві // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 1. – С. 19-21.
  195. Рябов Ю.С. Административно-предупредительные меры: Теоретические вопросы. – Пермь, 1974. – 81 с.
  196. Савотин А.А. Административно-правовой договор в системе регулирования общественных отношений (понятие и классификация) // Юрист. – 2001. – № 11. – С. 52-56.
  197. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное. – М.: «ПРОСПЕКТ», 1999. – 752 с.
  198. Серебровский В.И. Вопросы советского авторского права. М.: Изд-во АН СССР, 1956. – 284 с.
  199. Советский энциклопедический словарь. – М., 1985.
  200. Соляннік К. Форми діяльності виконавчих органів місцевих рад // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 8. – С. 99-102.
  201. Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. 1: История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 728 с.
  202. Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. 2: Государственная служба. Управленческие действия. Правовые акты управления. Административная юстиция. – М.: Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М), 2002. – 600 с.
  203. Стефанюк В. Поняття, ознаки і публічно-правова природа адміністративного договору та його значення в управлінській діяльності // Адміністративне право в Україні: шлях до Європейської інтеграції. Збірн. наук. праць. К., 2003. – С. 14-27.
  204. Стефанюк В. Правові акти управління // Право України. – 2003. – № 7. – С. 3-9.
  205. Студеникина М.С. Государственные инспекции в СССР: предпосылки эффективного функционирования // Советское государство и право. – 1972. – № 8. – С. 46-54.
  206. Ступак С. Управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав в Україні // Інтелектуальний капітал. – 2002. – № 4. – С. 6-12.
  207. Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебник / Под ред. проф. А.М. Бандурки. – Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999. – 350 с.
  208. Тимощук В. До проблеми правового регулювання адміністративно-процедурних відносин // Юридичний журнал. – 2003. – № 3.
  209. Тихомиров М.Ю. Акты центральных органов управления в условиях перестройки // Известие вузов. Правоведение. – 1990. – № 1. – С. 45-52.
  210. Токар А. Адміністративний договір як форма управлінської діяльності (питання теорії) // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 6. – С. 72-74.
  211. Халаїм Н. Правова природа патенту на промисловий зразок // Право України. – 2000. – № 8. – С. 92-94.
  212. Халаїм Н. Правова природа промислового зразка як об’єкта охорони // Право України. – 1998. – № 11. – С.83-88.
  213. Чеботарьов В., Давиденко Т. Державні інспектори з питань інтелектуальної власності // Право України. – 2003. – № 5. – С. 97-100.
  214. Чечот Д.М. Субъективное право и формы его защиты. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1968. – 72 с.
  215. Шелепова К. Роль митних органів у захисті прав інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 1. – С. 27-31.
  216. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект: Монографія. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 368 с.
  217. Юзьков Л.П. Государственное управление в политической системе развитого социализма. – К.: Вища школа. 1983. – 156 с.

Схожі роботи

Інститут адміністративної відповідальності: загальнотеоретична характеристика. Проблеми систематизації законодавства про адміністративну відповідальність. Зміни, які відбулися в Україні в останні роки, суттєво вплинули на розвиток права і викликали необхідність оновлення фундаментальних правових інститутів

Однією із головних умов успішного проведення адміністративної, податкової та інших реформ є гармонізація перетворень у країні за всіма напрямами. Трансформація соціально-економічних і політико-правових систем, яку переживає наша країна нині, потребує істотних перетворень, а отже, відповідного науково-теоретичного та науково-практичногозабезпечення розвитку адміністративних і фінансових правовідносин

Україна вступила на шлях побудови правової держави та створення якісно нового суспільства, в якому домінують пріоритети загальнолюдських цінностей. Таким чином, наша держава законодавчо задекларувала першорядність принципів, що визнані у цивілізованому світі – захист прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина

Активний розвиток електронної комерції, що для вітчизняного права є новою сферою суспільних відносин, зумовлює необхідність визначення норм поведінки, тобто особливих правових норм, що регулюють і закріплюють права, обов’язки, гарантії та відповідальність учасників цихвідносин

В Україні функціонує одна з найбільших у Європі систем залізничного транспорту, яка найкоротшим наземним шляхом з’єднує Євроатлантичний та Азіатсько-Тихоокеанський регіони